Лекція З. Критичний аналіз класичних і сучасних концепцій культури 3 страница

Крім релігії, Тойнбі виділяв ще дві сфери життя кожної локальної цивілізації — економічну і політичну, але вважав їх підпорядкованими «духовному началу».

Рушійною силою розвитку локальних цивілізацій є «твор­ча меншість», яка виступає носієм «життєвого пориву» і здатна давати адекватну відповідь на «історичні виклики», вести за собою маси населення — «інертну більшість».

Ма­са позбавлена творчої ініціативи і навіть на вищих фазах розвитку цивілізації майже не відрізняється від людей пер­вісного суспільства. В тому разі, коли «творча меншість» стає нездатною дати правильну відповідь на чергову проб­лему, поставлену культурно-історичним розвитком, вона втрачає авторитет і стверджує свою владу насильством, перетворюючись на «пануючу меншість». Процес відчужен­ня маси від еліти завершується тим, що маса, котра стає «внутрішнім пролетаріатом», об'єднується з «варварською периферією» чи колоніальним «зовнішнім пролетаріатом» і руйнує локальну цивілізацію, якщо не гине раніше від військової поразки.

Такі міркування Тойнбі зумовлені не лише впливом А. Бергсона, а й Ф. Ніцше і «філософії життя».

Проте не варто зводити історіософію Тойнбі до тих чи інших поперед­ників. Так, піддаючи критиці О. Шпенглера, він указував на те, що не міг прийняти ні його детермінізму, ні тієї пов­ної ізольованості, яку Шпенглер установлював між різними цивілізаціями, також як і його відмову від можливості до­пуститися будь-яких контактів між ними. Спираючись на багатющий фактичний матеріал, Тойнбі з часом переглядав свою концепцію в бік визнання широких культурних кон­тактів між цивілізаціями ще в давнину. Згодом він виводить «закон культурної радіації», згідно з яким між цивілізація­ми існують різнобічні взаємовпливи.

У останній період свого життя він піддав гострій критиці західну цивілізацію за її меркантилізм і витіснення духов­ності матеріальним інтересом та споживацькою психологією. Тойнбі попереджав, що коли і надалі триватиме нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, то загостриться екологіч­на криза, посилиться боротьба за сировинні ресурси, висна­ження яких стане трагічним фактом. Як наслідок цього, в розвинутих країнах світу «на зміну неперервному економіч­ному росту прийде неперервний економічний занепад».

Розвинуті країни опиняться у перманентному «облого­вому стані», коли матеріальні умови життя настільки погір­шаться, що стануть не менш суворими, ніж вони були під час двох світових воєн. Індустріальна «Північ» зіткнеться зі спільною ворожою позицією «Півдня», що неминуче при­зведе до нового глобального конфлікту. Наслідком такого конфлікту для індустріальних країн стануть відмова від демократії та встановлення «суворо-пресуворо регламенто­ваного способу життя», здійснити який спроможні лише жорстокі, авторитарні режими. Проте він не вважав такий перебіг подій неминучим, фатальним.

Англійський соціолог закликав Захід переосмислити свої зносини з колишніми колоніями і малорозвинутими країнами, змінити до них своє ставлення. Сам Тойнбі при­хильно ставився до національно-визвольного руху і навіть до молодіжного бунтарства в західних країнах 60—70-х pp. Останні роки життя він виступав за мирне співіснування з СРСР, був прибічником культурної конвергенції між Захо­дом і Сходом.

Найголовнішим Тойнбі вважав оновлення духовності за­хідного суспільства, врятування його від саморуйнації, пошук проти «отрути» традиційного західного духу. Особливі надії він покладав на традиційний індійський дух.

Май­бутній синтез культур, за Тойнбі, здійснюватиметься не на «піску економіки», а на «гранітному фундаменті віри».

Та­кий синтез релігій має охопити вчення Конфуція, Сократа, Платона, Плотіна, Будди, Христа, Заратустри, Магомета, Августина, ібн Халдуна, Боссюе, Кромвеля, Мадзіні, Сунь Ятсена і класиків марксизму-ленінізму, яких він вважав «великими єресіархами».

