Реалістичні тенденції в чеській літературі доби національного відродження.

Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – ідейно-художній напрям у літературі і мистецтві ХІХ ст. З 30-х років набуває розвитку у Франції, згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, вплив соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на передній план у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного звучання. Визначальним для реалізму були прагнення до об’єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання мім етичних принципів, переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, конфліктність як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, превалювання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін. На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних наук та ін.

З кінця 20-их років ХІХ ст. термін «реалізм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у літературі на відміну від «літератури ідей» (класицизм) і «літератури образів» (романтизм). Першого теоретичного обґрунтування у літературі і мистецтві романтизм набуває завдяки художникові Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх полотен під назвою «Реалізм» обґрунтував програмні засади реалістичного напряму, та письменникам Шанфльорі і Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з теоретичними деклараціями у збірнику «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1856-57). З цього часу поняття «Романтизм» стає широковживаним як у художній практиці, так і в літературній критиці та естетиці. Найвидатнішими представниками романтизму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Діккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, І. Франко та інші.

У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлумачення реалізму, його змісту, напрямів, хронологічних меж. Одні дослідники вважають реалізм властивим літературі споконвіків, виділяючи античний реалізм, ренесансний реалізм, просвітницький реалізм, реалізм ХІХ ст., реалізм ХХ ст.; інші – пов’язують його виникнення з епохою Відродження або сімейно-побутовим романом ХVІІІ ст.

Реалізм починає з’являтися в Чехії в ХІХ ст. як реакція на бурхливий розвиток природничих і технічних наук, а також на Бахівський абсолютизм. Реалістичне мистецтво ґрунтується на філософії позитивізму. Головним завданням реалізму є пізнання смислу у всьому. Всі світові і суспільні зміни і події відображуються у літературі.

На чеський реалізм вплинули західноєвропейські тенденції в літературі. Зародження реалізму в Чехії починається в 40-50-і рр. ХІХ ст. після революції 1848 року, національно-визвольного руху слов’янських народів в Австрії. Руйнуються утопічні ідеали, все більше письменників звертаються до критичного, а отже реалістичного способу зображення дійсності. Але все ж таки великий період часу реалізм існує з критичним романтизмом, причому інколи поєднуючись один з одним в рамках одного твору.

Серед найяскравіших представників чеського реалізму потрібно виділити Карла Гавлічка Боровського, Божену Нємцову, Зігмунта Вінтера і Ігната Германа.

Дата добавления: 2015-08-03