Розділ 1. Англія в XVI ст.

Зародження капіталізмі, аграрний переворот. Розвиток мануфактурного виробництва і зовнішньої торгівлі. Абсолютизм Тюдорів. Реформація. Захоплення Ірландії. Політика щодо Шотландії. Війна з Іспанією.

Зародження капіталізму, аграрний переворот. В XVI ст. всесвітня історія вступила в період нового часу. Великі географічні відкриття надали поштовх розвитку промисловості й торгівлі багатьом державам Атлантичного океану, у тому числі Англії. Вона у XVI ст. залишалась аграрною країною (як, зрештою, й усі крани світу). У сільському господарстві було зайнято 9/10 із приблизно 4 млн. населення. В англійському селі, як і раніше, панували феодальні відносини. Уся земля вважалася власністю короля, а дворянство за користування землею виплачувало йому певні суми у разі передачі землі в спадщину чи продажу. Дворяни (лендлорди або рицарі) вважалися утримувачами королівської землі, а не повними її власниками. Більшість селян жили на землях, що належали лендлордам, і сплачували їм певний грошовий чинш. Селяни вносили платню за користування лісами, вигонами.

В англійському селі XVI ст. зберігалась невелика категорія вільних селян-фригольдерів (англ. freehold, від free – вільний, hold – володіння, утримування), власників невеликих ділянок землі. Більшість селянства складали копігольдери (англ. соруhold, від сору копія, тобто утримування згідно з копією, випискою з протоколу) – спадкові утримувачі панської землі. І перші, і другі називали себе йоменами. Вони були зобов'язані сплачувати лордам грошову ренту в розмірах, встановлених за угодами і звичаєм. З їхньої верхівки виходили капіталістичні фермери. Ще одну групу селян складали орендатори – лізгольдери (анг. lеаsе – оренда), які тримали землю у панів на умовах короткотривалої або довготривалої оренди.

На вершині офіційно визнаної ієрархії англійського суспільства стояло дворянство, яке поділялось на два розряди: вище (nоbіles majores) і нижче (nоbіles minores). До першого належали титуловані роди, які мали спадкове право засідати в палаті лордів (пери), – герцоги, графи, маркізи, віконти, барони. В переважній більшості знать була новоствореною. Так, в парламенті 1519 р. засідало 19 лордів, а наприкінці XVI ст. їх вже там було понад 90. Особливістю суспільної структури в Англії став розкол дворянського стану на антагоністичні групи – так зване старе і нове дворянство. Усі сини лорда, крім старшого, не успадковували титул та майно батька (земля і маєток, таким чином, не подрібнювалися) і ставали лише рицарями, тобто нижчим прошарком дворянства. Джентрі (gentry – середній та дрібний рицар) були, в основному, сільськими поміщиками (сквайрами), також комерсантами, підприємцями, судновласниками, представниками вільних професій – юристами, нотаріусами, землемірами та ін. Більш того, сини багатьох нових дворян («джентльменів») проходили навчання у ремісників та купців, робили кар'єру, й цей процес зближував дрібних дворян з міськими буржуа. Це вигідно відрізняло дворян Англії від бундючного дворянства європейських монархій. Однією з особливостей англійського дворянства був «прагматизм» у всьому, що стосувалося можливості збільшити свої прибутки. Часто молодші сини ставали багатшими за своїх старших братів, купували землі, зводили на них великі кам'яні будинки й провадили життя поміщиків. Англійських дворян у XVI ст. не приваблювало міське життя, вони намагалися залишитися серед сільської природи.

Бурхливий розвиток суконного виробництва, підвищення цін ні вовну призвели до зміни сільськогосподарської орієнтації багатьох власників землі. Вівчарство стало вигіднішою галуззю господарства, ніж рільництво, тому більшість лендлордів почали перетворювати свої орні землі у пасовища. Вони захоплювали общинні угіддя, зганяли своїх селян-утримувачів з наділів, руйнували селянські хати, а подекуди й цілі села. Захоплені землі лорди і огороджували тинами, канавами, парканами і здавали їх в оренду фермерам-скотарям за високу ренту, а іноді й самі займались розведенням овець. Цей процес отримав назву обгороджування. Обгороджування (англ. enclosures) – специфічна форма ліквідації общинних земель шляхом масового насильницького зігнання селян з землі феодалами.

Влада, стурбована значним скороченням кількості платників податків, намагалась законодавчими актами зупинити процес обгороджування або взяти його під контроль. Статути короля вимагали відновлення «зруйнованих» господарств, збереження селян-господарів з наділами в 20 акрів^[1] землі, забороняли утримувати надмірні стада овець (більше 2000 голів) однією особою. Однак вимоги влади на місцях ігнорувалися або знаходилися шляхи обходити ці закони. Так, штрафи, які накладалися на порушників законів про обгороджування, не були для них надмірними.

Процес насильницького обезземелення селян дворянами був основною рисою аграрного перевороту, у ході якого руйнувалось феодальне землеволодіння і створювалось нове, буржуазного типу фермерське господарство. Найбагатші фермери переходили до експлуатації найманої праці сільськогосподарських робітників – коттерів (власників лише хатки, котеджу), або наймитів і, таким чином, ставали капіталістичними підприємцями. В XVI ст. з представників різних соціальних верств міста та села – заможних селян, дрібних й середніх дворян, купців, підприємців – утворився прошарок багатих капіталістичних фермерів, які сплачували землевласникам більш високу капіталістичну ренту, ніж колишні феодальні користувачі.

Селяни активно виступали проти обгороджування й обезземелення. Вони звертались із скаргами до короля та парламенту, чинили опір, часом із зброєю в руках, свавіллю феодалів. У червні 1549 р. спалахнуло селянське повстання під проводом братів Роберта і Вільяма Кеті в, яке охопило графства Девоншир та Корнуолл (Південно-Західна Англія), а також графства Норфолк та Сеффолк – район інтенсивних обгороджувань у Східній Англії. Повсталі захопили місто Норідж (Норіч) і розбили підрозділ урядових військ. На придушення селян король скерував загін із 15 тис. німецьких та італійських найманців. В серпні 1549 р. повстанці, які не вміли битися з регулярними військами, зазнали поразки. У другій половині XVI ст. селянські виступи проти обгороджування набули масового характеру.

