Тема 3 Зайнятість населення та безробіття

3.1 Поняття та види зайнятості

Зайнятість як соціально-економічна категорія – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або дохід (прибуток). Трудові ресурси – це складна багатогранна категорія. Залежно від мети їх вивчення трудові ресурси можуть розглядатись як демографічна, економічна, соціальна та статистична категорії. Як соціально – економічна категорія трудові ресурси являють собою найважливіший фактор розвитку економіки, частину продуктивних сил суспільства. У ринковій економіці поняття „трудові ресурси” дає змогу використовувати його як ефективний інструмент державного регулювання ринку праці.

Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій статистики праці, населення поділяється на економічно активне і економічно неактивне.

Економічно активне населення – це частина населення обох статей віком від 15 до 70 років, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. Кількісно ця група населення складається із зайнятих економічною діяльністю, яка приносить дохід, та безробітних (у визначенні МОП).

Економічно неактивне населення – це особи, які не можуть бути кваліфіковані як „зайняті” або „безробітні”. До складу цієї категорії відносяться:

· учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах;

· особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;

· особи, які одержують пенсію у зв’язку з інвалідністю;

· особи, зайняті веденням домашнього господарства, вихованням дітей, доглядом за хворими;

· особи, які зневірились знайти роботу, тобто готові приступити до роботи, але припинили її пошуки;

· інші особи, які не мають необхідності у працевлаштуванні, та ті, що шукають роботу, але не готові приступити до неї найближчим часом.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення країни, яка володіє фізичними, розумовими здібностями, знаннями і здатна для здійснення корисної діяльності.

Працездатний вік – один з елементів умовної градації віку людини, зайнятої трудовою діяльністю. Межі працездатного віку визначаються законодавством у кожній країні. В Україні вони складають 16-59 років для чоловіків та 16-54 роки для жінок. Для окремих категорій працівників верхні межі знижуються (шахтарям до 55 років, дояркам – 50 років). В більшості країн світу працездатний вік завершується значно пізніше. Так, в Скандинавських країнах він закінчується в 65 років як для чоловіків, так і для жінок.

До трудових ресурсів належать:

· працездатне населення в працездатному віці, крім працюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, які народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв’язку з тяжкими і шкідливими умовами праці);

· працюючі особи пенсійного віку;

· працюючі особи віком до 16 років.

Процес відтворення робочої сили поділяється на окремі фази: формування, розподілу і перерозподілу та використання.

Розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи відтворення робочої сили.

Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудових ресурсів в окремих регіонах та в країні загалом без зміни їх якісних характеристик.

Інтенсивне відтворення трудових ресурсів пов’язане зі зміною їхньої якості. Це – зростання освітнього рівня працівників, їхньої кваліфікації, фізичних та розумових здібностей тощо.

Основним інструментом планування трудових ресурсів є система балансів.

Система балансів трудових ресурсів включає такі види:

· зведений баланс робочих місць і трудових ресурсів (звітний і плановий);

· балансовий розрахунок додаткової потреби в робітниках – професіоналах, фахівцях і технічних службовцях та джерел їх забезпечення;

· балансовий розрахунок потреби в підготовці кваліфікованих робітників;

· балансові розрахунки потреби у професіоналах, фахівцях; міжгалузевий баланс затрат праці;

· баланс робочого часу.

Баланс трудових ресурсів являє собою систему взаємозв’язаних показників, які характеризують формування та розподіл трудових ресурсів. Він складається з двох частин: ресурсної (трудові ресурси) і розподільної (розподіл трудових ресурсів).

Показники та критерії ефективності використання трудових ресурсів:

Критерії оцінки використання трудових ресурсів відрізняються на різних рівнях управління.

Використання робочої сили на рівні підприємства характеризують такі показники:

· продуктивність праці;

· рівень використання фонду робочого часу;

· стан дисципліни та плинності кадрів;

· кількість і питома вага працівників, зайнятих ручною працею;

· якісна відповідність працюючих вимогам виробництва та зайнятим посадам;

· відносна та абсолютна кількість працівників, вивільнених з виробництва.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці та світовою статистичною практикою зайнятими економічною діяльністю (або зайнятими) вважаються особи у віці від 15 до 70 років включно, які:

· працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину за наймом, отримуючи винагороду в грошовому або

натуральному вигляді, працювали індивідуально (самостійно) або у окремих громадян на власному (сімейному) підприємстві;

· працювали впродовж 30 годин на тиждень безкоштовно на підприємстві, що належить будь-кому з членів домогосподарства або в особистому підсобному сільському господарстві з метою реалізації продукції, що вироблена внаслідок цієї діяльності;

· особи, які були тимчасово відсутні на роботі, тобто формально мали робоче місце (власне підприємство), але не працювали впродовж обстежуваного періоду з незалежних від них особистих обставин, зберігаючи формальні зв’язки з місцем роботи.

До складу зайнятого населення не включаються особи, які виконують неоплачувану громадську чи добровільну роботу, та особи, які виконують тільки домашні обов’язки.