На думку Тойнбі, XXI ст. стане свідком народження но­вої загальнолюдської цивілізації — соціалістичної на рівні організації економіки і «вільнодумної» на духовному рівні. На чолі нової цивілізації буде «світовий уряд», але лідер­ство перейде від європейського Заходу до азіатського Схо­ду. Така, в головних рисах, концепція культурно-історично­го процесу А. Тойнбі — одного з найфундаментальніших до­слідників людської історії.

Розглядаючи різні концепції культурно-історичного про­цесу, варто зупинитись і на культурантропології.

Праці Б. Б. Малиновського, К- Леві-Строса, Е. Фромма, а також А. Кребера, Ф. Клакхона, Р. Лінтона, М. Херсковіца, Дж.Хонігмана свідчать про те, що західні дослідники куль­тури накопичили великий і різнобічний емпіричний мате­ріал. Зокрема, видатний англійський етнограф і соціолог Броніслав Каспер Малиновський (1884—1942) став одним із фундаторів функціоналізму в етнографії.

Узагальнюючи власні дослідження племен Нової Гвінеї та Океанії, він разом із Радкліфф-Брауном сформулював три основні постулати функціоналізму:

кожна культура є цілісністю (як наслідок функціональної єдності суспільст­ва);

кожне суспільство чи тип цивілізації, кожний звичай чи обряд, вірування чи поклоніння виконують певну жит­тєво важливу для культури функцію;

для збереження ці­лісності культури кожний з її елементів є незамінним.

Таким чином, культура в теорії Б. Малиновського постає складною системою взаємопов'язаних і взаємообумовлених соціальних інститутів, які, у свою чергу, задовольняють як біологічні та психічні (первинні), так і власно культурні (породжені нею), (вторинні) потреби людей. Відмінність між культурами є наслідком різних способів задоволення потреб, які залишаються незмінними і не залежать від куль­тури суспільства. Цим пояснюється й те, що запозичення з інших культур здійснюються лише на рівні соціальних ін­ститутів, так само як і внутрішні зміни в культурі кожного народу.

Порушення рівноваги між соціальними інститутами загрожує існуванню культури як цілісного організму.

Концепцію Малиновського, взагалі ранній функціоналізм у культурантропології, піддавали критиці за релятивізм і відмову досліджувати походження й динаміку культури як в цілому, так і її окремих складових.

Зокрема, Р. Мертон виступив проти трьох постулатів Малиновського і, на від­міну від «глобального» підходу, обґрунтував необхідність створення «теорії середнього рівня».

Ще однією визначною постаттю в культурології є Клод Леві-Строс (1908—1991) — французький етнолог і соціолог.

Аналізуючи культуру, він використовував методи структур­ної лінгвістики та теорії інформатики.

Подібно Ж. Ж- Рус­со головною проблемою культурології він вважав вивчення процесу переходу від природи до культури.

Саме цим зу­мовлювався його інтерес до первісного суспільства. Леві-Строс стверджував, що вже в епоху неоліту людина заклала основу технічного і наукового прогресу.

Намагаючись зблизити науки про людину з природничи­ми науками, Леві-Строс саме з цих позицій полемізує з представниками феноменології та екзистенціалізму, запе­речуючи суб'єктивістський підхід до дослідження людини і суспільства, виступає за відновлення єдності чуттєвого та раціонального начал, втрачених західною цивілізацією. Від­мовляючись від європоцентризму, він водночас стверджує ізоморфізм та ієрархію систем, з якими пов'язане людське буття. Саме на цій підставі він визнає цілісність людської культури, що складається з окремих самостійних культур.

