Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Лекція 18. Розвиток культури на Україні у другій половині XVII — XVIII ст.

ЛІТОПИСАННЯ ТА ЛІТЕРАТУРА | АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО | МУЗИЧНА ТА ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА | УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В XVII—XVIII СТ. | Українська культура XVIII ст. | Книгодрукування | Персоналії | Література та усна народна творчість | Персоналії | Архітектура та живопис |


Читайте также:
  1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
  2. IV. ВСТУПНА ЛЕКЦІЯ
  3. IV. Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури
  4. X, XII, XIV, XVIII, XX, XXII, XXIV.
  5. XVIII В.
  6. XVIII век
  7. XVIII Неудавшиеся амальгамы

Умови культурного та освітнього розвитку. Києво-Могилянська академія

Мовна ситуація на Україні

Становлення поетичної школи

Розвиток філософської думки.

Історичні й суспільно-політичні знання

За­родження природничих наук. Математика й медицина

Бібліотечна справа

Образотворче мистецтво й архітек­тура

Розвиток музичної культури.

Виникнення теат­ру

Міжнародні культурні зв’язки.

 

Умови культурного та освітнього розвитку. Києво-Могилянська академія. В зазначений період освіта й культу­ра розвивалися у тісному зв'язку з економічними та су­спільно-політичними процесами, що проходили у різних землях України по-різному.

На Правобережжі, Закарпатті та Буковині, що залиши­лись під чужоземним гнітом, українська культура пригні­чувалась зростаючим іноземним впливом. Так, Львівський університет, заснований 1661 p., фактично перетворився в знаряддя полонізації західноукраїнського населення. Уні­атські та єзуїтські колегії продовжували діяти у Львові, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Барі. В деяких містах — Львові, Дрогобичі, Бродах, Стриї — якийсь час ще зали­шаються братські школи, але вони поступово занепадають. У селах були лише початкові, дяківські школи. У другій половині XVIII ст. з'являються гімназії в Кременці, Володимир-Волинському, Чернівцях, семінарія в Мукачеві. Але й тут над освітніми цілями переважали ідеологічні, що гальмувало розвиток української освіти й культури.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, склалися більш сприятливі умови для культурного розвитку. З поступом продуктивних сил зро­стають вимоги суспільства до школи, характеру знань, їх пристосуванню до практичних потреб.

У середині XVIII ст. майже у всіх містах і селах цього регіону були початкові школи. На Лівобережжі їх було 866, на Слобожанщині—129. За ініціативою лубенського полковника Івана Кулябки відкрилась полкова школа, де навчалось більше тисячі дітей. За рішенням Генеральної військової канцелярії такі школи були засновані на тери­торії всіх полків. На Запорожжі з 1754 р. діяла січова школа.

Добру середню освіту давали колегії — Чернігівська, Харківська й Переяславська. Так, в Чернігівській колегії щорічно навчалося 700—800 студентів. Крім вітчизняних мов, тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а та­кож історію, географію, малювання та ін. Після закінчен­ім цих колегій частина студентів продовжувала навчання у Києво-Могилянській академії та вищих учбових закла­дах Росії.

Значними культурними осередками залишалися друкар­ні, особливо Київська, Чернігівська, Львівська. Діяли вони також у Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві. Навколо дру­карень гуртувалися вчені, літератори, перекладачі, граве­ри, художники. Крім богословської літератури, друкувала­ся й світська, у тому числі навчальні посібники. Лише Ки­ївська друкарня до кінця XVIII ст. випустила в світ понад 100 найменувань книг, серед них «Синопсис», тези акаде­мічних диспутів, «Іфіка ієрополітика, або Філософія нра­воучительна», календарі тощо. З чернігівської друкарні ви­йшли збірки віршів Л. Барановича та І. Максимовича. На­віть лаврська Почаївська друкарня видавала поради з сільського господарства, збірки пісень.

Видання українських друкарень розповсюджувались на Україні, в Росії, Білорусії, але вони не могли задовольни­ти потреби суспільства. Тому поряд із цими виданнями з'являється надзвичайно багато рукописної літератури найрізноманітніших жанрів: історичні повісті, літописи, ме­муари, збірки пісень і віршів, драматичні твори тощо. По­пулярними були літописи Самовидця, Грабянки й Величка, збірка віршів К. Зинов'єва, численні списки із «Записок» В. Григоровича-Барського.

Справжнім вогнищем освіти, науки, культури, громад­ської думки на Україні тих часів була Києво-Могилянська академія. Вона дала цілу плеяду вчених, письменників, пе­дагогів, культурних й громадсько-політичних діячів, які го­ловну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу, слу­жінні його інтересам.

Протягом довгого часу Києво-Могилянська академія залишалась єдиним вищим учбовим закладом усієї країни, і тому на ній лежала велика відповідальність як за підго­товку спеціалістів для різних галузей тодішнього суспіль­ного життя, так і за поширення культури взагалі. Ґрунтуючись на кращих традиціях української освіти, академія приймала молодь різних станів і з різних країн. Згодом її вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, всіляко сприяли розвитку науки, літератури й мистецтва не лише на Україні, в Росії та Білорусії, а й за рубежем.

Роль, яку відіграла Києво-Могилянська академія в істо­рії культури українського народу й усіх східних слов'ян, стала можливою значною мірою завдяки тому, що навчан­ня й виховання у ній ґрунтувалось на ідеях Гуманізму і раннього Просвітництва. Просвітники безмежно вірили в людину, в те, що саме освіті належить перетворююча роль у просуванні суспільства до добра і справедливості. Тому вони намагались дати всебічну освіту своїм вихованцям, приділяли велику увагу прищепленню їм почуттів гідності, патріотизму, високої духовності, демократичних ідеалів.

Вплив Києво-Могилянської академії як центру інтелек­туального життя та духовного єднання народу на розвиток української культури й справді неоціненний. Тому до якої б галузі духовного буття того періоду ми не зверта­лись, усюди неодмінно будемо згадувати імена і благород­ні дії кращих викладачів та вихованців цього славетного учбового закладу.

Мовна ситуація на Україні. Ця ситуація яскраво про­стежується на прикладі Києво-Могилянської академії. Курс навчання тут не завжди був однаковим, а поступово поповнювався новими предметами. Всього в академії було вісім так званих ординарних класів, повний курс навчання тривав 12 років.

У граматичних класах — фарі, інфимі, граматиці, синтаксимі — вивчались слов'янська, українська книжна, гре­цька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис.

