Музична та театральна культура

Українська музика пройшла великий і складний шлях. Період XVII-XV111 ст. по­значений високими здобутками вітчизняної музичної культури. В церквах і монастирях виникли хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставлялось хоровій та органній музиці католицьких костьолів. У середній і вищих школах (зокрема, Києво-Могилянській академії) виховувалися регенти і співаки, які піднесли українську музи­ку на справді високий художній і професіональний рівень.

У 1738 році в м. Глухові було відкрито музичну школу, що мала готувати співаків для Придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів. Кан­дидатів для навчання у цьому закладі набирали з усієї України.

У Петербурзі, Москві українські музиканти ставали вчителями, співаками в капе­лах, грали в оркестрах, брали участь в оперних виставах. Ч имало їх продовжили освіту під керівництвом визнач них зарубіжних майстрів, значна частина назавжди осіла в Пе­тербурзі, Москві або інших російських містах, а багато поверталися в Україну, ділилися набутими знаннями й досвідом із земляками, чим сприяли професіоналізації музики.

З огляду на соціальні й історико- культурні обставини епохи, українська музика могла найбільш плідно розвиватися переважно в культових хорових формах. На її тво­рення спрямовувалася освітня діяльність, у розпорядженні композиторів були прекрасні хорові колективи при великих храмах, монастирях, середніх і вищих навчальних закла­дах, а також при дворахдеяких магнатів, які захоплювалися цим видом музичного мис­тецтва.

Хорова музика релігійного змісту не була ізольована від інших галузей національної культури —літератури, живопису, архітектури. Примітною властивістю культового хорового співу є його тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяс­кравіше та наиорганічніше такий зв'язок проявився у творчості видатних майстрів хо­рової музики XVIII ст. — М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, спадщина яких є найціннішим надбанням вітчизняної культури.

Музична спадщина Максима Созонтовича Березовського доситьзначна, особливо коли взяти до уваги ті несприятливі умови, за яких авторові довелося жити й працюва­ти. Навчаючись у Київській академії, він пробував свої сили в компонуванні. Викону­вані його товаришами пісні привертали увагу і Березовського взяли до Петербурзької придворної співацької капели. Духовна музикаМ. Березовського за звучанням набли­жалася до світської, в інтонаціях її часто чуються звороти побутуючих наспівів.

Видатним композитором в Україні цього періоду був Артем Л ук'янович Ведель. Відо­мо, що він здобув загальну освіту і серйозну музичну підготовку в Київській академії. В академії існували великий студентський хор, оркестр, класи нотної грамоти. Про солідність постанови справи музичного виховання свідчить і те, що для керування хо­ром, викладання музики вчителі й регенти не тільки запрошувалися, а й готувалися у самій академії. Протягом багатьох років капелу очолювали студенти старших класів. Звідси ж набиралися співаки, й регенти для багатьох хорів. Серед студентів було поши­рене музикування, як вокальне, так і інструментальне.

Участь Веделя у великому студентському хорі як співака-соліста, а потім регента сприяла глибокому освоєнню усього його репертуару. Хор обов'язково співав під час урочистих богослужіньу Братській церкві. Виконувалися і світські твори — канти, гімни, присвячені різним подіям. На відміну від Березовського, Ведель працював винятково в жанрах культової музики, проте аналіз його творчості свідчить, що вона виходить за межі богослужебного призначення і духовного змісту текстів. За своїм емоційно-образ­ним спрямуванням музика Веделя є цілком світською, пов'язаною з певним історич­ним, стильно-національним контекстом.

Творчість Дмитра Степановича Бортнянського посідає особливе місце у вітчизняній музичній культурі. Бортнянський засвоїв ряд виражальних засобів, особливостей фор­ми, що виробилися у західноєвропейській музиці, й застосував їх для вирішення надіо-нальнихтворчих завдань. При цьому вітчизняна музика не втратила оригінальності й самобутнього стилю, оскільки спиралася і на власні давні традиції, на народну культуру. Для творчості композитора характерне широке використання інтонацій народної пісні, побутових кантовихта романсових зворотів і ритмів.

Формування вокальної лірики, як і інших жанрів вокального мистецтва, пов'язане із загальним піднесенням культури в Україні. Новаторські устремління українських поетів, зокрема, Ф. Прокоповича, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін., помітно впливали на формування музичних творів. Тогочасна поезія виявлялатісні зв'язки з музикою. В ній нерідко трапляються замальовки музичного побуту. Твори відбивають традиції, влас­тиві фольклору.

Найяскравішим зразком пісенно-романсової творчості XVIІ ст. стала пісня «їхав козак за Дунай» Семена Климовського. Історія її побутування унікальна. Важко назвати іншу піснютого часу, яка набулатакого поширення і, зрештою, злилася з фольклором у різних народів.

