Африканська система захисту прав людини 3 страница

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист: у ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".

37.Роль прецеденту у рішенні Європейського суду з прав людини за кримінальними справами та проблема його застосування у вітчизняному кримінальному судочинстві

38.Попереднє слідство і його значення для забезпечення прав людини

Досудове розслідування (неофіційні назви — попереднє розслідування, слідство) — діяльність компетентних правоохоронних органів, що полягає у збиранні, дослідженні, оцінці, перевірці та використанні доказів з метою попередження, запобігання та розкриття злочинів, встановлення об'єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, та закінчується винесенням правозастосовного акту за її наслідками.

Кримінальний процесуальний кодекс України визначає досудове розслідування як стадію кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до судуобвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності^[1].

Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і втому обсязі, в якому вони визнають можливим. Основним змістовним наповненням досудового розслідування є проведення слідчих дій, тобто дій, спрямованих на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Слідчі дії розподіляються на гласні та негласні. У цій стадії особі повідомляється про підозру у вчиненні кримінального правопорушення і надається право мати захисника та захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До підозрюваного можуть застосовуватись запобіжні заходи — застава, взяття під варту й інші. Прокурор та слідчий суддя здійснюють нагляд за додержанням законності в діяльності органів досудового розслідування, санкціонують окремі рішення слідчого.

Стадію досудового розслідування вважають найбільш вразливою щодо порушення прав людини і громадянина, адже в ній переплітаються і часто не збігаються інтереси особи, суспільства і держави.На стадії досудового розслідування однією з гарантій, яка має на меті забезпечення дієвого механізму виправлення помилок та недопущення зловживань, а також надання можливості зберегти та реалізувати весь обсяг прав та свобод учасників кримінального провадження, є інститут оскарження.

У процесі досудового розслідування нерідко виникає необхідність оскарження рішень дій чи бездіяльності органів досудового слідства. Право на оскарження у кримінальному процесі забезпечується встановленням у нормах КПК порядку і строків подання (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та рішень у кримінальному судочинстві є обов’язок посадових осіб роз’яснити порядок оскарження при проведенні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень, а також обов’язок забезпечити можливість реалізації цих прав.

Інститут оскарження рішення, дій чи бездіяльності на стадії досудового розслідування, якому присвячено главу 26 КПК, є важливою гарантією захисту прав учасників кримінального процесу і, відповідно до ст. 7 КПК, однією з засад кримінального провадження.

39.Правовий статус особи на попередньому слідстві.

Захист прав особи, яка бере участь у кримінальному процесі, проголошувався та закріплювався у різних міжнародно-правових документах як універсального, так і регіонального характеру. Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини була прийнята 4 листопада 1950 p. і набрала чинності 3 вересня 1953 p. Це найстаріший міжнародний договір, призначення якого полягає в тому, щоб гарантувати додержання прав людини, тому інструмент захисту, який пропонується нею, найбільш розвинутий.

У рамках Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини розглядаються, серед інших, громадянські права, які зачіпають сферу кримінального і цивільного судочинства і за допомогою яких здійснюються процесуальні гарантії для осіб, котрі беруть участь у судовому процесі та у попередньому слідстві.

Проблема прав особи на рызних стадіях кримінального процесу розглядається передусім стосовно підозрюваного й обвинуваченого. Дійсно, в Україні для цього є особливе підґрунтя. Впродовж багатьох років велика кількість людей постраждали від незаконних обвинувачень. Але незалежно від історичного досвіду в усіх країнах становище особи обвинуваченого перебуває в центрі уваги науковця-юриста, судді і адвоката, тому що з ним пов'язано вирішення головного питання кримінальної справи — відповідальності за вчинення злочину.

Звичайно, захист права особи в кримінальному процесі торкається не тільки підозрюваного і обвинуваченого. В літературі зустрічається така класифікація осіб, які потребують захисту своїх прав у межах кримінального процесу:особи, котрі, як передбачено, зазнали шкоди (прямої або непрямої) від вчинення злочину: потерпілий, цивільний позивач, а також їхні представники або правонаступники;суб'єкти права на захист від обвинувачення чи підозри: обвинувачений, підозрюваний, а також захисник, який подає юридичну допомогу цим двом суб'єктам кримінально-процесуальних правовідносин;особи, яких не обвинувачують, не підозрюють і щодо яких не припускають, що їм злочином завдано шкоди, але їх залучають до участі у слідчих та судових діях для одержання від них чи за їхньою участю інформації про обставини справи: свідки, власники приміщень та ін.;особи, які беруть участь у процесі за своїми службовими обов'язками: судді, прокурори, слідчі, адвокати.Розглядаючи положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини, які стосуються кримінального процесу, слід розпочати з положень Конвенції, що захищають право на свободу та особисту недоторканість. Проголошуючи "право на свободу",Конвенція говорить про особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободи свавільно.