Добровільна діяльність є неекономічним видом діяльності і має три визначальні риси:

· відсутність оплати;

· добровільність на відміну, наприклад, від строкової військової служби;

· виконання роботи для організації, громади чи конкретної особи, з якою відсутні родинні зв’язки, поза власним домашнім господарством.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і права власності на засоби виробництва для її здійснення.

До зайнятого населення належать громадяни України, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

· працюючі за наймом на умовах повного і неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності, міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за її межами;

· громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві;

· вибрані, призначені або затверджені на платних посадах в органах державної влади, управління, суспільних організаціях;

· громадяни, які служать у Збройних силах, Національній гвардії, Податковій поліції, органах національної безпеки, внутрішніх справах та ін.;

· особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

· працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Незайняте населення – це працездатні громадяни у працездатному віці, які не мають постійної або тимчасової роботи, не шукають роботи, незареєстровані в державній службі зайнятості і мають дохід за межами трудової діяльності.

Тимчасово незайняте населення – це працездатні громадяни у працездатному віці, які не мають підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості як ті, котрі шукають роботу.

Головним завданням соціально-економічної політики держави є досягнення повної і ефективної зайнятості. В економічній науці виділяють такі види зайнятості: повну, ефективну і раціональну.

Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які забезпечили б можливість працевлаштування працездатного населення. Вона забезпечується при рівні безробіття, який дорівнює природному рівню.

Повна зайнятість є важливою характеристикою соціального захисту населення у трудовій сфері та основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом та пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць професійно-кваліфікаційній робочій силі. Вона спрямована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці.

Раціональна зайнятість визначається ефективністю трудової діяльності, поєднанням повної і ефективної зайнятості. Вона визначається суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; кількісною і якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць.

Потрібно розрізняти види та форми зайнятості. Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями і та ін. Загалом, види зайнятості можна класифікувати за такими ознаками: за характером діяльності, за соціальною належністю, за галузевою належністю, за територіальною ознакою, за рівнем урбанізації, за професійно-кваліфікаційною ознакою, за статево-віковою ознакою, за видами власності.

Форми зайнятості класифікуються за такими ознаками:

за формами організації робочого часу розрізняють повну та неповну зайнятість. Повна зайнятість. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Виходячи з причин зайнятості на режимах неповного робочого часу, розрізняють вимушену та добровільну неповну зайнятість.

· за статусом діяльності розрізняють первинну та вторинну.

· за стабільністю трудової діяльності розрізняють постійну, тимчасову та сезонну.

· за характером організації робочих місць та робочого часу розрізняють стандартну та нестандартну форми зайнятості.

3.2 Безробіття і його види. Соціально-економічна оцінка рівня безробіття.

Безробіття – економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки, що обумовлено перевищенням пропозиції праці над попитом.

Відповідно до закону України ”Про зайнятість населення” безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які при відсутності роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Це визначення відповідає міжнародним нормам трудового права. В ньому наведені вісім ознак, при наявності яких незайняті (непрацюючі) громадяни можуть бути зареєстровані в державній службі зайнятості як безробітні. При відсутності хоча б однієї з ознак, статус безробітного не надається.

За визначенням Міжнародної Організації Праці (МОП) безробітні – це особи віком 15-70 років (як зареєстровані, так і не зареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

· не мають роботи (прибуткового заняття);

· шукають роботу або намагаються організувати власну справу впродовж чотирьох тижнів;

· готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів.

До цієї категорії відносяться також особи, які навчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чекають відповіді або готуються до неї приступити, але на даний момент ще не працюють.

Рівень безробіття (Рб) – за стандартами МОП розраховується як відсоткове відношення загального числа безробітних (Б) до чисельності робочої сили (економічно активного населення), тобто до суми зайнятих та безробітних (Е + Б):

Для вимірювання безробіття, крім цього показника, користуються ще показниками абсолютної кількості безробітних (тисяч чоловік) та кількістю працівників, що претендує на одне вакантне місце.

Сучасні теорії ринку праці розрізняють переважно три типи безробіття: фрикційне, структурне і циклічне.

Фрикційне безробіття пов'язане з динамічним характером ринку праці, постійним переходом працівників із стану зайнятості в категорію безробітних і навпаки, з недосконалістю інформації. Вона принципово не може бути усуненою і існує в будь-якій економічній системі.

Структурне безробіття викликано невідповідністю професіональної або регіональної структури робочої сили і попиту на неї. Головні причини структурного безробіття в сучасній економіці – швидкі темпи науково-технічного прогресу, постійна зміна технологій і виникнення нових виробництв, розвиток міжнародної торгівлі. Структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер.

Фрикційне і структурне безробіття разом дають так званий природний рівень безробіття або рівноважне безробіття. Рівноважне безробіття ще інколи називають добровільним.

Західні економісти вважають, що рівень безробіття за умов

повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття при нульовому циклічному безробітті.