Увага до класичних мов в академії ніколи не спадала. Так, латина була у широкому вжитку: нею розмовляли, писали твори, листувались, складали каталоги бібліотек, проголошували промови тощо. Велика увага приділялася грецькій мові, що відповідало православно-візантійській традиції в культурному житті України. З Києво-Могилянської академії вийшло чимало відомих елліністів XVII— XVIII ст.: Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симон Тодорський, Варлаам Лащевський та ін.

Польська мова вивчалася спочатку як мова держави, до складу якої входила Україна, а згодом — як мова тра­диційних культурних зв'язків із Польщею. Багато видатних діячів академії писали нею свої твори, зокрема Касіян Сакович, Сильвестр Косов, Петро Могила, Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

Але основою основ Києво-Могилянської академії був слов'яноруський напрямок, який зміцнюється після вхо­дження України до складу Росії.

Слов'янська мова, що відродилася братськими школами як мова вченості й розумової праці, поступово витісняється українською книжною, а згодом — українською літератур­ною, що формувалася під впливом народної мови. Харак­терними показниками цього процесу були «Лексикон словено-роський» Беринди та «Граматика словенська» (1643), складена латинською мовою Іваном Ужевичем — україн­цем, студентом Сорбонни. Поява останньої свідчила про те, що українська літературна мова впевнено входила в літе­ратурне й наукове життя, що з'явилась потреба її науково­го осмислення, впровадження в школах, а також ознайом­лення з нею європейського світу. Формування української літературної мови як мови народу, що консолідується, не могло не турбувати провідників русифікаторської політики і у першу чергу самих вінценосців — від Петра І до Ка­терини II. Вживаються різні заходи, «дабы малороссий­ский народ не почитал себя отличным от великороссийско­го», в тому числі ряд законів про заборону друку, а потім і викладання українською мовою.

Але незважаючи на це, удосконалення національної мо­ви продовжується. Про це свідчить літературна спадщина Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського, Г. Сковороди, І. Некрашевича та ін. Україн­ською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, гетьманські універсали, ведеться офіційне ли­стування тощо.

На початку XVII ст. із посиленням інтересу до європей­ської наукової і суспільної думки зростає увага до німе­цької й французької мов. У цьому плані Києво-Могилянська академія давала прекрасні знання. її випускники за­прошувались до Малоросійської Колегії, Колегії іноземних справ, посольств, учбових закладів, домашніми вчителями тощо.

Багатомовність, ґрунтовні філологічні знання стають характерною ознакою культурної людини на Україні. Сту­денти, які приїздили до академії з різних країн, вільно спілкувались. Вчені, поети, письменники писали свої твори різними мовами. В оригіналах читалася наукова, богослов­ська, художня література, на яку були багаті академічна й приватні бібліотеки.

У духовний світ українського суспільства входить ро­сійська література — твори А. Кантеміра, В. Тредіаковського, О. Сумарокова, російська народна поетична творчість. Російську мову й поезію з 1751/52 навчального року почи­нають вивчати в академії. Йшов закономірний процес взаємопроникнення й взаємовпливу двох культур.

Тим часом з другої половини XVIII ст. посилюється ре­акційна політика царизму щодо України. Це проявилося в чергових заборонах друкувати українською мовою книги, вести нею офіційне діловодство й, нарешті, викладати. Але літературна українська мова вже існувала, і викоріняти її було неможливо.

Становлення поетичної школи. У розглядуваний період великий вплив на формування української віршованої лі­тератури справила поява спеціальних посібників — поетик і риторик, написаних викладачами Київської академії, в яких викладалася теорія літератури й поезії. Ці предме­ти були найулюбленішими серед студентів.

У класі поетики вони знайомились з загальними пра­вилами складання віршів, вивчали до ЗО видів і жанрів поетичних творів класичного, середньовічного, новітнього стилю (комедія, трагедія, трагікомедія, драма, буколічна, елегічна, дидактична, сатирична поезія тощо). Особливо студенти цікавились тими видами поезії, що мали практич­не застосування. Це канти й елегії, які можна було при­святити поважним людям, проголосити на громадських, церковних, академічних чи сімейних святах. Не менш популярними були й промови — поздоровні, вітальні, про­щальні, іменинні, весільні, надгробні тощо. Студенти-красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочис­тостях, за що отримували щиру матеріальну винагороду.

Поетики й риторики створювалися за класичними зразками, про що, зокрема, говорять їх назви: «Оратор Могилянський, прикрашений вишуканими ораторськими розділами Марка Туллія Ціцерона» Й. Горбацького, «Сховище тулліанського красномовства для політичного вживання української молоді в Колегії Києво-Могилянській» І. Кроковського. Велика увага приділялась спадщині грецьких і римських класиків — Гомера, Горація, Ціцерона, Овідія, Езопа, Арістотеля, Вергілія, Сенеки, а також авторів доби Відродження.

Захоплення античністю було настільки сильним, що в творах пред­ставників Київської академії поряд із конкретними історичними особами майже завжди можна зустріти біблейські й античні образи, християн­ські й дохристиянські уявлення. Так, К. Сакович, оспівуючи подвиги Сагайдачного, говорить, що його буде пам'ятати вся Русь, як Греція — Нестора й Ахіллеса, Троя — Гектора, Афіни — Перікла, Рим — Курція і Помпея. А. С. Косов у своєму «Патерику» порівнює печерських угод­ників із Юпітером, Сатурном, Марсом та іншими римськими богами.

Але поступово академічні вчені все більше звертаються до вітчизняних джерел. Ф. Прокопович в своїй поетиці від 1705 р. свідчить: «За наших часів майже по всіх школах поширився звичай, аби професори обох гуманітарних наук подавали своїм учням науку не за чужими формулювання­ми, а беручи її з власної скарбниці знань». З'являються вірші — панегірики видатним діячам України П. Сагайдач­ному, Б. Хмельницькому, П. Могилі, І. Підкові, Л. Барановичу, І. Кроковському тощо. У творчості професорів і студентів знаходять відображення важливі політичні й культурні події,

В академії складаються певні поетичні традиції: літера­турні диспути; своєрідні конкурси поетичної та риторичної майстерності викладачів і студентів; нагородження вправ­них віршотворців лавровими вінками й званням лавронос­ного поета. Жодне академічне чи церковне свято, жодна знаменна подія не відбувались без участі поетів. Повсюди вони шукали і знаходили благодатну нагоду для віршу­вання.

Від О. Митури (початок XVII ст.) й до Г. Сковороди формується київська поетична школа, і не лише у межах Києва. Вихованці академії — викладачі, друкарі, перекла­дачі, священики — на місцях створювали навколо себе культурні осередки, поетичні гуртки.

