Політична влада -державна влада.

Це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.

Політична влада - форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів - індивідів, соціальних груп і спільнот - підпорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і настанов тощо.

Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб'єктів політики.

Державна влада - своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'яз­кових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля.

Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках — насилля. Ця здатність санкціонована сис­темою правових та ідеологічних норм.

Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.

Політична партія не повинна монополізувати державну вла­ду: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгоджен­ня інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основ­ний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.

Саме формулювання «управління суспільством» є досить враз­ливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку — маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібер­нетичної системи, може бути лише самокерованим.

Політична державна влада — загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства).

Політична влада в державі характеризується такими, власти­вими лише їй, ознаками:

• Верховенство (суверенітет) - безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси.

• Легальність використання сили в межах держави.

• Публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в неве­ликих контактних групах.

• Моноцентричність - існування єдиного осередку прий­няття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо.

• Різноманітнітність ресурсів - використання не лише при­мусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів.

Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство - визначальна характери­стика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:

• Національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ'я в самовизначенні й у створенні своєї держави.

• Народний суверенітет характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади.

• Державний суверенітет характеризує властивості держав­ної влади - її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.

Народний суверенітет - центральний «нерв» влади, що при­водить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя.

Наявність народного суверенітету визначається такими оз­наками:

• Конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.

• Неможливість відчуження будь-якими політичними впли­вами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).

• Конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом.

Питання про співвідношення суспільства і держави - це про­блема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільствоє функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народ­ного представництва.

Д. Локк розв'язував проблему співвідношення цих суверінітетів однозначно: суверенітет народу вищий від суверенітету створеної ним держави, і народ має законне право на повстання з метою приборкання держави, що стала на шлях деспотизму, і повернення її на шлях свободи. Ідеолог партії левелерів (урівнювачів) Д. Лільберн підкреслював, що закони самої історії і відповідальність перед пред­ками і нащадками забороняє нації відчужувати будь-кому свою вла­ду. Американські просвітники і політичні діячі Т. Джеферсон і Т. Пейн визнавали право народу на революцію і знищення політичного ладу, який не відповідає його інтересам і суперечить природним правам людей. Ж.-Ж. Руссо підніс право народу на опір тиранам як один з основних принципів своєї теорії народного суверенітету.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід'ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть - застосування сили проти незаконної сили.

Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: На­полеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету - схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу.

Дата добавления: 2015-07-25