Право на свободу і особисту недоторканість повинно сприйматись в цілому як захист від будь-якого процесуального чи матеріально-правового посягання на особисту свободу з боку державних органів. Іншими словами, під "особистою недоторканістю" мається на увазі фізична недоторканість, тобто гарантія від арешту чи затримання.

Переходячи до випадків, коли держава може позбавити свободи особу, необхідно звернути увагу на обов'язковість правомірності такого позбавлення. Кожен із передбачених Конвенцією випадків передбачає положення про те, що арешт або тримання під вартою повинні бути законними. Для забезпечення цієї законності національні органи зобов'язані дотримуватись внутрішнього права і в діях держави не повинно бути ні зловживання владою, ні недобросовісності. Однак, у статті 5 говориться про законність застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі, а не про те, якими вони повинні бути.

Необхідно відмітити, що пункт 2 статті 5 Конвенції вміщує елементарну гарантію: кожний затриманий чи заарештований повинен знати, чому він позбавлений волі. Це положення зобов'язує роз'яснити кожному затриманому чи заарештованому простою, зрозумілою йому мовою юридичні та фактичні підстави його затримання чи арешту для того, щоб він міг звернутись до суду, якщо захоче заперечити законність затримання чи арешту.

Наявність вагомих підстав підозрювати заарештованого у скоєнні злочину є умовою правомірності утримання під вартою, але через деякий час цього вже недостатньо. При розгляді питань щодо обґрунтованості строків утримання під вартою Європейський суд встановлює, чи продовжують інші обставини, на які посилались судові органи, виправдовувати позбавлення волі. Якщо такі обґрунтування достатні, суд встановлює, чи проявили компетентні національні органи особливі зусилля при проведені слідчих процедур.

40.Форми і стадії реалізації прав людини на попередньому слідстві

Забезпечення реалізації прав і законних інтересів учасників попереднього розслідування - прояв проголошених в КПК принципів недоторканості особи, охорони прав і свобод людини і громадянина в кримінальному судочинстві, недоторканності житла, таємниці переговорів і повідомлень, права на користування рідною мовою, права на оскарження кримінально-процесуальних рішень і дій або бездіяльності. Для безпосереднього забезпечення прав і законних інтересів осіб-учасників поперенього розслідування глави КПК містить такі загальні умови: обов'язковість розгляду клопотань; заходи щодо захисту учасників процесу; заходи піклування про дітей, про утриманців підозрюваного або обвинуваченого і заходи щодо забезпечення збереження його майна; судовий порядок отримання дозволу на виробництво низки слідчих дій; участь перекладача.

Реалізація підозрюваним чи бвинуваченим права мати захисника багато в чому залежить від особи, яка провадить дізнання, слідчого, оскільки саме на них закон покладає обов'язок роз'яснити цим учасникам процесу їх право мати захисника, а також забезпечити їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозріння у скоєнні злочину або пред'явленого обвинувачення.

Первинним моментом на стадії попереднього розслідування, коли захисник може бути допущений до участі у справі, є затримання особи за підозрою у скоєнні злочину.

Це означає, що після складання протоколу затримання але до оголошення його затриманому особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані роз'яснити підозрюваному його право мати захисника і побачення з яим віч-на-віч.

Якщо підозрюваний відмовиться від послуг захисника з моменту оголошення йому протоколу затримання, про це він власноручно вказує в протоколі і в такому разі допит підозрюваного здійснюється без захисника.

У тому разі, коли підозрюваний обрав конкретного захнс ника, особа яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані забезпечити його участь у справі.

Коли підозрюваний наполягає на тому, щоб його захишав тільки обраний ним адвокат-захисник І відмовляється від послуг призначеного захисника, про це складається протокол. Відмова від призначеного захисника здійснюється обов'язково у його присутності.

Відмова підозрюваного від захисника при затриманні не звільняє особу, яка провадить дізнання, слідчого від обов'язку знову роз'яснити підозрюваному право мати захисника з моменту оголошення постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і скласти про це протокол.

У тому випадку, коли обвинувачений побажає мати конкретного захисника, слідчий повинен забезпечити його участь при пред'явленні обвинувачення. При цьому пред'явлення обвинувачення необхідно відкласти до явки обраного захисника.

Під час попереднього розслідування особа, яка провадить дізнання, слідчий зобов'язані забезпечити підозрюваному і обвинуваченому право мати захисника при провадженні слідчих дій.

КПК передбачає обов'язок особи, яка провадить дізнання і слідчого своєчасно повідомити захисника про час і місце провадження слідчих дій, які виконують за участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника.

Проведення слідчих дій, в яких участь захисника є обов'язковою, без нього слід розглядати як істотне порушення кримінально-процесуального закону, що тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування.

