Розділ 2. Англійська революція XVII ст.

Передумова і початок революції. Конституційний («мирний») етап революції (1640-1642). Перша та друга громадянські війни. Індепендентська республіка. Протекторат Кромвеля. Реставрація Стюартів. «Славна революція» 1688-1689 рр.

Передумови і початок революції. Розвиток капіталізму вивів Англію у число передових держав світу, хоча вона й надалі залишалась аграрною країною. В англійському селі тривав аграрний переворот. Дальшого розвитку набирав процес обгороджування земель через захоплення общинних угідь, селянських наділів, зігнання селян із земель. Цей процес розкладав сільську общину і пролетаризував значну частину селянства. Англійське землеробство набагато раніше, ніж промисловість, стало вигідним об'єктом вкладення капіталу. Процес первісного нагромадження проходив тут більш швидкими темпами і з більшою віддачею.

Початок XVI ст. позначився початком безперервної англійської заморської експансії. Успішне заснування колоній у Віргінії, Новій Англії, на Вест-Індських островах, створення перших торговельних пунктів на узбережжі Гіндустанського півострова були значними подіями у часи панування Якова І та перших років правління Карла І. Вільна земля за океаном приваблювала молодших синів поміщиків селян та ремісників, які сподівалися знайти там попит на свої товари, дворян-підприємців, які готові були організувати власний бізнес.

У першій половині XVII ст. королівська влада, відчуваючи гостру нестачу грошей (певною мірою через зростання цін, викликану напливом дешевого іспано-американського срібла), почала розпродаж своїх величезних лісних масивів на південному заході країни, де знаходили собі притулок обезземелені селяни, а інші общинники користувалися правом випасати худобу, запасатися дровами, Нові володарі забороняли селянам користуватися лісами, обгороджували їх. Народний протест проти ліквідації прав на користування лісними угіддями набував форм селянських заворушень (1631 p.). Невдоволення владою зріло й серед дрібного та середнього прошарків торговельно-ремісничого населення міст. Особливо обурювала більшість городян практика дарування та продажу королівською владою монопольних патентів на виробництво й продаж того чи іншого продукту, що усувало конкуренцію і, як наслідок, обмежувало діяльність дрібних підприємців та торговців.

З розвитком капіталізму в Англії складається економічно і сильний клас буржуазії, яка політично була майже безправною, буржуазія виявляла невдоволення типовою для феодалізму рядовою регламентацією виробництва і продажу товарів, постійними вимогами грошей: то у вигляді свавільних податків, то за допомогою нових митних зборів, то примусових позичок. Протиріччя в англійському суспільстві між міцніючою буржуазією й новим дворянством з одного боку та монархією – з іншого, у першій половині XVII ст. вийшли на поверхню. Основною ареною опозиції королівській владі став парламент. У 1601 р. він заявив протест проти продажу короною патентів і привілеїв на монопольну торгівлю великим лондонським купцям. Це був вже відкритий конфлікт, в якому буржуазія відстоювала вимогу вільної торгівлі. Суперечки на той час ще не загострилися, однак підготували ґрунт для перетворення парламенту у центр антимонархічної опозиції.

Конфлікти між монархією та парламентом виникали щораз частіше і стосувалися, в основному, прерогатив парламенту корони. Опозиція заявляла, що парламент як орган всіх общин Англії володіє верховною владою і король може правити лише спільно, у згоді з парламентом. Такий порядок оголошувався «старовинним, істотним й беззастережним правом парламенту». Таким чином, йшлося про заміну абсолютної монархії конституційною. Яків І, який наголошував на тому, що влада монарха походить від Бога, не бажав вислуховувати претензій опозиції вдавався до розпусків парламенту. Аналогічно чинив і його син, наступний король Карл І Стюарт (1625-1649).

У 1628 р. парламент схвалив «Петицію про права». Це був перший чітко сформульований документ, де містилися вимоги опозиції. Петиція пропонувала заборонити арешти без рішень суду, стягнення податків, позичок без санкції парламенту. Нарешті, петиція не допускала створення королем армії, яка могла би стати зброєю деспотизму в країні. Сам факт висування цих вимог свідчив про формування у парламенті організованої політичної сили.

Монарх настільки потребував грошей на утримання двору, що погодився з усіма умовами петиції, однак після отримання визначеної суми проігнорував попередню домовленість. Більш того, у 1629 р. Карл І розпустив парламент й протягом 11 років керував країною безконтрольно. У 1635 р. король відновив стягнення старовинної «корабельної» податі на боротьбу з давно забутим піратством у територіальних водах королівства. Якщо раніше її платили тільки узбережні графства, то тепер податок поширювався на всю Англію. Введення цього податку в країні з наймогутнішим у світі флотом викликало хвилю обурення. Сквайр Джон Хемпден демонстративно відмовився платити «корабельні» гроші й висунув вимогу судового розгляду свого рішення. Незважаючи на засудження Хемпдена, його відмову сплачувати «корабельний» податок підтримали широкі верстви населення, і королівські чиновники не в стані були опанувати становище.

У зовнішній політиці Стюарти відійшли від традиційного антиіспанського курсу. Більш того, Яків І накреслив план «іспанського шлюбу» (одруження спадкоємця престолу Карла з іспанською інфантою), що мало би привести до зближення з Іспанією головною конкуренткою англійської буржуазії на морях. Однак іспанський двір не поділяв планів англійського монарха. Коли знеславлений відмовою син короля повернувся з материка, лондонці влаштували святкову ілюмінацію. Тепер вже сам Яків І став ініціатором війни з Іспанією. Однак англійська військова експедиція, яка була скерована на захист материкових володінь зятя Якова І, курфюрста Пфальцського, потерпіла поразку вії іспанців. Між тим спадкоємець престолу Карл одружився з сестрою французького короля Людовика XIII, затятою католичкою

У релігійній політиці Стюарти погоджувалися на відновлення свобод і привілеїв англійським католикам (умови матримоніальних контрактів) і у той же час розгортали жорстокі репресії проти пуритан, які стали політичними противниками монархії. Коли у 1604 р. велика група пуритан-священиків поставила питання про ліквідацію єпископату, тобто про введення пресвітеріанської церкви, Яків І лаконічно висловився: «Немає єпископа – немає й короля».

