Клапчук. Релігійні вірування слов'ян

Релігійні вірування слов'ян. Уже зазначалася роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі в історії середньовіччя усіх народів. У східносло­в'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього Середньовіччя: обожнювання сил приро­ди в різноманітних формах і культ роду. Ранньою дохристиянською ре­лігією в праукраїнців був язичницький анімізм (від лат. anima, animas — душа, живе) і політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань дослов'янських епох. Люди свято вірили, що все навколо живе, почуває, розуміє їх, а тому уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водя­никами та ін.

У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що виявився у прави­лах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Кожне плем'я поклонялось своєму богові, а з часом поступово скла­дається пантеон язичеських богів і формується він на базі матеріалістич­них уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син Дажбог, особливо шанований на Русі, Симаргл, Хорс, чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Хоре і Симаргл вважа­ються за походженням іранськими богами, що підтверджує думку біль­шості істориків про поліетнічний характер населення Русі1.

Особливо вшановуваним був бог грому та блискавок Перун, ім'я яко­го в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун вбив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлю­вали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; пер­ший будував, другий руйнував.

Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі (Мокош), були дуже популярні у віруваннях і відобража­ли природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Лель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім’ї.

Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберіга­лось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духу, єднання з природою.

Див.: Попович М. Нарис історії культури України. — К, 1999- — С. 40—47.

Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема зозуля сприйма­лась як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка —як доля людини; сова — як символ смерті й пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов'я­ни вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, про­довжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ста­вала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась при­сутність предків, "дідів", зокрема під час народження, весілля, смерті.

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєствердність. За висновками вчених, у світогляді давніх слов'ян ніко­ли не домінувало зло, перевага надавалась силам добра. Вони не мали у своєму пантеоні надто суворих, жорстоких богів.

Крім системи культів і вірувань, наші предки мали широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніко­ли не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, у свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов'ян. Усна поезія з давніх часів користувалась у наших предків широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби із силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого зага­лу виходили співці й музиканти, майстри різних видів ужиткового мис­тецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут, слугував засобом передачі інформації наступним поколінням, ви­конував ритуально-магічні функції тощо. Ці явища знайшли своє відобра­ження у календарній і обрядовій поезії, яку можна й сьогодні дослідити і вивчити на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, по­в'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язич­ницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими. Виконання фольклорних творів супроводжувалось тан­ком, співом, мало урочистий характер. Таким чином задовольнялись ес­тетичні й моральні запити громади.

У календарній народній поезії найбільш відображені анімістичні віру­вання, одухотворення природи, віра в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснян­ки, русальні, купальні, обжинкові та інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням приро­ди. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувалися з хри­стиянськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа, Поступово більша частина обрядової поезії втратила культове значен­ня, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові про­цеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, ле­гендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість не була погли­нута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяль­ності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна бо­ротьба за з кочівниками незалежність, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

Дата добавления: 2015-07-25