41. Права людини на попередньому слідстві, їх гарантії

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду задля того, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).

Стадію досудового розслідування вважають найбільш вразливою щодо порушення прав людини і громадянина, адже в ній переплітаються і часто не збігаються інтереси особи, суспільства і держави.

Як вважає М.В. Лотоцький, на стадії досудового розслідування однією з гарантій, яка має на меті забезпечення дієвого механізму виправлення помилок та недопущення зловживань, а також надання можливості зберегти та реалізувати весь обсяг прав та свобод учасників кримінального провадження, є інститут оскарження.

У процесі досудового розслідування нерідко виникає необхідність оскарження рішень дій чи бездіяльності органів досудового слідства. Право на оскарження у кримінальному процесі забезпечується встановленням у нормах КПК порядку і строків подання (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та

рішень у кримінальному судочинстві є обов’язок посадових осіб роз’яснити порядок оскарження при проведенні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень, а також обов’язок забезпечити можливість реалізації цих прав.

Інститут оскарження рішення, дій чи бездіяльності на стадії досудового розслідування, якому присвячено главу 26 КПК, є важливою гарантією захисту прав учасників кримінального процесу і, відповідно до ст. 7 КПК, однією з засад кримінального провадження. Аналогічна глава 22 «Оскарження дій слідчого і прокурора» містилася і в КПК 1960 р. За старим КПК оскарженню підлягали тільки дії слідчого і прокурора, за новим – також їхні рішення та бездіяльність [1, 128].

Новелою кримінального процесуального законодавства України є також те, що суттєво змінено систему запобіжних заходів та правове регулювання порядку і підстав їх застосування під час досудового розслідування та в судовому провадженні. Запобіжні заходи належать до тих кримінальних процесуальних інститутів, які застосовуються при здійсненні більшості кримінальних проваджень, і таким способом обмежуються конституційні права підозрюваного та обвинуваченого.

Зокрема, є позитивним те, що прийняття рішення про обрання запобіжних заходів та продовження строку їх дії віднесено до виключної компетенції слідчого судді (під час досудового розслідування) або суду (в судовому провадженні). Це пояснюється високою цінністю прав і свобод людини, яка викликає необхідність впровадження особливої процедури, що містить гарантії, які унеможливлюють їх безпідставне обмеження під час здійснення кримінального провадження. Саме така процедура утворює зміст окремого судового провадження щодо забезпечення судом законності обмеження конституційних прав і свобод людини під час досудового розслідування та не порушення цих прав органами внутрішніх справ. Відповідно до вимог нового КПК України при необхідності застосувати запобіжний захід слідчий за погодженням з прокурором чи прокурор ініціюють розгляд слідчим суддею клопотання про застосування запобіжних заходів і при постановленні відповідної ухвали отримують законну правову підставу для обмеження права людини під час провадження досудового розслідування кримінального правопорушення [2, 220-222].

42. Право на людську гідність та її дотримання на попередньому слідстві.

Право на повагу до ЛГ у рамках кримінального провадження закріплене у ст. 11 КПК України. Відповідно до неї:

·Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

·Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

·Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

Закріплення такої норми стало результатом імплементації в українське законодавство наступних норм міжнародного права:

·ст. 5 Загальної декларації прав людини

·ст.ст. 7,10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

·ст. 3 Конвенції проти катувань

·ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Положення ст. 11 КПК спрямовані на захист особи, її честі і гідності, передусім від будь-яких зловживань із боку тих посадових осіб, які наділені в кримінальному провадженні владними повноваженнями, що дозволяють їм застосовувати відносно учасників кримінального процесу заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі й запобіжні заходи, здійснювати інші дії, пов'язані з обмеженням прав і свобод людини.

У той же час ця стаття передбачає обов'язок органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне провадження, вживати заходів до забезпечення поваги до людської гідності, прав і свобод одних учасників процесу від посягань інших.

Чинне законодавство не містить визначення поняття гідності. Традиційно під нею розуміють морально-етичну категорію, що означає повагу і самоповагу людської особистості, невід'ємну та невідчужувану властивість людини як вищої цінності, що належить їй від народження незалежно від того, як вона сама і довколишні люди сприймають і оцінюють її особу. Свого часу ПВСУ у Постанові від 27 лютого 2009 р. № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" розтлумачив, що під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.

У кримінальному провадженні неприпустимі будь-які прояви катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання, погрози застосування такого поводження, утримування особи у принизливих умовах, примушування до дій, що принижують людську гідність.

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання запроваджує своє визначення, відповідно до якого "катування" означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. У цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

Ця стаття є однією із загальних засад кримінального судочинства, яка має втілення у положеннях, що стосуються окремих кримінальних процесуальних процедур. Зокрема, отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження тягне за собою визнання їх недопустимими (ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК); проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їхні честь і гідність, не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); при освідуванні не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров'я (ч. 4 ст. 241 КПК).