Політична боротьба між королем й опозицією проходила в єдиній на той час доступній і поширеній релігійній формі. Обидві сторони апелювали до Біблії, доводячи свою правоту. Між тим, органи влади переслідували пуритан, кидали їх у в'язниці. Останні змушені були десятками тисяч емігрувати у Голландію, в далеку Америку. Незважаючи на жорстокі репресії, релігійна опозиція не послабилася, що свідчило про підтримку її ідеології у народних низах. Релігійна нетерпимість корони до католиків та протестантів виявилася у намаганні найближчого радника короля, архієпископа Вільяма Лода, нав'язати пресвітеріанській Шотландії англіканську церкву. Шотландія була пов'язана з Англією династичною унією, але залишалась самостійною державою. У 1637 р. архієпископ оголосив про введення у цій країні англіканського богослужіння. Це був перший крок до ліквідації пресвітеріанської церкви. Шотландські кальвіністи відмовились виконувати розпорядження. Так само, як і у XVI ст., вони заключили ковенант і підняли повстання. Вже 1639 р. бойові дії поширились на північні графства Англії, нашвидкоруч зібрана армія Карла І зазнавала поразки. Король намагався виграти час і запропонував противнику перемир'я, що було розцінено населенням Англії як прояв слабкості корони.

Іншим осередком опору владі стала католицька Ірландія, де лорд-намісник завойованої території, граф Страффорд намагався через жорстокі репресії теж запровадити єдину англіканську церкву, а головно, продовжити практику конфіскації земель у колонії. У зростаючих суперечках між короною та англійським і парламентом протестантський Ольстер та католицька решта Ірландії підтримували протилежні сили у метрополії.

Коли у квітні 1640 р. король вперше після 11 років скликав парламент з метою виділення субсидій на війну з Шотландією, члени палати громад виступили з різкою критикою влади. За це Карл І через три тижні після скликання розпустив парламент. Він увійшов в історію під назвою Короткого. Наступ шотландців на північно-східні графства Англії змусив короля знову звернутися до парламенту. Його скликання стало певною мірою перемогою опозиції над монархією. З початком засідань нового парламенту, у листопаді 1640 р., розпочалась нова сторінка англійської історії – Великої соціальної революції.

Конституційний («мирний») етап революції (1640-1642). У революції зіткнулися два табори суспільних сил. До революційного табору належали: буржуазія, нове дворянство, ремісничо-торгове населення міст, селяни. Провідною, найбільш активною та організованою силою було нове дворянство, яке мало досвід парламентської боротьби та буржуазного підприємництва. До реакційного, феодально-абсолютистського табору, який групувався навколо монарха, входили: придворна аристократія, консервативне дворянство, у яких головним джерелом прибутків виступала рента або посади при дворі чи церкві, англіканська церква на чолі з єпископами. Пуританізм ідейно згуртував революційний табір. В пуританізмі XVII ст. рельєфно визначилися дві течії, які у ході революції сформувалися у політичні угруповання, своєрідні партії – радикальну (індепенденти) та помірковану (пресвітеріани).

Фінансова залежність короля від згоди парламенту щодо організації армії з метою вигнання шотландців надала можливість парламентарям перейти до рішучих дій. З тим, щоб уникнути позапарламентської форми правління, депутати оголосили себе перманентно (безперервно) працюючими. Парламент, таким чином, проіснував до 1653 р. і увійшов в історію під назвою Довгого. Із самого початку своєї роботи парламентарі почали рішучий наступ на короля та його оточення. Найбільш одіозні фігури в оточенні монарха – архієпископ Лод та граф Страффорд за наполяганням парламенту були притягнені до суду за звинуваченням у зловживанні службовим становищем. Король, сподіваючись на примирення з парламентом, змушений був погодитися з вироком суду: Лод та Страффорд були страчені. Однак наступ парламентарів тривав: вони схвалили закони, за якими всі патенти на монополії, «корабельний» податок скасовувалися, а вирок у справі Хемпдена визнавався незаконним. На початку 1641 р. Парламент приступив до обговорення петиції (а пізніше і білля) про скасування єпископату англіканської церкви. Під час розгляду цього документа точилися гострі суперечки. Дебати виявилися зайвими, коли міські низи Лондона оточили палату лордів і перекрили вхід єпископам. Єпископальний устрій церкви перестав існувати, хоча відповідний закон (під назвою «Білль про коріння та гілки») був схвалений пізніше.

Усі революційні рішення парламенту стали можливими через ентузіазм десятків тисяч лондонців, які, незважаючи на загрозу влади застосувати зброю, щоразу виходили на вулицю і виривали монарха згоду на черговий акт парламенту. На адресу палати громад надходили тисячі памфлетів, величезна кількість петицій, що свідчили про революційну рішучість народу. У графствах проходили хвилювання селян, міських низів. Пуритани, які вийшли із підпілля, відкрито закликали скасувати станові привілеї та встановити громадянську рівність.

Великого значення набула інформаційна війна, розгорнута противниками монархії. З 1640 р. з'являється величезна кількість памфлетів, листівок, де описуються зловживання корони. Оскільки друкування газет у ті часи ще не поширилося, новини передавалися з допомогою листівок, які писалися у Лондоні від руки і розсилалися провінційним передплатникам. Ті, після ознайомлення передавали їх своїм сусідам, які, у свою чергу, здебільшого під час відвідин у неділю церкви, ділилися новинами з іншими людьми. Високий рівень писемності населення країни сприяв розповсюдженню памфлетів; через гостру сатиричну спрямованість вони набули популярності у англійському суспільстві.

