Читайте также:
|
|
Однією з найважливіших характеристик сучасної світової ситуації постає дальше загострення глобальних проблем, себто суперечностей, що стосуються долі усієї світової спільноти. Відсутність позитивного вирішення цих суперечностей може призвести до загибелі людства внаслідок термоядерної чи екологічної катастрофи. Проте не менш реальною небезпекою є катастрофа культурна. Ніякі економічні успіхи та політичні свободи не можна вважати тривкими, якщо існує небезпека зниження культурного рівня людей, занепаду духовних та моральних цінностей. Нині це добре усвідомлюють і політичні діячі, і творча інтелігенція, і широкий загал.
Як відомо, тривала практика «реального соціалізму» досить сильно позначилася і на стані властивої цьому суспільству культури, деформацію якої спричинили, насамперед, багатолітнє панування принципів «мета виправдовує засоби» або «план будь-якою ціною», свідомий розрив «зв'язку часів», знищення коріння світової та вітчизняної культури, відстоювання пріоритету класових цінностей над загальнолюдськими. Панування у суспільстві «залишкового принципу» щодо культури призвело до того, що їй приділявся той мінімум уваги та коштів, котрий залишався після розв'язання чисто економічних завдань.
При цьому не враховувалось, що економіка, не кажучи вже про людське життя загалом, не може успішно розвиватися на обезкультуреному ґрунті. Ось чому не можна погодитися з поглядами, згідно з якими спочатку треба вирішувати питання політичні та економічні, а вже потім культурні.
Економіка, політика та культура — це три основні галузі, без одночасного просування в яких суспільство не має змоги успішно розвиватися. Економіку та політику можна порівняти з важелями, приводними пасами, а культуру — з тим «керуючим пристроєм», котрий задає діям цих важелів первісний життєвий сенс. Одні й ті ж технічні можливості за різних вартісних орієнтацій, різне розуміння сенсу життя, суті людських відносин можуть призвести або до загибелі цивілізації, або до її розквіту.
Чорнобиль — це не просто наслідок технічних помилок, але й результат культурного занепаду.
Розв'язання глобальних проблем людства, поступ до гуманного демократичного суспільства вимагають вироблення відповідної світоглядної стратегії, яка, у свою чергу, потребує вирішення проблеми співвідношення культури з економікою та політикою, чіткого осмислення місця й ролі культури в житті суспільства і особи. Економічні засади такого суспільства можна вважати більш-менш визначеними. Але що розуміти під поняттями «культурне суспільство», «культурна людина»?
Відповісти на ці питання має теорія культури, котра мусить знаходити необхідний для цього матеріал, насамперед, в історії культурного процесу, особливості якого знаходять свій вияв у різні епохи, в різних регіонах, у різних народів.
Існує загальна скарбниця світової культури, проте кожна нація і кожна особа — не «гвинтики» тоталітарної машини, а самоцінний феномен у всій своїй неповторності. Неможливо любити людство в цілому, зневажаючи культуру та історію власного народу, адже культура окремої людини формується у живій взаємодії світової та вітчизняної культури. Отже, не дивно, що пропонований курс включає теорію та історію як однієї, так і іншої.
Термін «культура» (від лат. cultura — обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень.
Загальним для них є те, що під культурою на противагу «натурі» (природі, природному) розуміють те, що створено людиною, штучне.
Відповідно до первісного розуміння цього слова культуру уявляли або як вплив людини на природу (рільництво), або як виховання, освіту самої людини. У різних суспільствах розуміння культури як «виховання» набувало різних відтінків.
Так, елліни у «вихованні», «пайдеї» як сукупності норм поведінки, певному способі життя вбачали свою головну відмінність від варварів. Європейське середньовіччя наближає термін «культурність» до цивілізованості (від лат. civilis — громадянський, державний), себто до устрою міського життя. В добу Відродження культурність починають розглядати як відповідність гуманістичним ідеалам людства.
