Поняття, зміст та фактори політичного розвитку.

Політичне життя суспільства можна розглядати як сукупність різновекторних і різнодинамічних у часовому вимірі політичних процесів. Будь-яка система (суспільна, політична, економічна, біологічна) живе в певних ритмах свого розвитку, які можна дослідити саме через динаміку процесів, що відбуваються в межах цієї системи. Те саме можна сказати і про розвиток державно-політичних, соціально-культурних та інших складних систем. Політичний процес — це динаміка подій, явищ і дій, що відбуваються в політичній сфері суспільства в контексті функціонування політичної системи розгляданого суспільства. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний, який являє собою сукупність подій, явищ, дій соціальних спільнот, груп, індивідів, спрямованих на їх відтворення та забезпечення стабільності суспільної системи. Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного процесу. У свою чергу політичний процес логічно розглядати як соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці. Політичний процес охоплює вертикальний та горизонтальний зрізи політичних відносин, є безперервним і різновекторним. У вузькому розумінні політичний процес можна розглядати як технологію здійснення влади суб'єктом політики. Якщо додати до цього ще й політичні події та явища, не контрольовані суб'єктом політики, можна розглядати політичний процес у широкому розумінні. Структура політичного процесу (у вузькому розумінні) являє собою:

• формування цілей і завдань політичних інститутів (держави, політичних партій і т. ін.);

• конституювання та утворення політичних інститутів і організацій;

• ухвалення та виконання політичних рішень;

• підтримка функціонування політичних інститутів і організацій;

• контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку політичних інститутів

Політичні процеси за характером спрямування можуть бути, зокрема, прогресивні та регресивні. Якщо йдеться про прогресивний характер політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, умотивованим є введення ще й такого терміна до нашого політологічного словника, як "політичний розвиток". Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати "політичний розвиток" і "політична модернізація". Передумовою активної розробки теорії політичного розвитку було намагання перенести модель британської або американської систем, які вважалися зразком політичного розвитку, до країн, що розвиваються. Однак цей широкомасштабний експеримент з упровадження західних політичних цінностей в інше соціокультурне середовище не дав очікуваних результатів. Проте теорія політичного розвитку (модернізації) істотно вплинула на розвиток сучасної політичної науки. Саму ідею детермінації політичного розвитку висловлював ще Арістотель, який відзначав залежність політичної сфери суспільства від соціальних чинників (соціальної нерівності). Існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку започаткував Н. Макіавелл, а з ним і його співвітчизники й послідовники — В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які декларували ідею самостійності політики й навіть її першості щодо інших сфер суспільного життя. На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти. Водночас наприкінці 50-х років XX ст. у межах порівняльної політології виник напрям — теорія політичної модернізації (політичного розвитку). Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г.Алмонда і Д. Пауелла "Порівняльна політологія. Підхід з позиції "концепції розвитку" (1966), Д.Ептера "Політика модернізації" (1965), Л. Пая "Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження" (1966), С. Ейзенштадта "Модернізація: протест і вимір" (1966), С Хантінгтона "Політичний порядок у суспільствах, що змінюються" (1968). На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного. Г.Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитетами серед прихильників теорії політичної модернізації, на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій політичних інститутів охоплюють три процеси: 1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їхніх функцій; 2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання (Л. Пай); 3) тенденцію до рівноправ'я. Про здатність політичної системи до виживання свідчить її намагання модернізуватися. Системи з різними формами комунікації та соціалізації (мас-медіа, школи, вузи, церкви, армія тощо) культивують певні зразки політичної поведінки, підтримують віру в легітимність влади, її справедливість і т. ін. Для вимірювання ступеня модернізованості політичної системи Г. Алмонд та Д. Пауелл запровадили такі критерії:

• диференціацію політичних ролей — інтереси кожної соціальної групи мають лобіюватися;

• спеціалізацію політичних інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії;

• культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація).

Насамкінець варто наголосити, що в чистому вигляді традиційних і сучасних політичних систем не існує. А перевага того чи іншого компонента відбиває ступінь розвитку системи. Із цим не можна не погодитися, відзначаючи корисність для практики цієї теорії, яку, втім, не варто абсолютизувати.

Дата добавления: 2015-07-16