Модернізаційні процеси на селі.Голодомор 1932–1933 років

З січня 1920 року по січень 1923 року Умань була повітовим містом Київської губернії, а з січня 1923 року по жовтень 1930 року в зв’язку з адміністративною реформою – окружним центром Уманського округу. До складу округу входило 17 адміністративних районів. З жовтня 1930 року Умань стала районним центром, спочатку Вінницької, а частина історико-географічної Уманщини (Бабанський, Тальнівський райони) входили до складу Київської області. Умань тільки у 1932 р. ввійшла до складу Київської області УСРР.

У серпні 1920 року в селах були організовані комітети незаможних селян. Земля була повністю роздана селянам. У травні 1921 року ревкоми передали свої повноваження новообраним Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Політика «воєнного комунізму» була замінена, не без тиску мас, на нову економічну політику (НЕП). Денаціоналізовано дрібні підприємства, відновлено товарно-грошові відносини, розпочалося кооперування, продрозкладка була замінена продовольчим податком. Тепер селяни знали, скільки протягом року вони повинні сплатити податків і скільки виробленої ними продукції залишиться на власні потреби чи реалізацію.

На липень 1921 року було обрано сільські Ради. В селі почалося згуртовування селян в колективні господарства. У 1923 році роботу на селі по перерозподілу земельних ресурсів було в основному завершено. Кожен селянин, як правило, отримував таку кількість землі, яку був у змозі обробляти без використання найманої праці. Спочатку селяни об’єднувалися в комуни, згодом в ТСОЗи (товариство по спільному обробітку землі), сільгоспартілі, колгоспи і радгоспи, які базувалися на суспільній власності на землю і засоби виробництва. Так у 1922 році з ініціативи братів Юрія та Макара Богданів у селі Танському було створено сільськогосподарську комуну, до якої об’єднались вісім незаможних сімей. Комуну назвали «Червоним рухом». Все господарство велось спільно. На спільні кошти членів комуни було придбано трактор «Фордзон». Члени комуни проживали у спільній хаті, в якій сім’я від сім’ї відділялась перестінком, а із зростанням комуни-хата добудовувалась, довшала.

В селі Краснопілка 23 березня 1923 року постановою Київського губернського земельного відділу № 107 була затверджена сільськогосподарська артіль «Колос», головою правління якої став Іван Чубар.

9 вересня 1923 року в селі Гродзево засновано СОЗ «Ім. Т. Г. Шевченка».

У 1924 р. 15 бідняцьких господарств с. Бабанки об’єдналися в колгосп під назвою «Октябрівка».

Сільське населення було втягнуте у чорний вир сталінської антинародної політики. Адміністративні методи впливу на економіку, що застосовувались під час громадянської війни з метою утвердження радянської влади, перетворились з 1929 року на постійну систему. Вона характеризувалась примусовою продрозкладкою, забороною приватної торгівлі, картковою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш заможних селянських господарств, відчуженням засобів виробництва всіх інших господарств з організацією фактично одержавлених колгоспів. Кінцевою метою відновленої з 1929 року воєнно-комуністичної політики було створення такої державної структури, яка б замінювала владу Рад апаратною диктатурою, та служила режиму особистої влади. Щоб забезпечити можливість стягнення продрозкладки, партійно-державне керівництво прийняло рішення здійснити суцільну колективізацію селянських господарств. Повсюдне насадження колгоспів могло відбутися лише примусовим шляхом.

У цей період, на Уманщині, також розпочалося утворення колгоспів. Слід дати історичну довідку про їх утворення. У 1930 р. в Паланці вже діяв колгосп «Провідна зірка». Пізніше, в 1934 р., було створено колгосп ім. Постишева, через два роки його перейменовано на ім. Єжова, а ще через два – ім. Третьої П’ятирічки. В другій половині 1929 року в Старих Бабанах, був організований перший колгосп «Перемога». В нього вступило спочатку 150 господарств, першим головою був Тацюк Іван Васильович, старшим бухгалтером – Артикула Роман Якович. Контора господарства розміщувалась в куркульській хаті Штогрина Сергія. У 1930 році в селі організовано ще 3 колгоспи: «Незаможник» – голова Мельничук Дмитро Корнійович (Лисогора), «Ворошилова» – голова Перепелиця Гаврило Іванович, «Петровський» – голова Чепченко Кирило Маркович на Адаминці. Колгоспи «Незаможник» і «Ворошилов» існували недовго, обидва колгоспи об’єднались в один «Перемога», а колгосп «Петровський» існував самостійно.

