Африканська система захисту прав людини 2 страница

Умови визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Ці умови та підстави, на яких у виконанні рішень може бути відмовлено, передбачено у ст. 3-6 Нью-Йоркської конвенції. Умовою визнання і виконання іноземного арбітражного рішення є надання в компетентний суд документів, передбачених у п. 1 ст. 4 цієї конвенції. Вони подаються стороною, яка просить виконання арбітражного рішення, і містять:

1) належним чином засвідчені справжнє арбітражне рішення або його копію;

2) справжню арбітражну угоду або належним чином засвідчену її копію.

Стаття 3 Нью-Йоркської конвенції передбачає, що прийнята у державі — учасниці Конвенції виконавча процедура для іноземних рішень може бути обтяжливішою, ніж для внутрішніх. Один з аспектів можливої процесуальної відмінності — термін давності для виконання арбітражних рішень. У підходах країн-учасниць наявні розбіжності. Так, в одних країнах арбітражне рішення "діє" безстроково і може бути пред'явлене до виконання в будь-який час, в інших законодавство встановлює для цього спеціальні терміни.

В Україні (як і в багатьох колишніх республіках СРСР), згідно зі ст. 3 Закону України "Про визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів", за винятком деяких випадків, "рішення іноземного суду, може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з моменту вступу рішення в законну силу". Іншими словами, кредитор рішення може звернутися до компетентного українського суду із клопотанням про визнання і виконання цього рішення протягом трьох років з моменту набуття ним чинності. У свою чергу, ст. 84 Закону України "Про виконавче провадження" передбачає, що, "виконавчий документ, виданий у встановленому порядку на підставі рішення іноземного суду чи арбітражу, може бути пред'явлений до примусового виконання протягом трьох років з моменту вступу рішення в законну силу".

29. Система стандартів юридичних гарантій прав людини як складова соціально-правового механізму захисту прав людини

Гарантії прав і свобод людини та громадянина - це система конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективна реалізація громадянами своїх прав та свобод, їх охорона і захист у разі правопорушення, їх головне призначення полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони і захисту суб'єктивних прав та свобод.

Роль та значення гарантій прав і свобод людини та громадянина визначається тим, що вони являють собою сукупність різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, що створюють максимум можливих на даному етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної реалізації прав і свобод людини та громадянина.

Система гарантій прав і свобод людини та громадянина є досить складною і розгалуженою.

1. За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії поділяються на:

- загальні:

o економічні - втілюються у багатоплановому функціонуванні економіки, в існуючій системі багатоманітності форм власності - державної, колективної, приватної, комунальної та інших як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично, а також в економічній самостійності, що забезпечує юридичну рівність учасникам економічних відносин;

o політичні - виступають головні принципи функціонування і устрою української держави, до яких належать принцип народовладдя; принцип державного суверенітету; розподіл владних повноважень між незалежними та взаємопов'язаними гілками влади - законодавчою, виконавчою та судовою; політичний плюралізм тощо;

o соціальні-виступає весь комплекс відносин і взаємозв'язків вільного громадянського суспільства.

o ідеологічні - виявляються у загальному визнанні та сприйнятті загальнолюдських гуманістичних цінностей, ідей демократичної правової соціальної держави і громадянського суспільства, верховенства права та соціальної справедливості.;

- спеціальні:

o матеріальні - це передбачені нормативно-правовими актами найважливіші умови забезпечення охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, що мають загальнообов'язковий характер;

o процесуальні - це встановлені законом засоби забезпечення прав і свобод людини та громадянина в процесі захисту цих прав і свобод під час відправлення правосуддя у разі їх незаконного порушення;

o організаційно-правові - це передбачена законодавством організаційна діяльність державних органів та недержавних організацій по забезпеченню, охороні та захисту прав і свобод особи.

o галузеві-це юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина, що містяться у нормах права відповідних галузей права.

2. За сферою дії гарантій прав і свобод людини та громадянина поділяють на:

- міжнародно-правові (планетарні) --є принципово новим типом гарантій прав і свобод для країн пострадянського блоку, адже через міжнародну Ізоляцію міжнародні гарантії на них не розповсюджувались.

ЗУ «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії» від 05.10.2000. Державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму;

Основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

До числа основних державних соціальних гарантій включаються:

 мінімальний розмір заробітної плати;

 мінімальний розмір пенсії за віком;

 неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

 розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.

Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Основні державні соціальні гарантії визначаються виключно законом.

Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Інші державні соціальні гарантії. Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії щодо:

 рівня життя населення, що постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;

 рівнів оплати праці працівників різної кваліфікації в установах та організаціях, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів;

 стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних навчальних закладів;

 індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін;

 надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування;

 забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

30. Об’єктивні і суб’єктивні фактори впливу на систему стандартів юридичних гарантій прав людини

У широкому плані поняттям гарантії прав людини охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, які спрямовані на повну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного дотримання. Хоча ці фактори дуже різноманітні, але вони виступають в якості умов, засобів, способів, прийомів і методів правильного здійснення процесу реалізації прав і свобод.

Розподіл гарантій прав на об'єктивні і суб'єктивні має умовний (відносний) характер. У літературі з цього приводу немає чітких критеріїв. Таким чином, до розряду об'єктивних гарантій варто віднести ті умови і засоби здійснення прав і свобод, що створюються, і особливо використовуються, в охоронній діяльності суспільства, держави, її органів та посадових осіб.

Ті засоби, що застосовує громадянин для захисту прав на власний розсуд, можна віднести до суб'єктивних гарантій.

31.Універсалізація гарантій прав людини на основі законності, правопорядку, правової держави

Права людини – це гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток, та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Універсалізація прав людини – це процес нормативного закріплення на національному рівні встановлених на міжнародному та загальносвітовому рівнях єдиних стандартів прав людини, а також запровадження універсальних механізмів їх реалізації, забезпечення та захисту.

Універсалізацію можна визначити як всезагальний, всеохоплюючий характер прав людини, різносторонність та адекватне застосування до будь-якої людини, соціуму, незалежно від їх особливостей. Універсалізація також означає адекватне сприйняття прав людини і однакове їх застосування як на глобальному, так і на кожному з регіональних рівнів.

Універсалізацію прав людини ототожнюють із загальним сприйняттям єдиних стандартів прав людини, проголошених, зокрема у Загальній декларації прав людини.

Теоретичним і законотворчим підставою універсалізації прав і свобод людини є загальнолюдські норми, діяльність різних громадських організацій і різні пакети міжнародних угод і документів, прийнятих, підписаних і ратифікована різними країнами Наприклад Загальна декларація прав людини і громадянина включає в себе пункти, що свідчать про універсалізації загальнолюдських цінностей добра, солідарності, свободи думки і совісті, рівності людей перед законом, ролі і значимості окремої особистості в суспільному системі

32. Відповідальність як засіб забезпечення прав людини

Передумовою відповідальності є вибір індивідом можливої поведінки. Вибір визначається життєвою позицією особистості, в основі якої лежать моральні імперативи. Всі дії пов’язані з вибором і передбачають активність особистості, незалежно від того, нав’язана їй відповідальність ззовні чи взята нею добровільно.

Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання розглядається у різних галузях права. Серед різновидів відповідальності особливе місце належить юридичній відповідальності як найважливішому різновидові соціальної відповідальності.

Під юридичною відповідальністю розуміється застосування до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми заходів державного примусу, що виражаються в позбавленні особистого, організаційного чи майнового характеру.

Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно, без державного втручання. Всі види відповідальності слугують попередженню нових правопорушень.

Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб’єктів – органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку, що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами. Залежно від суб’єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною; б) колективною.

Розрізняють також внутрішню державну й міжнародну юридичну відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій підставі розрізняють юридичну відповідальність: а) кримінально-правову; б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) дисциплінарну та матеріальну відповідальність робітників і службовців та ін. Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедливості.

Правова охорона прав і свобод громадян здійснюється за допомогою різноманітних засобів, зокрема, шляхом встановлення і застосування заходів юридичної відповідальності. Механізм правової охорони потребує подальшого удосконалення, приведення у відповідність до нових умов, що склались в Україні, міжнародних стандартів. Основним елементом, на якому базується зазначений механізм, є об’єкт правової охорони – права і свободи громадян. Саме через свої функції юридична відповідальність здійснює охорону прав і свобод людини і громадянина

33. законодавство у системі гарантії прав людини

Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять своє об'єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав 1 свобод людини і громадянина, а саме - в Конституції України, законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Конституція України також встановлює загальні принципи нормативно-правових гарантій. Зокрема, ст. 57 Основного Закону визначає, що закони та Інші нормативно-правові акти, які визначають права громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. В іншому випадку такі нормативно-правові акти є нечинними

При цьому конституційні права і свободи людини і громадянина, згідно зі ст. 64 Основного Закону, не можуть бути обмеженими, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану

Організаційно-правові гарантії представлені системою основних суб'єктів конституційного права, що включає народ України, територіальні громади, органи державної влади й органи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, політичні партії, громадські організації тощо. Ці суб'єкти конституційного права уповноважені визначати основні права і свободи людини і громадянина, закріплювати механізми їх реалізації та здійснювати судовий і позасудовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Кожен має право звернутися за захистом своїх прав і свобод до позасудових суб'єктів, уповноважених захищати конституційні права і свободи людини і громадянина. В Україні для цього існує спеціально створений орган - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, порядок діяльності якого визначається Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 р. У разі, коли національні позасудові засоби захисту прав людини вичерпано, особа має гарантоване Конституцією України право звернутися до міжнародних правозахисних організацій (ст. 55). З огляду на сучасну теорію та практику юридичного гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, поряд з національними нормативно- і організаційно-правовими гарантіями, слід виділяти міжнародні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Міжнародні спеціальні правові гарантії прав і свобод людини і громадянина прийнято розмежовувати на нормативні та інституційні

Нормативні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних договорів, угод і рамкових конвенцій у сфері основних прав і свобод людини і громадянина. До основних міжнародних актів у цій сфері відносять Загальну декларацію прав людини 1948 p.. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 року, Конвенцію про охорону культурної І природної спадщини 1972 року та ряд інших. Інституційні міжнародні гарантії представлені системою міжнародних установ і організацій, уповноважених здійснювати судовий і позасудовий захист основних прав і свобод людини й громадянина

34. Понятійно-категоріальний апарат міжнародних стандартів прав людини у кримінальному законодавстві: проблема тлумачення та інтерпритації

35.Реалізація міжнародно-правових актів у вітчизняному кримінальному законодавстві:проблема мотивації

Співвідношення міжнародного та внутрішнього права належить до дискусійних питань юридичної науки через надзвичайну складність цієї проблеми, яку прийнято відносити до найбільш суперечливих у теорії права. Звернемось до вітчизняної нормативної бази.

Стаття 8 Конституції України [3] вказує на те, що в нашій державі Основний Закон має найвищу юридичну силу. Відповідно ж до його ст. 9 міжнародні нормативні акти, ратифіковані Верховною Радою України, також є частиною національного законодавства. Причому слід звернути увагу, що згідно з цією ж статтею в разі невідповідності міжнародного договору положенням Конституції він може бути укладений лише після внесення до неї відповідних змін. Враховуючи те, що всі нормативно-правові акти, прийняті органами державної влади України, не повинні суперечити Основному Закону держави, теоретично колізій між міжнародними договорами та внутрішнім законодавством не має бути. Однак можна констатувати, що на практиці ми нерідко бачимо інше. В таких випадках, на нашу думку, перевагу повинні мати все ж норми міжнародного права.

До речі, цієї позиції дотримується й вітчизняний законодавець, закріпивши у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» таке положення: якщо міжнародним договором України, що набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Адже, як зазначається у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів [4], ратифікованої ще Верховною Радою УРСР 14 квітня 1986 року [5], держава - учасниця міжнародного договору не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання щодо невиконання нею положень відповідного договору. Інакше кажучи, внутрішнє право держав не може превалювати над правом міжнародним, однак заперечення верховенства внутрішнього права не є утвердженням примату міжнародного, втіленого в міжнародному договорі [6, 5].

міжнародне кримінальне право носить універсальний характер, що дає можливість державам враховувати особливості національних правових систем. Воно не обмежує держави у виборі форм і способів виконання зобов’язань, які випливають з договорів та інших джерел міжнародного права [8, 91]. Таким чином, не всі діяння, котрі вважаються злочинними відповідно до внутрішнього права держав, вважаються такими згідно з приписами міжнародного кримінального права.

Основні ж склади міжнародних злочинів, окрім закріплення в конвенціях, визначені статутами міжнародних воєнних трибуналів. До них належать передусім злочини проти миру, військові злочини та злочини проти людяності, що являють собою протиправні діяння за загальним міжнародним правом (міжнародні злочини). Оскільки злочинність таких діянь визначається саме загальним міжнародним правом, їх дія поширюється на всіх винних осіб, де б вони не знаходилися. До речі, Особлива частина Кримінального кодексу України (КК України) містить спеціальний розділ ХХ «Злочини проти миру, людства та міжнародного правопорядку», який охоплює склади основних міжнародних злочинів.

