ВИСНОВКИ. 1. Бюрократична система панівних монархічних режимів — Російської та

1. Бюрократична система панівних монархічних режимів — Російської та Австро-Угорської імперії гальмували куль­турний розвиток на українських землях.

2. Не дивлячись на обмеження та заборони з боку само­державства, українська культура початку XX століття досягла значних здобутків.

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ (1841—189.5)

М. Драгоманов — видатний український історик літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, учений з широким кругозором і різнобічними знаннями, ви­датна постать в українській історії епохи боротьби за свободу і незалежність України.

Народився в м. Гадячі на Полтавщині у сім'ї збідніли* дворян козацького походження. Навчався у Полтавській гімназії, а згодом вступив на історико-філологічний факуль­тет Київського університету, після закінчення якого працю­вав у 2-й київській гімназії.

У 1863 р. вступив до Київської громади, де познайомив­ся з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та ін. Написав низку статей, в яких відкрито виступив проти політики русифікації школи та обстоював необхідність на­вчання рідною українською мовою.

Першу працю з історії України М. Драгоманов присвя­тив "Малороссии й ее словесности", в якій намагався до­вести, що український народ — це спадкоємець Київської Русі, Галицького князівства, козаків.

У 1870 р. М. Драгоманов став доцентом Київського університету. З метою підвищення кваліфікації він виїхав за кордон, де навчався у великих університетських центрах За­ходу (Берліні, Римі, Відні та ін.)

Тут він досліджував місцеві архіви, знайомився з політичним устроєм європейських країн, з передовою дум­кою і політичними теоріями. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона про соціалізм і відкидав вчен­ня К. Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

У 1873 р. повернувся в Україну. У 1873—1975 роках М. Драгоманов активно працював у Київській громаді, реда­гував газету "Київський телеграф", налагоджував зв'язки з російськими народниками, критикуючи терористичну тактику народників кінця 70-х рр. Водночас він викладав і дослід­жував відтворення історичних подій у народній творчості.

М. Драгоманов намагався налагодити зв'язки між українським рухом Наддніпрянщини і Західної України. Його статті друкувались у галицьких газетах і журналах "Правда", "Діло", "Друг" та ін.

У 1875 р. М. Драгоманов був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і 1876 р. виїхав за кордон.

У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка та ін.

Заснував вільну українську друкарню, коштом Київської громади почав видавати журнал "Громада". Протягом 1878—1881 рр. вийшло п'ять чисел часопису, в яких друку­валися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке ста­новище селянства, про селянські й робітничі виступи та ін.

У журналі "Громада" М. Драгоманов остаточно сфор­мулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Майбутню державу він бачив як федерацію вільних громад, які були б автономними національними одиницями. М. Драгоманов намагався роз­робити програму українського руху.

СУТЬ ПРОГРАМИ М. ДРАГОМАНОВ А

1. Демократизм — надання громадянам демократичних прав і свобод, парламентська форма правління.

2. Федералізм — політична автономія України, в якій мала втілитись і автономія національна, запровадження гро­мадського самоврядування.

Ідеалом М. Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії.

3. Європеїзм — тісні зв'язки України з Західною Європою, що буде сприяти прогресивному розвиткові.

4. Культурництво — проводити культурно-просвітницьку роботу серед народу, але не захоплюватися нею, а пе­реходити до політичної боротьби.

5. Еволюційність — поступовість у ставленні вимог, помір­ковані національні вимоги, запровадження конституції, реформування соціально-економічних відносин.

М. Драгоманов закликав громадівців перейти від просвітництва до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова і при­пинили фінансування "Громади", внаслідок чого та пере­стала виходити. Відтоді М. Драгоманов розраховував лише на підтримку українського руху в Галичині.

У 1889 р. М. Драгоманова запросили на посаду профе­сора кафедри загальної історії Софійського університету (Болгарія).

За кілька років до смерті написав працю "Чудацькі думки про українську національну справу", в якій закликав боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу українського народу.

ВОЛОДИМИР БОНІФАТІИОВИЧ АНТОНОВИЧ (1834—1908)

Народився в містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії в сім'ї збіднілого польського шлях­тича — нащадка князів Любомирських.

У 1850 р. після закінчення Одеської гімназії В. Антоно­вич вступив на медичний факультет Київського університе­ту, але зрозумів, що медицина — не його покликання. Після першого року навчання залишив університет.

У 1856 р. знову вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчив 1860 р. з кандидатським ступенем. В. Антонович захоплювався тво­рами французьких просвітителів XVIII ст. — Монтеск'є, Руссо, Вольтера та ін., а також поезією Т. Г. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст.

В. Антонович був переконаний, що український народ має право на власне національне відродження. На сторінках журналу "Основа" опублікував статтю "Моя сповідь" (1862 р.), в якій закликав шляхтичів-поляків, що жили в Україні, служити українському народу.

У 1862 р. В. Антонович дістав посаду вчителя латинсь­кої мови в 1-й київській гімназії, а згодом — викладача історії в кадетському корпусі.

З 1863 р. по 1880 р. працював у Київській археог­рафічній комісії. Під його редакцією вийшло 15 томів "Архіву Південно-Західної Росії", з них 8 складалися з матеріалів, зібраних та оброблених ним особисто.