Лідери опозиції Джон Пім, Джон Хемпден, Олівер Кромвель та інші подали на розгляд сесії парламенту документ, так звану «Велику ремонстрацію», де перелічувалися зловживання корони у період 11-річного безпарламентського правління та висувалася вимога правління короля спільно та за згодою з парламентом, тобто запровадження конституційної монархії. В листопаді 1641 р. «Велика ремонстрація» була схвалена палатою громад з незначною перевагою голосів.

Король, розлючений рішенням парламенту, вирішив перехопити ініціативу. Він визнав пресвітеріанський церковний устрій Шотландії і здійснив туди поїздку, де спробував вчорашніх ворогів перетворити на союзників. У січні 1642 р. король у супроводі солдатів з'явився у палату громад для арешту лідерів опозиції, однак останні, вчасно попереджені, сховались у лондонському Сіті. Туди ж перенесла свою роботу палата громад. Мер столиці відмовився видати лідерів опозиції королю. Сам Лондон нагадував у ті дні озброєний табір. Король залишив столицю. На півночі країни він почав збирати сили для збройної боротьби.

У червні 1642 р. пресвітеріанська більшість парламенту зробила останню спробу запобігти громадянській війні й скерувала королю «19 пропозицій», серед яких був указ парламенту про збір ополчення (міліції) на чолі з призначеним командиром графом Ессексом. Це було порушенням прерогативи короля, на яку до того ніхто не зазіхав – скликати ополчення та призначати лорда-лейтенанта. Монарх відкинув «пропозиції», звинувативши парламент у «замаху на основні закони королівства».

Перша та друга громадянські війни. 22 серпня 1642 р. в Ноттингемі було піднято королівський штандарт, що за традицією означало оголошення монархом війни «бунтівливому феодалу» графу Ессексу, а фактично парламенту. Так завершився конституційний етап революції, розпочалась громадянська війна. Англія поділилася на роялістів, прихильників короля, яких називали «кавалерами» (дворяни носили пишні перуки і сиділи на конях! фр. cavalier – вершник), й прихильників парламенту, яких називали «круглоголовими» (голили голову за пуританським звичаєм «під макітру» і служили в піхоті). Позиції роялістів були сильними у тих районах, які менше усього зачепили економічні и соціальні зміни попереднього періоду. Монарха і церкву полюбляли у сільських районах і торгових містечках, найбільш віддалених від столиці і найменш пов'язаних із закордонною торгівлею. Парламентські і пуританські настрої поділяли там, де відбулися глибокі економічні зміни: у приморських портах, у промислових містах та округах, у столиці.

Армія короля складалася із першокласної кінноти – традиційною дворянського війська. Армія парламенту на перших порах формувалася із найманців, командирами були представники пресвітеріанської верхівки парламенту та родовитої аристократії. Вони не наважувалися до рішучих дій проти монарха. Тому перший період громадянської війни пройшов з перевагою корони. У липні 1643 р. роялісти захопили Брістоль, у ті часи друге, після Лондона, місто Англії. Король готував похід на столицю.

Лише коли над Лондоном нависла загроза, й вирішувалася доля парламенту, пресвітеріанське командування було усунуте, а керівна роль в армії перейшла до індепендентської меншості. На той час одним із лідерів серед пуритан-індепендентів став Олівер Кромвель. Це був виходець із небагатого провінційного дворянства, який не гребував торговельними операціями. У громадянській війні Кромвель почав брати участь у чині капітана, командира невеликого загону вершників, екіпірованих залізними латами. «Залізнобокі», як їх називали, раз у раз завдавали поразок королівським загонам.

Після битви при Марстон-Мурі (липень 1644 p.), де армія «круглоголових» вперше завдала великої поразки роялістам, а «залізнобокі» розгромили кавалерію противника, парламент приступив до реорганізації збройних сил. У січні 1645 р. організувалася армія, яка отримала назву «Нової моделі» (зразка). Основним нововведенням був набір добровольців із селян, ремісників, дрібних торговців. За пропозицією Кромвеля, парламент призначив барона Томаса Ферфакса головнокомандувачем армії. Заступником став сам Кромвель який, однак, мав вирішальний вплив у збройних силах. На команді посади висувалися люди простого походження, талановиті й віддані революції. Серед них – полковники Рейнсборо (колишній шкіпер), Прайд (візник), Хьюсон (швець), Фокс (котляр) та ін. Солдати парламентської армії, одягнені у червоні військові мундири, були сповнені революційного, релігійного ентузіазму (у бій йшли із співами релігійних псалмів).

У червні 1645 р. у битві при Нєзбі армія «нового зразка» отримала блискучу перемогу. Сам монарх ледь врятувався втечею. Уся артилерія й обоз «кавалерів» стали трофеями «круглоголових». Перемога над королем була закріплена важливим актом парламенту від 24 лютого 1646 р. За ним лицарські феоди, тобто землі, надані монархом дворянам за службу (хоча лицарська служба дано була скасована) і за які власники платили короні гроші, повністю переходили у власність утримувачів землі. У травні 1646 р. збройні сили парламенту захопили Оксфорд, штаб-квартиру короля. Карл І втік на північ, де здався шотландцям, але ті, незабаром, за великий викуп видали його англійському парламенту. Слід зауважити, що вирішальні битви між роялістами та «круглоголовими» суттєво не впливали на кволо протікаючі бої місцевого значення. У багатьох графствах місцеві збройні сутички то затихали, то поновлювалися, незалежно від головних подій. Місцеві війни не були кровопролитними, часом вони провадилися під головуванням місцевих сільських джентльменів, які добре знали один одного, товаришували, але тепер розходилися через політичні переконання.

Таким чином, перша громадянська війна у 1647 р. завершилася повною перемогою парламенту. Нове дворянство й буржуазія, які стояли біля керма революції, скористалися перемогою для зміцнення своїх позицій та для збагачення. Парламент провів значні конфіскації королівських та церковних земель, майна монархісті, Ці землі розпродавалися великими ділянками й потрапили до рук джентрі, купців, частково були роздані солдатам та офіцерам за службу. Торгово-промислові верстви домоглися знищення монополій і повної свободи торгово-підприємницької діяльності. Якщо для буржуазно-дворянських кіл, виразником яких виступала пресвітеріанська більшість у Довгому парламенті, революція завершилася (вони вважали, що домовляться з полоненим королев щодо пресвітеріанського устрою церкви та збереження права контролю над міліцією), то для народних низів, представлених частиною індепендентської меншості в палаті громад, вона тільки починалася.