Важливою галуззю народного господарства залишалося рибальство. Усі англійські уряди підтримували рибалок, чиї човни поповнювали торговельний і військовий флоти. Видавалися навіть інколи про обов'язкове запровадження «рибних днів»; піддані монарха не повинні були їсти м'ясо під час великого посту або в п'ятницю. Влада підкреслювала політичні, а не релігійні мотиви і шейх рішень: підтримати промисловиків, які з ризиком для життя плавали в океанських водах, пожвавити економічне життя приморських міст (великі обози засолених оселедців, тріски розрідилися в усіх напрямках держави) і заборонити надмірне вживання баранини. Є свідчення, що за ігнорування цього закону власників трактирів виставляли біля стовпа ганьби.

Розвиток мануфактурного виробництва і зовнішньої торгівлі. Зміни в аграрному секторі Англії відбувалися на тлі інтенсивного розвитку промислового виробництва. Головною галуззю промисловості залишалось виробництво сукна. В XVI ст. англійське сукно було високоякісним й найдешевшим у світі (з огляду на величезні масштаби виробництва вовни). Тому воно користувалось попитом не тільні у знаті, а й у простого люду різних країн. У другій половині XVI ст. сукно складало 80% англійського експорту, воно продавалося в Західній та Центральній Європі, на Близькому та Середньому Сході.

Сукно вироблялось головним чином у сільській місцевості, де аграрний переворот створив сприятливі умови для розвитку розсіяної мануфактури. В організації такого виробництва використовувалась домашня праця обезземелених селян. Боротьба міст, зокрема цехів, проти розвитку мануфактур спонукала підприємців влаштовувати виробництво у сільській місцевості.

Центральною постаттю у виробництві сукна був купець – власті к контори з роздачі сировини, який працював на великого підприємця-суконника. Вовна купувалась у вівчарів великими партіями, роздавалась прядильникам, які працювали вдома, а потім ткалям, фарбувальникам. Часто купець надавав не тільки сировину, але й верстат; у цих випадках ремісник цілком залежав під замовника, який забезпечував його роботою і оплачував працю.

Більш високої стадії розвитку суконне виробництва досягнуло тоді, коли підприємці почали збирати робітників під одним дахом (так зв. централізована мануфактура). Виробничий процес у них поділявся на основі чіткої спеціалізації певної операції. Найбільшою була суконна мануфактура Джона Уічкомба (біля тисячі робітників), відомого під ім'ям Джек з міста Ньюбері; на його підприємстві існував чіткий розподіл праці, подрібнення операцій, що сприяло зростанню продуктивності праці; вироби проходили всі стадії виготовлення під одним дахом. Виробництво сукна, його експорт постійно зростали. Ця галузь промисловості, з огляду на величезні прибутки, ставала привабливою навіть для дворянства. Три райони Англії виробляли більшу частину сукна – південно-західні графства (Глостершир, Сомерсетшир, Девоншир); східні графства (Ессекс та Норфолк); північні (Йоркшир та Уестморленд). Частина нефарбованого й невиробленого сукна експортувалася в Голландію, де після проведення цих операцій розвозилось голландськими купцями по усьому світу.

Окрім суконних, існували мануфактури з виробництва шовкових тканин. їхня продукція користувалася великим попитом серед королівського двору. Наприкінці XVI ст. в Ланкаширі, Йоркширі, Чеширі та у деяких інших графствах почало розвиватися виробництво бавовняних тканин (сатину та бумазеї); сировину для виробництва цих тканин постачали із країн східного узбережжя Середземного моря (Леванту; італ. Levante – Близький Схід). Вироби з шовку, полотна, шкіри вироблялися у графствах Норфолк та Ессекс; панчохи та мережива – у графстві Ноттінгемшир, скоб'яні товари – в містах Бірмінгемі та Шеффілді; скло та мило – в Лондоні та Брістолі.

Потреби зростаючої промисловості вимагали збільшення видобутку кам'яного вугілля, що приводило до інтенсивної розробки родовищ. Протягом століття – 1540-1640 pp. – видобуток вугілля збільшився з 200 тис. до 1,5 млн. т., що було у три рази більше за видобуток усієї Європи. Якщо на початку XVI ст. у вугільній промисловості було зайнято 5 тис. чол., то наприкінці століття – вже біля 30 тис. чол. У ті часи на зміну невеликим вугільним шахтам, по суті відкритим глибоким ямам, приходять штольні; починають застосовуватися повітряні помпи з кінною силою.

Високі ціни на деревне паливо в зв'язку із скороченням площі лісів у результаті інтенсивної вирубки, обумовили широке використання вугілля для побутових (опалення житла, приготування їжі) та промислових потреб. У XVI ст. почало активно розповсюджуватися будівництво у заможних домах камінів, які прийшли на зміну опаленню «по чорному», коли вогнище розкладалося у середині приміщення, а дим виносився через отвір у стелі. Однак головна роль вугілля як енергоресурсу простежувалася у промисловості. Про значення кам'яного вугілля в національній економіці свідчив вигук сучасника: «Correct your maps: Newcastl – is Peru!» – «Виправте ваші карти: Ньюкасл – це Перу!», що означало: кам'яне вугілля із центру видобутку – міста Ньюкасл (графство Нортумберленд) є настільки ж цінним, як і срібло, що ввозилось в Європу і Америки.

Високого рівня досягла металургія. Виплавка чавуну й заліза розвивалися, головним чином, в Суссексі, Глостерширі та Південному Уельсі – районах, багатих на поклади залізної руди і ліс, – давніх центрах металургії країни. Широкого розмаху набуло виробництво артилерійського озброєння – нових гармат та ядер; їх почали вивозити в європейські держави, Марокко, Османську імперію. Подовжені і меншого калібру стволи цих гармат, на відміну від попередніх – мідних, були відлиті з чавуну, що значно підвищувало бойові якості зброї та здешевлювало її.

Значні успіхи спостерігалися у суднобудуванні. Англія впритул наблизилась до визнаного світового лідера у цій галузі – Голландії. Як і на тамтешніх корабельнях, впроваджувалася механізація робіт (лісопилки та вантажні пристрої, які приводилися у рух вітрилами), стандартизація деталей кораблів. Торговельний флот Англії нараховував на той час до 6,5 тис. кораблів. Активно розбудовувався військовий флот, усі монархи дбайливо плекали військово-морські сили країни.

