Читайте также:
|
«Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидний, чорнобривий, чорновусий, а веселий, а жартівливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили».
«А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода ‒ головою ляже, а врятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує».
«…То він і хату його спалить, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам’ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача».
«…Я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяць з неба схопить… Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш».
Катря і Тетяна
«…Мав дві дочки. Одна ‒ Катрею звали ‒ вже дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна; друга ‒ Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах».
«Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає».
«Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіт кований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці».
«Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білу ручку; взяла її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку».
Семен
«…Вродливий парубок, хисткий як очеретина, сміливий, як сокіл».
«…Треба ждати! Я в свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика здобич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний… Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу, де хутором красивий да й поклонюсь тоді твоєму батькові… Тільки люби мене вірно, моя дівчино!»
«Не плаває ‒ літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває».
«Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля ‒ я припливу до тебе, припливу не наймитом ‒ вільним козаком».
Тести. Життя й творчість Марка Вовчка
1. Справжнє прізвище Марка Вовчка:
А. Марія Вілінська.
Б. Ганна Барвінок.
В. Лариса Косач.
Г. О.Рошкевич.
2. Марко Вовчок народилася в:
А. Московській губернії.
Б. Київській губернії.
В. Орловській губернії.
Г. Полтавській губернії.
3. Чоловіка Марка Вовчка звали:
А. Я.Головацький.
Б. М.Шашкевич.
В. В.Білозерський.
Г. О. Маркович.
4. Марко Вовчок ввела в українську літературу жанр:
А. Історичний роман.
Б. Історичну повість.
В. Баладне оповідання.
Г. Історичний роман у віршах.
5. Дочкою Марка Вовчка назвав:
А. Т.Шевченко.
Б. І.Франко.
В. В.Білозерський.
Г. О. Маркович.
6. «Максим Гримач» за жанром:
А. Соціально-побутове оповідання.
Б. Історичне оповідання.
В. Баладне оповідання.
Г. Оповідання-феєрія.
7. Із скількох частин складається оповідання «Максим Гримач»?
А. 2.
Б. 3.
В. 4.
Г. 5.
8. Оповідання «Максим Гримач» - яскравий приклад:
А. Бароко.
Б. Реалізму.
В. Романтизму.
Г. Сентименталізму.
9. Коли відбувалися події оповідання «Максим Гримач»?
А. У Київ увійшли польські війська.
Б. Незадовго перед Чорною радою.
В. На Вкраїні панували Польща і Московщина.
Г. Напередодні Коліївщини.
10. Де жив Максим Гримач?
А. На хуторі проти Черкас, нижче Домонтова.
Б. На хуторі Хмарище біля Києва.
В. На хуторі біля Ніженя.
Г. На хуторі біля Полтави.
11. Біля якої річки розгортаються події оповідання?
А. Дніпра.
Б. Дністра.
В. Дінця.
Г. Случа.
12. Скільки доньок було у Максима Гримача?
А. 1.
Б. 2.
В. 3.
Г. 4.
13. Як звали старшу доньку Максима Гримача?
А. Тетяна.
Б. Оксана.
В. Наталка.
Г. Катря.
14. Як звали меншу доньку Максима Гримача?
А. Тетяна.
Б. Оксана.
В. Наталка.
Г. Катря.
15. Про кого в оповіданні сказано « хороша та пишна, як королівна »?
А. Тетяну.
Б. Оксану.
В. Наталку.
Г. Катрю.
16. Про кого в оповіданні сказано: « Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидний, чорнобривий, чорновусий, а веселий, а жартівливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили »?
А. Максима.
Б. Семена.
В. Шляхтича.
Г. Миколу.
17. Про кого в оповіданні сказано: « А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода ‒ головою ляже, а врятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує »?
А. Шляхтича.
Б. Семена.
В. Максима.
Г. Миколу.
18. Про кого в оповіданні сказано: « Вродливий парубок, хисткий як очеретина, сміливий, як сокіл »?
А. Шляхтича.
