Читайте также: |
|
Згідно ст.29 Конституції України, кожний затриманий має право знати мотиви затримання, отримати роз'яснення його прав, захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Більш детально питання організації захисту за участю адвоката регламентуються кримінально-процесуальним кодексом України. Взагалі, в кримінальному процесі є й інші учасники, крім затриманого. Це - підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач. Усі" ці учасники процесу мають право на захист своїх законних інтересів. Однак, в юридичних питаннях судочинства, організації захисту вони, як правило, не мають досвіду, тому значна роль у відстоюванні їх прав та законних інтересів належить юристам-адвокатам.
Участь у справі захисника, насамперед адвоката, є однією з найважливіших гарантій права на захист. Захисник зобов'язаний використовувати усі зазначені в законі засоби і способи для з'ясування обставин, що виправдовують обвинуваченого (підозрюваного) або пом'якшують його відповідальність, і подавати обвинуваченому (підозрюваному) необхідну юридичну допомогу. Захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення - з моменту оголошення їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. Коли досудове розслідування не проводилося, захисник допускається до участі в справі після віддання обвинуваченого до суду.
Захисників запрошують самі підозрювані, обвинувачені чи підсудні, а їх законні представники, родичі або інші особи — тільки за їх дорученням або на їх прохання. Замінюється один адвокат іншим лише на клопотання або зі згоди підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. У тих випадках, коли участь захисника, якого обрав обвинувачений (підозрюваний), є неможливою, орган дізнання, слідчий, суддя вправі запропонувати йому запросити іншого захисника або призначити останнього через колегію адвокатів.
Закон передбачає ряд випадків обов'язкової участі захисника у справі: а) з моменту затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення, але не пізніше 24 годин з моменту затримання — у справах про злочин неповнолітніх; німих, глухих, сліпих та інших осіб, які внаслідок своїх фізичних або психічних вад не можуть самостійно здійснювати своє право на захист; осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; б) у судовому засіданні при суперечностях між інтересами підсудних, коли хоча б один з них має захисника; коли в судовому розгляді справи бере участь прокурор, а також громадський обвинувач при відсутності громадського захисника тощо.
Дуже важливою у захисті прав та законних інтересів обвинуваченого є участь захисника на заключному етапі досудового розслідування. При ознайомленні з усіма його матеріалами захисник має право: робити виписки, мати побачення з обвинуваченим наодинці, роз'яснювати йому зміст обвинувачення, обговорювати питання про заявлення клопотань, подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора. Ознайомившись з матеріалами справи, захисник, як і обвинувачений, має право порушити клопотання про доповнення попереднього слідства чи дізнання, про зміну кваліфікації злочину, про закриття справи.
Не менш важливою частиною участі захисника-адвоката є його усні пояснення в суді касаційної інстанції. Критично аналізуючи вирок, докази, на яких він ґрунтується, адвокат коротко, чітко і Ясно викладає суть касаційної скарги. Зосереджуючись на одному чи кількох найважливіших, з точки зору захисту, моментах, прагнучи переконати суд в наявності підстав для скасування або зміни вироку в бік поліпшення становища підзахисного.
45. Автономні концепції юридичних терміно-понять, які відносяться до прав людини, вироблених міжнародними судовими і позасудовими органами
Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. Вперше цю концепцію було відтворено в Декларації незалежності США та в Декларації прав людини і громадянина (Франція). Основні положення сучасної ліберальної концепції до: всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначення держави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині. Основа свободи – рівність можливостей для всіх; межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом; частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визначені пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на обґрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко антидемократичними за суттю, оскільки колективний (суспільний) інтерес – це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має суб’єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства. Втілення положень колективістської концепції в “соціалістичних конституціях” на практиці призводило до фактичного заперечення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основних обов’язків громадян передсуспільством і державою.
3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов’язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод людини визнає тільки шаріат. Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов’язані з тим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і не мусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, у свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.
4. Традиціоналістські концепції прав людини складаються в звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); для нього характерними є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно (в рамках племені чи роду).