Зрушення в галузі промисловості визначили шляхи розвитку англійської торгівлі. На XVI ст. утворився єдиний національний ринок з центром у Лондоні, який справедливо вважався одним із найбільших торговельних міст Європи. Столиця Англії перетворилася у фінансовий центр Європи. Все більше підприємців відмовлялись від послуг банкірів голландських, італійських й південнонімецьких міст, а брали позички у англійських банкірів. У столиці відкрилась біржа, почалось утворення лондонського Сіті центральної частини міста – зосередження банківських контор, офісів торговельних компаній та юридичних фірм. Зростала чисельність населення: якщо у другій чверті XVI ст. населення Лондона нараховувало приблизно 100 тисяч осіб, то на початку XVII ст. – вже біля 200 тисяч мешканців. Провінційні міста середньої величини мали до 5000 мешканців. В містах було багато парків, фруктових садів, господарських будівель. Багато з жителів частину вільного часу приділяли землеробству, працюючи на власних приміських ділянках. Активізація зовнішньої торгівлі сприяли розвитку приморських міст-портів.

В XVI ст. всю зовнішню торгівлю Англії провадили великі торговельні компанії купців, які засновувалися на паях. Кожен підприємець вносив у спільну справу свою, чітко визначену частку капіталу (пай). Компанії купували у корони хартії, які надавали їм право монопольно торгувати у тій або іншій країні. У 1554 р. виникає Російська (Московська) компанія, у подальші роки – Східна або Балтійська, Левантійська, Гвінейська. В 1600 р. була видана хартія на створення Ост-Індської компанії, що поклало початок проникненню англійців в Індію. Королівський указ забороняв будь-кому, крім неї, ввозити у країну перець, який високо цінувався і широко застосовувався як харчовий консервант.

Абсолютизм Тюдорів. Генріх VII Тюдор (роки правління – 1485-1509) став родоначальником династії, яка більше ніж століття (до 1603 р.) правила в Англії. За це століття у країні склалась й досягла завершеності нова форма правління – абсолютна монархія. Перед першими Тюдорами виникло завдання: ліквідувати сепаратизм і консолідувати країну. Генріх VII розпустив феодальні дружини і зрівняв з землею замки непокірних магнатів, придушив декілька заколотів знаті та знищив ті аристократичні клани, які за правом крові могли претендувати на трон. Конфісковані землі роздавалися прихильникам короля.

Централізаторську діяльність продовжив його син – Генріх VIII (1509-1547). Він повів наступ на території, які зберігали ще певну незалежність, – віддалені північні графства та Уельс – і підкорив їх. Тюдори активно впроваджували доктрину королівського суверенітету. Влада монарха оголошувалась наданою Богом, а сам він – намісником Христа на землі. Ця теорія не залишала місця для інших інститутів влади, однак на практиці Тюдори змушені були рахуватися з існуванням у країні парламенту. Цей орган влади в Англії, на відміну від інших європейських країн, залишався важливим елементом політичної структури й став характерною особливістю англійського абсолютизму.

Парламент – орган станового представництва при королі – до 90-х років XVI ст. був союзником монархії. Розвиток капітані пічного укладу потребував стабільної та сильної влади, протекціоністських заходів. В цьому були єдині буржуазія й нове дворянство. Покірливість парламенту першим Тюдорам дійшла навіть до скорочення власних прерогатив: він надав королівським указам – прокламаціям – силу закону, зрівнявши їх із статутами, які затверджувалися спільно королем та парламентом.

За перших Тюдорів зазнала змін державна адміністративна система. Центральним адміністративним і виконавчим органом стала Таємна рада, яка виникла з великої Королівської ради (орану влади з дорадчими функціями). Таємна рада в 30-40-х роках ХVІ ст. набула характеру постійно діючого органу.

Значну роль у зміцненні абсолютизму зіграла реформована система судочинства. Передача більшої частини справ до королівських судів підривала позиції місцевих сеньйорів. В результаті реформи процеси у справах, що зачіпали інтереси корони, проходили в суді Королівської лави (King's Bench), суперечки між підданими корони розглядав суд Загальних Прохань (Common Pleas), Канцлерський суд (Chancery) займався позовами щодо земельних справ, інших видів власності, боргів. Особливе місце відводилося Судовій інстанції Палаті Зірок (Star Chamber), заснованої ще Генріхом VII для боротьби із заколотами великих феодалів, які не визнавали юрисдикції інших судів. З тим, щоб надати ваги цій інстанції, її формували із членів Таємної ради та верховних судів Kinq's Bench та Common Pleas. У подальші часи Палата Зірок здійснювала загальний нагляд за системою судочинства в країні.

Специфічно будувалась система англійського місцевого управління. На відміну від європейських країн, де розквітала оплачувана (принаймні частково) короною чисельна бюрократія, в Англії утвердився принцип виборності місцевої адміністрації, яка не отримувала грошей з казни. Центральне місце в управлінні графствами належало мировим суддям. Вони висувалися на зборах дворянства графств з числа «найбільш поважних і достойних рицарів». їх обов'язками було: підтримання правопорядку; придушення заколотів селянських й міських низів; виявлення і покарання єретиків та інших віровідступників; регулювання питань, пов'язаних з виробництвом й торгівлею; визначення рамок заробітної платні; контроль за якістю продукції; видача ліцензій купцям і корчмарям; нагляд за ринками. Одне з першочергових завдань мирових судів – організація місцевого ополчення, рекрутський набір, постачання для армії зброї, харчів, підтримка в порядку комунікацій. Мировим суддям допомагали справлятися з численними й різноманітними обов'язками чиновники: високі констеблі сотень, констеблі приходів, шерифи, церковні старости, скарбники.

Мирові судді були тісно пов'язані з джентрі та міською буржуазією, жили їхніми інтересами. Тому органи місцевого самоуправління неохоче виконували законодавство щодо боротьби з обгороджуванням, були незацікавлені у зборі субсидій, позичок і податків типу «корабельних грошей» (скеровувалися на боротьбу з піратством в територіальних водах Англії). Уведення будь-яких податків викликало ремствування й спротив населення.

