Діячі української культури в еміграції

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників україн­ської еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есе­їст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, ми­тець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна­чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запору­кою відродження України є активність, воля і наполегли­вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти сво­боду:

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти,

Мов по трупах років, перекрочить добу,

Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий

Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.,

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання україн­ської нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео­логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі­нальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 p., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови, він напи­сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 p.), статті про Т. Шевченка як ху­дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор­динський і як талановитий живописець (був учнем С. Новаківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря­ного (1907—1963 pp.). Він навчався у Київському худож­ньому інституті, належав до літературного об'єднання. «Марс». Був репресований 1932 p., a 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 p., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по­неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до­кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних" засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній доверше­ності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале­жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 p.).

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архипенка (1887—1964 pp.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 p.; «Постать», 1920 p.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського (нар. 1913 p.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада); Л. Молодожанина (нар. 1915 p.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 p.).

Світовим визнанням користується творча спадщина гра­фіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 pp.), який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 p.), портрет М. Скрип­ника (1971 p.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 p.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 pp.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркест­рів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його твор­чій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро­славна» (1967 р.), «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і музик» (1960 p.). Його син Роман (нар. 3942 p.), відомий піаніст та педагог, лау­реат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастро­лював в Україні. У його репертуарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барвінського, Я. Степового та ін.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук­раїни, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання вихован­ня національних інтелектуальних кадрів, які могли б збе­регти національну традицію та продовжити розбудову ук­раїнської культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ­ситет. Його засновником був Союз Українських Журналіс­тів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 p., а після другої світової війни відновив свою ді­яльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська ' Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина).

Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч­но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р., на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос.

В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо­кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе­ратури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо­логії.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн­ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти­туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо­знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д. Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме­рику — Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук­раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ­ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн­ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек­тора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі про­грами запроваджені в 12 університетах Канади *. '

***

Загальмувалося культурне життя й на українських зем­лях, які опинилися під владою Польщі. Так, «Наукове То­вариство імені Шевченка» замість шести томів, як раніше, видає щороку один-два томи. Колишні українські кафедри скасовуються у Львові. Водночас засновуються кафедри української мови (професор І. Зелинський) і літератури (професор В. Лепкий) у Кракові та української мови (про­фесори Р. Смаль-Стоцький та М. Кордуба) у Варшаві. У 1930 р. у Варшаві закладається Український Науковий інститут, який видав близько 20 томів наукових публікацій під керівництвом професора Ол. Лотоцького.

Посилюється еміграція, яка сприяла заснуванню ряду культурних наукових центрів на Заході. Так, у Чехословаччині було засновано ряд вищих учбових українських закладів: Вільний Університет та Високий Педагогічний Інститут у Празі, а також Господарську Академію в Подебрадах. Навколо цих центрів групуються значні сили ук­раїністів, видаються сотні публікацій і підручників, які збагатили українську науку, сприяли розробці україн­ської наукової термінології. До цінних здобутків слід від­нести праці з української етнографії та антропології про­фесора Ф. Вовка, видані в еміграції праці М. Грушевського (VIII том «Історії України-Руси», 1922 p.), дослідження В. Липинського («Україна на переломі»), праці з історії українського права Р. Лащенка, А. Яковлева, з історії фі­лософії в Україні Д. Чижевського, з історії мистецтва та театру В. Антоновича.

Зазначені праці українських вчених сприяли поширенню знань про Україну в Західній Європі, а також заснуванню в 1926 р. в Карловому університеті (Прага) кафедр укра­їнської мови та історії, Українського Наукового Інституту в Берліні, який видав п'ять томів наукових публікацій про Україну німецькою мовою. У Франції читалися курси ук­раїнської мови, літератури та культури в цілому.

Посилення інтересу до української культури з боку сві­тової громадськості, на жаль, не тільки не знайшло підтрим­ки на батьківщині цієї культури, а й, можна сказати, всту­пило в суперечність із процесами, які відбувалися в ній. Як тепер уже стало відомо, з середини 20-х років по відно­шенню до всіх національних культур почала проводитися політика обмеження, спрямована фактично на їхнє зни­щення.

***

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. осіда­ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь­кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922-1933 pp. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет - перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) української еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро­пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 p., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то­вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари­ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук­раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра­цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали­шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949-1950 pp. вони по­ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за­сновані нові вузи - Українська висока економічна школа, Українсь­ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко­вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон­фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про­фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна­вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго­друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук­раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище - Кандиба) (1907-1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета - Олександра Олеся (1878-1944). В теат­ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Дата добавления: 2015-07-25