Тривалий шлях розвитку пройшла українська інструментальна музика. Кінець XVII ст. став етапним у цьому процесі. У другій половині XVII ст. з'являються нові осередки, де інтенсивно розвивається інструментальна музика. Це музичні цехи в українських містах, музика в козацькому війську. її роль і характеру різні історичні періоди були різними. На Запорізькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемоги, склика­ли на військові ради. Саме в козацькому середовищі сформувались характерні риси української інструментальної музики.

Після ліквідації Запорізької Січі функції українських музикантів змінилися. На Ліво-. бережжі вони були переведеніузбройні корпуси при магістратах. їхзавданням стало грати підчасдержавнихурочистостей. На Правобережжі музиканти змушені були розважати польських королів і магнатів. З їх числа створювались так звані яничарські капели й ко­зацькі капели торбаністів, що надавало польському війську зовнішнього блиску.

Існували оркестри та інструментальні ансамблі й у поміщицьких садибах, навчаль­них закладах тощо. Час найбільшоїїхактивності припадає наХУПІ ст., хоч окремі ко­лективи виникли раніше — наприкінці XVII ст., а інші продовжували свою діяльність до середини XIX ст.

У XVI11 ст. було здійснено перші записи народної музики. Записувалася вона букве-ною, цифровою, лінійною нотацією. Складання рукописних збірників було викликане живим інтересом до народноїтворчості.

Здавна співи й інструментальна музика посіли значне місце яку сільському, так і в міському побуті. Найчастіше звучали зразки народноїтворчості. Краса народної пісні, запальні танцювальні мелодії захоплювали своєю естетичною глибиною різні верстви населення.

Українська пісня посідала чільне місце не лише в сімейному музикуванні, а й в ама­торському співі на дозвіллі молоді. У побуті знайомі мелодії та супровіддо них нерідко підбирались самими музикантами, «на слух». У такий само спосіб робилися інструмен­тальні переклади народних пісень і танців.

Але значення народної пісні, шо постійно звучала в побуті, виходило далеко за межі задоволення потреб домашнього музикування. Читоу вокальному вигляді, чи вінстру-ментальному виконанні вона складала найістотнішу частину тієї музичної атмосфери, в якій поступово формувалася національна професіональна музика.

Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку в XVII-XVI11 ст. у навчальних закладах, зокремау Київській академії. Удрамі широко застосовувалися хори, що здійснювали функцію коментатора подій або виступали як моралізаторський чинник. У першій половині XVIII ст. шкільна драма досягла найви­щого рівня і, по суті, завершила шлях свого розвитку. Давній український театр є про-

дуктом шкільної освіти й тісно пов'язаний з театром європейським. Духовна драма пе­рейшла в Україну через польське посередництво і почала культивуватися у стінах Киє-во- Могилянської академії. Тут вона стала не стільки знаряддям релігійної пропаганди, скільки засобом розвиткуораторськихілітературнихздібностейучнів, необхідним ком­понентом шкільної освіти. До середини XVIIІ ст. в Україні з'явилося понад ЗО діалогів і шкільних драм. Авторами їх були здебільшого викладачі Києво- Могилянської академії.

Шкільні драми можна поділити на кілька тематичних груп. Найбільшою популярн­істю користувалися п'єси різдвяного і великоднього циклів, що розвивали на бароково­му рівні середньовічний жанр містерії. На агіографічні сюжети писалися міраклі — п'єси на теми із життя святих. Досить поширеними бул и драми-мораліте —морально-дидак­тичні п'єси з алегоричним сюжетом. У кращих із них втілилися риси народного життя, відлуння гострої соціальної боротьби.

Досягненням тогочасної драматургії є п'єси на історичні теми: «Владимир» Феофана Прокоповича, «Милость божія» невідомого аЕітора, історичні драми Михайла Козачинсь-кого, Симеона Полоцького та ін.

Трагікомедію «Владимир» Феофан Прокопович написав у 1705 р. і того ж року вона була поставлена студентами Києво-Могилянської академії. В основі її сюжету— прий­няття київським князем Володимиром Святославичем християнства. Але образи і конфлікт твору спроектовано у сучасне авторові життя. П 'єса Ф. Прокоповича є синте­зом усього попереднього розвитку драматургії і, водночас, є явищем, що знаменує но­вий етап у розвитку української літератури і театру. Ідейна концепція п'єси, висловлена через сюжет із вітчизняної історії, була новиною, що й надає їй особливої цінності.