У межах культурантропології концепцію полілінійного розвитку культур поділяв американський етнограф Альфред Кребер (1876—i960). Головним чином він цікавився «фун­даментальними формами культур» та їх стилів, але утри­мувався від визначення чітких кордонів між цивілізаціями. Здійснюючи пошук кількісної системи, заснованої на «гру­пах» геніальних осіб, що визначають стиль епох і цилівізацій, А. Кребер чіткіше, ніж його сучасник А. Тойнбі, визначав своє ставлення до концепції локальних культур О. Шпенглера. На думку Кребера, дійсність свідчить про родову схожість шпенглерівської концепції культури і кон­цепції стилів. Американський культурантрополог приймав без доведення ідею Шпенглера про існування певних фун­даментальних форм, характерних для кожної «великої ку­льтури», які мають прояв у «стилі цивілізації». Під «сти­лем» він розумів не тільки стиль у мистецтві, а й у науці, способі життя. А. Кребер зробив спробу узагальнити вели­кий історичний матеріал про різні стилі і застосувати його до аналізу окремих цивілізацій.

Крім дослідження стилів локальних культур, американський вчений поставив питання про визначення стилів За­гальнолюдської цивілізації. Загальний стиль культури скла­дається з багатьох конкретних стилів, які взаємодіють між собою і створюють щось подібне до суперстилю культури. Поступово відмовляючись від релятивізму в культурі, Кребер приходить до визнання ідеї прогресивного розвитку людства.

Вагомий внесок у розробку проблем культурно-історич­ного процесу зробили такі представники соціології куль­тури, як П. Сорокін, М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас. Помітне місце серед них займає теорія суперсистем Питирима Сорокіна (1889—1968) —нашого співвітчизника, а потім громадянина США, який з часом став президентом американської соціологічної асоціації.

Центральне місце в теорії Сорокіна посідають проблеми соціальної цілісності та соціальної системи.

Піддаючи ґрун­товній критиці емпіричну соціологію, особливо американ­ську, він розглядав історичну дійсність як складну ієрархію культурних і соціальних систем та підсистем. Підставою для системного підходу до суспільства є наявність об'єктивної сфери інтегрованих цінностей, значень, «чистих культурних систем», носіями яких виступають індивіди та суспільні від­носини.

Сорокін висунув теорію суперсистем, в основі яких ле­жить певний тип культури, що відповідає певному морфо­логічному началу. Всього він налічував три основних типи культури: чуттєвий, в якому переважає чуттєве сприймання дійсності, ідеаціональний, де переважає раціональний під­хід та ідеалістичний, в якому панує інтуїтивістський спосіб пізнання.

Згідно з Сорокіним, існує тільки два морфологічних на­чала: ідеальне і матеріальне, які визначають тип культури і відповідний йому світогляд. Щоправда, існує і третій тип, в основі якого лежать обидва морфологічних начала, але він є перехідним від матеріалізму до ідеалізму, чи навпа­ки. Кожна конкретна форма культурної суперсистеми (мо­ва, мораль, мистецтво, філософія і релігія) визначається морфологічним началом і є замкненою в собі.

Проте Сорокін не тільки не приймає концепцію локаль­них культур, а й відкидає її як «ненаукову».

У цьому ко­рінна відмінність концепції суперсистем Сорокіна від «мор­фології культур» Шпенглера. Сорокінська суперсистема не має обмежень у просторі і часі. Культура одного народу не може бути ізольованою від культури іншого народу.

Контак­ти між культурами були завжди і надалі стають все більш інтенсивними. Розвиток науки, мистецтва, моралі тощо завжди пов’язаний у часі з досягненнями культури у минулому. Всі три суперсистеми є фазами історичного коловороту.

За Сорокіним, на зміну пануючій матеріальній суперсистемі йде релігійний, ідеалістичний тип культури, який подолає сучасну кризу західної культури.

До сучасних культурологічних концепцій слід віднести й концепцію Хосе Ортеги-і-Гассета (1883—І 955) —іспансь­кого філософа, засновника раціовіталізму, автора книги «Повстання мас». У відповідності з традиціями «філософії життя», Ортега-і-Гассет виходив із протиставлення духов­ної еліти, що творить культуру, і мас, які, виступаючи меха­нічними споживачами культури, перетворюють справжню культуру на стандартизовану «масову культуру», бездухов­ну за своїм змістом.

Під цим кутом зору він також про­тиставляв науку культурі: науку людина опановує, а куль­турою живе; істини науки незалежні від людини, а істини культури мають сенс, лише ставши частиною її життєдіяль­ності.