В 1929 році в Текучі на загальних зборах було організовано 5 колгоспів: «В єднанні сила» – головою колгоспу обрали – Доморослого Купріяна Володимировича, рахівником – Школенка Івана Сафроновича; «Ім. Шевченка» – головою колгоспу став – Горбашевський Мануїл Григорович, рахівником – Вінніцький О.; «Червоний незаможник» – головою став – Чорнобай Федір Захарович, рахівником – Лапокниш Григорій Васильович; «Шлях до комунізму» – головою колгоспу обрали – Сучак Харлампій Данилович, рахівником – Гром Степан Никанорович; «Червоний боєць» – головою колгоспу став – Борей Арсеній Хомович, рахівником – Горбатюк Федір Федотович.

1928 р. в с.Шарин було організовано колгосп імені Котовського, в якому було 17 господарств. Головою був Лисак Іван. У 1930 р. утворено другий колгосп «Більшовик», який проіснував до 1959 року.

Танські колективні господарства «Перемога», «Червоний рух» та «Спільна праця» були об’єднані в один – «Червоний рух».

У цей час в селі Ятранівка організуються перші колгоспи: «Новий побут», де першим головою був селянин – бідняк Степанюк Ларіон Микитович – достатньо грамотний на той час чоловік, колгосп «Праця незаможників» очолив Бобошко Омелян Мусійович, а колгосп «Нове життя» – Черненко Семен Іванович, «Великий рух» – очолив Німенко Арсень Філімонович, а головою колгоспу «ІЗ МЮД» був Круглик Гордій Лукич.

І так по всіх селах району селяни, об’єднані в кілька господарств, створювали один колгосп. Почалася політика тиску на селянство, яке не влаштовували низькі ціни на товарний хліб і підвищені ціни на промислову продукцію. Почали спалахувати хлібозаготівельні кризи, а ринкові відносини між містом і селом підмінювались продрозкладкою і реквізиціями. У липні 1929 року, згідно із загальносоюзними рішеннями ВУЦВК і РНР УСРР, постановою «Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів» ввели обов’язкові планові завдання з хлібоздачі із розкладкою плану з кожного села і – за принципом самообкладання на сільських сходах – за кожним господарством з товарною продукцією. Це був кричущий виклик загальнолюдським нормам моральності та економічної доцільності, торжество грубої та нерозумної сили. Починаючи з літа 1929 року «закони» такого типу посипалися, мов з рога достатку.

Щоб нові закони працювали, було застосовано старий, як світ, принцип «поділяй і владарюй». Власті намагалися приборкати опір селян-власників руками селянської бідноти. У згаданій вище липневій (1929) постанові дозволялося 25 % штрафу і грошей, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувати у фонди кооперування і колективізації бідноти. Цим забезпечувалася корислива зацікавленість бідних верств села в експропріації майна заможніших. Та в селянина-власника можна було вилучити вже вирощений хліб, але змусити його постійно працювати на «першу заповідь», як охрестив хлібозаготівельний план Сталін, не змогла б навіть загроза в’язниці або депортації у віддалені райони. Інша річ – праця в колгоспі, під командою бригадира й голови. Тому основним методом стягнення продрозкладки визнали негайну суцільну колективізацію. Усуспільнити селянські господарства по всій Україні планувалося впродовж 1930 року.

Порушувалися принципи поступовості та добровільності. Кульмінаційною у цій зливі була друга половина 1932 року. Після цього й настав голодомор, що був штучним витвором сталінської партійно-державної верхівки.

Примусова колективізація здійснювалась за сталінським методом протиставлення різних за майновим станом верств селянства. Щоб селянин-власник «добровільно» написав заяву про вступ до колгоспу, його треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. До сіл надходили рознарядки із завданнями розкуркулювати певну частину дворів. Одержавлення колгоспної власності виявлялось в авторитарному втручанні до виробничого життя колгоспів, зарегламентованості їх численними постановами, планами і нормативами, народжуваними на всіх рівнях управлінського апарату від загальносоюзного до районного.