З другої половини XVIII ст. поняття культури входить в ужиток соціальної філософії.
У домарксистській філософії культура визначає передусім духовне життя людей, доцільність суспільного устрою, досягнення науки та мистецтва.
Виробництво та всі економічні відносини згадувались лише принагідно, як другорядні елементи «історії культури».
Марксизм, розглядаючи розвиток суспільства як зміну суспільно-економічних формацій, зміст яких складає спосіб виробництва, дозволяв, по-перше, включити в розуміння культури її соціально-економічну детермінацію, по-друге, поглянути на культуру як на характеристику суспільства в цілому, себто духовної та матеріальної сфер життя, як на досягнений суспільством рівень історичного розвитку.
Водночас така характеристика культури є ще занадто загальною, оскільки не виявляє її специфічних відмінностей від інших аспектів суспільного та особистого життя. Пошуки цих відмінностей філософія вела у різних напрямах.
Немарксистська філософія загалом зосереджувалася на пошуках тих духовних засад, котрі реалізуються в культурі як особливому способі духовно-практичного оволодіння світом. Як такі засади пропонувалися цінності (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд, М. Вебер, представники сучасного структурно-функціонального аналізу), сталі структури мови та мислення (структуралізм), символічні форми (Е. Кассірер, К. Юнг), первісні ідеї різного типу (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін) та ін. Слід зазначити, що, незважаючи на відсутність загальноприйнятого однозначного рішення, кожний із згаданих напрямів має власний позитивний доробок.
Не дійшли згоди з цього питання і різні напрями радянської філософії. Підходи, що існували в її межах, можна подати як своєрідні щаблі сходження від абстрактного до конкретного, під час якого в розумінні культури загалом все більше виявляється її сутнісна специфіка. У самому широкому плані культуру розуміють як протилежність природі, сукупність результатів людської діяльності. На більш конкретному рівні культуру пов'язують зі способом людської діяльності, розуміючи під культурою організацію діяльності, її «технологію» в широкому значенні цього слова. Наступний етап конкретизації полягає у виявленні того ґрунту, котрий дає можливість організувати діяльність суспільства та особи в цілому. Так, Л. Коган пропонує визначити культурну діяльність «...як реалізацію в будь-якому різновиді соціальної діяльності людини її сутнісних сил...»
1. Культурная деятельность. М., 1981. С. 15.
Спробуємо рухатися далі шляхом конкретизації. Сутнісні сили — це ті якості, котрі відрізняють людину від усіх інших явищ, виступають у ролі її творця як людини. До цих сил відносять здатність до праці, наявність свідомості, моралі, здатність людини продукувати також і за «законами краси» та ін. Сутнісні сили формуються та розвиваються шляхом об'єктивної детермінації з боку суспільного виробництва. Проте людина — це не лише об'єкт впливу природи та суспільства, вона — суб'єкт, який не лише формує, а й реалізує власні сутнісні сили, детермінує хід об'єктивних соціальних та природних процесів.
У першому випадку людина є елементом природно-історичного процесу розвитку суспільства, в другому — суб'єктом діяльності. Якщо природно-історичний процес зумовлюється об'єктивними законами суспільного розвитку, то діяльність суб'єкта, реалізація ним своїх сутнісних сил детермінується життєвими сенсами (ключовими цінностями), котрі орієнтують людську діяльність, обґрунтовують певне відношення людини до світу. Наприклад, характер наукового пізнання або мистецького оволодіння дійсністю визначається передусім об'єктивними соціальними закономірностями життя даного суспільства, даної епохи.
Проте в них же (пізнанні тощо) знаходять реалізацію їхні вищі життєві смисли: відповідно істина та краса.
Отже, характер зазначених різновидів діяльності залежить як від об'єктивних умов їхнього перебігу, так і від ціннісних орієнтацій суб'єкта, його уявлення про істину та красу.