Окремою темою постає тема екзистенціалізму і культури. Концепції М. Бердяева, М. Хайдеггера, К- Ясперса, Ж- П. Сартра та А.Камю розглядаються в курсі філософії і тому в даному курсі можна обмежитися лише загальним оглядом згаданої проблеми.

Національно-визвольний рух народів світу в XX ст., особ­ливо в його другій половині, викликав до життя численні відповідні концепції культурно-історичного процесу. Серед них такі відомі, як негритюд, індеанізм, «чорна самосвідо­мість», панарабізм, пантюркізм і т. п. Однією з найбільш розроблених і типових для «третього світу» концепцій по­стає «негритюд».

Концепція «негритюду» виникла в кінці 30-х років. Фун­даторами цієї концепції, яка наполягає на виключній са­мобутності Чорної Африки і водночас стверджує месіанську роль негритянських народів, були сенегалець Л. Сенгор, антилець Е. Сезар і гвіанець Л.Дама. Неологізм «негритюд» належить Еме Сезару, який вперше використав його у 1939 р. Проте визначальна роль у створенні концепції нале­жить Леопольду Седару Сеигору (1906—), котрий звернув­ся до джерел африканської культури, пов'язуючи негритюд з доколоніальною історією Африки, її віруваннями, тради­ціями та звичаями.

Появу негритюду не можна пояснювати лише зверненням молодої африканської інтелігенції до культурного минулого.

Негритюд виник внаслідок зіткнення європейсько-америкаиської цивілізації з аборигенно-негроафриканською.

Ус­відомлення цього стало можливим завдяки європейській освіті, яку отримали вихідці з французьких колоній.

Спо­чатку негритюд постав своєрідним протестом проти засилля європейської буржуазної культури, денаціоналізації афри­канців, що було найхарактернішим для французьких воло­дінь. Згодом це набуло нового сенсу. Негритюд постав фор­мою боротьби раціонально-практичної культури Заходу і ціннісно-емоційної культури негроберберів.

Сенгор наділяє негритянську культуру рисами, які поєд­нують її з природою і космічними циклами.

Ця культура характеризується цілісністю світовідчування, розвинутою інтуїцією, а в соціальному плані ствердженням справедли­вості і взаємодопомоги.

На противагу негритянській куль­турі, вважає Сенгор, культура європейців є символом «хо­лодного наукового мислення» і всеохоплюючого аналізу. Прагнучи до пізнання і перетворення природи, ця культура насправді вбиває її.

У свою чергу, розвиток техніки і ши­роке застосування механічних пристроїв призводять до ні­велювання особи і, як реакція на це, до поширення жорстокого індивідуалізму та насильства в суспільстві у формі класової боротьби, а в разі зовнішнього спрямування — до колоніалізму. Глибинний антигуманізм європейської куль­тури, схильність білих до насильства і загарбання чужого Сенгор виводить з її, так би мовити, парадигми. Звідси вже недалеко до месіанізму негроафриканців щодо врятування світової цивілізації від насильства білих.

Характеризуючи «чорну людину» як протилежність білій, Сенгор робить посилання на багатьох європейських дослід­ників, зокрема на А. Бергсона, Ж- П. Сартра і навіть на Ж. А. Гобіно. Варто зазначити, що сам Сенгор ніколи не був расистом і не поділяв расистські погляди інших (з цього приводу він спеціально написав книгу «Негритюд і гума­нізм»).

Водночас наголос на расових відмінностях потен­ційно уможливлює расистське тлумачення особливостей негро-африканської культури, як це і сталося в концепції «чорної самосвідомості». Між іншим, саме на підставі прин­ципової різниці, яка існує між культурою білих і чорних, тривалий час у Південній Африці і впроваджувався апар­теїд — роздільне проживання рас.

Таким чином, почавши із заперечення буржуазної куль­тури Європи, Сенгор та інші прибічники негритюду виступа­ли надалі проти раціоналізму, зображуючи його головним знаряддям відчуженості та уречевлення людини, винуват­цем всіх людських мук.

