Окупаційний режим

Полум’я Другої світової війни, яка розпочалась 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу, вплинула на долю Уманщини.

22 червня 1941 року розгорілась Велика Вітчизняна війна. З самого її початку жінки, матері, діти проводжали своїх дітей, чоловіків, братів і батьків на боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. На фронт були мобілізовані всі чоловіки, що підлягали призову. Наступ німецьких військ та їх союзників через значні прорахунки радянського командування, незважаючи на героїзм і мужність воїнів, був надзвичайно стрімким. Вже на початку серпня 1941 року німці були на Уманщині. Розпочалась 943-денна окупація нашого краю військами Німеччини та її сателітів. Відомі західні історики Другої світової війни одностайні в тому, що у воєнних планах нацистського керівництва Україна займала особливе місце. Александр Даллін, зокрема, пише з цього приводу: «З усіх східних територій, що були захоплені Третім Рейхом, найважливішою була Україна. Це була найбільша радянська республіка, яку німці окупували повністю... Як джерело продуктів і постачальник робочої сили вона не мала собі рівних». Вони були повноправними господарями не тільки України, а й Уманщини.

2 серпня 1941 року в районі сіл Підвисоке, Оксанина, Легедзине у вороже кільце оточення потрапили війська 6-ї та 12-ї радянських армій. В полон німцям вдалося захопити обох командармів – генералів І. М. Музиченка і П. Г. Понеделіна. Бої в цьому районі тривали до 13 серпня. Німецькі засоби масової інформації з гордістю і пихою повідомляли, що в районі Умані, у полон було взято 103 тисячі радянських воїнів, 317 танків та 858 гармат.

До речі, тільки на Україні в 1941 р., було взято в полон понад 1 млн. чоловік, з них тільки під Києвом 665 тисяч.

Згодом, 18 серпня (за іншими джерелами 28 серпня), до Умані літаком прибули лідери нацистської Німеччини Адольф Гітлер і фашистької Італії Беніто Муссоліні. Вони приймали під Уманню парад німецьких військ, які брали участь у розгромі радянських військ у районі Підвисокого. В німецьких архівах віднайдено фото, яке підтверджує перебування фашистських лідерів на Уманщині.

Уже в серпні 1941 року окупанти створили одни із своїх перших на окупованій території концентраційних таборів, який називався «Уманська яма». Табір було розташовано на Паланському полі, в глиняному кар’єрі цегельного заводу. Слід сказати, що серед ув’язнених концтабору було багато місцевих жителів Уманщини. Полонених тут розстрілювали щодня. Про це свідчать численні свідки, матеріали Нюрбергського процесу і один із очевидців – колишній в’язень концтабору, відомий письменник і поет Є. Долматовський у книзі «Зелена брама». Десятками, навіть сотнями, вмирали в’язні від голоду. Згідно з іншим джерелом – книгою О. Бланка і Б. Хавкіна – комендант Уманського концтабору, капітан Вебер морив людей голодом. В «Уманській ямі» щодня вмирало 60–70 чоловік. У сталевих діжках варили їжу, якщо цю суміш так можна назвати. Хліб давали особливий, що випікався за спеціальним рецептом, затвердженим у ставці фюрера: 50 % житніх висівок, 20 % жому, 20 % целюлозного борошна, 10 % «борошна», виготовленого з соломи і листя.

Велику дослідницьку роботу про ув’язнених «Уманської ями» та їх катів провела історик-краєзнавець Марія Михайлівна Мельниченко. В основному, це розповіді, тоді ще живих учасників тих трагічних і жахливих подій, чи їх рідних, які доповнювалися свідченням архівних документів. «Життя» в «Уманській ямі», якщо його можна назвати життям, являло собою, за висловом М. Мельниченко, «танталові муки». Вона вперше довела, що люди в концтаборі не схилили голови, активно діяло антифашистське підпілля. До складу групи підпільників входили: лейтенант Василь Калишев, білорус за національністю, майбутній партизанський командир. Герой Радянського Союзу, згодом Заслужений учитель БРСР; капітан медслужби Акшинцєвта інші. Військовий лікар Борис Михайлович Маркевич в перші дні зумів передати на територію концтабору звичайні ножиці. Ними постригли десятки командирів і політпрацівників, і цим врятували їх від смерті, бо німці, знали, що рядові бійці були поголені наголо, і розстрілювали всіх, у кого була більш-менш пристойна, пишна зачіска.

Далі М. Мельниченко згадує, що вже в серпні, за розпорядженням німецького командування, керівництво табору почало відпускати полонених українців із навколишніх сіл. Розрахунок був простий: використати їх на збиранні зернових, бо врожай того року видався добрий, а працювати не було кому.