Відповідаючи на питання, задля чого необхідна та чи інша діяльність, термін «життєвий сенс» є первинною засадою вибору відповідних цілей (що робити) та засобів (як зробити). Якщо система життєвих сенсів складає аксіологію діяльності (її ціннісноорієнтуючий ґрунт), то система цілей та засобів — технологію діяльності (спосіб організації процесу реалізації життєвих сенсів). Це розрізнення можна проілюструвати на прикладі відомої притчі. Перехожий питає трьох робітників, які везуть тачки з цеглою, що вони роблять. Перший відповідає: «Вожу цеглу», другий: «На хліб заробляю», третій: «Собор мурую», хоча всі вони виконують одне й те ж виробниче завдання (доставляють цеглу) за допомогою того ж самого знаряддя (тачки).
Припустимо, що у них однаковий рівень майстерності (технології), проте аксіологія діяльності, її сенс у них різний.
Лише у останнього його особистий сенс та сенс справи, в якій він бере участь (собор — символ великої справи), співпадають.
Але яке відношення цей приклад і усі вищенаведені роздуми мають до розуміння специфіки культури? Звернімося до інтуїції: чи може знавець, надзвичайно технічно освічена людина виявитися некультурною? В основі «культурного виміру» знаходиться життєсенсовий підхід. Системобудівне ядро культури складають не засоби, які вона використовує, а життєвий зміст, котрий реалізується за допомогою тих або інших засобів. Наприклад, втеча від страждань у давньоіндійській культурі; недіяння, вірність традиціям — у давньокитайській; міра — в античній; влада над світом та багатство — у західноєвропейській та ін.
Якщо дві людини однаково опанували хатха-йогу, то це ще не визначає той тип культури, до якого вони належать: в індійській культурі — це засіб для володіння власним тілом, щоб підкорити його для заглиблення в небуття, нірвану; в західноєвропейській — засіб до більш активного оволодіння зовнішнім світом.
Культура — це система життєвих сенсів суб'єкта (особи, групи, спільноти), що реалізується у засобах та результатах його діяльності. У кожному акті та результаті людської діяльності поряд з іншими обов'язково присутній і культурний аспект, особлива сфера нашої життєдіяльності.
Будь-який продукт рільництва є, наприклад, і фізичним тілом, і біологічною системою, і результатом природних процесій, і компонентом «другої природи», що штучно створена людиною. Вивчаючи цей продукт у зазначених аспектах, можна буде з'ясувати, яким чином у ньому знайшли свою реалізацію фізичні, біологічні, екологічні закономірності, суспільні відносини, технологія рільництва.
До сфери культури цей продукт може відноситися настільки, наскільки в ньому втілені деякі життєві сенси суб'єкта: втрачений нами селянський космоцентризм, коли людина відчуває себе частиною буття, а продукт її має, кажучи словами А. Швейцера, «благоговіння перед життям»; або відповідальне ставлення хазяїв, коли прибуток і добра якість зумовлені одне одним; або особиста вигода будь-якою ціною в умовах відчуженої праці; або взагалі відсутність ціннісної орієнтації на цю діяльність, її безсенсовність. Отже, за результатами діяльності можна реконструювати вибір цінностей, що стояли за ними, визначали життєвий сенс та тип культури.
У деяких випадках необхідно розрізняти поняття культури та цивілізації, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми.
Термін «цивілізація» вживається як для позначення етапу розвитку людського суспільства, так і для характеристики будь-якого суспільства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою.
У цьому розумінні Ф. Енгельс слідом за Л. Морганом виділяв три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізацію. В іншому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як «технологію» цивілізації її сенсовим, ціннісним засадам. Цивілізація може служити культурі, а може і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко.
Людина може бути цивілізованою (освіченою, умілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна, тобто сенс її діяльності не зумовлений світовою та вітчизняною культурами. Можна стверджувати, що характеристика людини як суб'єкта культури (носія та творця життєвих сенсів) — найглибинніша її характеристика.