Як альтернативу вони пропонують повернення до інтуїтивного розуму, підсвідомих джерел на­родного буття.

Щодо ділеми Сенгора раціоналізм — ірраціоналізм, то тут важливе місце займає мистецтво. Сенгор критикує єв­ропейське мистецтво за об'єктивізм, за те, що воно нама­гається імітувати природу. Європейському він протиставляє африканське мистецтво, яке «відтворює сюрреальне» і чут­тєво проникає в саму сутність світу. Сюрреалістичний су­б'єктивістський погляд на світ допомагає цілісному, поетич­ному та міфологічному розумінню історії та культури. Це, на думку засновника негритюду, дає підставу для стверд­ження пріоритету естетичної діяльності над матеріальним виробництвом в африканському суспільстві.

Аналіз праць Сенгора підводить до висновку, що кон­цепція негритюду, як це не дивно, є продуктом європейської, а не негро-африканської культури. І не тому, що її заснов­ники спиралися на європейські культурологічні концепції від Руссо і Гердера до Бретона і Шпенглера, а тому, що концепція негритюду сама є наслідком розвитку європей­ської філософської і культурологічної традиції, її часткою. Навіть висунута Сенгором у книзі «Африканський соціа­лізм» (1964) концепція самобутнього негритянського со­ціалізму з її ідеалізацією селянської общини, запереченням класової боротьби і європейських зразків сягає своїм ко­рінням саме до так званого «феодального соціалізму» і «се­лянського соціалізму» російських революціонерів-демократів.

Згодом багато хто з теоретиків негритюду усвідомили свою приналежність до європейської культури, і серед них Сенгор, який на той час вже був президентом незалежної Республіки Сенегал.

Різноплановість концепцій культурно-історичного проце­су свідчить як про складність, так і про неповноту самих методів його дослідження і, не в останню чергу, про куль­турне розмаїття, багатство складових частин цього процесу, які є предметом не тільки теорії, а й історії світової та віт­чизняної культури.

Рекомендована література

Асмус В. Ф. Античная философия. М., I97G.

Бердяев Н. Смысл истории. М., 1990.

Берковский Н. Я. Романтизм в Германии. Л., 1973.

Вернадский Г. В. Опыт истории Евразии. Берлин, 1934.

Вико Док. Основания новой науки об общей природе наций. М., 1940.

Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Мелетинский Е. М. Поэтика мифа. М., 1976.

Тойнби А. Письмо к. Н. Конраду//Новый мир. 1967. № 11.

Фромм Э. Бегство от свободы. М., 1990.

Хейзинга И. Осень средневековья. М, 1988.

Вечірко-інтернет

ВУЗЛОВІ ПРОБЛEМИ КУРСУ
«УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА»»

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ

1. Методологічні основи курсу.

2. Поняття і сутність культури.

3. Структура культури.

4. Функції культури.

5. Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів.

6. Співвідношення та розмежування понять «культура» та «цивілізація».

Культура. Що містить у собі це слово? Що розуміємо, промовляючи його? Який би зміст ми не вкладали у це слово, але завжди виходимо з того, що є два світи, які оточують нас: світ, який створив нас, і світ, який творимо ми. Тобто існує світ, незалежний від нас, залежний лише від Бога, і світ штучний, що ми створили і творимо щоденно. Світ дивовижний, неосяжний, різнобічний.

Євген Маланюк — український поет і культуролог — стверджував: культура — це все, що від людського розуму, від людської діяльності.

Український культуролог Вадим Скуратівський наголошує, що культура — це сума людської присутності на Землі.

Так, культура — це самореалізація людини у світі, її самовираження, спосіб її життєдіяльності.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що два світи творять людину:

Одночасно людина творить культуру. Культура є продуктом людської творчості.

І ці два світи, і людина взаємозв’язані, функціонально взаємозалежні:

Ця взаємофункціональність і взаємозалежність об’єктивна і являє собою цілісність, залежну від людської діяльності та від рівня культури, підпорядковану Всесвіту (Богові, Абсолюту). Ці відносини можна сформулювати як закон функціональної єдності: взаємозалежності існування природи, людини і культури у Всесвіті.