Вихід із становища корона знаходила у збільшенні числа своїх емісарів – лордів-лейтенантів, що призначалися у графства. Традиційно вони займалися питаннями організації оборони, але у другій половині XVI ст. перед ними додатково висувалися снідання – сприяти покращенню місцевого управління в цілому.

Суттєвою особливістю англійського абсолютизму, на відміну під інших, була відсутність у розпорядженні монарха регулярної армії. Королівська гвардія нараховувала не більше 200 чоловік. Тюдори не витрачали великих грошей на наймані війська. Тим не менш, коли виникала загроза війни або заворушень, під рукою у короля опинялась значна військова сила. Її основою ставало місцеве ополчення, на утримання якого корона не витрачала жодного пенсу. Кожний придатний до служби й економічно самостійний мешканець королівства чоловічої статі повинен був пройти курс навчання військової справи, мати відповідну екіпіровку й за закликом короля – виступити на захист вітчизни. У військовій справі важливе місце відводилося підготовці лучників. У багатьох місцевостях під час різноманітних свят влаштовувалися їхні змагання, переможці всенародно вшановувалися. У вільний час батьки намагалися навчити синів влучно цілити із лука. Ополчення і призначалось тільки для захисту країни. В чисельних воєнних і кампаніях на континенті за Англію билися найманці або загони дворян-волонтерів (добровольців), які діяли на основі давніх традицій і підлягали лише своїм командирам (капітанам).

Значно більшу увагу аніж армії, Тюдори надавали військово-морському флоту, що було стратегічно виправдано у зв'язку з острівним ним становищем країни. Власне королівський флот складався лише з 40-50 кораблів. Однак прерогативою монарха було: у часи небезпеки вимагати, щоб до нього приєдналися кораблі купців та інших приватних власників. Цe у декілька разів посилювало могутність англійського флоту. Генріх VIII витратив багато грошей і організацію флоту, побудував військово-морські бази у гирлі р. Темзи, удосконалив базу у Портсмуті та зміцнив багато гаваней.

Реформація. Церковна Реформація, яка почалася в Англії за Генріха VIII, стала закономірним і важливим кроком на шляху зміцнення абсолютної монархії. Король, запроваджуючи її, переслідував дві мети: 1) перетворити католицьку церкву у національну, незалежну від Риму, підкорити її владі монарха; 2) провести секуляризацію багатих церковних земель і майна з тим, щоб поповнити казну. Реформація в Англії була тісно пов'язана з аналогічним процесом у Європі. Вона була одночасно подією політичною, релігійною й соціальною. Центральною фігурою європейського духовно-політичного життя був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546) – засновник протестантської (від латинської ргоtestans – протестуючий, не згідний) реформації. Він виробив доктрину протестантизму – християнського віровчення поза римсько-католицькою та православними церквами, яка піддала критиці затверджений папою кодекс етики, церковного ритуалу та літургії. Головна ідея протестантизму полягала у тому, що для «спасіння душ» необхідне внутрішнє каяття грішника, яке не може бути замінене індульгенцією (папською грамотою про загальне відпущення гріхів), грошовою пожертвою. Француз Жан Кальвін (1509-1564), який поселився у Женеві і з 1541 р. фактично став правителем міста, домігся підлеглості світської влади своїй власній церкві. Він створив напрямок протестантизму, де центральними були: доктрина про божественне призначення (при створенні світу Бог передбачив усі явища та події), проповідь «мирського» аскетизму (що припало до душі ощадливому буржуа), республіканського облаштування церкви (кожна релігійна громада автономна і незалежна в справах спасіння, вона сама організовує та підтримує своє управління).

Характерною особливістю англійського суспільства був антиклерикалізм, який задавав тон у громадському житті і якому співчували як у верхах, так і в низах суспільства. Попередник Реформації професор Оксфордського університету Джоп Уікліф (між 1320-1330 – 1384) відкрито повстав проти багатства церкви, вимагав секуляризації монастирських земель, відкидав верховенство папи. Його ідеї знайшли підтримку наступних поколінь. Тому кроки по розриву з папством стали можливими у той час, коли протестанти в Англії залишалися переслідуваною меншістю.

Реформація розпочалася «згори». Приводом до розриву з Римом стало розлучення Генріха VIII з Катериною Арагонською і підмова папи визнати королівський шлюб недійсним. У відповідь на це, за наполяганням короля, у 1534 р. парламент схвалив Акт, в якому проголошувалась незалежність церкви Англії від Риму. За цим документом король став офіційно іменуватися «протектором і верховним главою англіканської церкви та її духівництва». Вищою церковною судовою інстанцією проголошувались король та архієпископ Кентерберійський. За королем залишалося право роздавати духовні посади, отримувати церковну десятину, викорінювати силою усілякі єресі, неповагу до церкви. Новостворена церква повністю відповідала формулі: «один бог, один король, одна віра, одне сповідання».

Наступним кроком Генріха VIII стала секуляризація церковних земель, закриття та ліквідація монастирів. Більшу частину монастирських земель король відразу продав. Через фінансову скруту, здебільшого викликану впертою відмовою населення платити податки, монарх вдавався до «псування грошей» за рахунок зменшення реального еквіваленту металевих грошей, що викликало інфляцію, підняття цін на всі товари.

Англіканська церква (Reformed Church of England, Established Church, Anglican Church) стала однією з протестантських конфесій, однак її культ і організаційні принципи ближчі до католицької церкви ніж в інших протестантських церквах. На перших порах у новоутвореній церкві віровчення та організаційні форми залишалися католицькими. У 1549 р. архієпископ Кентерберійський Томас Кранмер підготував реформу церковного культу і виробив доктрину нової церкви. Із суміші протестантських та католицьких елементів у догматиці та культі була укладена «Книга громадського богослужіння» (Common Prayer Book) або «Символ віри». Пізніше віровчення дещо наблизилося до кальвінізму, однак єпіскопальна система збереглася. У англіканській церкві архієпископи Кентерберійський, Йоркський та частина єпископів є членами палати лордів (формально призначаються королем), всі церковні статути підлягають затвердженню парламентом. Видатки по утриманню церкви, у тому числі зарплатня духовенству, будівництво культових споруд взяла на себе держава.