У чистому вигляді «культури взагалі» в житті не існує. Вона завжди належить певному суб'єктові: саме цьому суспільству, спільноті, особі, цій неповторній індивідуальності. Водночас існують і загальні, інваріантні риси культури людства в цілому, в основі якої — загальнолюдські цінності. У певному розумінні історія людства — це історія становлення саме цих цінностей.
Як уже зазначалось, існують різні історичні типи культур: національні, класові, професійні тощо.
Сукупність культур можна уявити у вигляді ієрархії, перше місце в якій посідає світова культура, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей.
У залежності від умов розвитку відбувається її конкретизація, відгалужуються певні рівні культур: культурні епохи (середньовіччя, Відродження та ін.), національні (українська, німецька, французька тощо), регіональні (антична, американська, слов'янська та ін.), класові (селянська, буржуазна і т. п.) і так до особливостей культури різних психологічних типів окремих людей.
Суттєво те, що загальнолюдська культура вища за її різновиди в тому розумінні, що вона об'єднує їх у єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння та співпраці у цьому сповненому суперечностей, проте цілісному світі. Водночас інші рівні культур не зводяться до засобів реалізації загальнолюдських цінностей. Кожен з них є самоцінним у власній унікальності.
Ось чому світова та вітчизняна культура перебувають у відношенні не жорсткого підпорядкування, а рівноправного взаємозбагачуваного діалогу. Кожна національна культура володіє власним образом світу, і лише їх взаємодія породжує повноцінну культуру як людства, так і окремої особи.
Культура окремої людини не є щось механічно привнесене ззовні: особа — це не чиста дошка, на якій суспільство пише те, що йому заманеться. Справжня культура твориться власними зусиллями. Кожна культурна людина мусить переробити у власній душі цінності світової та вітчизняної культури. Лише за цієї умови вона здатна визначити, а не тимчасово використати своє особисте ставлення до світу, власні життєві сенси, в яких її неповторна індивідуальність веде конструктивний діалог, відчуває причетність до життєвого сенсу людства, культури свого народу.
На будь-якому рівні свого існування культура не просто перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає у всі її сфери, виявляючи себе у політичній діяльності, у відношенні до праці, в мистецтві, наукових дослідженнях тощо.
Ось чому є принципово невірним вбачати культуру лише в діяльності певних закладів (театрів, бібліотек і т. п.).
Звичайно, у творах поета чи композитора життєві сенси будь-якої доби відбиваються найбільш концентровано, яскраво.
Однак це не заперечує того факту, що звичайний цех, крамничка, помешкання, манера поведінки також виступають свідченням культури певного типу.
Створюючи ключові цінності, життєві сенси людини, культура передає від покоління до покоління цю своєрідну аксіологічну естафету. Саме в цьому і полягає її роль.
Тип культури — це ланцюг від життєвого сенсу до його втілення в дію. Немає жодної особи чи спільноти, повністю позбавлених культури. Досить згадати культуру фашистського чи тоталітарного типу. Інквізицію також можна визначити як елемент певної культури. Як відомо, Великий Інквізитор Достоєвського намагався втілити в життя певні аксіологічні орієнтації.
Якщо подібні явища визначаються як «антикультура», то мається на увазі їх порівняльна оцінка з позиції культури вищого типу, себто такої, яка здатна в межах вищої цілісності (світової культури) зберегти всі індивідуально-неповторні культурні форми.
Культура, хоч і не прагне цього, заперечує сама себе, справді заслуговуючи таким чином назви «антикультура».
Більш конкретне уявлення про сутність культурного процесу суспільства та особи, їх розвиток та взаємодію передбачає перехід від загального змалювання культури до розгляду її будови, характеру формування та розвитку.