В лютому 1647 р. пресвітеріанський парламент видав указ про розформування революційної армії, що викликало обурення в її рядах (грошова заборгованість парламенту перед армією сягала величезної суми). В червні того ж року її представники висловили недовіру парламенту, захопили полоненого короля й розмістили його у своєму таборі. Армія прийняла «Урочисте зобов'язання» не розходитися доти, доки не буде забезпечена свобода й права народу. Під тиском радикально налаштованої частини військових, які вимагали «відновити справедливість й зневажені права», Кромвель рушив армію «нового зразка» на Лондон. На початку серпня 1647 р. її підрозділи без жодного пострілу увійшли у столицю. «Залізнобокі» оточили Вестмінстер і вигнали з парламенту лідерів пресвітеріан. Влада в країні після «парламентської чистки» перейшла, таким чином, до індепендентів.

Ідепенденство у соціально-класовому відношенні було неоднорідним. Поряд із джентрі (їх називали «шовковими індепендами» або «грандами») до них належали широкі народні маси. У ході революції в народному середовищі, особливо серед ремісників Лондона, а пізніше серед армії «нового зразка» виник та поширився рух левелерів (вирівнювачів, англ. to level – зрівнювати). Одним і лідерів левелерів став визначний памфлетист Дж.Лільберн. На початку революції Довгий парламент визволив його з в'язниці, де він перебував за антимонархічні виступи, однак наприкінці Лільберна знову ув'язнили за критику «нових тиранів» – пресвітеріанських вождів.

Основні конституційні вимоги левелерів містилися у петиції до парламенту. Це скасування влади короля й палати лордів; встановлення верховенства палати громад; відповідальність цієї палат перед виборцями; щорічні вибори у парламент; свобода coвісті; конституційні гарантії проти зловживання владою. Між «шовковими іпдепендентами» та левелерами розгорнулася дискусія про майбутню владу. Останні наполягали на встановленні республіки, «гранди» були за конституційну монархію. Незабаром «грандів», левелерів, депутатів-пресвітеріан примирили події, пов'язані із спробою монархістів взяти реванш за поразку. Карл І втік з під варти на північ, де вступив у змову з шотландцями. Союз роялістів та шотландців був грізною силою.

Друга громадянська війна розпочалась у лютому 1648 р. Полки під командуванням Ферфакса та Кромвеля частинами розбили загони роялістських заколотників й повернули війська проти основного противника – Шотландії. 17 серпня 1648 р. Кромвель сміливим і несподіваним ударом під Престоном розгромив 20-тисячну шотландську армію, полонивши її половину. До осені від роялістів були очищені інші райони Англії. Громадянська війна завершилася. Король знову потрапив у полон. Це стало для нього катастрофою. Ще у ході війни нарада керівників армії під тиском левелерів винесла рішення покарати монарха – «винуватця усіх бідувань нації». Слід було подолати спротив нерішуче налаштованих пресвітеріан у парламенті. У грудні 1648 р. полковник Прайд з невеликим загоном солдат не пропустив у будинок парламенту депутатів-пресвітеріан. В результаті «прайдової чистки» з палати громад були вигнані понад 140 депутатів, що забезпечило індепендентам політичну гегемонію. Парламент 4 січня 1649 р. проголосив себе верховним органом держави, тобто перетворився з органу станового представництва при абсолютному монарху у республіканський парламент. Призначений ним верховний суд під головуванням Джона Бредшоу (верховний суддя графства Чешир) виніс Карлу І Стюарту смертний вирок. 30 січня 1649 р. королю привселюдно відтяли голову. У березні було оголошено про скасування королівської влади і палати лордів, а у травні прийнятий акт, який офіційно оголосив Англію «вільною республікою».

Виконавча влада була доручена так званій Державній раді, де вирішальна роль належала Кромвелю. Після «прайдової чистки» від парламенту залишилося лише «охвістя» – засідання палати громад відвідували не більше 100 депутатів, з них 31 одночасно були й членами Державної ради. Республіка 1649 р. більше надувала прикриту республіканськими шатами військову диктатуру, очолювану Кромвелем. «Новими ланцюгами Англії» назвав Лільберн владу індепендентів.

Індепендентська республіка. Економічне становище країни в результаті двох громадянських воєн було важким. Розорення селян (основної маси населення) реквізиціями та солдатськими постоями збільшило кількість злидарів (пауперів). Довготривалий застій у промисловості та торгівлі призвів до розорення багатьох ремісників і дрібних торговців. Недороди 1647-1648 pp. викликали зростання дорожнечі. У Лондоні та інших промислових центрах новим явищем стало масове безробіття. Не кращим було становище і на селі. Республіка не зупинила «обгороджування», більш того, був даний новий поштовх до цього процесу. Реформа права і суду, гучно обіцяна в ході революції, не була здійснена. Правосуддя через дорожнечу і тяганину залишалося недосяжним для бідняків.

Після «золотої епохи» Єлизавети І різко впав рівень життя народних мас. У той же час зростало багатство великої буржуазії та нового дворянства. Цьому сприяла політика у торгово-промисловій галузі: протекціоністські закони про заборону ввозити на внутрішній ринок конкуруючі товари (наприклад, вироби з вовни, шовкові тканини), акти про зниження мита на імпорт товарів з англійських колоній (цукор, тютюн та ін.).