46. Визначення переліку прав людини, які відносяться до категорії основних і обов’язкових для всіх держав – учасників міжнародних договорів
Як підкреслюється в Преамбулі Конвенції, її учасники «...уряди європейських країн, що дотримуються єдиних думок і мають спільну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права...» мають на меті «...зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких з прав, проголошених в Загальній декларації...» [6]
За юридичною природою конвенційні права і свободи належать до категорії громадянських (особистих) та політичних прав і свобод.
Поняття громадянських прав і свобод пов’язується насамперед з природними правами і свободами, оскільки їхній характер зумовлюється самою сутністю людини як члена суспільства. Природні права – явище об’єктивне, вони не залежать від визнання чи ігнорування їх державою, визначаються самим фактом людського буття. Відповідно, вони є загальними, позанаціональними і позатериторіальними. Громадянські права є правами людини, вони належать всім – як власним громадянам держави, так і іноземцям та особам без громадянства [11, с. 34-35, 101].
Політичні права і свободи забезпечують людини вільну участь в управлінні державою, вирішенні важливих питань суспільного життя. Вони можуть реалізовуватися як індивідуально, так і колективно. Природних характер цих прав випливає з принципу народного суверенітету.
До первісного переліку конвенційних прав і свобод входять: право на життя (стаття 2 Конвенції); заборона катувань (стаття 3 Конвенції); заборона рабства та примусової праці (стаття 4 Конвенції); право на свободу та особисту недоторканість (стаття 5 Конвенції); право на справедливий суд (стаття 6 Конвенції); принцип застосування покарання на підставі закону (стаття 7 Конвенції); право на повагу до приватного та сімейного життя (стаття 8 Конвенції); свобода думки, совісті і релігії (стаття 9 Конвенції); свобода вираження поглядів (стаття 10); свобода зібрань та об’єднання (стаття 11); право на шлюб (стаття 12); право на ефективний засіб юридичного захисту (стаття 13); заборона дискримінації (стаття 14).
Згодом, із прийняттям Протоколів № 1, 4, 7 та 12 перелік конвенційних прав і свобод був розширений. До нього увійшли: право власності (стаття 1 Першого протоколу); право на освіту (стаття 2 Першого протоколу); право на вільні вибори (стаття 3 Першого протоколу); заборона ув’язнення за борг (стаття 1 Протоколу № 4); свобода пересування (стаття 2 Протоколу № 4); заборона вислання громадянина (стаття 3 Протоколу № 4); заборона колективного вислання іноземців (стаття 4 Протоколу № 4); процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців (стаття 1 Протоколу № 7); право на оскарження в кримінальних справах (стаття 2 Протоколу № 7); право на відшкодування у разі судової помилки (стаття 3 Протоколу № 7); право на бути притягненим до суду або покараним двічі (стаття 4 Протоколу № 7); принцип рівноправності кожного з подружжя (стаття 5 Протоколу № 7); загальна заборона дискримінації (стаття 1 Протоколу № 12) [17; 20; 23; 28].
Більшість прав і свобод, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, не є абсолютними. Це, зокрема, стосується права на життя (стаття 2), права на свободу та особисту недоторканність (стаття 5), права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8), свободи думки, совісті і релігії (стаття 9), свободи вираження поглядів (стаття 10), свободи зібрань та об’єднання (стаття 11 Конвенції) та інших.
Названі права і свободи підлягають певним обмеженням, що припускає можливість держави втручатися в процес їхньої реалізації з дотриманням встановлених вимог.
47. Зміст прав людини: міжнародні і національні стандарти
Права людини - це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Зміст та обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку, права людини - явище соціальне: вони породжуються самим суспільством.
Ці можливості за їх основними, "початковими" показниками ("дозами") мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (відповідно до термінів або понять "праведний ", "правильний", "справедливий", "правий" тощо).