Так, на чолі культурного життя Чернігова був вихова­нець Києво-Могилянської академії, потім її професор і рек­тор, а згодом чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1620—1693) —поет і активний громадський діяч. У Чер­нігові він організував школу, друкарню, займався літературною творчістю. З Черніговом пов'язане ім'я й іншого відомого поета XVIII ст.— Івана Максимовича (1651 — 1715), вихованця і професора академії, проповідника Киє­во-Печерської лаври, архімандрита Єлецького монастиря у Чернігові, засновника Чернігівської колегії. Поетичні осе­редки були також у Полтаві, Переяславі, Харкові. Остан­ні зазнали впливу славетного могилянця Григорія Сково­роди.

У Москві прищепили «руський вірш» на російський грунт Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький. Та­лановитий вихованець Київської академії першої половини XVII ст., Полоцький вважається засновником російської силабічної поезії. Москва, й не лише вона, захоплювалась промовами й віршами «лавроносного київського поета» Стефана Яворського. З 1701 р. він стає протектором Слов'яно-греко-латинської академії. Під впливом Ф. Прокоповича та інших професорів Київської академії, зокрема Л. Горки, М. Довгалевського, формує свою теорію силаботонічного й тонічного вірша Михайло Ломоносов. Допомоги Прокоповича дістали також російські поети А. Каптемір і О. Сумароков.

Несли поетичне слово за межі України й інші могилянці. В Ростові Великому жив і творив киянин Димитрій Туптало — митрополит, згодом канонізований церквою. У Бі­лорусії продовжував свою просвітницьку діяльність учений і поет Григорій Кониський. Направлений до Могильова на єпископську кафедру, він відкрив там семінарію, в якій, крім мов, філософії та богослов'я, студенти вивчали ри­торику й поетику. У Сербії пише свою віршовану драму «Трагедія... царя Уроша» (1733 р.) Мануйло Козачинський, який перебував там як посланець Києво-Могилянської ака­демії. Сповнена патріотичного змісту п'єса стала помітним явищем сербської літератури, справила значний вплив на її дальший розвиток.

Чи не любов'ю до поетичного слова, яка прищеплюва­лась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне «Слово о полку Ігоревім»? У рукопису, зробленому із списку XVI ст., «Слово» збері­галося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іоїла) Биковського. Направлений, як і багато інших могилянців, до Росії, він працював у Москві, Ярославлі, і повсюди з ним була його улюблена бібліотека. Згодом «Слово» опинилося в руках О. Мусіна-Пушкіна і подальша доля його відома.

У стінах Київської академії народилось чимало поетич­них творів, які стали потім народними. Це, наприклад, піс­ні «їхав козак за Дунай», «Ой, на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою» та багато інших, популярність яких не згасає і досьогодні.

Розвиток філософської думки. Протягом XVII — першої половини XVIII ст. основною школою філософських знань була Києво-Могилянська академія як науковий осередок і головний центр ідейної боротьби проти релігійного й на­ціонального гніту.

Зрозуміло, що на етапі, коли ідейна боротьба велася у формі релігійної полеміки, філософія не могла не мати схоластичного характеру, не слугувати православній теоло­гії, спрямованій проти томізму — філософського обґрунтування католицизму й контрреформації. Але й у такому ви­гляді вона розвивала умоглядність, абстрактне мислен­ня тощо. Під впливом ідей Гуманізліу й Реформації філо­софія зазнає прогресивних змін. Спираючись на творчу спадщину патристики й схоластики, українські мислителі звертаються й до античних філософів — Арістотеля, Пла­тона, Анаксагора, Демокріта, Епікура, до праць діячів Відродження, Реформації й раннього Просвітництва — Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського та ін. Та­ким чином, поступово руйнується система середньовічного світогляду. Цей напрямок закріплюється в кінці XVII — на початку XVIII ст. Він пов'язаний з виділенням теології в окремий курс, вивільненням філософії з-під її влади і за­родженням нового, близького до науки Нового часу, мис­лення.

Провідне місце у розвитку філософської думки другої половини XVII ст. посідали високоерудовані вчені Києво-Могилянської академії: Йосиф Горбацький (?—1653) — ректор і викладач академії, згодом ігумен Михайлівського Златоверхого монастиря та білоруський єпископ; Іннокентій Гізель (близько 1600—1683) —ректор і викладач ака­демії, громадський діяч, один із найосвіченіших людей свого часу; Іоасаф Кроковський (? —1718)—вихованець Київської та Римської академій, згодом київський митро­полит; Стефан Яворський (1658— 1722)—магістр філосо­фії та вільних наук, відомий вчений, просвітитель, поет і церковний діяч. У працях цих мислителів уже нерідко за­перечуються богословські догми, обстоюються ідеї неза­лежності природи і людини від бога, вічності матерії тощо. Так, на думку Гізеля й Горбацького, природа не народжує­ться і не зникає, вона існує незалежно від людського розуму. Вчені стверджували, що пізнання об'єктивного світу починається з досвіду, а логіку вважали «найкращою вчителькою нашого розуму»; саме розум удосконалить світ, коли людина «обожествить працю». Богові вони залишали роль першотворця і першорушія.

До вчених-філософів нової плеяди (перша половина XVIII ст.) належали Ф. Прокопович, В. Ясинський, А. Дубневич, М. Козачинський, П. Малиновський, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.

Особливе місце серед них належить Феофану Прокоповичу (1681— 1736). Вихованець Київської академії, він навчався у Римі, після по­вернення викладав поетику, риторику, філософію, богослов'я та мате­матику, виконував обов'язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра І прибув до Петербурга. Визначний вчений, політик, історик, державний та церковний діяч, Ф. Прокопович полишив багату й різноманітну на­укову та літературну спадщину.

У своїх філософських лекціях Прокопович різко засуджував без­плідну схоластику, пусте красномовство, сліпе наслідування догм і авто­ритетів, закликав «йти не лише шляхом, прокладеним іншими вченими, а простувати за самостійними науковими переконаннями, котрі поро­джують солідну вченість, формують знавців, а не крамарів від науки». Він пропагує вчення Декарта, Локка, Бекона, першим на Україні визнає систему Коперника і вчення Галілея. Як і Джордано Бруно, Прокопович неодноразово виказував думку про безліч світів. Визнаючи бога як осно­ву всього існуючого, він разом із тим вважав, що матерію не можна ні створити, ні знищити, ні зменшити, ні збільшити: вона розвивається за своїми законами. Матерія притаманна всім речам — і живим, і не­живим. Так Прокопович підходить до розуміння єдності світу на основі його матеріальності.