У цій ситуації захисниками народу виступили левелери. Вони закликали до демократизації державного ладу. Їхні ідеологи вели проти індепендентів так звану «памфлетну війну». Одночасно з нею армійські левелери очолили повстання у військових підрозділах(травень, вересень 1649 p.), які були жорстоко придушені. Це були останні спалахи активності левелерів. Влада відразу ж вчинила розправу над ними, звинувативши їх в атеїзмі і в намірах запровадити спільність майна. Хоча, насправді, левелери, будучи виразниками інтересів дрібної буржуазії, абсолютно не виступали за це. Ідеї зрівняння були більш притаманні іншій групі, яка називала себе «справжніми левелерами» або «дигерами» (англ. digger – копач). Необроблена земля, вважали вони, не може бути чиєюсь власністю, а значить вона спільна. Вони зверталися до бідноти із закликом захоплювати землі і «працювати разом і разом їсти хліб». Іхній ідеолог Джерард Уїнстенлі писав у памфлеті, звертаючись до верхівки буржуазії: «Хіба ви не обіцяли свободу нації після того, як буде вигнана партія кавалерів? Чому ж зараз ви шукаєте свободу лише для себе..., заперечуючи це ж право простому народу, що зазнав найбільших втрат?»

Хвилювання в армії, повстання селян в окремих графствах, виступи релігійних сектантів тримали у напрузі правлячі кола. Однак найбільшу небезпеку для влади становили події в Ірландії та Шотландії. В останній син страченого монарха був проголошений королем Англії під іменем Карл II. В католицькій Ірландії владу англійського парламенту визнавали тільки в адміністративному центрі країни – Дубліні та його околицях.

У серпні 1649 р. Кромвель на чолі армії висадився поблизу Дубліна. Англійцям протистояли розрізнені осередки опору. Першою впала фортеця Дрогеда. Маючи потрійну перевагу сил (10 тис. проти 3 тис. захисників), англійці артилерійськими снарядами зробили проломи у стіні і вдерлися у фортецю. За наказом Кромвеля була учинена жорстока різня. «Я гадаю, – повідомляв він у Лондон, – що у цю ніч було піддано мечу не менше 2 тис. чоловік. 100 чоловік, які зачинились у дзвіниці св. Петра, були спалені живцем. Біля 1000 чоловік, які шукали притулку у самій церкві, були вбиті на місці». Дрогеда стала символом жорстокості англійців щодо ірландців.

В 1652 р. був схвалений акт, за яким всі ірландські землі, жителі яких були захоплені із зброєю в руках підлягали конфіскації. Донових власників перейшли дві третини завойованої території країни. Солдатам замість грошей видали «боргові зобов'язання» на право отримання земельного наділу в Ірландії. Вони тут же продавали їх за безцінь офіцерам. Кривавий похід в Ірландію призвів до переродження революційної армії «нового зразка» в армію завойовників.

Влітку 1650 р. Кромвель очолив експедицію проти Шотландії Релігійний фактор, який відігравав значну роль у війні з Ірландією (протестанти бились з католиками), у Шотландії не мав суттєвого значення: шотландські пресвітеріани були такими ж противниками англіканства, як і прихильники англійського парламенту. Тому вступивши на шотландську землю, Кромвель намагався не допускати кровопролиття, а по можливості мирно владнати справу. Шотландська армія дотримувалася оборонної тактики й шляхом маневрування намагалася заманити Кромвеля углиб країни, в гори, відрізати його від баз постачання й дрібними сутичками знекровити противника. Шотландцям майже вдався їхній план, однак намагання прискорити події привели їх до фатального рішення – дати англійцям генеральний бій біля селища Денбар. Незважаючи на значну перевагу противника, Кромвель стратегічно правильно вишикував свої війська й досягнув блискучої перемоги (вересень 1650 р.). Через рік шотландська армія під командуванням Карла II, яка вступила на територію Англії, була остаточно розгромлена у битві під Вустером. Акт 1652 р. закріпив панування англійців у Шотландії.

Відстоюючи в першу чергу інтереси верхівки буржуазії, республіка вступила у гостру боротьбу із своїми конкурентами на континенті. В 1651 р. був виданий Навігаційний акт, за яким товари могли ввозитися в Англію лише на англійських кораблях або на суднах країн – виробників товару. Цей документ був спрямованні проти основного конкурента Англії на торговельних морських шляхах – Голландії і викликав війну між ними (1652-1654), яка завершилася визнанням голландською буржуазією Навігаційного акту.

У 1653 р. загострилися суперечки у верхах республіки – між командуванням армії та парламентом. Верхівка армії після переможних походів розглядала військову силу як головну в країні. «Охвістя» Довгого парламенту не проводило нових виборів. Корупція, хабарництво, зловживання парламентарів викликали гостру критику у суспільстві. Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння генералітету, стало обговорення нового проекту виборчого закону, за яким усі члени «охвістя» не переобиралися, а автоматично входили у склад майбутніх парламентів. Увіковічнення влади, яка в очах всього народу втратила моральне право верховодити, загрожувало соціальними потрясіннями. Вищи офіцери армії вирішили діяти.

Протекторат Кромвеля. 20 квітня 1653 р. Кромвель за допомогою кількох десятків мушкетерів розігнав залишки Довгого парламенту. Одночасно була скасована Державна рада країни – виконавчий орган республіки. Її функції взяла на себе рада офіцерів армії до якої увійшло кілька цивільних осіб. Верхівка армії не наважилась на проведення «вільних виборів» (на хвилі критики існуючого ладу опозиція могла досягнути більшості в новому парламенті). На раді офіцерів було вирішено скликати парламент з представників пуританських церковних громад. У липні 1653 р. 140 депутатів, відібраних радою офіцерів з кандидатів, які були названі церковними конгрегаціями у графствах, з'їхалися у Лондон. Новий парламент, який називався Малим, або Святим, або Бербонським (за ім'ям одного з активних членів, палкого баптистського проповідника, в минулому власника шкіряної майстерні Бербона), дуже швидко став небезпечним для офіцерської верхівки через свій радикалізм. «Фанатики», як почали називати частину депутатів – прихильників радикальних реформ, ліквідували акцизні збори, систему відкупів по збору податків, церковний шлюб замінили цивільним (вперше була введена система реєстрації актів цивільного стану), визволили із в'язниць боржників, які не в стані були сплатити свої зобов'язання.