Слід розрізняти в словниковому обігу термін (слово) і поняття культури.

Слово за своїм змістом багатозначне.

На початку свого виникнення воно могло означати:

1) обробіток;

2) вирощування, догляд, плекання;

3) ушанування.

Тобто із самого початку воно стосувалось обробітку землі, агрокультури. При цьому розуміння обробітку землі йшло поряд з її вшануванням, шанобливим ставленням до неї. Земля, природа обожнювалась, наділялась людиною духовними якостями. Уважається, що вперше термін «культура» стосовно духовної (ро-
зумової) діяльності вжив відомий римський оратор Ціцерон
(100—43 р. до н. е.). У «Тустуланських бесідах» (45 р. до н. е.) він називає філософію культурою душі (Cultura animi philosophia est). Плекаючи, обробляючи свій розум, ушановуючи його як селянин землю, людина розвиває свої духовні здібності, стає досконалішою її розумова діяльність.

Слово «культура» набуває значення

4) виховання, освіта (розумова та моральна).

Пізніше термін «культура» став сприйматись як ступінь

5) розвитку, людської досконалості.

У 1684 р. німецький юрист і філософ С. Пуфендорф уживає термін «культура» для позначення суспільної людини, яка пройшла процес соціалізації (входження в суспільство) і ввібрала в себе досягнення цього суспільства. Термін набуває і морального змісту, коли людина визначає мету своєї поведінки в суспільстві, формує духовні цінності, спираючись на моральний обов’язок, традиції і звичаї. Термін вбирає в себе естетичні елементи людської діяльності, дедалі частіше термін сприймається як само-
ствердження людини (суспільства) в природі.

Як науковий термін слово «культура» стало вживатись з другої половини XVIII ст. Сьогодні дослідники називають сотні і навіть понад 1000 визначень культури. Ці уявлення формувались протягом століть. Це й античні уявлення про людський розвиток, середньовічні (теологічні) уявлення, просвітницькі символічні, функціональні та ін. У книжці російського культуролога М. С. Кагана «Філософія культури» (СПб., 1996) дається близько 70 різних визначень культури. На міжнародному філософському конгресі наводилось понад 250 визначень.

Є чимало спроб упорядкувати ці визначення, об’єднуючи в групи. Зокрема, розрізняють такі групи визначень:

Описові, де перелічуються окремі елементи і прояви культури (звичаї, види діяльності, вірування).

Антропологічні — трактують культуру як сукупність продуктів людської діяльності, світ речей, що протиставляється природі як штучно створений людиною (світ зроблених речей, друга природа).

Ціннісні — виходять з того, що культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених людиною.

Нормативні — стверджують, що основою культури є норми, правила, котрі регулюють життя людей.

Адаптивні — (aдаптація — пристосування) — культура визначається як специфічний вид людської діяльності, завдяки якій люди пристосовуються до природи.

Історичні — підкреслюють, що культура є продуктом історії суспільства, розвивається шляхом успадкування досвіду від покоління до покоління (яких, як стверджують учені, було понад 1200, якщо середнім віком покоління вважати 60 років).

Функціональні — характеризують культуру через функції, які вона виконує в суспільстві, і розглядають взаємозв’язок цих функцій.

Семіотичні — у них культура трактується як система знаків, що використовуються суспільством (мови, писемність, живопис, хімічні, математичні формули, нотний запис тощо).

Символічні — звертається основна увага на вживання символіки в культурі.

Герменевтичні — розглядають культуру як сукупність текстів, які продуковані людством, осмислюються ним та інтерпретуються.

Ідеаційні — визначають культуру як духовне життя суспільства, потік ідей.

Дидактичні — розглядають культуру як систему людських умінь, того, чого людина навчилась, а не успадкувала генетично.

Соціологічні — розглядають культуру як чинник організації суспільного життя, як сукупність принципів, соціальних інститутів, регулюючих діяльність людського суспільства.

У кожній з груп визначень підкреслюються істотні риси культури.