Як уже зазначалося, до основних підсистем культури відносяться:
1) система життєвих значень (ціннісна, смислотворча основа культури);
2) діяльність щодо їхньої peaлізації, запровадження в життя;
3) результати цієї діяльності, в яких втілені, опредметнені життєві значення, котрі утворюють системотворче «ядро» сутнісних сил людини. Розглянемо кожну із названих підсистем. Почнемо з кінця, тобто з результатів.
Продукти культури не є чимось існуючим окремо від продуктів інших типів діяльності (матеріального виробництва, наукового дослідження). Тою чи іншою мірою вони присутні як зріз, аспект будь-якої діяльності. Наприклад, книга чи картина, здавалося б, самі по собі «чисті» продукти культури, можуть виступати і як результати технічної діяльності (книга набрана в друкарні, картина відтворена певним технологічним засобом). Продукти культури можуть бути включені в комерційну чи соціально-політичну діяльність, використовуватися для підтримки престижу чи наслідування моді. З іншого боку, як уже зазначалося, верстат чи предмет домашнього вжитку несе на собі відбиток певного типу культури.
Продуктами культури не обов'язково є речі. До цих продуктів належать і відношення (наприклад, культура відносин у сім'ї, в колективі, суспільстві в цілому), і людські дії: кожним своїм кроком людина створює чи руйнує культуру.
Припустимо, керівник робить зауваження підлеглому. Якщо останній покращить після цього свої трудові показники — то це справжній результат.
Але при цьому, в залежності від культури поведінки, манер керівника, підлеглий може або ще більше повірити в себе, або, навпаки, відчути приниження. Це вже результати, що відносяться до сфери культури, оскільки вони формують певне відношення до світу.
Яким чином результат культури впливає на навколишній світ, яка форма існування найбільше йому властива?
На перший погляд, ця форма може бути будь-якою: від елемента виробництва чи побуту до творів мистецтва або компонента морально-психологічної атмосфери. Проте це лише зовнішня форма втілення. Так, наукові знання можна подати у вигляді формули, графіка, але у кожному випадку вони повідомляють однозначну інформацію. Стосовно продуктів матеріального виробництва, то це завжди результат зміни речовини та енергії, котрий задовольняє наші матеріальні потреби.
Отже, продуктами культури можуть виступати знання, речі, багато інших явищ, але суть у тому, що в них безпосередньо маніфестуються життєві сенси даної культури. Знання, що віддзеркалює світ та дає алгоритм його перетворення,— це знання. Проте це саме знання (чи процес його набуття), в якому маніфестуються цінності намагання істини, влади або кар'єри, є вже продуктом певного типу культури. Найбільш істотною формою існування результатів культури постає символ.
Термін «символ» багатозначний, він часто використовується як синонім знака, умовного позначення.
У даному випадку цей термін подається у значенні, в якому він вживався у працях відомого філософа та філолога О. Ф. Лосева. Символ він розумів як знак, що має безконечну кількість значень і здатний включити позначуване в безконечну множину контекстів, як показник «безперервної семантичної плинності»1 значень, що стоять за ним. «Категорія символу всюди й завше, з одного боку, конечна, з іншого — безконечна»2 Обмежений за формою символ виражає нескінченність своїм плинним, у принципі поліінтерпретованим змістом. Певна інтерпретація символів, по-перше, дається лише в контексті даної культури, по-друге, завжди має творчий характер.3
1 Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1981. С 63.
2. Там же. С 433.
3. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М., 1986.
Символ — це власна форма існування не лише результатів, але й самого процесу культурної діяльності та її сенсових засад.
Кожна наша дія має і безпосереднє цільове призначення (як засіб досягнення цілі), і значення символічне, в якому вбачається провідний життєвий сенс. Згадаємо притчу про трьох робітників, що возять тачки з цеглою. Всі вони можуть досягти однакового результату: одержати єдину платню. Проте не може не виявитися їх різне ставлення до справи: у жестах, манерах, міміці, а згодом — у результатах. Отже, культура праці — це не лише володіння технологією, а й, насамперед, свідоме ставлення до цієї праці, яке безпосередньо відбивається у відповідній символіці.