Почуваючи себе господарями на селі, районні інстанції могли робити все, що завгодно: без будь-якої згоди списували грошові суми з банківських рахунків колгоспів, розпускати їх, штрафувати колгоспників і колгоспи всупереч статутним положенням та існуючим законам, примусово усуспільнювати худобу, об’єднувати артілі тощо. Через безвідповідальне смикання колгоспів районними інстанціями зростали втрати сільськогосподарської продукції, спостерігалося стрімке падіння продуктивності праці у громадському господарстві, причиною якого було змушування колгоспників працювати на державу практично без оплати. А до цього ще й беззаконня та сваволя організаторів колгоспного руху, створення такої ситуації, коли селянин не мав кому поскаржитись, а якщо скарги десь і доходили до вищих інстанцій, то на них ніхто не зважав. Але і в колективних господарствах було багато сваволі, насильства, адміністрування. Архівні фонди містять багато скарг селян, що були невдоволені і новою владою, і колгоспами, і діями сільської бідноти, яка не маючи що втрачати, опинялася серед активістів колективізації.

Документи свідчать, що наділення владою людей, які були мало пов’язані із сільським господарством, при ігноруванні середняків і придушенні різними способами більш-менш заможної частини селянства приводило до дезорганізації і деградації виробництва навіть за відсутності хлібозаготівельної розкладки. Така ситуація складалося тоді, коли рівень безгосподарності переходив за критичний, а колгоспи нічого вже не могли віддати державі.

Наближаючись до проблеми виникнення голодомору 1932–1933 років, одразу зазначимо, що найголовнішою і постійною причиною дедалі більшої дестабілізації становища на селі була сталінська політика воєнно-комуністичного штурму, яка супроводжувалася безповоротним вилученням величезних обсягів сільськогосподарської продукції. Звернувшись до офіційної статистики, проілюструємо це такими даними: упродовж січня – листопада 1930 року держава витиснула з селянського сектора України 400 млн пудів хліба; за січень – листопад 1931 року з колгоспів та одноосібників на Україні було вилучено 380 млн пудів хліба. Урожай 1931 року був значно меншим, ніж у попередньому році, а втрати зерна внаслідок зростаючої безгосподарності і відвертого небажання селян працювати задурно збільшувались. У результаті цього запаси хліба до нового врожаю стали зовсім мізерними і на порогах селянських осель постала примара голоду. Вже з грудня 1931 року зустрічаються повідомлення про загрозу голодної смерті, а навесні 1932 року, коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, в Україні почався повальний голод.

Незважаючи на загалом добрий врожай 1932 року, сільське господарство виявилось неспроможним забезпечити потреби промисловості та експорту у зерні. Потік зерна, який у попередні роки надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку. З червня до жовтня 1932 року з колгоспів та одноосібних господарств України вдалося вижати лише 132 млн. пудів хліба. Знову вибухнула хлібозаготівельна криза, наслідком якої стало посилення тиску на вже голодуюче селянство. Хлібозаготівельні зими 1932–1933 років супроводжувалися знущаннями над селянами, подвірними обшуками з крючками і щупами, конфіскаціями одержаного на трудодні і т.д. Конфісковувався не лише хліб, а й будь-які продукти (картопля, м’ясо, сало тощо), заготовлені селянами до нового врожаю. Очевидно, що подібні конфіскації були свідомо спрямовані на повільне фізичне винищення селян. Документальних підтверджень цьому немає, але факти переконливо це засвідчують. Бо коли державними інтересами можна пояснити конфіскацію хліба, то відсутня всяка логіка і здоровий глузд за такої ситуації, коли члени продзагону, не знайшовши ніяких запасів продовольства у господарстві, розбивають об долівку горщик з вареною квасолею або картоплею в лушпиннях, розтоптавши все це ногами під голодними поглядами дитячих очей, що виглядають з печі.

Те, що відбувалось у селах нашого району у 1933 році не знайшло адекватного відображення ні в архівних документах, ні в літературі. Партійно-державні органи зайняли позицію цілковитої мовчанки про цю штучно створену катастрофу, встановлювалась сувора заборона на слово «голод» і офіційна статистика, звісно, голодних смертей не фіксувала. А села почорніли, принишкли і душилися в сльозах пекельної голодної смерті. В якому ж становищі опинилися хлібосольні, добрі, богобоязливі селяни, що не оплакували, не ховали за християнськими традиціями померлих членів сімей, а вивозили і вкидали їх до однієї ями. А то і вивезти не було кому, бо вимирали цілими родинами.