Видатним явищем драматургії цього часу є драматична композиція «Милость бо­жія» невідомого автора. У п'єсі йдеться про визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського поневолення 1648-1654 pp. У центрі п'єси образ Богдана Хмель­ницького, рішучого і відважного полководця, який понад усе ставить козацьку честь і славу, керується інтересами батьківщини й свого народу.

З середини XVIII ст. шкільнадрамазанепадає. Митрополит Самуїл Миславський за­боронив вистави у Київській академії, її професори вже не писали і не виставляли драм. Без сумніву, шкільна драма відіграла позитивну роль в історії української театральної справи. Та особливе її значення полягаєутому, що вона дала поштовх до розвитку такого жанру, як інтермедії—невеликі сценки, що ставилися між актами драми. Цебули побуто­во-етнографічні, сповнені народного гумору та пісенності сценки. До кожної з шкільних драм додавалося по кілька інтермедій. Автори їх невідомі, очевидно це були студенти і випускники Києво-Могилянської академії, які добре знали народне життя. Написані інтермедії живою народною мовою. І хоч цетвори невеликі за обсягом — всього 70-100 рядків, значення їх в історії українськоїдраматургії пере вершило значення шкільних драм. Поетика і образи інтермедій були використані в українській драматургії XIX ст.

Одночасно з шкільним театром в Україні існував і ляльковий різновид театрального мистецтва — вертеп. Документально його побутування засвідчене вже у середині XVIІ ст., але вертепні тексти дійшли до нас лише з другої половини XVIII ст. Авторами і популя­ризаторами вертепу були мандрівні дяки, студенти Києво-Могилянської академії.

Вертепне мистецтво виразило прагнення народу до волі і незалежності, розкрило багатство духовної культури народу. За своєю будовою, сценічними прийомами, за ідей-ною спрямованістю текстів український вертеп виділяється серед інших лялькових те­атрів світу.

Коріння лялькової гри сягає у далеке минуле східних слов'ян. За часів Київської Русі, задовго до прийняття християнства, були надзвичайно розвинені різьбярство та скульптура. Посуд, зброя, покрівлі та стіни будинків оздоблювались чудовими орна­ментами. Бойові човни прикрашались головами драконів. На площах міст стояли кам'яні і дерев'яні зображення язичницьких богів. Це мистецтво було тісно пов'язане з неви­черпним джерелом народної фантазії. Характерно, шов період розквіту язичництва сим­волічні зображення богів-ідолів мали суворий, урочистий характер, а після впроваджен­ня на Русі християнства вони поступово почали втрачати свій попередній зміст; на них стали дивитись як на забаву. Скульптурні зображення поступово ставали ляльками, а потім перейшли в оригінальний народний театр.

Лялькові вистави здавна культивувались народними артистами-скоморохами. Про це неодноразово згадується у російських, українських і білоруських фольклорних тво­рах, літературних пам'ятках; образи скоморохів знаходимо удавньому живописі (роз­писи на стінах церков та монастирів); відомі такі назви сіл в Україні, як Скоморохи, Скоморошки. Є відомості, що з XVI ст. лялькові вистави були поширені на Волині.

Необхідною передумовою виникнення вертепноїдрами була відносно розвинена масова театральна культура. Важливу роль у сприйнятті народною культурою України нового /для неї виду мистецтва відіграла наявність у цій культурі цілком сформованих драматургічних елементів, що виступали важливим компонентом обрядовихдійств, на­родних ігор тощо. Не менше значення мало поширення грамотності, за рівнем якої Ук­раїна в середині XVIІ ст. не поступалася передовим європейським країнам, дивуючи цим іноземних мандрівників. Засвоєнню біблійних, особливо євангельських, сюжетів тогочасна система освіти надавала першорядного значення, а отже, мова біблійних об­разів і понять була доступною практично для кожного. Це значно полегшувало засвоє­ння відповідного сюжетного матеріалу народним мистецтвом.

Таке засвоєння було б неможливим без попередньої інтерпретації традиційних сю­жетів вітчизняною книжною культурою, зокрема бароковою драмою-містерією. Самез матеріальної традиції, в якій склалися основні форми рецепції розповідей євангелія і їх переробки засобами театрального мистецтва, виникає серед українського студентства вертеп —драматургічне явище, що стоїть на межі літератури, театру й фол ьклору. Вер-тспнадрама широко використовує досвід п'єс-містерій та інтермедій, зокрема, принци­пи типізації персонажів, введення до тексту пісенних творів— церковних коляд, кантів, жартівливих пісень, та елементів народної мови, побудови дії тощо.

