Персоналії

Самійло Величко (бл. 1670-після 1728)

Народився на Полтавщині. Згодом навчав­ся в Києво-Могилянській колегії. По закін­ченні навчання служив канцеляристом у гене­рального писаря В. Кочубея, а близько 1704 року перейшов на службу до Генераль­ної військової канцелярії. У 1708 році С. Величко був звільнений зі служби, після чого оселився в с Жуках біля Диканьки на Пол­тавщині, де вчителював та укладав літопис. Помер після 1728 року. (За «Довідником з історії України»)

Він є автором першого систематичного викладу історії Української козацької дер­жави. Під час написання цього твору С. Величко використав значну кількість укра­їнських, польських і німецьких джерел, широке коло документів Генеральної військової канцелярії. Дуже важливе місце серед усіх інших джерел посідає поема Самуеля Твардовського «Громадянська війна з козаками, татарами й Москвою, пізніше зі шведами й угорцями» (перша частина написана 1660 року, друга — близько 1654 року). У ній польський хроніст основ­не місце відводить описові подій Національно-визвольної війни україн­ського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. — Зба­разькій облозі та Берестецькій битві.

Літопис С. Величка складається з 4 частин: перша — «Сказаніє о войні козацкой з поляками, через Зіновія Богдана Хмельницкого...» — змальовує події 1648-1659 pp., окремими епізодами сягаючи в 1620 рік; друга й третя частини, які охоплюють відповідно 1660-1686 pp. та 1687-1700 pp., названі «Повіствованія літописная о малоросійских і иних отчасти поведеніях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень літописця й ґрунту­ються на документах гетьманської канцелярії; у чет­вертій частині зібрано додатки з різних документів XVII ст.

Літопис С. Величка рукописний, написаний україн­ською книжною мовою XVIII ст., але в ньому викорис­тані й елементи народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Проте літопис С. Величка вважається одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіо­графії другої половини XVII - початку XVIII ст. Уперше його опублікува­ла Київська археографічна комісія в 1848-1864 pp. під назвою «Летопись событий в юго-западной России в XVII в.», т. I—IV.

С. Величко також працював над перекла­дом з німецької мови збірника «Космографія». У результаті кропіткої праці літописця з'явив­ся україномовний варіант «Космографії» з пе­редмовою до неї.

Розвивалася в Україні й філософська думка. Найяскравішим тогочасним філософом в Ук­раїні був Григорій Сковорода. Його твори, у яких викривалися несправедливість, неробство, мар­нотратство панів та їхня жорстокість до прос­тих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. Всі вони бу­ли рукописні.

За життя філософа його твори не видавалися. Перші публікації з'явилися лише до сторіччя з дня його смерті, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 році.

Протягом усього життя Г. Сковорода вивчав Біблію. Він уважав, що в цій книзі зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів з Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і нащадкам їхній таємни­чий символічний світ. На цій основі філософ роз­робив своє вчення про дві природи й три світи: дві природи — видима й невидима, що є в кожній речі чи явищі, а три світи — це Всесвіт, Біблія й людина.

Розвивалися в Україні природничі та матема­тичні науки. У приватних бібліотеках часто зберігалися книжки.із зоології, ботаніки, мате­матики. Досить могутня математична школа функціонувала в Києво-Могилянській академії. її представниками були Ф. Прокопович, С. Кулябка, Я. Маркович, С. Яворський. Підручники з математики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Ф. Прокоповичем

Григорій Сковорода (1722-1794)

Народився в с. Чорнухи на Полтав­щині в сім'ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де з перервами навчався до 1753 року. У 1741 — 1744 pp. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а в 1745 році повернувся до Києва й поновив навчання у філософському класі. Протягом 1745—1750 pp. перебував за кор­доном (відвідав Угорщину, Австрію, Словаччину, можливо, Польщу, Німеч­чину, Італію). У 1751 році почав викла­дати поетику в Переяславському коле­гіумі. У 1754 і 1755-1759 pp., працю­ючи домашнім учителем, почав писати вірші українською та латинською мо­вами, які стали основою його поетич­ної збірки «Сад Божественних пісень». У 1759—1764 рр. викладав поетику, ри­торику й грецьку мову в Харківському колегіумі, проте був змушений поки­нути викладання через непорозуміння з начальством. Помер Г. Сковорода у с. Паніванівці в домі свого приятеля А. Ковалевського.

Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних та 7 пе­рекладів, 4 з яких досі не знайдені). (За «Довідником з історії України»)

Феофан (Теофан) Прокопович (1681-1736)

Справжнє ім'я — Єлезар. Наро­дився в Києві. У 1698 році закінчив Києво-Могилянську академію, а зго­дом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. У польських шко­лах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія вивчав філософію й теологію. Повернувшись у 1702 році в Україну, прийняв православ'я та по­стригся в ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській академії піїтику, рито­рику й філософію.

Належав до найосвіченіших людей свого часу, добре володів кількома іноземними мовами. У 1711 році був призначений ректором Києво-Могилянської академії. У 1716 році за ви­кликом Петра І переїхав у Петербург, де став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи та державної політики.

Відомий також як видатний публі­цист, драматург і поет. Був знавцем не тільки філософії та богослов'я, напи­сав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць. Помер у 1736 році й похований у Софійському соборі в Новгороді в Росії. (За «Довідником з історії України») та І. Фальковським, стали справжніми досягнен­нями вітчизняної науки.

Ф. Прокопович поряд з математичними пра­цями написав багато творів нематематичного напрямку. Наприклад, як палкий прихильник І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705 рік). У цьому творі в образі князя Володимира зображено саме І. Мазепу. У своїх численних проповідях прослав­ляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом».

У політико-філософських трактатах «Слово про владу й честь царську» (1718 рік) і «Правда волі монаршої» (1722 рік) Ф. Прокопович розви­нув ідеї освіченого абсолютизму, використавши в обґрунтуванні політичних поглядів ідею при­родного права й суспільного договору. У богослов­ському творі «Духовний регламент» (1721 рік) обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією. Також сприяв розвит­ку освіти в Російській імперії, брав участь в ор­ганізації і створенні Академії наук, очолював так звану «Учену дружину»_; до якої входили А. Кантемир, В. Татищев та ін. Ф. Прокопович одним з перших у Росії вів наукові спостережен­ня, використовуючи мікроскоп і телескоп.

Після себе Ф. Прокопович залишив Росій­ській академії наук велику бібліотеку (близько ЗО тис. книжок) та значну колекцію картин (близько 170 полотен).

У XVIII ст. в Україні з'явилися медичні уста­нови. 1707 року в Лубнах почала діяти перша аптека, а 1751 року українець Іван Полетика одним з перших одержав звання професора Ме­дичної академії в німецькому місті Кілі.

Українські лікарі зробили вагомий внесок у розвиток військової меди­цини. Методи боротьби з епідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлович, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.

Дата добавления: 2015-07-25