Реформаторська діяльність «святих» викликала занепокоєння заможних верств суспільства (поширювалися чутки, що «святі» прагнуть досягнути майнової рівності). Через втручання у приватне життя людей із заборонами театральних вистав, спортивних змагань вони не викликали довіри у городян. Офіцерська верхівка вирішила покласти край діяльності радикалів і вступила у змову з поміркованою частиною парламенту. 12 грудня 1653 р. ці депутати, попередньо домовившись, з'явились у парламент в ранковий час, коли значна частина радикалів за традицією запізнювалась, і за їхньої відсутності прийняли рішення про його саморозпуск передачу законодавчих повноважень Кромвелю.

16 грудня 1653 р. Кромвель був проголошений Лордом-Протектором (покровителем) вільної держави Англії, Шотландії та Ірландії. Республіка, таким чином, поступилася місце новому режиму – протекторату, по-суті, військовій диктатурі Олівера Кромвеля. Він сам себе називав «констеблем (поліцейським) всієї країни». Згідно з розробленим конституційним документом під назвою «Інструмент управління» законодавча влада в країні належала протектору (у тексті було прямо названо ім'я Олівера Кромвеля) «спільно з парламентом», а виконавча – протектору «спільно з Державною радою». Парламент повинен був скликатися що-три роки. З 400 мандатів єдиної палати дві третини належали графствам, а третина – містам і так званим «парламентським містечкам». Виборчим правом наділялися лише власники річного доходу у 200 ф. ст. Іншими словами, в парламенті протекторату були представлені лише великі і середні верстви дворянства й буржуазії.

Особливої уваги заслуговує 27 стаття «Інструменту управління», за якою уряд мав право збирати податки без згоди парламенту. Таким чином, був перекреслений увесь парламентський досвід Англії у стосунках з монархом, зокрема у податковій сфері. Щодо широти повноважень, зосереджених в одних руках, то Кромвелю міг би позаздрити страчений король: він був головнокомандувачем армії й флоту, контролював фінанси й правосуддя, керував зовнішньою політикою, з відома Державної ради оголошував війну і укладав мир, нарешті, у перервах між парламентами його ордонанси (укази) мали силу законів.

Влітку 1655 р. країна поділилася на округи, очолювані генерал-майорами, які мали надзвичайні повноваження для підтримки порядку: усілякі збори, масові розваги заборонялися. Запроваджувалася сувора цензура друкованого слова, незалежні газети закривалися, усі противники режиму переслідувалися. Так, зокрема,жорстокого розгрому зазнала релігійна секта міленаріїв (серед її членів був генерал-майор). Міленарії (від лат. mille – тисяча) проповідували початок тисячорічного царювання Христа. Репресій зазнали навіть члени досить сумирної, але набагато чисельнішої секти квакерів («трясунів» у молитовному екстазі), які сповідували моральне очищення, ідею безнадійності чинити опір владі, зневагу до багатства, відмову від політичної діяльності. До них прихилився Дж.Лільберн. Сектанти шукали порятунку від репресій у еміграції до Америки.

У березні 1657 р. парламент звернувся до Кромвеля з проханням прийняти титул короля. Буржуазія та нове дворянство намагалися надати більшого авторитету державній владі. Однак верхи армії не без підстав вважали, що королівський сан піднесе Кромвеля зависоко і він ігноруватиме поради генералітету. Вони вороже поставилися до ініціативи депутатської більшості. Улюбленець армії полковник Прайд погрожував, при нагоді, вбити Кромвеля. У самому парламенті запопадливою пропозицією обурювалися опозиціонери-республіканці. Після деяких коливань Кромвель відповів відмовою, однак у тому ж році зробив перший крок до монархії: титул протектора став спадковим, крім того, він відновив діяльність палати лордів.

Кромвель провадив активну зовнішню політику. В інтересах великого капіталу у 1654 р. була відряджена експедиція на завоювання острова Гаїті у Вест-Індії. Це було прямим продовженням операцій корсарів часів королеви Єлизавети, але тепер висувалося завдання не грабувати узбережжя Америки, а заснувати колонії, Напад на острів призвів до війни з Іспанією. Оволодіти Гаїті англійцям так і не вдалося, однак у іспанців вони відбили острів Ямайку (1655). Завоювання Ямайки стало першим випадком застосування Великобританією державної політики і військової сили з метою захоплення колоній. У 1658 р. англійські війська захопили порт Дюнкерк – важливу базу іспанців на європейському узбережжі. Кромвель вступив у союз з Францією проти Іспанії, незважаючи на те, що французький король підтримував претензії на англійський престол Карла II Стюарта, сина страченого монархи Створення колоніальної імперії і вихід на світові ринки стали першочерговим завданням англійської зовнішньої політики.

Реставрація Стюартів. У вересні 1658 р. Кромвель помер. За декілька годин до смерті він встиг назвати своїм спадкоємцем старшого сина Ричарда, який виявився нездатним виконувати роль диктатора. У травні 1659 р. Ричард Кромвель добровільно зрікся титулу протектора, чим нібито відновив республіканський устрій.

Генералітет повернув до влади «охвістя» Довгого парламенту, однак незабаром спробував повалити «другу» республіку та відновити військову диктатуру. Це викликало широкий протест усіх верств англійського суспільства, парламенту і навіть частини військовиків. Командувач армії в Шотландії генерал Монк підтримав парламент і у лютому 1660 р. увійшов із своїми солдатами у Лондон.

Серед буржуазії й нового дворянства, які втомились від кровопролитних воєн, анархії, військової диктатури, визрів намір відновити «тверду і законну владу» через реставрацію монархії. За підтримкою Монка були організовані вибори у новий парламент (названий конвентом) за старою, дореволюційною виборчою системою. Конвент почав свою роботу у квітні 1660 р. і першим і же актом запросив на англійський престол сина страченого короля. Розпочався новий період англійської революції – період Реставрації монархії. Запрошення на трон Карла II пояснюється посиленням консервативних настроїв у лавах англійської буржуазії і нового дворянства, вдоволеного результатами революції, яка перетворила феодальну земельну власність на необмежену буржуазну розширенням землеволодіння, сприятливим для промисловості торгівлі законодавством. Буржуазія і дворянство тепер прагнули стабільності і вбачали її у відновленні монархії, але обмеженої законами парламенту.