Б. Семена.
В. Максима.
Г. Миколу.
19. Про кого в оповіданні сказано: « Не плаває ‒ літає, тільки човен синю хвилю розбиває »?
А. Шляхтича.
Б. Семена.
В. Максима.
Г. Миколу.
20. Що плели у пана Максима Гримача?
А. Кошики.
Б. Нагайки.
В. Мотузки.
Г. Тин.
21. Про кого в оповіданні сказано « так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі або в віконце виглядає, як ясочка »?
А. Тетяну.
Б. Оксану.
В. Наталку.
Г. Катрю.
22. Був Максим удовець, мав дві дочки... Жили вони в батька:
А. У розкошах.
Б. У строгості.
В. У бідності.
Г. У молитвах.
23. – От,- каже, було, хто з громади, - ти, брате Максиме:
А. Зовсім товстий став.
Б. Зовсім про нас забув.
В. Зовсім у пана вбрався.
Г. Зовсім постарів.
24. Про кого в оповіданні сказано: « Поміж тим квітом сама, як найкращий квіт, походжає »?
А. Тетяну.
Б. Оксану.
В. Наталку.
Г. Катрю.
25. Про кого в оповіданні сказано: « Так-то гарно убралась! Сорочка тоненька і плахта шовкова, пояс сріблом цвіт кований, черевички високі; дрібно, дрібнесенько русу косу заплела, і золотий перстень блищить на правій руці »?
А. Тетяну.
Б. Оксану.
В. Наталку.
Г. Катрю.
26. Про кого в оповіданні сказано: « Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голівку на білу ручку; взяла її думки та гадки. Там, під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку »?
А. Тетяну.
Б. Оксану.
В. Наталку.
Г. Катрю.
27. – Я припливу до тебе не наймитом, а:
А. Вільним козаком.
Б. Багатим козаком.
В. Осавулою козацьким.
Г. Козацьким ватажком.
28. Кому належать слова: « Я в свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика здобич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний »?
А. Шляхтичу.
Б. Семену.
В. Максиму.
Г. Миколі.
29. Кому належать слова: « Я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяць з неба схопить »?
А. Шляхтичу.
Б. Семену.
В. Максиму.
Г. Миколі.
30. Коли Семен обіцяє Катрі повернутися:
А. До Великодня.
Б. До Спаса.
В. Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля.
Г. На Покрову.
31. Після бурі Дніпро:
А. Хвилі свої великі носить.
Б. Птахів на хвилях носить.
В. Потрощені човни носить.
Г. Втихомирився вже.
32. – Тепер уже вільний козак мій жених, тату! Вільного собі зятя дождали! Старий – зирк! - се його Катря стоїть проти місяця:
А. Смутна-смутна.
Б. Зла-розгнівана.
В. Біла-біла.
Г. Заплакана.
33. – Дитино моя, Катрусю!- каже старий, сідаючи коло неї. - Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька! - Вона підняла голівку й глянула на нього.
– О доню! Яка ж ти стала:
А. Страшна.
Б. Стара.
В. Чужа.
Г. Біла.
34. Катря прийшла над воду і зняла свого вінка, що сплела ранком, зняла та й каже:
А. «Діждався мене ти, мій маковий вінку!»
Б. «На жаль, зов’яв ти, мій маковий вінку».
В. «Не зов’яв ти, мій маковий вінку».
Г. «Пливи, пливи, мій віночку».
35. Після смерті Катрі зачинився старий Гримач, не виходив за свої ворота:
А. Цілий рік.
Б. Аж 3 роки.
В. Аж 5 років.
Г. Більше ніколи.
36. Сумно старому Максиму самому в хаті і глянув тоді на Дніпро й згадав старшу дочку, а сльози йому покотились на сивий ус. – Катрю! Катрю! Дитино моя хороша!…
А. Нащо ти нас покинула?
Б. Загубив я твій вік молоденький!
В. Сумно, коли без тебе.
Г. За тобою скоро піду.
37. Через що загинув Семен?