Прокопович розвиває й інші напрямки філософської думки. Його талант, ерудиція, гострий критичний розум сприяли утвердженню нового етапу у вітчизняній філософії.

Справжньою зіркою на небосхилі української культури сяє ім'я Григорія Сковороди (1722—! 794)—видатного просвітителя, філософа, поета. Здобувши освіту в Київській академії, він згодом викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, але через переслідування залишив то діяльність і останні 25 років життя мандрував по Україні, проповідуючи серед народу свої погляди. Саме у цей час він пише свої основні філософські твори — «Діалог, или Розглагол о древнем міре», «Наркісс. Разговор о том: узнай себя» та ін.

Ідеї Сковороди засновані на критиці соціальної нерівності, на зве­личенні трудящої людини. Проблему її щастя філософ вирішує цілком у просвітницькому дусі: шлях до нього лежить через самопізнання і працю, яка відповідає природним нахилам особи. Такий підхід для того часу був прогресивним.

Ототожнюючи бога з природою, обстоюючи вічність матерії, Сково­рода розробив концепцію трьох світів: безконечного всесвіту — макро­косму; мікрокосму, яким є людина; «символічного» світу Біблії. Кінце­вим джерелом усіх знань Сковороди вважав практичний досвід, хоч істина, на його думку, осягається тільки розумом.

Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоласти­ку, всіляко пропагував ненависне церкві вчення Коперніка. Першим на Україні він виступив з рішучою критикою Біблії, але водночас намагав­ся відшукати в ній прихований зміст, невидиме духовне начало.

Філософські погляди, гуманістичні ідеали Сковороди яскраво від­билися на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божест­венных песней» та «Басни харковскія» Сковорода порушував важливі проблеми свого часу, утверджував високі моральні якості людини. Його широко відомий сатиричний вірш «Всякому городу нрав і права» став народною піснею.

Багатогранна творча діяльність Сковороди відіграла визначну роль у розвитку демократичної громадсько-політичної думки XVIII ст., а його поетична спадщина мала великий вплив на майбутніх класиків україн­ської літератури.

Отже, філософія на Україні починає розвиватися як са­мостійна наука, що є наслідком помітних інтелектуальних зрушень у суспільстві.

Історичні й суспільно-політичні знання. Процес нагро­мадження історичних знань і формування історичної думки на Україні був прискорений потребами часу — відстояти незалежність народу, його духовної культури. За цих об­ставин учені та ідеологи звертаються до історичних витоків народу, до пошуків його ролі й місця у світовому роз­витку.

Такі міркування можна знайти в найрізноманітніших за жанром творах XVII ст.— теологічних працях, проповідях й панегіриках, у полемічній літературі, літописах і хроні­ках, історичних повістях тощо. їх авторів цікавили питання про походження українського народу, спільність коренів східних слов'ян, спадковість України від Київської Русі; вони з гордістю оспівували ратні подвиги захисників укра­їнських земель давніших часів.

Завдяки прогресивним поглядам учених братських шкіл і особливо Київської колегії й академії історична думка формувалась як активна суспільно-політична сила у ви­звольній боротьбі українського народу. Без сумніву, вона не могла не впливати на складання світогляду і Северина Наливайка, і Петра Сагайдачного, і Богдана Хмельниць­кого, й інших видатних діячів.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. провідна роль академії у формуванні історичної й суспіль­но-політичної думки зростає. Заслуга у цьому належала І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, Ф. Сафоновичу, Д. Тупталу, А. Радивиловському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. В їхніх працях знайшли відображення знаменні події того часу — селянсько-козацькі повстання, боротьба проти турецької агресії, Визвольна війна 1648— 1654 pp. Після Переяславської ради розглядаються питан­ня про державний устрій України, розмежування політич­них сил тощо.

В академії визрівала думка про єднання всіх слов'ян. Навіть непримиренний у засудженні експансіоністських намірів Польщі Л. Баранович підкреслював, що немає під став до ворожнечі між слов'янами, що, з'єднавши свої зу­силля, вони можуть зробити велику послугу історії. Особ­ливого значення у цьому союзі Баранович надавав Росії, Україні й Польщі.

Гуманістичні переконання вчених академії знаходять відображення в їхніх поглядах на суспільне життя, у ви­раженні протесту проти феодальної дійсності. Так, І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» різко засуджує світ­ських й духовних феодалів, які непомірно визискують під­даних «на свої надмірності, оздоби й бенкети», картає не­справедливе правосуддя, закликає не карати тих, хто з го­лоду й відчаю привласнить дещицю чужого добра. Просві­тителі вірили, що проповіддю добра, освіти, морального удосконалення можна змінити світ, і їхні громадські по­чуття були сповнені справжнього хвилювання за долю українського народу.

Історичні події, що відбувались на Україні у XVII ст., особливо Визвольна війна, викликали до життя багато різ­номанітних творів історичного змісту — переказів, повістей, легенд, історичних дум і пісень, щоденників, хронік, літо­писів. Серед останніх найбільш відомими є Густинський, Львівський, Київський, Острозький та особливо «Хроніка» Феодосія Сафоновича (? — 1677) — вихованця й ректора Київської академії, згодом ігумена Михайлівського Золо­товерхого монастиря, однодумця Б. Хмельницького.

Як і іншим історичним працям учених кола академії, «Хроніці» притаманні широка джерельна база, а також переконання автора в не­обхідності передати наступним поколінням історичні знання: «бо кож­ному потрібна річ про свою вітчизну знати й іншим питаючим сказати, бо свого роду незнаючих людей за глупих почитають».

Сафонович дотримується думки про єдність походження України, Росії й Білорусії від Київської Русі, але й підкреслює тісний зв'язок України з такими державами, як Литва й Польща, намагається ув'яза­ти її долю із загальним історичним процесом. Багато уваги автор при­діляє внутрішнім подіям, дає об'єктивну характеристику ряду історич­них діячів. «Хроніка» Сафоновича вважається першою синтетичною істо­ричною працею на Україні. Вона мала значний вплив на розвиток вітчизняної історичної науки кінця XVII—XVIII ст.

1674 р. з друкарні Києво-Печерської лаври вийшов «Си­нопсис, або Стислий опис від різних літописців про поча­ток слов'яно-руського народу». Це був перший системати­зований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет.