Карл II Стюарт (1660-1685) наступного місяця урочисто прибув до Лондона. Він змушений був підтвердити ряд важливих конституційних актів – «Велику хартію вільностей», «Петицію про права», виключне право парламенту призначати податки. У період Реставрації законодавчу владу в країні формально здійснював «король в парламенті». Політичним результатом подій було відновлення влади короля, парламенту та закону замість «насильницької влади» військової диктатури. Всупереч декларованої королем амністії противникам монархії, жорстоким репресіям піддалися учасники судового процесу над Карлом І, інші республіканці (29 з них були страчені). Наруги зазнали тлінний прах О.Кромвеля та могили його соратників.

Другий парламент часів правління Карла II працював сімнадцять з половиною років (з травня 1661 р. по січень 1679 р.), за що отримав назву «Довгий парламент Реставрації» або «кавалерський парламент» (за складом переважали «кавалери»). Спираючись на нього, король провів серію реакційних законів, які частково реставрували старі порядки: скасовувався закон про обов'язкове скликання парламенту не менше одного разу на три роки, відновилась англіканська церква, розгорнулись суворі переслідування дисидентів, усіх противників режиму. Законом 1663 р. впроваджувалась цензура: політичні трактати видавалися лише з дозволу державного секретаря, юридична література – лорда-канцлера, інші видання – архієпископа Кентерберійського. Ці інстанції призначали цензорів для перевірки змісту книг. Закон про цензуру діяв (траплялося, що на короткий проміжок часу, у результаті політичної боротьби, він скасовувався і знову поновлювався) до 1696 р. Від того року кожному англійцю дозволялося опубліковувати усе, що він побажає, з дотриманням існуючих норм моралі.

Реакційна внутрішня політика монарха доповнювалася безпринципною зовнішньою політикою. Карл II, якому не вистачали грошей на утримання розкішного двору, що нагадував Версальський, продав Франції Дюнкерк (порт, завойований у Іспанії), отримав від Парижа значні субсидії. Війну проти Голландії (1665-1667) Англія програла, що викликало роздратування буржуазії. Однак вона схвалила інший крок монарха: Карл II відкупив у голландців Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Пенсільванію (1667), значно збільшивши колоніальні володіння британців у Північній Америці. Союзу з протестантськими державами – Голландією та Швецією (1668) – Карл II, який схилявся до католицизму, протиставив таємний договір з Францією (1670).

Посилення позицій католиків в оточенні монарха (дружина, португальська принцеса, за яку він взяв у посаг місто-порт Бомбей на Гіндустанському півострові, та спадкоємець престолу, брат короля Яків належали до католицького віросповідання), його намагання відновити втрачені позиції абсолютизму, поступово привели до формування опозиції в парламенті. Вона домоглася прийняття «Акту про присягу», за яким кожний чиновник при вступі на посаду повинен був присягнути за звичаєм англіканської церкви. Це призвело до вигнання католиків з державних посад, зокрема, Яків Стюарт змушений був залишити крісло керівника Адміралтейства.

Протягом 70-х років прихильники обмеження королівської влади поступово організувалися в партію. У її складі переважали представники джентрі, буржуазії, інтелігенції. У зв'язку з тим, що першочерговою вимогою партії було недопущення католиків на державні посади і позбавлення Якова спадкових прав на англійський трон, членів цієї партії називали вігами (так у роки революції звалися непримиримі противники католицизму – пресвітеріани).

На противагу вігам, прихильники короля згуртувалися в партію торі (так називали ірландських партизанів-католиків). Ця партія наполягала на необмеженій виконавчій владі короля. Крайні елементи партії торі пропагували ідею абсолютної монархії. Обидвф партії остаточно сформувалися у 1679 p., коли Карл II наважився розпустити «кавалерський парламент» і провести нові вибори.

У новому парламенті віги отримали більшість місць, що свідчило про зростання опозиційних настроїв у середовищі джентрі та буржуазії. Для того, щоб обмежити необґрунтовані репресії з боку виконавчої влади, парламент у 1679 р. схвалив демократичний закон – Habeas Corpus Act. Назва його походить від початкових слів наказу приставу на притягнення арештованого до суду, буквально: «Ти повинен доставити тіло» (мається на увазі заарештованого). За законом, заарештованому протягом 24 годин слід було винести звинувачення і доставити його до суду для розгляду законності затримання й доцільності утримання під вартою. Цей видатний прогресивний закон гарантував свободу особи і став важливим елементом демократичного права. У 1681 р. король через опозиційність палати громад розпустив парламент і до кінця свого життя правив по суті як абсолютний монарх. Партія вігів була розгромлена.

«Славна революція» 1688-1689 pp. У 1685 р. Карл II помер, і королемстав католик Яків II Стюарт. Виборча кампанія до нового парламенту проводилася в обстановці політичного терору. Монарх та його оточення керували виборами через чиновників, «рекомендуючи» й «наполягаючи» на потрібній кандидатурі. У 1687 р. королем була оголошена перша, а через рік друга «Декларації про віротерпимість», за якими скасовувався Акт про присягу, припинялись репресії проти сектантів. Яків II почав призначати на державні посади католиків (15 католиків отримали посади лордів-намісників у графствах). Це відвернуло від нього раніше прихильний єпископат англіканської церкви.