А. Бурю на Дніпрі.
Б. Поранення.
В. Зраду.
Г. Сум.
Додатки
Історична пісня «Зажурилась Україна»
Зажурилась Україна
Бо нічим прожити.
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Котрі молодії ‒
У полон забрано;
Як зайняли, то й погнали
До пана, до хана.
Годі тобі, пане-брате.
Ґринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу
Та йди воювати!
Ой ти станеш на воротях,
А я в закаулку,
Дамо тому стиха лиха
Та вражому турку!
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками.
Ой щоб слава не пропала
Проміж козаками.
Ой козак же до ружини,
Бурлака до дрюка:
Оце ж тобі, вражий турчин,
З душею розлука!
Історична пісня «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко»
Та, ой, як крикнув же та козак Сірко.
Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків:
«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,
Та збирайтеся до хана у гості!»
Та туман поле покриває.
Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.
Гей, та ми думали, та ми ж думали.
Що то орли та із Січі вилітали, ‒
Аж то військо та славне Запорозьке
Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що сизий орел по степу літає, ‒
Аж то Сірко на конику виїжджає.
Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що над степом та сонечко сяє. ‒
Аж то військо та славне Запорозьке
Та на вороних конях у степу виграває.
Та ми думали, ой, та ми ж думали.
Що то місяць в степу, ой, зіходжає, ‒
Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху на татар оступає.
Історична пісня «Максим козак Залізняк»
Максим козак Залізняк,
Козак з Запорожжя.
Як поїхав на Вкраїну,
Як пишная рожа!
Зібрав війська сорок тисяч
В місті Жаботині.
Обступили город Умань
В обідній годині.
Обступили город Умань,
Покопали шанці
Та вдарили з семи гармат
У середу вранці.
Та вдарили з семи гармат
У середу вранці,
Накидали за годину
Панів повні шанці...
Отак Максим Залізняк
Із панами бився,
І за те він слави
Гарной залучився.
Лине гомін, лине гомін
По степу німому.
Вертаються козаченьки
Із бою додому.
Історична пісня «За Сибіром сонце сходить»
За Сибіром сонце сходить.
Хлопці, не зівайте.
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте!
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі.
Маю жінку, маю діти,
Та я їх не бачу,
Як згадаю про їх муку ‒
Сам гірко заплачу.
Зібрав собі славних хлопців,
Що ж кому до того?
Засідаєм при дорозі
Ждать подорожнього.
Чи хто їде, чи хто йде,
Треба їх спитати,
Як не має він грошей ‒
Треба йому дати!
Зовуть мене розбійником.
Кажуть ‒ розбиваю.
Ще ж нікого я не вбив.
Бо й сам душу маю.
З багатого хоч я й візьму ‒
Убогому даю.
Отак гроші поділивши,
Я гріхів не маю.
Судять мене вдень і вночі,
Повсяку годину,
Ніде мені подітися,
Я од журби гину.
Аж тут їде сам владика:
«А здорові, хлопці!»
«Ой, довго ми вас чекали.
Благослови, отче!»
Чи хто їде, чи хто йде,
Часто дурно ждати.
Отак треба в лісі жити,
Бо не маю хати.
Ой, вилічив сам владика
Сорок тисяч грошей.
Подивився кругом себе ‒
Все хлопці хороші.
Ой, чи їде, чи хто йде,
Треба його ждати.
Ой, прийдеться Кармалюку
Марне пропадати.
Пішов би я до дітей ‒
Красу мою знають:
Аби тільки показався.
То зараз впіймають.
А так треба стерегтися,
Треба в лісі жити.
Хоч, здається, світ великий,
Ніде ся подіти!
Ой, прийдеться Кармалюку
Марне пропадати.
Бо немає пристанища.
Ані свої хати.
Прийшла туга до серденька,
Як у світі жити?
Світ великий і розкішний.
Та ніде ся діти!
Асесори, ісправники
За мною ганяють,
Більше вони людей б’ють.
Як я гріхів маю.
