Клапчук. Українська діаспора

Українська діаспора. Перепоною до шляху збагачення національної культури була політика радянської влади щодо української діаспори, яку офіційна пропаганда зображала як "прислужницю капіталізму, фа­шизму та Риму". Москва пильно стежила за діяльністю усіх українських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав.

Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом життя, робили вагомий внесок у розвиток націо­нальної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайом­лення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зу­силлями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема "Енциклопедію України". До забезпечення спадковості у збереженні традицій української культури, її подальшого розвитку чимало зусиль докладають такі художньо-мис­тецькі колективи, як "Дніпро", "Україна" (США), "Трембіта" (Канада), "Гомін", "Орлик" (Великобританія), "Степ", "Запоріжці" (Франція), а також преса, скажімо, "Свобода", "Америка" (США), "Гомін України" (Канада), "Шлях Перемоги" (Німеччина), "Українська думка" (Великобританія), "Українське слово" (Франція) та ін.

У пам'ять 50-річчя голодомору 1932—1933 РР- створено широковідо­мий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досягли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Антонюк, Я. Гніздовський, І, Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературозна­вець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був ре­дактором журналу "Сучасність", співробітником двотижневика "Сучасна Україна" та місячника "Українська літературна газета", "Енциклопедії України". Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його праця "Розмова в дорозі до себе" вперше побачила світ у видавництві "Сучасність" (Нью-Йорк — Мюн­хен).

До високоякісних творів кінця 70-х pp. слід зарахувати політичний твір "Грані культури", авторство якого поки що збережено в таємниці. На дум­ку автора, найголовнішою метою українців є боротьба за національну самобугність, бо люди живуть і проявляються найкраще у своїй власній і не­залежній нації, яка є основною людською спільнотою і рушієм історії.

Повоєнні роки характеризуються ще однією примітною рисою куль­турного процесу, пов'язаною з українським і зарубіжним аспектами. Вона зумовлена третьою хвилею еміграції. Українська діаспора суттєво збільшилась як у республіках СРСР, так і в західних країнах. Проте якщо в Російській Федерації, республіках Середньої Азії і Закавказзя українці були позбавлені будь-яких можливостей для задоволення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури (М. Зощенко, Г. Ахматова та ін.) зазнали остракізму, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу подбати про збереження рідної мови, розвиток національної шко­ли, примноження культури своїх предків.

Завдяки підтримці західних демократій, меценатству доброчинним пожертвуванням, українська діаспора на Заході продовжувала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї національної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжної культури, взаємозбагаченню духовності. Вже восени 1945 р. було створено Центральне представницт­во української еміграції, яке легалізувало українську політичну генерацію, сприяло відновленню Українського вільного університету, шкіл, гімназій. В американській зоні Німеччини в 1947 р. налічувалось 24 українські школи-гімназії, в яких працювали 432 учителі й навчались 2880 учнів, у англійській зоні — відповідно 4 гімназії, 96 учителів, 720 учнів. Було віднов­лено діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, а в Аугзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук. В. Кубійович ви­ступив організатором створення унікальної "Енциклопедії Українознав­ства" в 10 томах.

З 19бЗ р. став виходити журнал "Український історик", у 1965 р. заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу "Основні проблеми історії України" (1955), а Н. Полонська-Василенко виступила з працею "Дві концепції історії України і Росії" (1964). У 1963 р. кардинал Йосиф Сліпий створив у Римі Український католицький універ­ситет, а згодом Музей українського мистецтва і книгодрукування.

З осені 1945 р- в еміграції стало діяти об'єднання Мистецького україн­ського руху (МУР), до якого увійшла група талановитих письменників: У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельцев, Б. Кравців, І. Кошелівець. Вони запо­чаткували серію "Мала бібліотека МУРу", часописи "Рідне слово", "Україн­ська трибуна", "Заграва", "Литаври", "Київ". Засновуються десятки літературних, драматичних, музичних колективів: капела бандуристів, хор "Україна", налагоджується видавнича справа. Об'єднавчою ідеєю для української діаспори були дії, спрямовані на оборону України від колоні­заторської політики Москви, усамостійнення і відновлення національної державності. У збірці "Правдоносці" (Мюнхен, 1948) Яр Славутич наголо­шував, що ідеалом змагань за незалежність України має стати:

Не поля клин, не пасіка ласкава,

І не балки, де чайка проквиля,

А суверенна, кована держава,

Бо в ній — і труд, і воля, і земля.

Українські художники в діаспорі продовжували традиції М.Бойчука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мистецтва. Звичайно, слід зазначити, що після Другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які представляли різні регіони України: Над­дніпрянщину, Галичину, Слобожанщину, Донбас, Південь, Закарпаття, що дало змогу за умови збереження місцевої специфіки збагатити загально­українські традиції. До того ж багато української інтелігенції, учених, про­фесорів, лікарів, інженерів після переселення до США, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приват­них інституціях, в університетах, роблячи помітний внесок у скарбницю світової цивілізації і створюючи відповідний імідж Україні.

Кордон

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) української еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кандиба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Піча

З цього періоду плідною була робота вчених, які опинилися в еміграції. За кордоном були створені понад десять дослідницьких закладів з проблем розвитку української культури, історії, держави тощо. Серед них бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі, музей визвольної боротьби в Празі (закритий в 1948 р.), Союз українських журналістів і письменників на чужині у Відні, Українська господарська академія (УГА) у м. Подєбради неподалік від Праги (закрита у 1945 p.), Українське воєнно-історичне товариство у м Каліші (Польща), потім у Варшаві (закрите у 1939 p.), Українське педагогічне товариство, Українське правниче товариство, Українське товариство прихильників книги, Український академічний комітет у Празі (усі закриті у 1940 p.), Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Український інститут громадознавства у Празі (закриті у 1934 р.), Український соціологічний інституту Відні (закритий у 1924 р.).

Десятки дослідницьких закладів були створені у Канаді, США та інших країнах світу. На сьогодні поза межами України проживає понад 13 млн. українців. Вони об'єднані у майже 30 політичних партій та громадських організацій, мають свої регіональні і науково-дослідні заклади. Зокрема, у США - відділення наукового товариства ім. Т Шевченка, дослідницько-видавниче об'єднання "Пролог", Східноєвропейський дослідницький інститут ім. В.Липинського, відділення Української вільної академії наук, Український науковий інститут Гарвардського університету, Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтва і науки, Українська наукова фундація, Українсько-Американська асоціація університетських професорів, Українське академічне видавництво, Американська асоціація українознавства, Українське історичне товариство, Інформаційна служба "Смолоскип " та інші.

Науковцями української діаспори за кордоном видані сотні монографій, опубліковані тисячі наукових статей з історії розвитку української культури та теоретичних основ культурології. Серед найбільш значимих робіт - "Українська культура" (1940 p.), "Енциклопедія українознавства" (1949 p.), "Тисяча років української культури" (1985 p.).

Сьогодні в Інститутах НАН України, навчальних закладах формуються наукові школи українських культурологів, які, узагальнивши історичні надбання української культурологічної думки, досліджують нові проблеми в її розвитку.
МАУП

Дата добавления: 2015-07-25