Антипапська та антимонастирська політика Генріха VIII викликало невелике заворушення на півночі країни, яке було швидко придушене. Народ з байдужістю поставився до утисків римо-католицької церкви. Навіть частина духовенства підтримала реформи, вона була вороже налаштована до папи, який через легатів вимагав гроші від англійської церкви й намагався обмежити владу єпископів та свободу духівництва. «Краще король, ніж папа» – такі настрої панували у них.

Загалом біля 5000 ченців, 1600 «братів-злидарів», які годувалися біля монастирів, та 2000 черниць влилися у народні маси. Слід зауважити, що закриття жіночих монастирів, на відміну від чоловічих, мало незначні соціальні наслідки. Черниці були із заможних родин. В силу різних обставин вони не вийшли заміж й за відповідні пожертви були прийняті у обитель дожити віку. Частина ж ченців й особливо «братів-злидарів» поповнили великі юрби злиденного народу, які пересувалися дорогами країни із міста в місто, й у пошуках їжі вдавалися до пограбувань селянських хат, караванів купців, будинків, розташованих на околицях.

Поліцейські репресії не приносили бажаних результатів. Поступово правляча верхівка схилилася до думки – запровадити систему забезпечення бідних, яка б засновувалася на обов'язковому податку на користь бідних. В Англії, вперше у світі, у часи правління Генріха VIII деякі великі міста, такі як Лондон та Іпсвич, організували в адміністративному порядку допомогу своїй бідноті. Такий крок, певною мірою, зняв соціальне напруження у містах. У подальшому це стало законодавчо закріпленою нормою міського самоуправління; видатки оплачувалися обов'язковим податком городян на бідність.

Англійська Реформація проходила з перевагою політичних та економічних мотивів над духовними. Підлеглість англіканської церкви світській владі не зачіпала власне релігійних питань: культ і догматика не змінились ні за формою, ні за суттю. Такі обмежені результати Реформації за Генріха VIII не могли задовольнити англійську буржуазію. Її прагнення до здешевлення церкви, виявились у подальшому широкому розповсюдженні ідей протестантизму в формі лютеранства та кальвінізму.

Після смерті Генріха VIII трон успадкував його малолітній син під третього шлюбу з Джоанною Сеймур Едуард VI (1547-1553). Управління країною перебувало в руках регентів – спочатку герцога Сомерсета, а потім герцога Нортумберленда, переконаних прихильників протестантизму. Перший парламент за правління іншого короля відкрився службою, що велась англійською мовою. Відтепер уся служба в церквах проходила англійською, а не малозрозумілою широким верствам населення латинською мовою. Підвищилося значення парафіян у проведенні обрядів, роль парафіяльного священика. Мировий суддя, поміщик (сквайр) та священик стали головною опорою влади на селі.

Царювання Едуарда VI було недовгим. Після його смерті герцог Нортумберленд посадив на трон свою невістку – Джейн Грей, онуку Генріха VIII. Однак невдоволене його попереднім регентським правлінням дворянство підтримало іншу претендентку – Марію Тюдор, доньку Генріха VIII від шлюбу з Катериною Арагонською. Королева Джейн і герцог Нортумберленд були страчені.

Марія Тюдор (1553-1558) – фанатична католичка, намагалася знищити завоювання Реформації, відновила римо-католицьку церкву. Готувалася реституція (відновлення попереднього правового становища) секуляризованих земель. Такі наміри зачіпали інтереси широких верств дворянства, буржуазії іі спричинили невдале повстання на чолі з рицарем Томасом Уайттом. Все ж королева змушена була відмовитись від небезпечної для громадянського миру ідеї реституції. Вона повернула церкві лише ті землі, які не встигли продати попередні монархи. Проіспанські симпатії королеви (вона взяла вкрай непопулярний серед населення своєї країни шлюб з Філіппом II Іспанським), гоніння і розправи над протестантами, призвели до того, що її смерть в 1558 р. була зустрінута в народі з полегшенням.

До влади прийшла Єлизавета І Тюдор (1558-1603), донька Генріха VIII від шлюбу з Анною Болейн (другою дружиною короля, страченою ним за звинуваченням у невірності). Майже півстоліття її царювання стали розквітом англійського абсолютизму, характеризувалися загальним економічним піднесенням та небувалим зміцненням міжнародних позицій держави. Значно піднявся рівень життя населення, знизився рівень соціальної напруженості, політичного протистояння.

У центрі уваги громадськості залишалися питання релігійного життя. Королева Єлизавета І відновила реформовану церкву, і в цьому її підтримала більшість дворян й буржуазії. За неї було складено остаточну редакцію англіканського «Символу віри» (так звані «39 статей»), яку парламент схвалив у 1571 р. Ще раз підтверджувався відхід від верховенства папи над церквою, відкидалися індульгенції ікони, мощі, значно зменшувалась кількість релігійних свят. Англіканство, таким чином, стало проявом поміркованої течії протестантизму. Протестантське вчення пропагувало сімейні цінності освящало ділове життя і протистояло середньовічному вченню, де справжня релігійність полягала у цнотливості й віддаленні від миру у монастир. Дозвіл вступати у шлюб, який отримало духовенство свідчив про ще одну перемогу протестантизму.

Королівська адміністрація контролювала зміст недільних проповідей, виголошуваних у всіх церквах країни. Церковні суди притягували до відповідальності парафіян за несплату десятини, за ухилення від відвідувань недільної служби, за єресь, за «розбещеність» та ін. Уряд Єлизавети видав суворі закони проти католиків. Перехід з англіканства до католицизму дорівнювався державній зраді Католики обкладалися особливим податком, в країні заборонялося перебувати членам католицького ордену єзуїтів. Англіканські церква за правління Єлизавети стала національною і перетворилась у важливу ланку бюрократичної системи абсолютизму.

Частина англійської буржуазії, нового дворянства виступала; з радикальними ідеями пуританізму (від англ. pure – чистий) своєрідної форми кальвінізму. В 50-60-і роки XVI ст. пуритани відкрито виступали проти єпископату, протиставляючи йому демократичний устрій церкви, керованої виборним духовенством. Пуритани рішуче засуджували помпезність, розкоші, бездіяльність марнотратство, розваги. Вони проповідували бережливість, поміркованість, підприємливість у справах. Виступи пуритан проти єпископату і критика влади спонукали англійську королеву вдатися до репресій проти дисидентів (інакодумців). Однак, як це часто буває, переслідування, мучеництво привернуло увагу суспільства до пуритан й сприяло розповсюдженню ідей пуританізму серед усіх верств населення.