Самі життєві сенси також існують у формі символів. Можна, звичайно, володіти науковим знанням про добро чи красу, але знання щодо факту існування цих цінностей ніколи не компенсує відсутності останніх. Людина може вивчити етику, відмінно скласти іспит, але бути аморальною. Можна фахово говорити про музику, але не відчувати її. Наявність у душі людини цінностей добра і краси виявляється не в знаннях про них, а в їх інтерпретаціях у відповідних діях. Якщо я не можу вчинити інакше, як за власним сумлінням, і не можу не бачити в цьому явищі краси чи потворності — значить, у мене існують уявлення про добро і красу, котрі стають життєвими смислами саме в контексті даної культури. Людина, що живе нормами іншого культурного контексту, можливо, і зрозуміє мене, але діяти буде інакше (ось чому, зокрема, така невдячна справа «з'ясування відносин» між представниками різного типу культур).
З наведеного розуміння побудови і форми існування культури випливають певні висновки про характер її формування і розвитку. Може скластися думка, що культура є чимось надзвичайно плинним, майже невловимим. У певному сенсі це так і є: володіння річчю, в якій втілена культура, ще не гарантує володіння самою культурою. Символічна форма вираження культури передбачає наявність за та навколо цих підсистем особливого «ефіру» — духовної атмосфери. І це найголовніше в культурі.
Духовна атмосфера суспільства, спільноти, міжлюдських відносин — ось основний результат та передумова подальшого розвитку культури.
Дати чітке визначення феномена духовної атмосфери, очевидно, у принципі неможливо. Проте він існує і великою мірою впливає на наше життя. Протилежними полюсами цієї атмосфери виступають стан бездуховності як її заперечення (культура, котра заперечує сама себе) та ноосфера (сфера розуму), тобто такий стан планети та навколоземного простору, коли відбувається спільний гармонійний розвиток суспільства, особистості та природи. Навпаки, бездуховність характеризується таким відношенням до світу, коли все постає лише засобом для задоволення поточних потреб, позбавляється самоцінності.
Стан духовної атмосфери не вимірюється за допомогою якоїсь системи показників, як не підраховується процент її поліпшення чи погіршення. "Якщо людина виросла в атмосфері ворожого ставлення до краси або співчуття, то дуже важко розтлумачити їй, що це є насправді. Важливі не кількість збудованих клубів чи куплених книжок, а той дух, що панує у цих клубах, ті почуття, які виникають у людини при читанні книжки.
Формування та розвиток культури — складний, суперечливий процес, зумовлений певними закономірностями.
Передусім розвиток культури детермінований об'єктивними законами та умовами суспільного розвитку.
Культура значною мірою віддзеркалює стан суспільного виробництва, соціальну структуру країни.
Отже, вивчаючи, наприклад, середньовічну культуру, не можна абстрагуватися від рівня та особливостей феодального способу виробництва, інтересів феодалів та селян, відносин між ними, ролі релігії та ін.
Маючи власну внутрішню детермінацію, культура не лише відображає суспільне буття, але й, володіючи власними творчими потенціями, саморозвивається, справляючи при цьому активний зворотний вплив на розвиток суспільства та особи в цілому. Розуміння умов виникнення будь-якої культури передбачає погляд на неї зсередини, тобто осмислення тієї особливої внутрішньої взаємодії, яка безпосередньо визначає її унікальність.
Процес формування та розвитку культури не піддається однозначному раціональному плануванню, як, припустимо, проектування та впровадження якоїсь технології. Очевидно, що можливо і необхідно проектувати умови, що сприяють розвитку природи та культури (спираючись на знання об'єктивних закономірностей їхнього розвитку), але неможливо маніпулювати органічним процесом їхнього саморозвитку. Стратегія «повернення річок» згубна для природи, тим більш неприпустима для культури, оскільки таємниця творчого саморозвитку останньої не піддається чисто технологічному препаруванню.