Вони не повинні відчужуватися, відбиратись, ліквідовуватися будь-ким, не можуть вони бути і "дарунком" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
У документах різних організацій (зокрема, міжнародних) та в національному законодавстві, у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вираз "права і свободи людини". Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни "права" і "свободи" здебільшого використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається нами через філософську категорію "можливостей ", то така його інтерпретація обіймає, мабуть, також і поняття свобод людини.
Розуміння прав людини як її певних можливостей має місце, так чи інакше, у працях багатьох юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:
o права людини - це певним чином унормована її свобода;
o права людини - це певні її потреби чи інтереси;
o права людини - це її вимоги про надання певних благ, скеровані суспільству, державі, законодавству;
o права людини - це певний вид (форма існування, спосіб вияву) моралі. Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як здається, досить
суттєві, проте не онтологічні, не "субстанціональні" статуси досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.
Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються, насамперед, змістом прав людини, кількісні - поняттям обсягу прав людини.
Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав людини є, наприклад, у ст. 22 Конституції України. Зокрема, частина 3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається розглядуваної нами проблеми обмежування прав людини. Адже звуження змісту і скорочення обсягу прав людини і є основним наслідком їхнього обмежування.
Характеризуючи зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію змісту. З філософської точки зору, зміст - це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура, внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Зі зміною структури, організації суттєво змінюється зміст об'єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як права людини?
48. Тактика і стратегія адвоката з використанням міжнародних договорів
Деякі аспекти застосування рішень Європейського суду та Комітету ООН з прав людини з метою тлумачення принципу «презумпції невинуватості»
Принцип презумпції невинуватості закріплено в Конституції України, а також в міжнародних угодах ратифікованих нашою державою таких наприклад як Європейська конвенція з прав людини і основоположних свобод та Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права. А отже, враховуючи положення статей 8 та 9 Конституції України цей принцип має бути непорушним.
Проте досить часто на практиці відбувається порушення принципу презумпції невинуватості. Про це свідчить наявність низки рішень Європейського суду в яких було визнано порушення Україною пункту 2 статті 6 Європейської конвенції, доповідь п. Ганне Северинсен та Ренати Вольвенд на Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 5 жовтня 2005 року[1], а також результати моніторингів які проводять громадські організації. Так в щорічній доповіді правозахисних організацій за 2006 рік було зазначено, що в умовах чинної кримінально-процесуальної системи часто порушується презумпція невинуватості особи.[2]
Виходом з цієї ситуації в умовах відсутності рішень та висновків Конституційного Суду України з приводу презумпції невинуватості, могло б стати використання національними судами та державними органами рішень Європейського суду та Комітету ООН з прав людини.
Тому застосування Європейської конвенції та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права є обов’язковим для всіх державних органів України.
Що стосується рішень Європейського суду та Комітету ООН з прав людини, то вони мають використовуватись національними судами, у тому числі й Конституційним судом України, перш за все для тлумачення відповідних норм Конвенції і Пакту. Причому, таке використання є обов’язковим відповідно до підпункту п. 3 ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів у якості наступної практики застосування договору.
Отже, довівши можливість і навіть необхідність використання основних стандартів дотримання принципу «презумпції невинуватості» які були вироблені Європейським судом та Комітетом ООН з прав людини, спробуємо в наступній частині окреслити ці стандарти.
Перш за все слід визначити предмет гарантії та сутність презумпції невинуватості в розумінні цих квазісудебних органів.
Так Комітет ООН з прав людини зазначає, що презумпція невинуватості покладає обов’язок доведення на обвинувачення, гарантує, що жодна особа не може вважатися винною доти, доки її винуватість не буде доведена поза розумними сумнівами, забезпечує, щоб сумніви тлумачились на користь обвинуваченого та вимагає, щоб з особами яким висувають обвинувачення у вчиненні кримінального злочину поводилися відповідно до цього принципу.[3]
Це серед іншого означає те, що посадові особи органів державної влади повинні утримуватися від публічних висловлювань, щодо результату судового процесу, особливо тих в яких стверджується про винність певної особи
Дата добавления: 2015-07-19; просмотров: 94 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Африканська система захисту прав людини 3 страница | | | The Cat from Hell |