Цей чорний морок, що опустився на села в 1932–1933 роках штучно створювався могутньою силою – надзвичайною хлібозаготівельною комісією, надісланою в Україну під керівництвом одного з найближчих співробітників генсека Сталіна В. Молотова. Ні протоколів засідань, ні інших письмових доказів своєї антинародної діяльності ця комісія не лишила. Обідрані і залякані селяни напівголодними і виснаженими зустріли весну 1932 року. В багатьох селах Уманщини весняну посівну кампанію не було чим проводити, бо колгоспи залишились без насінного фонду і тяглової сили.

У 1932 році партійно-державне керівництво змушене було відновити в правах торгівлю. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати безринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля дозволялася з травня 1932 року, але торгівля хлібом реально могла розпочатися тільки з середини січня 1933 року, після виконання хлібозаготівельного плану з урожаю 1932 року. І в той же час, з грудня 1932 року запроваджувався паспортний режим та інститут прописки для населення міст і новобудов, що адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Водночас до мінімуму було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій прожитковий мінімум лише працею у громадському господарстві.

Тільки у січні 1933 року було скасовано безмірну продрозкладку. Замість неї запроваджувалися обов’язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано характер додаткових зобов’язань. Всім зерном, виробленим понад твердо зафіксований податок, селяни діставали право вільно розпоряджатися, у тому числі реалізувати лишки у торгівлі. Цим у них мала створюватись зацікавленість у розвитку громадського господарства колгоспів. Але, все ж, державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався не закупками з ринку, а шляхом примусу, через обов’язкові поставки, що зберігали натуральну форму. На зміну продрозкладці прийшла система виробничих відносин, яка будувалася на примусовому поділі продукту праці та його натуральній формі між працівником і державою.

Проведені зміни у відносинах між містом і селом відкривали деякі перспективи розвитку колгоспного ладу, але не могли дати негайного ефекту. До того як розпоряджатись врожаєм 1933 року, потрібно було ще дожити. А восени і впродовж зими 1933 року загроза голодної смерті була реальною для більшості населення Уманщини.

На кінець 1933 року, коли, забравши життя мільйонів людей, голод в Україні вгамувався, його безпосереднім винуватцям – партійно-радянському керівництву хотілося якнайскоріше перегорнути цю трагічну сторінку в нашій історії. Замовчуючи, як і раніше, сам факт голоду, керівництво республіки, про що свідчать документи, намагалися роботи наголос на його надуманих причинах. Головною з них, за подачею Сталіна та його «соратників», була діяльність контрреволюційних націоналістичних елементів. Тому і було розпочато кампанію викриття «націоналістичного ухилу» республіканського керівництва, проводилися чистки партійних організацій і пошуки ворогів радянської влади. Така діяльність супроводжувалась блюзнірськими твердженнями про успіхи сільського господарства України у 1933 році. Отже, трагедія українського села була схована під таємничим покровом забуття, який тримався майже шістдесят років.

Наводити жахлихі розповіді очевидців, тих подій, немає потреби, так як вони вже були опубліковані в книзі «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. Черкаська область» та «Голодомор 1932–1933 років на Уманщині: очима свідків, мовою документів». Лише хотілося узагальнити втрати Уманщини під час голодомору 1932–1933-х років. Усі намагання знайти списки розкуркулених і жертв голодомору не увінчалися успіхом.

Таких списків немає в районній Раді, нічого втішного не сказали і працівники обласного краєзнавчого музею і обласного архіву. Швидше всього таких списків не було. Завдяки пошукам всіх уманчан, яким не байдужа своя історія, вдалося їх зробити. Загальна кількість жертв, за цими даними, які ще далеко неповні, налічує 6965 осіб (Додаток Д).

Впродовж десятиліть голодомор 1932–1933 років був оточений у першій в світі країні соціалізму тотальною змовою мовчання: мільйонів смертей ніби й не було. Кажемо: село «постаріло». А це ж прямий наслідок голодомору, «матеріальний» відгомін ненароджених поколінь. Кажемо: село що не рік то підупадає. А це ж прямий наслідок масових репресій, що вихорилися над українським селом, і масових депортацій, що почалися в двадцятих і не припинялися в п’ятдесятих роках. І тільки пам’ятні знаки, які ідолами піднеслися в кожному селі району закликають: «Пам’ятайте!» (Додаток М).

Дата добавления: 2015-08-02