Визначними історичними творами, що з'явились напри­кінці XVII — на початку XVIII ст., були так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії — Самовидець, Григорій Грабянка й Самійло Величко. їх праці являють собою помітне зрушення в українській історіографії — перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичного трактування. За джере­ла для авторів правили господарські, військові, диплома­тичні документи, тому їхні праці можна називати літопи­сами лише умовно.

Ще у першій половині XVII ст., задовго до указу Пет­ра І від 1718 р. збирати «в земле и в воле старые надписи, старое оружие, посуду и все, що зело старо и необыкно­венно», вчені Київської колегії роблять перші кроки до започаткування археології. Захарія Копистенський, напри­клад, вивчав написи на іконах, на стінах церков і соборів, добре знав, де знаходяться цінні рукописи, ікони. Під без­посереднім наглядом Петра Могили була «викопана з тем­ряви підземної і відкрита денному світлу» Десятинна церк­ва князя Володимира, збираються написи з пантеону Киє­во-Печерської лаври, реставрується ряд храмів часів Ки­ївської Русі, зокрема Софіївський собор, церква Спаса на Берестові тощо.

Українським вченим належать також перші спроби ви­класти методологію історії як науки. Ф. Прокопович при­свячує цій проблемі цілий розділ у своїй риториці 1705 р. Вчений писав, що історія — це наука, що має пізнавальне і виховне значення. Саме історик мусить показати світові, що і його вітчизна не позбавлена доблесті. Слідом за Лукіаном він вважав, що мета історії — це користь, яка ви­пливає з істини, це вірно передана нащадкам пам'ять про події. Прокопович також поділяв думку Ціцерона про те, що історик повинен бути не лише обізнаною людиною, але й мужньою, щоб говорити правду, а не писати історію «за­ради пурпурового кафтану». Історія для Прокоповича — і наука, і мистецтво: вона мусить давати і знання, і простір образному, емоційному мисленню.

У розглядуваний період працювали й інші відомі істо­рики. Це Петро Симоновський (1717—1809), автор «Крат­кого описания о козацком малороссийском народе»; Василь Рубан (1742—1795), який видав «Краткую летопись Малой России» невідомого автора, а також «Записки» Василя Григоровича-Барського; Микола Бантиш—Каменський (1737—-1814), вчений — історіограф; Максим Берлінський (1764—1848), один із перших дослідників історії Києва, та ін.

Зародження природничих наук. Математика й медици­ни. В українському освіченому суспільстві все більше зростає інтерес до наук, що мають практичне використання. Курси лекцій Й. Горбацького, ї. Гізеля, С. Яворського й інших професорів Київської академії мали в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини. В цьому плані слід відзначити Іоанникія Галятовського (близько 1620— 1688)—одного з найосвіченіших людей України, ректора академії, згодом ігумена й архімандрита Єлецького мо­настиря в Чернігові. У своїх лекціях та публіцистичних працях він звертався до історії, ботаніки, зоології, мінера­логії та інших природничих наук, пропагував їх не лише з академічної, а й з церковної кафедри.

Інтерес до природничих знань позначається й на струк­турних змінах філософських курсів академії: значно ско­рочується метафізика й збільшується друга частина філо­софії — фізика, до якої вводяться такі розділи, як рух, кос­мологія, уранологія, психологія. Посилюється інтерес до ролі відчуттів, розуму й мови в пізнанні, спостерігається прагнення виділити природу в самостійний предмет до­сліджень. З'являються курси натурфілософії — попередни­ці природознавства. Філософи академії переакцентовують увагу на мислителів Нового часу — М. Коперника, Г. Галілея, П. Гассенді, Р. Декарта, Тихо де Браге, Б. Спінозу та iн.

До вивчення природних явищ закликав Ф. Прокопович, який навіть виголосив спеціальну промову перед студен­тами й професорами «Про заслуги й користь фізики». Фі­зика, на його думку, повинна займатися не вигадуванням, а вивченням світу, яким він є. Природознавством цікави­лись й інші вчені академії. Зокрема Ф. Яновський зібрав велику колекцію морських павуків, яку передав до петер­бурзької Кунсткамери, К. Кондратович уклав перший в Росії словник ботанічних рослин.

Зростає потяг й до математичних знань. Так, арифмети­ка і геометрія склали основу курсу Ф. Прокоповича, про­читаного в 1707/08 учбовому році, що є одним із перших викладів вітчизняної математики. «Народи, які засвоїли геометрію,— писав він,— набагато перевищують інші на­роди у всіх науках і мистецтвах». Для підготовки цього курсу Прокопович використав праці античних учених — Евкліда, Арістотеля, Аполлонія — та вчених Нового часу — Ф. Оронція, Г. Фрізія, А. Кірхера. Математикою цікавили­ся й інші вчені та вихованці академії: С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркевич та ін.

У другій половині XVIII ст. в академії були відкриті класи чистої математики (алгебра і геометрія), а також змішаної математики, в якому викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оп­тику, тригонометрію, астрономію, гідрографію, математич­ну хронологію.

У Києво-Могилянській академії студенти отримували й медичні знання, вивчаючи твори Гіппократа, Демокріта, Епікура, Клавдія, Галена, Авіценни, Везалія, Бекона. Офі­ційно клас медицини був відкритий лише 1802 p., але зна­йомство з працями медиків і вільне володіння латиною від­кривали могилянцям шлях до медичних шкіл Росії та за­кордону. Чимало вихованців академії стали відомими ме­диками, викладачами медичних закладів Росії. Серед них: І. Полетіка, М. Тереховський, Н. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, Д. Веланський, А. Шумлянський, П. Погорецький, М. Гамалія, Ф. Барсук-Мойсеєв, К. Щепін та ін. Багато могилянців заснували лікувальні заклади на Украї­ні, в Білорусії, Росії, Грузії. Крім лікарської справи, вони перекладали зарубіжних авторів, укладали словники з ана­томії й фізіології, писали наукові праці.

Бібліотечна справа. Важливу роль у накопиченні й по­ширенні знань на Україні відігравали бібліотеки. Унікаль­ною була книгозбірня Київської академії, що у другій по­ловині XVIII ст. налічувала 12 тис. томів.

У 1647 p., помираючи, П. Могила передав Київській ко­легії понад 2 тис. книг. Так склалася традиція: всі рек­тори, професори та вихованці академії обов'язково запові­дали або дарували їй книги. Бібліотека поповнювалася й за рахунок закупок, надходжень від типографій тощо. Віт­чизняні книги були представлені видавництвами Росії, України й Білорусії, зарубіжні — видавництвами Амстер­дама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братислави, Данціга, Вар­шави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї та ін. Книги куп­лялись за кордоном через спеціальних емісарів, а також на київських Контрактових ярмарках, що влаштовувались поблизу академії.