У 1870 р. В. Антонович розпочав ^викладацьку діяль­ність на кафедрі російської історії. Його учнями були М. Грушевський, Д. Багалій, В. Данилевич та ін.

У 1878 р. В. Антонович захистив докторську дисер­тацію "Очерк історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда".

В. Антонович — активний учасник громадівського руху, належав до угруповання хлопоманів, був одним з організаторів і головою Старої громади в Києві. Він ува­жав, що слід проводити культурно-просвітницьку роботу, пропагувати українську національну ідею.

В. Антонович захоплювався археологією, нумізматикою, етнографією, історією культури. Він підтримував зв'язки з Га­личиною. За його рекомендацією М. Грушевський переїхав до Львова і створив там український науковий центр.

В. Антонович постійно вів дослідницьку роботу, вивчав архівні документи, написав багато праць з історії України, етнографії.

• влаштовували концерти і творчі вистави;

• у Львові відкрили друкарню;

• у 1867 р. було засновано журнал "Правда", в якому

друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова та ін.

ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО (1856—1916)

І. Франко — видатний представник українського демокра­тичного руху кінця XIX — початку XX ст. Це була людина величезного таланту, різнорідної діяльності і творчої праці. Політика, проза й поезія, публіцистика й філософія, економіка, етнографія, літературна критика та історія, література перекладна і редагування часо­писів — усе це було притаманне І. Франкові.

"Як син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю просто­му народові", — писав І. Франко, не приховуючи свого селянського походження.

Під впливом М. Драгоманова у Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка в середині 70-х рр. започат­кувала радикальну течію та національний рух на чолі з І. Франком, М. Павликом і О. Терлецьким та прагнула надати йому модерного європейського характеру.

Упродовж усього свого життя І. Франко боровся за права народу. Він видавав (частково коштом М. Драгома­нова) журнал "Громадський друг", який через переслідуван­ня властей змінив назву на "Дзвін", а потім на "Молот",

Після заборони журналу І. Франко був змушений, щоб якось прожити, працювати в польських газетах і народовському "Ділі".

У 1877—1978 рр. відбувся перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (І. Франка та його товаришів).

Доказів проти І. Франка у поліції не було, і після дев'ятимісячного ув'язнення його випустили з тюрми. Уже після процесу І. Франко познайомився з соціалістичною літературою, з тому числі з працями К. Маркса і Ф. Ен­гельса.

Він підтримував ідею ліквідації класових відмінностей, виступав за широке самоврядування сільських громад, повітів і країв. Але на початку XX ст. в низці філософсь­ких і суспільно-політичних статей він критикував марксизм, У статті "Що таке поступ?" він прозірливо зазначав, що "Енгельсова народна держава стала би величезною наро­дною тюрмою".

У 1880 р. він був знову заарештований, перебував у Коломийській тюрмі, де написав вірш "Вічний рево­люціонер".

У 1886 р. через розбіжності з народовцями перейшов до польської газети демократичного напрямку "Львівський кур'єр".

Влітку 1889 р. І. Франка знову заарештували, і він провів у тюрмі два з половиною місяці. Слідство через відсутність доказів його вини було припинено.

90-ті рр. були найбільш успішними у творчому і політичному житті І. Франка.

З 1890 р. він редагував новий журнал "Народ" і був одним з організаторів і керівників Русько-української ради­кальної партії, яка висувала соціалістичні гасла. В середині 90-х р. ця партія прийняла програмну вимогу надати Україні державну незалежність.

У 1899 р. праве крило партії об'єдналося з оновленими народовцями та утворило Національно-демократичну партію, але вже без соціалістичних гасел. І. Франко став одним із лідерів цієї партії. Одночасно він плідно працю­вав у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, очоливши філологічну секцію.

Найвидатніший провідник національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, І. Франко віршем "Ро­звивайся ти, високий дубе" висловив тверде переконання, що ідея соборності України, виплекана віковічними спо­діваннями і прагненнями народних мас, колись втілиться в життя. Вважав своїм ідеалом "національну самостійність" і в культурному, і в політичному житті.

АНДРІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1865—1944)

Видатний релігійний і громадський. діяч, просвітитель, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився в с. Прилбичі на Львівщині. Походив із ста­ровинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак вивчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здобув звання доктора права, а 1888 р. — доктора теології в Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А.Шептицький пройшов усі ступені ду­ховної кар'єри — від священика до єпископа, а потім мит­рополита Галицької греко-католицької церкви.

У 1899 р. був призначений станіславським єпископом.

У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. — важлива подія у національному житті галиць­ких українців: митрополитом галицьким став А. Шептицький. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські національні позиції, стала справжньою українською церквою, взяла активну участь у національно­му русі, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка за­безпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не тільки релігійним, а й політич­ним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захи­щаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську мо­ральність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осторонь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духовенства і світової інтелігенції в боротьбі за національні права українців Галичини.

Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький провадив велику благодійну діяльність. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої школи, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, до­помагаючи їм здобувати вищу освіту, матеріально допома­гав семінаристам, художникам, письменникам громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бідність гнала на. заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

З 1901 р. по 1914 р. А. Шептицький — член Галицько­го Сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков — греко-католицької та православної, вказуючи, що кожен український патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню, цієї релігійної єдності.

Дата добавления: 2015-07-25