Під засобами захисту в контексті статті слід розуміти право особи на всі форми оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб, які здійснюють провадження, право звернення до суду, органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організації. Зокрема, рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді під час досудового розслідування можуть бути оскаржені особою відповідно до вимог гл. 26 КПК. Відповідно до Конституції України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (частини 3,4 ст. 55).

43.Презумпція невинності на попередньому слідстві та проблема оцінки доказів

Принцип презумпції невинуватості у кримінальному провадженні закріплений у ст.17 КПК. Відповідно до неї:

·Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

·Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

·Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

·Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

·Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Презумпцію невинуватості необхідно розглядати в загальноправовому і процесу-
альному значеннях. Як загальноправова вимога вона визначає положення особи
в суспільстві. Хоча цей принцип сформульований як кримінальний процесуальний,
однак його дія виходить за рамки лише кримінального процесу. Презумпція невину-
ватості – об’єктивне правоположення. Це вимога закону, звернена до всіх громадян,
посадових осіб, державних і громадських організацій, до суспільної думки в цілому.
Такої позиції дотримується і ЄСПЛ, що у своєму рішенні від 10 лютого 1995 р. у спра-
ві «Аллене де Рібермон проти Франції» підкреслив, що сфера застосування принципу
презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов’язковий не лише для криміналь-
ного суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх
інших органів держави.

У процесуальному значенні презумпцію невинуватості необхідно розглядати як
вимогу, що визначає правове положення учасників кримінального судочинства, і на-
самперед підозрюваного, обвинуваченого, як основу їхніх процесуальних прав, гаран-
тію всебічного, повного, неупередженого дослідження обставин кримінального про-
вадження.

Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Конституція додає також до цього положення, що неможе ґрунтуватися обвинувачення на припущеннях.
Відповідно до закону доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані,
отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий
суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають зна-
чення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК).
Новий КПК встановлює жорсткі вимоги щодо допустимості доказів. ЄСПЛ у своїх
рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національ-
ного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати
надані їм докази (рішення у справах «Тейксейр де Кастро проти Португалії» від 9
червня 1998 р.; рішення у справі «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 р.),
а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати
основним правам, визнаним КЗПЛ, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на
повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність
житла (статті 5, 8) тощо.

Відповідно до вимог КПК докази визнаються допустимими, якщо вони отримані
у порядку, встановленому КПК. Закон пов’язує недопустимість доказів перш за все
з істотним порушенням прав та свобод людини. Зокрема, недопустимими є докази,
отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Кон-
ституцією України та законами України, міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази,
здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод
людини. Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основопо-
ложних свобод, зокрема, такі діяння, як здійснення процесуальних дій, які потребують
попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що п ри-
нижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; по-
рушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не
була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати
на запитання, або їх отримання з порушенн ям цього права; порушення права н а пере-
хресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрю-
ваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні (ст. 87 КПК).
Саме такий шлях обрав Конституцій ний Суд України з прав людини, даючи офі-
ційне тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України. Суд зазначив, що обви-
нувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних
у результаті порушення або обмеження конституційних прав і свобод особи, крім
випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження.
Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі
можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуаль-
ного законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією
забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухва-
лення законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення ч. 3 ст. 62 Кон-
ституції України «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних неза-
конним шляхом» дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину
не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб,
а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з пору-
шенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних;
не уповноваженою на те особою тощо (Рішення КСУ у справі за конституційним по-
данням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини
третьої статті 62 Конституції України 20 жовтня 2011 № 12-рп/2011).
Недопустимі докази не можуть бути використані при прийнятті процесуальних
рішень, на них не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ст. 86 КПК).
Крім того законом передбачаються випадки визнання доказів недопустимими (статті
87–89 КПК). Порушення зазначених вимог КПК позбавляють отримані відомості до-
казового значення, роблять доказ недопустимим. Такий доказ не може бути покладе-
ний в основу підозри, обвинувачення, використаний для доказування інших значущих
у кримінальному провадженні обставин.

Конституційне положення про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на
припущеннях, слід тлумачити обмежно. Йдеться лише про такі припущення, на під-
ставі яких можуть бути зроблені обвинувальні висновки. Якщо ж це результат тлума-
чення сумнівів на користь особи, то такі припущення можуть і повинні бути викорис-
тані тими, хто веде процес, для формулювання висновків у справі.

44. Міжнародні стандарти прав людини і адвокатська діяльність

Адвокатська діяльність відіграє значну роль у забезпеченні захисту прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого під час кримінального провадження. Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Республіки Крим, області, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям.

Дата добавления: 2015-07-19