Крім друкованих книг, у бібліотеці зберігались числен­ні рукописи, хроніки, літописи, спогади, щоденники, а та­кож лекції професорів, конспекти студентів, минула й по­точна документація. Значне місце займали передплатні ви­дання.

Бібліотека академії, що комплектувалась протягом двох віків, не лише впливала на становлення світогляду бага­тьох поколінь викладачів і студентів. Із її фондів формува­лись і поповнювались бібліотеки всієї України, зокрема Переяславська, Чернігівська, Харківська.

Великими й змістовними були приватні зібрання. Так, бібліотека Ф. Прокоповича налічувала 3192 книги й десят­ки рукописів, Ф. Лопатинського—1416, І. Самойловича— 1147 книг тощо. Бібліотеку Г. Полетіки сучасники назива­ли «Золотоносною Каліфорнією», що «з державними ро­сійськими бібліотеками в першості по унікальним і старо­винним книгам могла змагатися».

Багато вихованців академії, для котрих книга була по­стійним супутником, заклали бібліотеки у різних містах України, Росії, Білорусії, основою яких стали їхні приват­ні зібрання. Ці благородні вчинки могилянців засвідчують їхню глибоку відданість справі народної просвіти.

 

Образотворче мистецтво й архітектура. Становлення но­вого типу освіти, широке використання античної та євро­пейської культурної спадщини справили вплив і на обра­зотворче мистецтво й архітектуру України. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньо­вічних канонів до національних форм з виразними демо­кратичними елементами.

Передусім це стосується монументально-декоративного мистецтва, яке з розвитком архітектури зазнає помітного піднесення. Зокрема, народні мотиви та побутові деталі яскраво проступають у розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа в Потеличі (XVII ст.) тощо.

До середини XVIII ст. оформлюються школи іконопис­ців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Пе­черської лаври. Діяли малярні при київському Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), при Межи-гірському монастирі (з неї вийшов видатний майстер і пе­дагог П. Казанович), при Троїце-Іллінському монастирі в Чернігові та у багатьох інших містах України.

Найвідомішими зразками київської школи монумен­тального живопису є розписи Успенського собору й Троїць­кої надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі (майстри Іван, Феоктист, Алімпій Галик, Пахомій Молодик із Сміли та ін.), а також Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Пере­яславі, яким притаманні відхід від церковних традицій, життєрадісність світосприймання.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Так, в олтарній час­тині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображе­но 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Пет­ра І. З'являються картини світської тематики, наприклад композиція в с. Старогородцях поблизу Остра, що зображує запорожців на чолі з полковником К. Мокієвським, які відбивають напад татар на Київ. На іконі церкви с Дашки на Київщині зображена Переяславська Рада, Покровської церкви у Переяславі — Феофан Прокопович й представни­ки генеральної старшини тощо.

Серед майстрів станкового іконописного живопису кін­ця XVII — початку XVIII ст. почесне місце посідав Іван Руткович. Його пензлю належить іконостас П'ятницької церкви м. Жовкви, який вражає глибокою людяністю обра­зів. Одночасно з Рутковичем працював Іов Кондзелевич, автор знаменитого Богородчанського іконостасу в скиті Манявському. Талановитим майстром, вихованим на тра­диціях українського мистецтва, був також Ілич Бродлакович із Галичини.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були розроблені ще на початку XVII ст. Це зображення в основному значної козацької старшини — гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Іва­на Скоропадського, Івана Мазепи, славетних воєначаль­ників •— Леонтія Свічки, Семена Сулими, представників ученого світу — Іоанникія Галятовського, Лазаря Барановича та ін. Багатьом із них притаманні документальність передачі образу, спроба дати психологічну характеристи­ку людини, відхід від іконописних канонів.

Розвивається такий вид мистецтв, як народна картина. По всій Україні можна було зустріти численних «Козаків-бандуристів» чи «Козаків Мамаїв», які втілювали образ людини, що понад усе цінує волю.

XVII—XVIII ст.— це період бурхливого розвитку гра­фічного мистецтва. Найбільші школи графіки були у Ки­ївській академії, Києво-Печерській лаврі, в Чернігові та Львові. Графічна школа Київської академії мала великий вплив на образотворче мистецтво всієї України. Тут пра­цювали такі відомі митці, як І. Щирський, Г. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич, І. Мигура, М. Карновський та ін. Уявлення про київську, зокрема академічну, графічну школу дають також художньо прикрашені кон­спекти студентів, рукописні підручники викладачів, гравюри-панегірики й тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами. Хоча в них ще переважають релігійні сюжети, але вони тісно переплітаються із світ­ськими мотивами. Виконані вони в стилі бароко, який на Україні поєднував і європейські, і національні традиції.

Починаючи з другої половини XVII ст. Київ стає справжньою столицею так званого козацького ренесансу.

Його художня школа була розсадником майстрів європей­ського рівня. Сюди їхали по художню освіту вихідці із Ро­сії та Білорусії, Сербії та Болгарії, Литви і Польщі, навіть Німеччини та Греції, а книги, ілюстровані гравюрами ки­ївського друку, поширювались у багатьох країнах право­славного й католицького світу.

В архітектурі того часу спостерігається співіснування та переплетіння багатьох стилів. Удосконалюється техніка бу­дівництва: поряд із дерев'яним впроваджується кам'яне, використовуються залізні деталі, скло. Йде інтенсивне будівництво світських споруд — магістратів, шкіл, колегій, військових канцелярій, друкарень, оборонних об'єктів. Роз­будовуються й прикрашаються Львів, Хотин, Мукачів, Уж­город, Кам'янець-Подільський, в Східній Україні — Київ, Чернігів, Переяслав, Харків, Батурин, Глухів, Суми.

Значне місце у XVII—XVIII ст. посідає культове будів­ництво. Для багатьох споруд цього часу характерні не стільки багатство декору, як витонченість пропорцій, ди­намічність композиції, гармонійність співвідношення окре­мих елементів тощо. Прикладами є Мгарський монастир біля Лубен, Троїцький собор у Чернігові, Братська Богоявленська церква в Києві та інші споруди, яким притаман­не поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко, пе­реосмисленого в традиціях місцевої архітектури.