При цьому традиції шкільного барокового театру трансформуються відповідно до вимог фольклорного контексту. Вертепні вистави функціонально співвідносяться з новорічною обрядовістю, входять до неї як одна з популярних різдвяних розваг. Персо­нажами виступають ляльки, головні типи яких виробляються на основі аналогічних персонажів різдвяних містерій (Пастухи, Ангел, три Волхви, іудейський цар Ірод, його воїни, Смерть) та інтермедій (Запорожець, Чорт, Клим, Циган, Поляк, Москаль то що). Конфлікт набуває соціального забарвлення; центральне місце в сюжеті посідає викрит­тя Ірода як царя-тирана, котрий для збереження своєї влади не гребує навіть убивством немовлят, серед яких одне може бути в майбутньому його суперником.

Щоб розмежувати серйозне і комічне, студенти поділили скриньку, в якій стави­лись п'єси, на два поверхи. На верхньому поверсі виконувалась сцена про Ірода, на нижньому — інтермедійна частина. Для супроводу вертепної гри студенти використову­вали народну музику, вдало підібрані народні пісні, тексти псалом, до яких писали ноти. Така копітка творча робота виконувалась колективно, в ній брали участь найталано-витіші вихованці Києво-Могилянської академії. Завдяки цьому вертепний театр був пронизаний демократичним духом і увійшов в історію як глибоконародний вид мистец­тва. Українська вертепнадрама проіснувала довго, відображаючи інтереси народних мас. Актуальність її тематики, ідейна загостреність сприяли розвитку національної само­свідомості народу, його мобілізації на визвольну боротьбу. Вертепна драма у своєму розвиткові піднеслася натаку висоту, що могла вже бути Грунтом для створення побуто­вих реалістичних п'єс.

У 40-х роках XVI11 ст. виникають нові форми народного театру. Його розвиток ішов по лінії поглиблення демократичних принципів, що були свого часу характерні для ми­стецтва скоморохів. Жодний ярмарокне обходився без видовищ. Саме тут відкривався широкий простір для діяльності окремих груп, що складалися з двох-трьох мандрівних лицедіїв — нащадків скоморохів. Вистави являли собою здебільшого поєднання кількох інтермедій з гострими сатиричними жартами. Крім вистав, увагу глядачів привертали гімнасти, лірники, кобзарі, дресирувальники тварин.

Поступово накопичувався досвід, визначалося коло жанрових і стильових ознак нового виду театрального видовища. Так формувався театр балагана, перші вірогідні відомості про який припадають на 60-ті роки XVIII ст. Балагани мали своєрідну на-півциркульну архітектурну конструкцію. Перед входом до них височіла спеціальна над­будова — невеличка естрада, так званий «раус».

Творцем театру балагана була молодь з числа постійних мешканців міста. Це були ремісники, різночинці, колишні студенти і окремі заїжджі лицедії. На перших етапах свого існування ватаги учасників балаганної вистави складалися лише на час ярмарків у великих містах. Вистави відбувалися щоденно, крім неділь і церковних свят. Кожна вистава або видовище давал исьшість, а інколи і вісім разів підряд. Платня за вхід була невисока, отже, збиралася велика аудиторія. Дія охоплювала коло звичних життєвих подій, лицедії розмовляли з глядачем зрозумілою для нього мовою, тому він ставав своє­рідним співучасником вистави.

На цьому етапі розвитку українського народного сценічного мистецтва вже наявне чітке розмежування глядача і виконавця (сцена відокремлена завісою), виникає зарод­кова форма антрепризного театру (є підприємці і виконавці, вхід платний), основою видовища поступово стає писаний текст, з'являється організатор — режисер вистави, створюється певний ансамбль виконавців різних, виразно окреслених амплуа.

Театр балагана використав мистецьку спадщину своїх попередників, зокрема, до­сягнення і сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

Українська культура другої половини XVII-XVI11 ст. продовжувала розвиватися у традиціях попереднього часу. Культура доби бароко є одним з найвищих досягнень національного мистецтва. Соціально-економічний розвиток, взаємовпливи та взаємоз­в'язки слов'янських народів зумовили багатство і розмаїтість культури в Україні. По­ступово відходили старі традиції та ідейно-естетичні концепції. Культура дедалі більше набувала національних та оригінальних рис. Цього часу починаються процеси станов­лення української нації, які супроводжувалися формуванням національної самосвідо­мості. Багаті надбання української культури не поступалися найкращим зразкам світо­вої культури.

Контрольні запитання:

1. Чим був позначений процес становлення української літературної мови?

2. Яку роль відігравала Києво-Могилянська академія у розвитку української науки зазначеного періоду?

3. У чому полягали особливості прояву бароко в українській художній культурі?

4. Яким був характер літописання на зазначеному етапі?

5. Що являв собою український вертеп?

6. Яких змін зазнають традиційні форми церковного живопису?

Дата добавления: 2015-07-25