В українській культурології даються такі визначення:

«Культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес їх творення і розподілу» (Н. Я. Горбач).

Автори підручника «Теорія та історія світової і вітчизняної культури» за ред. А. К. Бичко схильні до такого загального визначення:

«Культура — це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, реалізований у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності відносин між людьми, ставлення людини до природи і самої себе».

Автори підручника «Історія світової та української культури» (В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко) вважають, що «у найзагальнішому вигляді культура — це сукупний результат продуктивної діяльності людей. В особистісному розумінні культура — це певні цінності та норми поведінки людей у соціальному і природному оточенні».

У навчальному посібнику «Історія української та зарубіжної культури» (за ред. проф. С. М. Клапчука та В. Ф. Остафійчука — К., 1999) культура визначається, як «усе, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні — ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні».

Українська культура цими ж авторами тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань.

Спираючись на вищенаведені приклади, культуру можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, систем та об’єктів, створених людством, продукт спільної життєдіяльності людей, узгодженої виробленими правилами, технологіями, нормами моралі з метою подальшого спільного існування, удосконалення, розвитку задля досягнення справедливості, спільного блага й усвідомлення необхідності збереження життя на Землі.

Творцем, об’єктом і суб’єктом культури, її носієм, її змістом і її результатом є людина. Людина, будучи біологічною істотою, творить інший світ, переробляючи першу природу, укладаючи в цей процес свою не тільки фізичну силу та енергію, а й культурну, розумову, вольову енергію, які, як і матеріальні цінності, творились, накопичувались під Сонцем тисячоліттями, збагачуючи людські гени, створюючи колективний розум, культуру і створюючи одночасно себе.

Культура, штучно створений світ — це факт людської присутності на Землі. Едвард Тейлор — англійський культуролог і етнограф — у своїй праці «Первісна культура» підкреслює: «З ідеальної точки зору на культуру можна дивитись як на загальне вдосконалення людського роду шляхом вищої організації окремої людини з метою одночасного сприяння розвитку моральності, сили і щастя людини».

Щоб зберегти життя, людина колись навчилась мислити, захищатись, боротись, навчилась діяти, захопила і підкорила собі воду, повітря, вогонь, океани, досягає найвищих вершин, підкорює космос, побувала на Місяці. З кожним її кроком такі моральні цінності, як справедливість і благо, наближуючись, одночасно віддаляються. Досягнення цієї мети сьогодні стає змістом культури, смислом людської діяльності й об’єктивного існування.

Кожна людина, народжуючись, маючи певні генетично-куль­турні задатки, все ж має пройти процес входження в суспільство, оволодіння соціальним досвідом часу, в який вона народилась (тобто процес соціалізації), і процес входження в культуру, ви­вчення культурного досвіду (процес інкультурації). Інакше вона залишиться на рівні лише біологічного виду.

Перетворюючи природу, створюючи штучне середовище людського існування й удосконалення, людина творить одночасно світ продуктів людської думки — духовну сферу — найважливішу для людського творення і найнедосяжнішу в ідеальному розумінні. Коли «другу природу» ми називаємо матеріальною культурою, то духовну слід назвати другим Всесвітом. Це «царство людського розуму» (А. М. Кармін). Колективним розумом називає цей духовний всесвіт сучасний український учений і мислитель О. О. Кришталь.

Поняття культури таке ж неосяжне, невичерпне, як і поняття життя. І це не лише сума актів життєдіяльності людини і суспільства, це, крім усього, складна система норм, оцінок, критеріїв здійснення інтелектуальних, моральних і практичних дій, це плекання, становлення людської особистості, формування її творчо-реалізаційних чинників для створення сучасного і нового в технологіях та духовній сфері діяльності. Кожну людину, кожен етнос, кожне суспільство в процесі розвитку та культуротворення охоплює культуротворча активність. Саме цей час творчості і є вищим благом. Такі поривання забезпечують перемогу людського в людині, забезпечують людське вдосконалення, перемогу
Добра. Але культуротворчі процеси, людська діяльність є об’єк­тивними і регулюються певними закономірностями.

Дата добавления: 2015-07-25