З 20-х років XVIII ст. в монументальному будівництві України поступово поширюється класичний стиль. У цей час посилюються творчі взаємозв'язки українських і росій­ських будівничих. До Росії від'їздять архітектори, гравери, різьбярі. Понад два десятиріччя «царським архітектором» був І. Зарудний. За його проектами збудовані «Меншикова вежа» в Москві, собор Петропавловської фортеці в Пе­тербурзі та ін. На Україні працювали відомі російські май­стри Й. Старцев, І. Мічурін та Г. Шедель. При підтримці митрополита Р. Заборовського Шедель збудував ряд ви­значних споруд — будинок Київської академії (другий по­верх), митрополичий дім на території Софіївського собору, так звану «браму Заборовського» тощо.

Визначними українськими архітекторами були кияни С Ковнір (1695—1786) та І. Григорович-Барський (1713— 1785). Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на те­риторії Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям. Най­більш відомі споруди Григоровича-Барського — надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська та Набереж-но-Микільська церкви, фонтан «Самсон» у Києві.

У середині XVIII ст. з'являються такі визначні пам'ятки архітектури, як Андріївська церква в Києві (арх. В. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва Богородиці в Козельці (арх. А. Квасов, І. Григорович-Барський), ансамбль церкви Святого Юра у Львові (арх. Меретин), комплекс Почаївської лаври (арх. Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

 

Розвиток музичної культури. У процесі формування української нації музично-пісенній творчості належить важ­ливе місце. Мова й пісня були нездоланні в усі часи нелег­кої долі України, втілювали його духовність і красу. Ча­рівна українська пісня зажила слави у багатьох народів світу, зокрема Польщі, Франції, Австрії, Німеччини, Іта­лії, викликала захоплення навіть найвибагливіших й найсуворіших критиків.

Ще у першій половині XVII ст. в школах, а потім у Києво-Могилянській академії студентів навчали партесно­му співу й музиці за підручниками та лінійними нотами, що називались «київське знамено». З'являються численні рукописні «Ірмологіони» з церковними співами, музичні трактати.

1677 р. у Вільно була видана «Граматика мусикійська» киянина Миколи Дилецького, що був відомий як педагог і композитор на Україні, в Литві й Росії. Це був кращий се­ред музичних посібників того часу; давні церковні мелодії у ньому поєднувалися з народними піснями та інструмен­тальними мелодіями. Музично-естетичні ідеї Дилецького справили помітний вплив на розвиток музичного мисте­цтва.

Музика і спів набули на Україні широкого розповсю­дження. Виникають значні музичні центри — у Львові, Ка­м'янці, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові тощо. Музич­ною столицею Лівобережжя був Глухів — гетьманська ре­зиденція XVIII ст. Тут існувала спеціальна школа, де ви­вчали «вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах».

Особливої уваги надавали музичному вихованню у Киє­во-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович організу­вав ще в 50-х роках XVII ст. музично-хорову школу. Хор студентів налічував часом до 300 чоловік. Хори — акаде­мічний й братський (монастирський) — незмінно залиша­лись кращими серед усіх київських хорів, свято яких відбу­валось щорічно на Контрактовій площі Подолу. Студент­ські хор і оркестр виступали під час травневих рекреацій і літніх гулянь, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського монастиря, а взимку — в трапезній Братського монастиря та Диспутному залі академії. Взагалі всі урочистості академічного життя не­змінно супроводжувались музикою.

Численні пісні й канти, створені в академії, розносили студенти, які відправлялись на вакації чи просити у доб­рих людей милостиню. Вихованці академії поповнювали хорові капели України й Росії. У 60-х роках XVIII ст. по­ловину хористів царської капели складали українці. Ве­ликою популярністю користувався в Москві український оркестр гетьмана К. Розумовського. До хорової капели ца­риці Єлизавети Петрівни потрапив Г. Сковорода, який че­рез два роки ледве відпросився продовжувати навчання в академії.

Києво-Могилянська академія виховала й багатьох про­фесійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808), твори яких хвилюють серця й до те­перішнього часу.

 

Виникнення театру. Поетики навчали студентів і віршо­ваної драматургії. Ще з початку XVII ст. театральні дійст­ва починають влаштовуватися в Академії. Тут поступо­во формується власне театр з акторами, сценою, ко­стюмами, лаштунками. Спеціально для театру були напи­сані такі твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Комічне дійство» М. Довгалевського, «Воскресіння мертвих» Г. Кониського, «Милість божа Україну... через Богдана Хмель­ницького звільнивша» невідомого автора та ін. Так на Україні був започаткований театр.

Зародившись у стінах шкіл, театральні дійства стали ко­ристуватися широкою популярністю. Несли їх в народ «мандрівні студенти», або, як їх ще називали, «мандрівні дяки», котрі заробляли на хліб, щоб можна було про­довжувати навчання. Студенти самі готували інтермедії, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. Діючими особами вертепних вистав та інтермедій були селяни, козаки, «москалі», «ляхи», попи тощо, в них відображались народний побут і звичаї. На ярмарках, біля церков, на майданах глядачі із захопленням сприймали не­хитру студентську музу, звільнену від академічної книж­ності.

Вихідці з академії поширили театральну справу в різні міста і села України, Білорусії, Росії та за кордон. Театри були засновані в Москві (С. Полоцьким), у Петербурзі (Ф. Прокоповичем), у Тобольську (Ф. Лещинським), у Мо­гильові (Г. Кониським), у Сербії (М. Козачинським) тощо.

Міжнародні культурні зв'язки. Українська культура ні­коли не замикалася в національних межах. Зокрема, Києво-Могилянська академія виникла як загальнослов'янський центр, що було особливо важливим в умовах наростання визвольної боротьби. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню духовних культур українського, російського, а також білоруського народів. Цей процес йшов найрізноманітнішими шляхами: взаємопроникнення Ідей, обмін книгами, майстрами книгодруку й учителями, навчання молоді в Київській академії, організація шкіл й інших учбових закладів могилянцями в Росії, Білорусії тощо.

Вже у 20-х — на початку 30-х років XVII ст. в Київській братській школі викладали росіяни й білоруси. Починаючи з 40-х років у колегії все більше навчається російської мо­лоді. Навчались не лише «москвитяни», а й вихідці з таких віддалених міст, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арза­мас. Серед росіян, що закінчили Київську академію в XVII ст., були: Порфирій Зеркальников, який потім вико­нував дипломатичні доручення царя під час Визвольної війни; Каріон Істомін — автор першого ілюстрованого ро­сійського «Букваря» й «Малой грамматики»; Конон Зо­тов— відомий військовий діяч, автор першої російської книги з техніки корабельного управління; Борис Шереме­тев — фельдмаршал, сподвижник Петра І та ін. У першій половині XVIII ст. із стін академії вийшли такі відомі діячі російської науки і культури, як Костянтин Щепін — перший російський доктор медицини, Андрій Денисов — основоположник російського джерелознавства та палеогра­фії. Славетний у майбутньому Михайло Ломоносов при­йшов до Києва 1734 p., будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Київській академії було недовгим, воно безсумнівно послужило роз­виткові його багатогранного таланту.