Проти католицизму об'єдналися віги й торі. В англійському суспільстві католицизм пов'язувався з деспотизмом двору, з конкурентами й ворогами англійської буржуазії – Іспанією та Францією. Всі верстви суспільства охопили антимонархічні настрої. Абсолютистські тенденції короля відкрито загрожували основам суспільного ладу, закладеного революцією 40-х років. Яків II, по суті, намагався здійснити державний переворот, утворивши постійну армію, навернувши країну у лоно католицизму. В червні 1688 р. відбулася подія, яка прискорила розв'язку, – у королеви народився син. В Англії з'явився новий претендент на трон, замість доньки короля Марії – протестантки, дружини штатгальтера (глави виконавчої влади) Голландської республіки Вільгельма Оранського.

За підтримкою англіканського духівництва представники обох партій звернулися з листом до штатгальтера з метою відвернути визріваючу громадянську війну. У листі містилося прохання прибути з армією до Англії для «зміни влади» та захисту протестантизму. Звернення до Вільгельма Оранського як чоловіка Марії створювало враження династичної спадковості влади: він був протестантом і ворогом католицької Франції; нарешті, він обіцяв забезпечити «свободу парламенту англійської нації».

Державний переворот пройшов швидко і безболісно. У жовтні 1687 р. невелика армія Вільгельма Оранського (15 тис. солдатів) десантувалася на південнозахідному узбережжі Англії й рушила на Лондон. Більша за чисельністю армія Якова II виявилася ненадійною, її офіцери та солдати почали переходити на бік Вільгеліьма. Незабаром у таборі останнього опинився сам головнокомандувач королівської армії, член партії торі Джон Черчілль. У грудні 1688 р. Вільгельм Оранський увійшов у столицю Англії. Переможець, щоб не допустити страти свого тестя і уникнути кровопролиття, надав можливість Якову II втекти до Франції. Спеціально скликаний установчий парламент після бурхливих дебатів постановив, що Вільгельм і Марія повинні правити спільно як король і королева Англії. Фактично ж, володарював чоловік під іменем Вільгельм III (помер у 1702 р.).

На захист скинутого монарха населення Англії не виступило. Інше у католицькій Ірландії вибухнуло повстання в підтримку одновірця Якова II, яке переросло у громадянську війну (1688 – 1691). Центральними епізодами там стали облоги міст Лондондеррі та Лімерика. Протестантський Лондондеррі у 1688 р. був взятий в облогу військами ірландських католиків. Після чотирьох важких місяців облоги англійській десант визволив городян. У Лімеріці в 1690 р. сталося навпаки: ірландці-католики мужньо утримували місто. Лише після підписання почесної угоди захисники скорилися. За нею, англійці надали ірландським католикам повну релігійну свободу. Однак незабаром угода була порушена, в Ірландію прибули каральні загони. Солдати метрополії суворо переслідували людей католицького віросповідання, проводили експропріації земель. Населення острова згуртовувалося у своїй рішучості протистояти колонізаторам. Ірландія й надалі залишалася «головним болем» правлячої верхівки Лондона.

При вступі на престол королівського подружжя були зафіксовані принципи взаємовідносин монарха і парламенту у спеціальному документі під назвою «Білль про права» (1689). У 13 статтях закону надавалися конституційні гарантії влади парламенту: обмежувалася на його користь компетенція короля у законодавчій, фінансовій, військовій і судових сферах; підтверджувалося панування в країні протестантизму; точно визначалися парламентські свободи (регулярне скликання парламенту, свобода виборів та дискусій «Білль про права» став конституційною нормою англійської монархії, він передбачав:

1). будь-який закон й усілякий податок виходять тільки від парламенту;

2) король без згоди парламенту не має права ні зупиняти дію законів, ні звільняти будь-кого від неї (тобто дії законів);

3) вибори в парламент повинні бути вільними;

4) узаконюється свобода дебатів, свобода петицій, гарантується регулярне скликання палат парламенту;

5) свобода совісті стає конституційною нормою;

6) парламент визначає склад і чисельність армії, виділення засобів на її утримання;

7) значно розширюються права суду присяжних і встановлюються гарантії проти свавільної заміни призначених присяжних засідателів урядом.

Компроміс між торі і вігами, що зробив можливим прийняття «Білля про права», тобто, компроміс по суті, між дворянством і буржуазією, незважаючи на певні розбіжності між ними, зберігся протягом наступних століть. В основі його було: 1) буржуазія погоджується на те, щоб дворянству були залишені всі престижні і прибуткові місця в державному апараті; 2) дворяни-землевласники, в свою чергу, зобов'язуються у політичній діяльності керуватися не лише своїми власними інтересами, але й інтересами буржуазії.

Оформлення політичних результатів «славної революції», як назвали цю подію англійські історики, тривало впродовж останнього десятиріччя XVII ст. і у перші роки наступного у вигляді серії актів. У нових умовах королівська влада ставала залежною від парламенті у (наприклад, пожиттєвий дохід короля визначався парламентарями на місяці й навіть на тижні). Разом з тим, прийняті закони не встановлювали прямого парламентського правління; король залишався вільним у виборі міністрів, призначенні суддів, зберігав за собою право скликання та розпуску парламенту. Становище судової влади регулювалося спеціальними розділами «Білля про права». Суди не повинні були призначати надмірні застави, штрафи й жорстокі покарання. Посилювалась роль у судочинстві демократично обраних присяжних. Згідно з наступним законом – «Біллем про віротерпимість» (1689) – доступ до державної служби визначався присягою чиновників англіканській церкві.

Таким чином, «Білль про права» і наступні законодавчі акти утвердили, оформили і закріпили основні завоювання буржуазної революції XVII ст. Вони заклали основи конституційної монархії і визначили подальший поступ демократії в англійському суспільстві. Англійська революція мала міжнародний резонанс, вона стала попередницею наступних буржуазних революцій у Франції, Німеччині, Швеції, Іспанії та інших країнах, де англійський досвід, демократизм, конституціоналізм, політичні ідеї відіграли значну роль. Проголошені нею принципи виражали не лише потреби зміцнілого буржуазного класу Англії, але й потреби буржуазії всієї континентальної Європи, історичний розвиток якої об'єктивно вів від феодальних до капіталістичних порядків.

Дата добавления: 2015-08-02