Що стосується злочинів міжнародного характеру, то Склади таких злочинів передбачені конвенціями, котрі зобов’язують держав-учасниць імпле- ментувати відповідні норми у внутрішнє кримінальне законодавство з метою забезпечення національної юрисдикції. Як правило, цей процес відбувається за схемою, вказаною в ст. 5 Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації. Тут зазначається, що кожна держава застосовує такі заходи, які можуть виявитися необхідними, щоб встановити свою юрисдикцію над злочином. Зазвичай конвенції містять настанови, що зобов’язують держави відповідно до міжнародного й національного права вживати всіх практично можливих заходів з метою запобігання відповідним злочинам. Як приклади можна навести ст. 4 та ст. 6 Конвенції ООН про захист усіх осіб від насильницьких зникнень від 20 грудня 2006 року, ст. 4 Конвенції ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму від 12 вересня 2002 року, ст. 3 Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність від 7 вересня 2005 року.

Такий підхід, на нашу думку, забезпечує дотримання суверенітету держав та узгоджується з нормами внутрішнього кримінального законодавства. Наприклад, із КК України, зокрема зі ст. 3 [7], випливає, що законодавство України про кримінальну відповідальність містить лише Кримінальний кодекс України. Тобто притягнення особи до кримінальної відповідальності може бути здійснене тільки на підставі норм, закріплених цим Кодексом.

Слід зазначити, що у випадку вчинення злочину міжнародного характеру вирок виноситься на підставі національного законодавства. У випадку з міжнародними злочинами міжнародний трибунал виносить вирок безпосередньо на підставі міжнародного права, причому національні суди можуть це робити як на підставі міжнародного, так і внутрішнього права.

Національні суди застосовують норми кримінального права із застереженнями. До їх числа належать, зокрема: трансформація договірних норм у внутрішнє кримінальне законодавство; ратифікація та опублікування договорів згідно зі встановленими у законодавствах держав правилами; відповідність договорів загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права; точність і конкретність міжнародних договорів; урахування їх застосування національними судами.У практиці судів України допускається застосування судами норм міжнародних договорів після їх ратифікації та опублікування в офіційних джерелах. Проте в судовій практиці немає прецедентів прямого застосування норм міжнародного кримінального права при винесенні рішень у кримінальних справах про злочини міжнародного характеру. В таких випадках суди й надалі будуть керуватися національним законодавством, у яке трансформуються норми міжнародного кримінального права.

Міжнародне кримінальне право містить не лише норми кримінального права, а й значну кількість норм кримінально-процесуального характеру, регулює питання співробітництва держав щодо протидії міжнародній злочинності. І тут перед судовими органами при винесенні рішень у кримінальних справах постають питання щодо застосування норм міжнародного кримінального права.

У ст. 3 КК України вказується, що вітчизняне кримінальне законодавство ґрунтується в тому числі й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, тлумачення змісту яких як частини вітчизняної правової системи допускається у вільній формі. Це, в свою чергу, ставить під сумнів можливість використання таких принципів і норм при розгляді кримінальних справ, оскільки вони чітко не сформульовані в законодавчих актах і носять абстрактний характер. А суд чи слідчі органи не вправі визначати, чи є те або інше положення міжнародного права загальновизнаним, та, відповідно, чи входить воно до правової системи України.

Таким чином, взаємодія міжнародного кримінального права та кримінального права України відрізняється характерними особливостями. Слід пам’ятати, що міжнародне кримінальне право має на меті передусім не протидію особливо небезпечним злочинам, а їх попередження, у зв’язку з чим воно містить норми не лише кримінально- правового, а й процесуального характеру. Традиційно при визначенні наявності в діях особи складу злочину проти міжнародного права національними правозастосовними органами використовуються норми вітчизняного кримінального права, котрі стали наслідком імплементації у внутрішнє кримінальне законодавство норм міжнародних договорів. Можливістю прямого застосування міжнародних договорів користуються рідко, оскільки, як показує практика, вітчизняне законодавство залишає відкритими низку питань стосовно порядку їх застосування. Це дає підстави окреслити коло проблем, що постають перед кримінально- правовою наукою у зв’язку з необхідністю розробки дієвого механізму безпосередньої реалізації норм міжнародного кримінального права у правовій системі України.

36.Правові позиції у контексті співвідношення вітчизняного кримінального законодавства і міжнародних стандартів прав людини

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах.[15]

Згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного права до міжнародного.

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.[16]

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів Поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов'язки, що пов'язані зі шлюбними відносинами. В Основному Законі ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23).

Деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно.

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, у загальній формі, без юридичної конкретики.

У міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації[17], ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[18], ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права "розведені"; у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Дата добавления: 2015-07-19