У неділю дуже рано
У всі дзвони дзвонять.
А мене, Кармалюка,
Як звірюку гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять,
Нехай заганяють,
Нехай мене, Кармалюка,
В світі споминають!
Дума «Буря на Чорному морі»
Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозорець:
Низенько голову склонив,
Та жалібно квилить-проквиляє;
Та на святее небо,
На Чорноє море
Іспильно поглядає,
Що на святому небі,
На Чорнім морі негаразд починає:
На святому небі усі звізди потьмарило,
Половина місяця у тьму уступило;
На Чорному морі негаразд починає:
Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.
Першу часть одбивало ‒
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало ‒
У землю Грабськую
На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало ‒
Да на Чорному морі затопляло.
То-то же при тій часті два братики рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
То вони потопали,
Порятунку собі нівідкіля не мали.
Да вони один до одного припливали,
Словами промовляли.
Гірко ридали ‒
Прощенія домагали,
Перед господом милосердним гріхи свої сповідали.
Ой между ними третій, чужий-чужениця,
Бездольний, безродний і безпомощний, потопає,
Порятунку собі нівідкіль не має.
То він до їх припливає,
Словами промовляє,
Гірко сльозами ридає,‒
Прощенія домагає,
Перед господом милосердним
Гріхи свої сповідає.
То ті брати промовлять словами,
Обіллються гірко сльозами:
«Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля
затопляє;
Се то отцева молитва і материна
Нас видимо карає:
Що як ми у охотне войсько виряджалися,
То од отця, од матки прощенія не приймали,
Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали;
То тоже ми собі превелику гордость мали:
Старшого брата у себе за брата не мали,
Сестру середульшу марно зневажали,
Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;
То же ми собі превелику гордость мали:
Проти божих церков їжджали,
Шличків із голов не здіймали,
На своє лице хреста не клали,
Милосердного творця на поміч не призивали,
Да по улицях кіньми вигравали,
Да проти себе нікого не стрічали,
Діток малих кіньми розбивали,
Кров християнську на сиру землю проливали!
Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина
молитва відсіля визволяти,
То нехай же б ми могли вже знати,
Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
І старшого брата за рідного батька мати,
Сестру середульшую штити-поважати,
Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»
То як стали словами промовляти,
Отцеву і матчину молитву споминати,‒
Став господь милосердний їм помагати,
Стало Чорне море утихати;
Та так-то утихало,
Ніби не гуляло.
То стали ті два брати к берегу припливати,
Стали за білий камінь рученьками брати
Да на край виходжати,
На край веселий,
Между мир хрещений,
У города християнськії,
Та до отця, до матки в гості прибувати.
То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
Синів питали:
«Ой сини, пани-молодці!
Чи добре вам у дорозі починало?»
«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;
Тільки недобре було, отець і мати,
Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:
Йому прощенія ні од кого прийняти
І на чужині порятунку дати!»
Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах
Люду царському,
Народу християнському
І усім головам слухающим
На многая літа,
До конця віка!
Записано 1873 р. від кобзаря Остапа Вересая.
Дума «Козак Голота»
Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Правда, на козакові шати дорогії ‒
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові
Постоли в’язові,
А онучі китайчані ‒
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові ‒
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка ‒
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віэ, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає,‒
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях походжає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях
похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає,‒
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає,‒
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я,‒ каже,‒ важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой,‒ каже,‒ татарине, ой сідий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірився,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали
І неприятеля під нозі топтали!»
Слава не вмре, не поляже
Од нині до віка!
Даруй, боже, на многі літа!
Пісня Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю»
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки ‒ чарівниці.
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.
Інша дівчина чорнобровая,
Та чарівниченька справедливая.
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала,
Як прийшов вівторок ‒ зілля ізварила,
У середу рано Гриця отруїла.
У четвер надвечір Гриценько помер,
А прийла п’ятниця ‒ поховали Гриця.
‒ Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?
‒ Ой мати, мати, жаль ваги не має:
Нехай же Грицько двоїх не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені,
Нехай дістанеться сирій землині.