Видатними діячами на ниві російської освіти й культури стали вже відомі нам Є. Славинецький, який відкрив у кремлівському Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу, С. Полоцький — засновник школи у Спаському монастирі, попередниці Слов'яно-греко-латинської академії. Наприкінці 70-х років у Москві працював композитор М. Дилецький. Українські культурні діячі мали тісні зв'язки з росіянами С. Медведєвим, К. Істоміним, С. Ушаковим та ін. Взагалі вони заснували є російській культурі світський, європейський напрямок.

Особливо значного розмаху набула діяльність могилянців у Росії в перші десятиліття XVIII ст. Ними були засновані школи й семінарії майже у всіх великих містах Росії, де протягом певного часу вчителювали переважно випускники академії.

Великою подією для російської культури було відкрит­тя 1701 р. Слов'яно-греко-латинської академії — першого вищого учбового закладу Росії. Вона була реорганізована із Слов'яно-грецької академії греків братів Ліхудів вихо­ванцем Київської академії Стефаном Яворським, який став першим її протектором. Із 1701 по 1762 р. тут працювало 95 професорів із Київської академії, а із 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були могилянцями.

На ниві російського просвітництва плідно працювали Ф. Прокопович, Ф. Яновський, С. Кулябка, І. Бужинський, Т. Кролик. Так звана «вчена дружина» Прокоповича була ініціатором заснування Академії наук у Петербурзі, спри­яла проведенню прогресивних державних реформ, гурту­вала навколо себе культурних діячів Росії, серед яких були В. Татіщев, Я. Брюс, А. Кантемір, А. Волинський та ін.

У другій половині XVIII ст. до кола демократичної ро­сійської інтелігенції входили випускники Київської акаде­мії Я. Ковельський, Л. Січкарьов, І. Полетіка, М. Мотоніс, С. Гамалія, В. Рубан та ін. Серед них були талановиті про­пагандисти ідей людської рівності, республіканського дер­жавного устрою, популяризатори знань, перекладачі праць видатних гуманістів і просвітителів Європи. Загальними зусиллями українських і російських діячів культури фор­мувалась ідеологія Просвітництва о Росії.

Іван Франко називав Києво-Могиляиську академію «ін­ституцією значною мірою інтернаціональною, вплив якої простягся далеко за межі України». До академії «по на­уку» приходили не лише росіяни й білоруси, а й молдава­ни, валахи, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки й навіть венеціанці. В свою чергу посланці академії працюва­ли за рубежем. Так, Слов'яно-греко-латинська колегія, за­снована С. Почаським 1640 р. в Яссах, стала значним куль­турним центром Молдавії. Українець з Полтавщини Паїсій Величківський (1722—1794) став настоятелем Нямецького монастиря у Валахії, перетворивши його на справжній фор­пост духовної культури. Він писав книги, складав підруч­ники, навчав дітей, лікував немічних. Уже в наш час Величківський причислений православною церквою до лику святих.

Культурні діячі Сербії та Болгарії постійно звертались з проханням надіслати їм вчителів із «славної академії Київської». Велика група студентів академії була виряджена до Сербії 1733 р. Очолив її Мануйло Козачинський (1699—1755) —згодом відомий письменник, філософ, куль­турний діяч. У Сербії Козачинський організував школу в м. Карловці, займався педагогічною й літературною діяль­ністю.

Києво-Могилянська академія мала міцні зв'язки з Гре­цією. Ще у 30-ті роки XVII ст. київські вчені встановлю­ють зносини з грецькими релігійними діячами й вченими, зокрема з вищою патріаршою школою в Константинополі, які не припинялись до кінця XVIII століття. В академії на­вчалось чимало грецької молоді.

Вихованець академії В. Григорович-Барський довгий час жив у Греції, викладав у ораторсько-філософських школах. «Записки» Барського, які він вів протягом життя, містять надзвичайно цікавий матеріал з історії, культури, побуту, звичаїв, вірувань, мистецтва народів Греції.

Вчені України не стояли осторонь світової науки й куль­тури. Цьому сприяло навчання академічної молоді в уні­верситетах Польщі, Італії, Німеччини, Чехії, Нідерландів, Австрії, Франції. Повертаючись на батьківщину, молоді на­уковці працювали переважно в Київській академії, а також в інших закладах України й Росії.

Ряд вчених академії — С. Тодорський, Г. Бужинський, В. Лащевський, Ф. Прокопович, Т. Кролик та інші,— спо­відуючи принцип толерантності релігій, над усе ставлячи освічену особистість, підтримували зв'язки з вченими ка­толицького світу — університетів Галле і Кенігсберга, Бер­лінської та Бранденбурзької академій. Це були не лише значні осередки науки та освіти, а й центри раннього Про­світництва, вплив якого на культурний розвиток України важко переоцінити.

Міжнародні зв'язки українських вчених та діячів куль­тури сприяли збагаченню духовного світу як наших спів­вітчизників, так і інших народів Європи, встановленню і розвитку творчих зносин між ними.

Таким чином, друга половина XVII—XVIII ст. були надзвичайно важливим етапом у розвитку української куль­тури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли за­гальному суспільному прогресу, а й формували почуття на­ціональної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

 

Рекомендована література

Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии: В 5 т. К., 1904—1908.

Возник М. Історія української літератури: У 2 т. Львів, 1910.

Від Вишенсысого до Сковороди: 3б. статей. К., 1972.

Голубев С. Т. История Киевской духовной академии. К., 1886.

Захара И. С. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII—XVIII вв. (Стефан Яворский). К., 1983.

Литвинов В. Д. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці на Україні. К., 1984.

Нариси з історії українського мистецтва. К., 1966.

Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII— XVIII вв. К., 1911.

Прокопович Ф. Філософські твори: У 3 т. К., 1979—1981.

Хижняк 3. И. Киево-Могилянская академия. К., 1988.

Шевченко Ф. П. Роль Киева в міжслов'янських культурних зв'язках у XVII—XVIII ст. К., 1965.


Історія України. Кульчицький.


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 94 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Зі спогадів сучасників про дзвіницю| Особливості розвитку культури

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.042 сек.)