Так в навколишні села повернулися десятки односельців. Вдавалось як «родичам» вирватись на волю і багатьом неукраїнцям. Але це було швидше виключення, ніж правило. Окупанти знищували місцеве населення, особливо євреїв, яких, за деякими відомостями, не менше 25 тисяч було розстріляно в урочищі Сухий Яр під Уманню. Ще одна трагічна сторінка Уманщини це – «Таємниця Горбового лісу». Тут, між селами Гродзеве і Гереженівка, фашисти біля наперед заготовлених ям, розміром 15 м у довжину і 3 м у ширину, розстріляли кілька десятків тисяч чоловік. Уродженець Собківки, нині житель Умані Г. Ф. Устенко, розповідає: «Влітку 1942-го ми з хлопчаками пасли корів неподалік цього лісу. Бачимо – везуть повну машину людей: чоловіків, жінок і дітей. На одному з поворотів дівчина та середнього віку чоловік вистрибнули з машини і по-пластунськи – в жито. Навздогін їм застрочили німецькі автомати. З переляку від побаченого ми – за корів і додому. Незабаром пішли чутки, що дівчина лишилася живою, переховувалась у когось у селі».

А ще Григорій Феодосійович бачив на початку того ж 1942 року, як фашисти вели в напрямку міста колону полонених моряків, «без взуття, в одних тільняшках, руки зв’язані назад, вони марширували по крижаній дорозі і співали морських пісень», – пригадує він.

М. П. Підлісному довелось спостерігати, як моряків вели вже з Умані. Чи не закінчився їхній життєвий шлях у тому ж Горбовому лісі? На жаль, жоден з найдених нами свідків про цей, без сумніву трагічний епізод війни, сказати більше нічого не міг.

І. А. Новіцькому було тоді 11 років. Але цікавість пересилювала страх, і хлопчак, коли стихали кулеметні черги, пробиравсь до тих страшних бездонних ям. Земля,перемішана з кров’ю убієнних, ходила ходором, дихала: дехто, з щойно розстріляних, ще залишався живим. «Розстріли проводили поліцаї під наглядом німців. Ями копали військовополонені, яких потім теж убивали», – пише у своїх спогадах Іван Афанасійович.

У середині жовтня 2001 р. на місці людської трагедії зібрались члени Уманської єврейської общини (яку очолив Карл Епштейн) на траурний мітинг. Під звуки військового оркестру падає полотно, що вкриває монумент, і у всій величі відкривається пам’ятник – символ трагедії єврейського народу.

В осінньому лісі звучали слова смутку за тими, хто впав під ворожими кулями німецьких загарбників. Шуміли дуби, тихим вогнем горіли свічки. Поруч працювали електромонтери, які знімали ізолятори і витягували опори електропередач, робітники Собківського лісництва розчищали від заростів просілі могили. Ці роботи виконувались згідно розпорядження голови Уманської райдержадміністрації С. Ю. Монке «Про увічнення пам’яті загиблих в роки Великої Вітчизняної війни в Собківському лісовому обході № 4, урочище «Північне». На місці трагедії постав гранітний постамент. З серпня по жовтень в 1942 році, в цьому лісі були по звірячому замучені більше шести тисяч євреїв міста Умані, в основному старі люди, жінки, діти. Свідченням цих звірств фашистів є дев’ять могил, в яких вони відійшли в небуття.

Нажаль ці страхіття не поодинокі випадки, біля залізничої платформи Паланка-1 в ліску, влітку 1941 року німці розстріляли близько 50–60 військовополонених (дві повні вантажні машини). До речі, всі розстріляні мали зачіски, це ще раз підтверджує, що вони були офіцерами і політпрацівниками (комісарами). Іх закопали в колишній силосній ямі. На жаль, жодного імені не відомо. В 1963 р. на їх могилі встановлено обеліск. Один із свідків цієї трагедії Гончаренко І. І. розповідав, шо коли везли їх на розстріл, з кузова однієї з машин було чути: «Я – Приз, я – Приз». Поширена в селі думка про те, що це, можливо, був колишній голова Паланської сільської Ради Приз Гордій Григорович (уродженець с. Ятранівка).

Сотні, тисячі наших земляків відправлялися на фронти, щоб здолати свого непримеренного ворога, не шкодуючи ні себе, ні загарбників.

У роки Другоїсвітової війни Німеччина перетворилася на вогнище міжнародного розбою, жорстокого терору і работоргівлі. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом. Там була безмежна влада гестапівців. У Німеччині діяло 14033 табори, 506 гетто, 2071 в’язниця. Картина табору – сторожові вишки, ворота із зловісним написом «Кожному – своє», труба крематорію, що викидає чорні пасма диму, – невід’ємна частина німецького пейзажу часів другої світової війни.

Табори називалися по-різному: пересильні, трудові, для військовополонених, штрафні, концентраційні… Однак усі вони служили одній меті – винищенню народів Європи, перш за все слов’янських. Українців, росіян, білорусів гітлерівці вважали «унтерменшами», представниками «нижчої раси». З 18 млн. чоловік, вивезених до Німеччини з тридцяти країн Європи, 11 млн. загинули.

І потяглися на захід поїзди з бранцями. Одних лише уманчан за роки окупації було вивезено до Німеччини близько 10 тисяч чоловік. Спершу їх, як і кожного прибулого зі Сходу, називали «вільними російськими робітниками», а вже на початку 1943 року – «остарбайтерами». Пам’ять – єдине справжнє набуття людства, яке залишає у спадок майбутнім поколінням і досвід, і попередження, і мудрість. Тому цілий пласт історії вимагає озвучення, оприлюднення.

Таблиця 1

Дата добавления: 2015-08-02