Оце тобі, Грицю, за теє заплата -
З чотирьох дощок темная хата…
Українські кобзарі (Гомери України)
| 
| 
|
| Остап Вересай (1803 — 1890) | Гнат Гончаренко (1835—1917) | Михайло Кравченко (1858 – 1917) |
| 
| 
|
| Іван Кучеренко (1878 – 1937) | Степан Пасюга (1862 – 1933) | Федір Кушнерик (1875 – 1941) |
Життєпис Остапа Вересая
Остап Вересай (по вуличному — Радчишин) народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Срібнянського району Чернігівської області) в сім’ї кріпака. Батько його, Микита Григорович Вересай, був незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів, що часто зупинялися в їхній домівці. Хлопчиком переймав мистецтво співу та гри на бандурі у кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем. Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінка, після нього — у лірника Ничипора Коляди, далі повернувся в Калюжинці й продовжив навчання самотужки. З Калюжинець переїхав до села Сокиринці Прилуцького повіту.
Понад сорок років мандрував містами й селами України. Його помітив художник Лев Жемчужников, який записав від Остапа Вересая кілька пісень, намалював його портрет і познайомив з Пантелеймоном Кулішем, який також записав від нього кілька пісень. П.Куліш розповів про Вересая Тарасові Шевченку, який 1860 року послав Вересаєві гроші та свого «Кобзаря» з підписом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Л.Жемчужников та П. Куліш умовили Остапа Вересая взяти до себе кількох учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець та Янголя з Березівки, які продовжили традиції свого вчителя. У Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і танцюристкою. Завдяки Кулішеві, Жемчужникову, гостям, що приїжджали в Сокиринці в маєток Г. Ґалаґана, Вересаєм, його майстерною грою на бандурі, жанровим розмаїттям кобзаревого репертуару зацікавилися М.Лисенко, О. Русов, О. Міллер, П. Мартинович, О. Сластіон, П. Чубинський, які пропагували його творчість. 1871 року Остап Вересай вперше відвідав Київ, де співав на відкритті Колегії Ґалаґана. 28 вересня 1873 року, на пропозицію Григорія Ґалаґана, було скликано засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм». На засіданні Остап Вересай виконав кілька дум, які вразили слухачів. У 1874 році Остап Вересай виступає у Києві на III Археологічному з’'їзді, а після нього — на концерті, влаштованому М.Старицьким, в якому взяв участь хор під керівництвом М. Лисенка. У звіті про з’їзд начальник Київського жандармського губернського управління пише рапорт вищому начальству про те, що «Остап Вересай своїми поетичними піснями й типовим виглядом сприяв збудженню симпатій до гетьманщини…» 1875 року в супроводі М. Лисенка та П. Чубинського Вересай побував у Петербурзі, де виступив на засіданні Російського географічного товариства, в Музеї етнографії й старожитностей, у Петербурзькому залі Благородного зібрання, на засіданні Слов ’ янського благодійного комітету та в інших аудиторіях. 22 лютого він виступив на сніданку, влаштованому українцями в пам’ять про Т. Г. Шевченка. 6 вересня кобзар співав у Зимовому палаці під час лекції з народної словесності професора О. Міллера князям Сергієві та Павлові, які подарували кобзареві срібну табакерку з підписом. 16 вересня на околиці Петербурга, в Соляному містечку, де відбувалися промислові й кустарні виставки, відбувся концерт, в якому, крім О. Вересая, брали участь хор під керівництвом М. Лисенка, сам М. Лисенко як піаніст, відома російська співачка М.Каменська. Спів О. Вересая в Петербурзі слухали П. Чайковський, М. Римський-Корсаков. III відділення, занепокоєне успіхом у глядачів дум та історичних пісень, виконуваних О. Вересаєм, припиняє гастролі. По дорозі з Петербурга, у Прилуках, Вересая заарештували на базарі за пісню «Про правду й неправду» і посадили до в’язниці. У поліції під час допиту Вересая врятувала табакерка, подарована йому в царському палаці в Петербурзі князями, і його звільнили. До кінця життя Вересай живе у Сокиринцях. Павло Чубинський на власні кошти збудував йому нову хату. Останні роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. Інколи старого кобзаря запрошували в Київ. 1884 року він виступав у Київській малювальній школі М.Мурашка, де з нього учні малювали портрети.