У структурному безробітті можна виокремити технологічне і конверсійне безробіття.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо). Циклічні коливання попиту на працю пов’язані не з макроекономічними, а з природними факторами (зі зміною пори року).

Безробіття надлишкової пропозиції виникає в результаті порушення рівноваги на ринку праці, коли заробітна плата за будь – якими причинами (наприклад, в результаті діяльності профспілок або проведення політики ефективної заробітної плати) виявляється вище рівноважного рівня. Це безробіття вимушене, не рівноважне.

Циклічне безробіття породжується дефіцитом агрегато-ваного попиту на ринку товарів, тобто макроекономічними причинами порушення рівноваги – це перевищення природного рівня, або не рівноважне (в макроекономічному змісті) безробіття.

Поняття природного і перевищуючого природний рівень безробіття добре ілюструє так звана крива Беверіджа. Детальніше розглянуто у роботі

Залежно від причин вивільнення робочої сили безробіття є добровільним та вимушеним.

До добровільного відносять фрикційне та інституційне безробіття.

До вимушеного безробіття підносяться такі види: технологічне, структурне, конверсійне, економічне, маржинальне і молодіжне.

Економічне безробіття спричиняється кон'юнктурою ринку, недостатнім попитом на товари і послуги.

Маржинальне безробіття – безробіття слабо захищеного населення. Сюди відносяться молодь, жінки з малими дітьми.

Молодіжне безробіття. До молоді, за статистикою, відносяться громадяни у віці від 16-ти до 30-ти років. Останніми роками питома вага молоді в загальній кількості безробітних досягла 30%.

Залежно від величини часового інтервалу безробіття може бути тривалим (4-8 місяців), довготривалим (8-18 місяців), застійним (більше 18-ти місяців).

Безробіття може бути прихованим та легалізованим.

Загострення проблеми безробіття супроводжується економічними витратами, насамперед зменшенням валового національного продукту (ВНП), його відставанням від потенційного ВНП, який визначається за припущенням існування природного рівня безробіття та певних „нормальних” темпів економічного зростання. Чим вищий рівень безробіття, тим більше відставання ВНП. В економічній науці такий взаємозв’язок виражає закон А. Оукена. Відповідно до закону Оукена, щорічний приріст ВНП на рівні 2,7% утримує частку безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2% приросту ВНП зменшують частку безробітних на 1%. Аналогічно кожне додаткове скорочення темпів приросту ВНП на 2% викликає зростання норми безробіття на 1%.

Співвідношення 2:1 указує, яким повинне бути економічне зростання, щоб вирішити проблему безробіття. Допустимо, при безробітті 10%, необхідно знизити її рівень на 3%. За такими умовами потрібно за допомогою грошового і фіскального стимулювання домогтися зростання ВНП на 8,7%, з них 2,7 % – щоб зберегти рівень зайнятості, і 6% – щоб знизити безробіття на 3%.

Ці співвідношення виведені на підставі емпіричних даних. На початку 60-их років, коли Оукен тільки починав свої дослідження, співвідношення мало вигляд 3:1. Вже в 70-ті роки воно змінилося, і більш пізні оцінки різних дослідників коливаються від 2 до 2,5. Це пояснюється тим, що коефіцієнт відбиває і галузеву, і технологічну структури економіки (у різних країнах і в різні роки переважають більш-менш трудомісткі галузі і технології, змінюється структура зайнятості за галузями і секторами економіки і т.ін.).

3.3 Регулювання зайнятості населення

До активних заходів належать:

· створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку малого і середнього бізнесу, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення;

· застосування гнучкої форми зайнятості;

· організація професійного навчання, консультації та профорієнтації незайнятого населення;

· організація оплачуваних громадських робіт;

· посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

· сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності та розвиток центрів зайнятості;

· квотування робочих місць;

· регулювання трудових міграцій;

До пасивних заходів належать:

· виплата допомоги у зв’язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних;

· оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявного трудового стажу, що дає право на одержання пенсії;

· підтримка безробітних, які відкривають власну справу;

· страхування від безробіття, соціальний захист.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для прискорення процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, забезпечення раціональної зайнятості.

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості населення.

Розрізняють довгострокові і короткострокові програми сприяння зайнятості. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.

Метою державних і регіональних програм є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників і практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

Для фінансування передбачених програмами зайнятості населення заходів утворюється державний фонд сприяння зайнятості за рахунок:

· асигнувань державного і місцевих бюджетів;

· зборів на обов`язкове соціальне страхування на випадок безробіття;

· коштів служби зайнятості, отриманих від надання платних послуг підприємствам та організаціям і частини прибутку підприємств, установ та організацій, що створюються державною службою зайнятості.

Інфраструктура ринку праці в економічній системі являє собою сукупність інститутів сприяння зайнятості населення, профорієнтації, профпідготовки і перепідготовки кадрів. Вона складається з мережі центрів зайнятості (бірж праці), центрів підготовки і перепідготовки робочої сили тощо. Основним елементом інфраструктури ринку праці є державна служба зайнятості.

Дата добавления: 2015-08-17