Суб'єктами процесу розвитку культури виступають суспільство в цілому, різні соціальні групи, окремі особи.
Це дає підставу зробити два висновки: а) необхідно враховувати вклад цих суб'єктів у розвиток культури, характер їх взаємодії;
б) суперечливість розвитку культури цілком закономірна.
Незважаючи на зіткнення вельми різних культурних цінностей та тенденцій, можна виділити критерії прогресу людської культури в цілому. Йдеться про два взаємопов'язаних критерії: а) зростання загальнолюдського; б) розвиток унікальності.
Правильному розумінню цих критеріїв заважають, з одного боку, абсолютизація класових особливостей, з іншого — форсування єдності світової культури. Звичайно, в класовому суспільстві не можна не враховувати класові особливості культури.
Але чим вище суспільство розвинуте, тим більша питома вага в ньому загальнолюдських цінностей.
Процес становлення загальнолюдських цінностей — це головне, що має бути простеженим в історії культури.
Водночас конче потрібно враховувати самоцінність та унікальність регіональних або національних культур.
Як єдність та взаєморозуміння людей у цивілізованому суспільстві не відміняють самоцінність та унікальність кожної з них, так і становлення світової культури не суперечить поліфонії культур національних.
Культура — категорія філософська. Поняття культури, її структура, закономірності розвитку досліджуються філософією історії (соціальною філософією) та філософською антропологією (філософським вченням про людину).
Поза філософським змістом курс теорії та історії світової й вітчизняної культури розпадається на калейдоскоп, можливо, корисних та цікавих, проте не пов'язаних один з одним інформаційних екскурсів. Водночас цей курс в цілому не є філософською дисципліною, що пояснюється двома обставинами. По-перше, це не лише теорія, а й історія.
Отже, це дисципліна історична.
По-друге, філософського осмислення культури недостатньо для цілісного розуміння теорії культури та історії, оскільки культура втілена у всіх галузях людського життя, що, у свою чергу, потребує врахування їхньої конкретної специфіки.
Нерідко виникає спокуса звести цю специфіку до мистецтвознавства. При цьому не враховується, що культуру неможливо тлумачити як мистецтво. Розвиток культурних цінностей, їхній вплив на життя суспільства та особи необхідно розглядати у всіх основних сферах життєдіяльності людини, що можливе лише за умови володіння відповідними конкретними знаннями.
Проте завдання полягає в тому, щоб не просто викласти факти з історії мистецтв, техніки тощо, а у одночасному осмисленні їх з точки зору філософських уявлень про суть культури. Отже, вивчення цієї дисципліни передбачає подолання двох крайностей: абстрактного роздумування і опанування «інформацією до роздумів» без цілісного філософського осмислення.
Зрозуміло, що знань та рефлексії (діяльності самопізнання) ще недостатньо для того, щоб стати культурною людиною.
Проте їх необхідність у наш час, коли відродження та розвиток культури все більше усвідомлюються як умова повноцінного життя суспільства та особистості, навряд чи викликає сумнів.
Рекомендована література
Бахтин М. М. К философии поступка //Философия и социология науки и техники. Ежегодник. 1984—1985. М., 1986.
Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М., 1986.
Буржуазные концепции культуры: кризис методологии. К., 1980.
Давидович В. Е., Жданов Ю. А. Сущность культуры. Ростов н/Д., 1979.
Культурная деятельность. М. 1981.
Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1981.
Маркарян Э. С. О генезисе человеческой деятельности и культуры. Ереван, 1973.
Печчеи А. Человеческие качества. М., 1981.
Тачев Т. Национальные образы мира. М., 1988.
Фромм Э. Иметь или быть. М., 1986.
Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 77 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Україна у просторі історії й культури | | | Лекція 2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КУРСУ |