Основні відмінності між англіканством і пуританізмом полягали у церковному культі і, особливо, в церковній організації. У творі одного із ідеологів пуританізму, професора кембріджського університету Т.Картрайта «Настанови до віри» містяться вимоги виробності проповідників парафіями віруючих, які управляються обраними пресвітерами – старійшинами. Влада єпископів, за Картрайтом, повинна була перейти до консисторій – рад пресвітерів та проповідників. Із середини 80-х років XVI ст. пуританська антиурядова опозиція переросла у широкий суспільний рух джентрі й буржуазії, який користувався підтримкою частини парламентарів. Представники лівої, радикальної, течії пуритан – індепенденти (англ. independence – незалежність) виступали за повне відокремлення церкви від держави, наголошуючи, що сам король як християнин «повинен підлягати церкві». В численних памфлетах індепенденти писали, що справедливий державний та церковний устрій може бути лише тоді, коли сам народ обиратиме своїх проповідників та керівників. Перетворення Біблії в настільну книгу віруючих (завдяки впровадженню книгодрукування, перекладу англійською мовою, невеликому формату й доступній ціні) відкривало можливості для самостійного вивчення, тлумачення кожним грамотним парафіянином її змісту. Релігійні дискусії стали важливою рисою життя англійського суспільства.

Католики й протестанти все ще застосовували до нових економічних явищ середньовічні норми етики. Наприклад, закон та суспільна думка намагалися заборонити лихварство, позичку грошей і відповідний відсоток як «недопустиму розбещеність» (закон 1552 p.). Лише у 1571 р. прибутки лихварів, якщо вони не перевищували десяти відсотків, перестали вважатися протизаконними. На другий рік свого володарювання Єлизавета І змогла відновити повноцінність металевих грошей, зупинити інфляцію, зростання цін. Королева намагалася законодавчо захистити селянина від зловживань лендлорда в процесі обгороджування земель. Вона справедливо вважала йомена реальною силою у справі захисту вітчизни й основним платником податків, тому і дбала про його процвітання. В епоху Єлизавети зросло багатство та авторитет сільських джентльменів – сквайрів. їхнє збагачення пояснювалося новими придбаннями монастирських земель, раціональним господарюванням, встановленням зв'язків із суконним виробництвом, зовнішньою торгівлею. Зростання впливу сквайра у суспільстві стало можливим завдяки зникненню феодальної знаті – абатів та настоятелів монастирів, які перед тим займали вище становище. Джентрі, які тепер управляли графствами як представники корони в якості мирових суддів, тепер не відчували небезпеки втручання у їхні справи «занадто впливових персон» та їхніх збройних свит. Останні представники феодальної знаті у прикордонних шотландських графствах були знищені Єлизаветою після повстання північних графів у 1570 р.

Ще за часів правління Генріха VIII завершилося законодавче, парламентське й адміністративне об'єднання Англії та Уельсу. На суверенний Уельс була розповсюджена англійська система графств, положення про мирових суддів та кодекс англійських законів. Валлійське дворянство отримало право делегувати своїх представників у Вестмінстерський парламент й усі переваги свого класу. Населення Уельсу зберегло рідну мову, духовні й культурні традиції.

Захоплення Ірландії. На відміну від м'якої інтеграції Уельсу, англійці із колоніальним запалом поставилися до інших сусідів – ірландців. Зручні морські бухти, а головне, прекрасні пасовища сусіднього «смарагдового» острова – Ірландії приваблювали англійців здавна. В 1541 р. Генріх VIII проголосив себе королем Ірландії й силою зброї зобов'язав ірландську знать складати йому присягу, отримувати права на володіння землею, захопленою у ворогуючих місцевих кланів. Ірландський парламент скликався лише з дозволу англійського короля і обговорював лише ті закони, які попередньо були узгоджені у Лондоні. У ті ж роки парламентом у Дубліні була здійснена англіканська Реформація в Ірландії і секуляризація її церковних багатств (в країні існувало 56 монастирів). Це був важливий крок у підкоренні країни Тюдорами, хоча більшість населення залишилась католиками, за що зазнавала переслідувань влади.

У другій половині XVI ст. засобом пограбування і підкорення Ірландії стали масові конфіскації земель ірландців й передача їх англійським колоністам. Як правило, землі конфісковували після звинувачень ірландських вождів у державній зраді; для цього використовувались провокації та конфесійна боротьба. Конфісковані землі роздавались на дуже вигідних умовах англійським військовим і чиновникам. Вимоги колонізації передбачали, щоб кожне поселення колоніста було перетворено у гарнізон проти місцевих мешканців, заборонялись шлюби між англійцями та ірландцями.

За часів Єлизавети І англійська влада в провінції Майстер (Південно-Західна Ірландія) спровокувала повстання, яке очолив граф Десмонд, а після його придушення конфіскувала в 1586 р. більшу частину земель цієї великої провінції. Землю роздали значними ділянками (від 4 до 12 тис. акрів) англійським колоністам, головним чином, знаті й фаворитам королеви за умови заселення селянами-англійцями й введення англійської системи феодальних відносин.

Загарбання британців посилили боротьбу ірландців проти і колонізаторів. В 1594 р. на півночі Ірландії, в Ольстері, почалось велике повстання, на чолі якого стали графи Тірон та Тірконель. Повстанці вимагали свободи віросповідання для католиків, призначення чиновників із ірландців, припинення обмежень у торгівлі. Добре навчена армія повсталих, яка нараховувала до 16 тис. чоловік, завдала англійським військам відчутної поразки на річці Блекуотер. Становище англійців було критичним: південні райони Ірландії підтримували повсталих, очікувалась грошова й військова допомога католицької Іспанії. Єлизавета І вислала на придушення повстання 22-тисячну армію на чолі з графом Ессексом. Однак придушити повстання не вдалося, граф Ессекс змушений був вступити з ірландцями у переговори, за що потрапив у неласку до королеви. Новий намісник Ірландії повів проти півночі спустошливу війну.

Під час каральних операцій англійці спалювали села, знищували мирне населення. Лише у 1603 р. повстання було придушене.