Остап Вересай був блискучим імпровізатором. Його репертуар, порівняно з репертуаром інших кобзарів, невеликий: шість дум: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим», «Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про Хведора Безрідного»; декілька сатиричних та гумористичних пісень та пісень релігійного змісту, зокрема дуже популярна в той час пісня «Про правду й неправду». Іван Франко підкреслював, що ця пісня в тогочасному житті набувала великого соціального звучання, і саме за неї Остапу Вересаю доводилося не раз зазнавати переслідувань від жандармів. «Як у ярмарку станеш її співати, то пани й обійдуть, вони її не люблять. Тепер більше брехнею живуть», — розповідав Остап Вересай художникові Л. Жемчужникову. — Зате люди любили цю пісню. Як ходиш по селу та заспіваєш, то багато людей плачуть». Щоб глибше розкрити ідейно-тематичний зміст пісні і справити найбільше враження на слухачів, Остап Вересай майстерно використовував піднесення й спади голосу, ефектні повторення смислово навантажених рядків, завдяки чому слова пісні і музика асоціювалися з тогочасною реальністю життя українського народу:
Нема в світі правди, правди не зіськати!
Що вже тепер правда стала у неправді жити.
Уже тепер правда, правда помирає!
А щира неправда весь світ пожирає.
Виконуючи думи, зокрема особливо популярні «Про Хведора Безрідного» чи «Як три брати з Азова втікали», Остап Вересай вмів надати простому сюжетові глибокого змісту й сили експресії. Передаючи стан великої скорботи, викликаної втратою козаками свого побратима, спів кобзаря переходив у трагічний скрик, зойк, стогін. Вересай майстерно використовував уповільнення ритму, модуляцію голосу, поєднання персоніфікованих монологів та діалогів, емоційні піднесення і спади голосу, поєднання речитативу і розлогого співу, що, разом з майстерною грою на кобзі, справляло незабутнє враження. Яскраву грань творчої індивідуальності Остапа Вересая становило виконання ним гумористичних та сатиричних пісень. Потрібного ефекту співець досягав грайливістю мелодії, жвавістю ритму, характерною мімікою, пританцьовуванням у такт пісні, відповідною до поведінки та вдачі героя інтонаційністю. Це був, вживаючи сучасну термінологію, справжній театр одного актора, який не лише давав високе естетичне задоволення, а й ніс велике ідеологічне навантаження. Саме це й вирізняло творчу манеру Остапа Вересая й зробило його ім’я відомим серед сучасників. Завдяки своєму таланту Остап Вересай збуджував у слухачів почуття поваги до своєї історії, високі естетичні та патріотичні почуття. Це добре розуміли Т.Шевченко, П.Куліш, І.Карпенко-Карий, М.Лисенко, О.Русов, П.Чубинський, які пропагували творчість Вересая, опікувалися його долею. Іноземним приїжджим, які слухали Остапа Вересая, зокрема французькому професору, пізніше міністру освіти Франції Альфреду Рамбо, французькому професору Луї Леже, міністру освіти Югославії Стояну Новаковичу, професору з Відня Ватрославу Ягічу, українські пісні у його талановитому виконанні відкрили досі незнану Україну, душу її народу, її історію. Професор Луї Леже під впливом виконаних Вересаєм пісень почав активно пропагувати у Франції українську культуру, навіть читав курс української мови. Професор Оксфордського університету В.Морфілл, який також слухав Остапа Вересая, зазначав, що у виконаних ним думах є дуже багато цінностей. А відомий австрійський поет Райнер Марія Рільке, що бачив Вересая у 1889 році, відтворив його образ в оповіданні «Пісня про правду».
Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях.
Життєвий і творчий шлях Г.Сковороди
Григорій Савич Сковорода посідає унікальне місце в історії української культури. Він, у повному розумінні слова, — учитель життя, який на особистому прикладі показав сучасникам гідний його зразок. Водночас, багатогранна творча натура мислителя втілює квінтесенцію і найвищий зліт української бароково-просвітницької культури XVII- XVIII століть.
Народився Г.Сковорода 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій родині. Початкову освіту одержав у місцевій сільській школі, а також у мандрівних дяків. Імовірно, у 1734 році (зустрічаються й інші дати) Григорій вступив до Києво-Могилянської академії, яка давала середню та вищу освіту. Академія перебувала під патронатом митрополита Київського. Її зазвичай очолювали професори богослов'я, які виконували водночас обов’язки настоятелів київських Братського чи Михайлівського Золотоверхого монастирів. Курс навчання був розрахований на 12 років. Перший клас (фара, або ж аналогія) був підготовчим. У наступних трьох, граматичних (інфімії, граматиці та синтаксимі), — вивчалися мови: латина, якою читалися основні курси, церковнослов’янська, грецька, книжна українська, польська. Наступні два класи (середні) були присвячені літературній та риторичній освіті. Водночас вивчалися православний катехізис, арифметика, геометрія, історія, географія. Навчання в Академії було безплатним, туди зараховували молодих людей із усіх станів. Але стипендій не існувало, і учням із бідних родин, які мешкали, здебільшого, в академічній бурсі (гуртожитку), доводилося заробляти на прожиття самим. Багато з них співали в церковних хорах, наймалися домашніми вчителями, у кого виходило — підробляли написанням дуже популярних у Києві XVIII століття химеруватих хвалебних кіршів до різних ювілеїв, пам’ятних дат та інших торжеств. Очевидно, такими заробітками перебивався і юний Григорій, адже Академія давала добру, як на ті часи, музичну й віршувальницьку освіту. Хоча юнацькі поетичні твори Г.Сковороди нам не відомі, він, слід гадати, римував уже в ті роки. Його зрілі вірші, пісні та байки, що були писані прийнятою тоді серед освічених людей книжною українською мовою, а також латиною, відрізняються новаторською свіжістю і належать до літературних вершин свого часу. Основами поетичної майстерності Г.Сковорода оволодів принаймні до двадцятирічного віку. Він досконало опанував засоби барокової поетики, широко застосовувані в Києві такими його попередниками, як Д.Туптало, С.Яворський та Г.Прокопович. Подібно до такого ж, як і сам, випускника Києво-Могилянської академії, мандрівного ченця, поета і збирача народних прислів’їв Климентія Зиновієва, він широко вводив у літературу фольклорні образи та вислови, використовуючи власні спостереження з життя різних прошарків українського суспільства.
У молоді роки Г.Сковорода був одним із найкращих півчих Києво-Могилянської академії, і це незабаром відобразилося на його долі. Музичне мистецтво Києва XVII—XVIII століть досягло високого рівня, що відзначали, зокрема, чужоземці, які мандрували тоді Україною (сирійський християнин Павло Алеппський, німецький пастор Гербіній та ін.). Із другої половини XVII століття до нас дійшли шкільні музичні твори духовного, а іноді й світського характеру: псалми й канти. Майстром їх написання став серед інших і Г.Сковорода. З перших років XVIII століття в Академії викладалася нотна грамота, використовувалися друковані ноти. Тоді ж у ній з'явився і друкований підручник теорії музики, автором якого був народжений у Києві близько 1630 року композитор і теоретик музики Микола Дилецький.