Англійська влада зробила ще один крок з метою зламати дух ірландців. Вона вирішила заснувати в Ірландії постійні поселення англійських колоністів і конфіскувала для цього майже всі землі у шести графствах Ольстера на півночі Ірландії. Землю роздавали задарма, тому туди з Англії та Шотландії рушили величезні юрби авантюристів. Ольстер став клаптиком Англії в Ірландії, й не дивно, що ірландців це глибоко обурювало. Нові ольстерці, зі свого боку, з презирством ставилися до корінного населення, що викликало напруження на острові. В результаті колонізації Ірландії виникло велике землеволодіння новоприбулих англійців, а позбавлені земель ірландці перетворилися у дрібних орендарів. Багато із пограбованих ірландців емігрували за океан, в Америку.

Політика щодо Шотландії. Об'єктом загарбницьких прагнень Англії залишалося сусіднє королівство – Шотландія. На економічно слабку, політично розколоту Шотландію зазіхали також Франція та Іспанія. Вона могла бути вигідним джерелом сировини, особливо вовни, і широким ринком для збуту товарів. Шотландія була у стані протистояти загарбницьким планам Лондона, лише користуючись підтримкою ззовні. Дворяни Шотландії, в залежності від джерела грошової допомоги, поділялися на прихильників французів або англійців. Намагання перших Тюдорів відтіснити своїх суперників у боротьбі за вплив у сусідній країні й розірвати традиційний франко-шотландський союз не мали успіху.

У своїй шотландській політиці Тюдори використовували дві тактики – встановлення матримоніальних зв'язків із пануючою у Шотландії династією Стюартів або війни з нею. В 1502 р. Генріх VII Тюдор видав свою доньку Маргариту заміж за шотландського короля Якова ІV, після чого монархи домовились про мир на вічні часи. Однак незабаром новий король Англії Генріх VIII порушив угоду й розпочав воєнні дії проти Шотландії.

В 1542 р. шотландська корона перейшла до малолітньої правнучки Генріха VII Тюдора – Марії Стюарт. Її відправили до Парижа, де виховали католичкою, а Шотландією як регентша (до своєї смерті у 1560 р.) керувала мати королеви – представниця могутньої французької родини Гізів – Марія де Гіз Лотарінзька. В Шотландію увійшли війська заморської держави, яким вдалося відтіснити англійську армію. В результаті країна підпала під владу Парижа, іноземні війська окупували важливі фортеці, а вищі владні посади опинилися у руках новоприбулої знаті. Особливо зміцнилися їхні позиції після одруження Марії Стюарт з дофіном Франциском II, майбутнім королем Франції.

В цей період у Шотландії посилився рух за Реформацію. Кальвінізм отримав широке розповсюдження не тільки серед мешканців міст, але й серед значної частини феодалів (особливо на півдні), які намагалися за допомогою Реформації заволодіти церковними багатствами й використати пресвітеріанський устрій нової церкви для посилення своїх позицій в боротьбі проти Стюартів. Був створений союз кальвіністів – Ковенант (covenant – угода), який в 1559 р. розпочав воєнні дії проти французів. Шотландський парламент не забарився з введенням в країні пресвітеріанського ладу церкви, а також приступив до секуляризації церковних багатств. Пресвітеріанська церква у Шотландії виступала за припинення кланових міжусобиць, за об'єднання країни.

Війною шотландських пресвітеріан проти французів скористалась англійська королева Єлизавета І Тюдор – вона допомогла кальвіністам зброєю та грішми, сподіваючись не тільки підкорити Шотландію, але й позбутися небезпечної претендентки на англійську корону в особі своєї кузини – Марії Стюарт. У ті часи Марія оголосила свої претензії на англійську корону. У відповідь на це, Єлизавета І допомогла кальвіністам Шотландії флотом, з допомогою якого вони здобули перемогу. У 1560 р. в м. Единбург шотландськими та англійськими делегатами, був підписаний договір, за яким іноземні війська виводилися із Шотландії, влада в країні переходила до Ради з представників аристократії, оголошувалась свобода віросповідання, а Марія Стюарт та її чоловік повинні були відмовитися від своїх зазіхань на англійську корону. Однак Марія Стюарт, перебуваючи під час цих подій у Франції, мовилась скріпити своїм підписом Единбурзький договір, укладений її представниками. Франція готувала нову інтервенцію в Шотландію, але цим планам завадила смерть Франциска II. Марія змушена була повернутися у своє королівство, де внутрішня боротьба розгорнулася з новою силою. В Шотландії вона одружилася із своїм двоюрідним братом, родичем Тюдорів, сподіваючись на припинення втручання Лондона у внутрішні справи країни, наблизила до себе представників католицької знаті й розгорнула переслідування кальвіністів.

У 1567 р. шотландські протестанти підняли повстання проти королеви-католички, звинувативши її у зв'язках із вбивцями чоловіка, лорда Генріха Дарнлея. Марія Стюарт опинилася в руках повстанців і була змушена зректися престолу на користь свого малолітнього сина Якова VI. Вона незабаром втекла з полону й нашвидкоруч зібрала нові війська проти повстанців. Однак її армія знову зазнала поразки, й шотландська королева врятувалася втечею у сусідню Англію. Близька родичка Єлизавета І, у якої Марія Стюарт шукала притулку, на довгі роки ув'язнила її в одному із замків.

В 1569 р. у північних графствах Англії спалахнуло збройне повстання, очолюване представниками феодальної знаті, які були невдоволені посиленням абсолютизму за часів правління Єлизавети І. їхньою метою було посадити на трон «законну» королеву Марію Стюарт, визволити її із в'язниці, відновити католицизм і. підкорити Англію римському папі. Повсталі створили велику армію, захопили важливі населені пункти на півночі. Однак військам Єлизавети І вдалося зупинити армію повстанців, а незабаром і придушити повстання.

Страта Марії Стюарт у лютому 1587 р., укладення Єлизаветою союзу з її сином – шотландським королем Яковом VI Стюартом, стали серйозною поразкою католицької реакції в Європі. Яків VI (сам протестант) зобов'язався не підтримувати Іспанію та католиків Англії і Шотландії в обмін на обіцянку стати спадкоємцем Єлизавети, оскільки прямих нащадків у англійської королеви не було.

Війна з Іспанією. Британці активно намагалися колонізувати американський материк, але на їх шляху стояла Іспанія, яка значно зміцнилася в результаті приєднання Португалії з усіма її колоніями (1581 р.). Із середини XVI ст. боротьба Англії з Іспанією набувала форми контрабандної торгівлі з іспанськими колоніями, піратського пограбування іспанських портів та кораблів, що перевозили золото й срібло з американського континенту. Англійська монархія усіляко підтримувала дії своїх піратів.

Вдалий мореплавець, один з піратів корони – Френсіс Дрейк, пройшов з невеликою ескадрою через Магелланову протоку й пограбував міста вздовж узбережжя Чилі, Перу, де були зібрані великі запаси золота та срібла для відправки в Європу. Потім Дрейк перетнув Тихий океан і в 1580 р. повернувся із величезною здобиччю в Англію, здійснивши, таким чином, кругосвітню подорож (другу після Магеллана). Після повернення у порт Плімут він отримав від королеви Єлизавети І дворянський титул і земельні володіння. Через п'ять років адмірал Дрейк здійснив військову експедицію у Вест-Індію, де пограбував і знищив ряд іспанських колоній і багато кораблів. У тому ж 1585 р. фаворит королеви Уолтер Релі – мореплавець, поет та історик, захопив частину східного узбережжя Північної Америки у Віргінії й спробував заснувати першу англійську колонію в Америці. На цьому ж материку Ньюфаундленді, сер Хемфрі Гілберт теж намагався заснувати англійську колонію. І хоча спроби мореплавців завершилися невдачею, напрямок колонізації заселених індіанцями територій "Мірних широт Північної Америки став загальновизнаною державною доктриною.

Уряд Єлизавети І заохочував дії піратів. В Англії виникали спеціальні компанії для спорядження експедицій корсарів проти Іспанців. Королева, деякі представники вищої знаті, мали паї у таких компаніях. Набіги англійських піратів завдавали величезних збитків Іспанії. Значні прибутки англійським купцям-піратам приносила работоргівля. В 1562 р. англійські корсари захопили в Африці (Гвінеї) негрів, а потім продали їх іспанським колоністам на Гаїті, чим поклали початок прибутковому «бізнесу». Після страти Марії Стюарт папа римський особливою буллою закликав католиків до війни з Англією. Іспанський король Філіп II зібрав для вторгнення в Англію великий флот із 134 кораблів, який було названо «Непереможною армадою». Флот складався, головним чином, з важких кораблів, що мали на борту до 20 тис. солдатів і моряків та до 2500 гармат. В порту Дюнкерк човни Армади мали взяти на борт ще 17-тисячний загін солдатів. Десант, за планом, повинен був висадитися у гирлі Темзи, неподалік від Лондона. Іспанці розраховували, що їхнє вторгнення буде підтримане повстанням англійських католиків.

У травні 1588 р. великий іспанський флот вийшов із Лісабону у напрямку Британських островів. В Англії звістка про це згуртувала населення, війна набула характеру боротьби за національну незалежність. Сформувалося чисельне ополчення для відсічі десанту та захисту Лондона, відбулося з'єднання військово-морських та торговельних флотів. Англійський флот нараховував близько 200 бойових і транспортних кораблів. Переважну частину флоту складали приватні та піратські кораблі. У минуле відійшов лук як основна зброя англійців, тепер воїни були озброєні мушкетами, піками, гарматами. Британських моряків відрізняли дисципліна, високий професіоналізм та рівність. Адмірал Дрейк увів за правило за яким джентльмен-волонтер разом з простим моряком повинен тягнути морський канат. Цим англійський моряк вигідно відрізнявся від моряків інших країн, де дворяни на кораблях постійно підкреслювали свою зверхність.

У другій половині липня 1588 р. іспанський флот досягнув англійських територіальних вод поблизу Плімута, звідки попрямував у Дюнкерк. Це було використано англійцями. На відміну від іспанського, британський флот складався, головно, з легких, швидкісних кораблів, озброєних бортовими батареями (рядами гармат, які виступали з бортів суден), а гармати переважали за тактико-технічними характеристиками артилерію іспанців. Морський бій перестав бути справою солдатів, які намагалися взяти противника на абордаж і знищити його на кораблі. Він став тепер битвою моряків-артилеристів. У відповідності з цим, англійці застосували тактику атаки вздовж іспанських кораблі и з флангів і з тилу. Морські бої тривали два тижні й проходили з перевагою британців, яким у битві допомагав флот союзницької протестантської Голландії.

У підсумку значна кількість кораблів Армади була потоплена. Та частина флоту, яка збереглась, не змогла підійти до Дюнкерка й була витіснена у Північне море; командування іспанського флоту дало сигнал на відступ. Однак англійські кораблі та сильний вітер і півдня не дозволили іспанцям здійснити маневр й лягти курсом їм зворотній шлях через Ла-Манш. Рештки іспанського флоту змушені були повертатися додому кружним шляхом, вздовж берегів Шотландії та Ірландії. Сильна буря, яка пройшла під час здійснення цього плавання, розкидала кораблі по морю й завершила розгром «Непереможної армади».

Загибель флоту серйозно підірвала могутність Іспанії і, разом з тим, відкрила широкі перспективи пануванню Англії на морях і океанах. Це посилило колоніальні прагнення Лондона. В 1596 р. англійський флот здійснив несподіваний напад на іспанські кораблі в гавані Кадіса на Піренейському півострові й потопив їх. Флот англійської Ост-Індської компанії досягнув «Островів прянощів» (Молуккські острови), а також порту Сурат на західному узбережжі Індії. Ця подія стала початком колонізації Гіндустанського півострова.

Англо-іспанська війна тривала до 1604 р. До того часу померли монархи, які розпочинали війну – іспанський король Філіп II та англійська королева Єлизавета І (1603 р.). Її спадкоємець, син страчееної Марії Стюарт, новий англійський король, який зійшов на трон під іменем Якова І Стюарта, об'єднав у династичній унії Англію й Шотландію та примирився з Іспанією. Династія Тюдорів відійшла у минуле. За часи їхнього правління в Англії стали вільними феодально залежні селяни, стабілізувалися буржуазні відпий, виникли нові класи, зміцнилася економіка, встановилося повне панування британців в Атлантиці, яке підготувало ґрунт і переселення англійського народу і створення великого англомовного світу.

Дата добавления: 2015-08-02