У світській музиці особливий розвиток мав репертуар історичних дум, автори й виконавці яких, мандрівні кобзарі та лірники, були невід’ємною частиною київського духовного та музичного життя. Мистецтво співу відіграло важливу роль у житті Г.Сковороди. Як один із кращих співаків, він був відібраний італійськими хормейстерами для царської капели, і в 1741 (можливо, у 1742) році вирушив до Петербурга. Північна столиця, забувши похмурі роки правління Анни Іоанівни, вступила в нове життя. На престол, у результаті перевороту, зійшла недалека, але весела й доброзичлива до ближніх дочка Петра І Єлизавета, чиєю найближчою людиною був такий самий, як і Г.Сковорода, козацький син із України — О.Розумовський, що починав свою карколомну кар’єру в тій-таки Петербурзькій капелі. Учорашній бурсак одержував солідний оклад і міг щодня зсередини спостерігати за життям імператорського двору. На щастя, його обов'язки не були обтяжливими й не забирали багато часу. Перед обдарованим й освіченим Г.Сковородою, що волею долі опинився при дворі, відкривалися блискучі перспективи. Але його цікавили не придворні забави, розкіш та інтриги. У Петербурзі куди виразніше, ніж у Києві, перед ним відкривалася разюча невідповідність між соціальним становищем і внутрішньою природою людей. При дворі він постійно зустрічався з маститими сановниками й молодими франтами, які мали найвищі титули й величезні маєтності, з вищими, але здебільшого неосвіченими, церковними ієрархами. До суті, ці особистості, із самою царицею включно, ні в чому не мали переваг перед найпростішими людьми, хоч і вважали себе вищим світом.
У ці роки, ймовірно, у Г.Сковороди й сформувалося переконання щодо наявності в кожній людині двох природ — зовнішньої, позірної, залежної від її соціального статусу та багатства, і внутрішньої, справжньої. Учорашнього київського спудея (так тоді називали студентів) почало обтяжувати його становище. Кортіло назад — до книг та диспутів, до ще не опанованих філософських та богословських творів, які тут, у Петербурзі, нікого не цікавили. Скориставшись першою наданою йому можливістю, у 1744 році Г.Сковорода повертається в Академію для завершення її повного курсу. Навчання у вищих класах Академії тривало шість років і передбачало оволодіння курсами філософії впродовж двох та богослов'я — впродовж чотирьох років. Філософія поділялася на «натуральну», з поглибленим вивченням математики, й метафізику. Перша включала основи природних знань — «фізику» (до якої входила астрономія), метеорологію, біологію, основи анатомії, фізіології і психології та ін. Метафізика ж розглядала першопричини явищ буття, що стоять за ними, але не дані в безпосередньому досвіді (все ще за Аристотелем). Окреме місце займали такі дисципліни як логіка й етика.
Курси філософії, що читалися в Київській академії в першій половині XVIII століття, мало відрізнялися від прийнятих у провідних європейських університетах. Тут так само панував неосхоластичний дух пізнього аристотелізму в його теологічно-неоплатонічній інтерпретації. При цьому характерною рисою філософських курсів київських учених було вільне обговорення питань релігійної філософії, що відображало більш ліберальне ставлення тогочасного українського православ’я до теологічних пошуків, у порівнянні з догматично-формалістичним контрреформаційним католицизмом.
Серед професорів, які відіграли особливу роль у становленні Г.Сковороди, варто, насамперед, назвати М.Козачинського й Г.Кониського, випускників тієї ж Академії. Перший був більш ніж на 20 років старшим за Г.Сковороду й мав солідний життєвий досвід. Зокрема, шість років він провів у Сербії, організовуючи там, разом із деякими іншими українськими педагогами (на прохання митрополита Карловицького і Белградського Вікентія), православні школи, а також ставши основоположником сербської літературної мови. Дотримуючись загальних положень християнського аристотелізму, він, водночас, був схильний до зближення Бога з духовними основами природи в дусі ренесансного неоплатонізму й виступав проти абсолютизації протиставлення матерії та форми.
При цьому М.Козачинський був достатньо знайомий із сучасною йому європейською філософією та наукою (Галілей, Декарт, Спіноза, Лейбніц), хоча й не вважав її чимось принципово вищим за православну традицію дещо платонізованого аристотелізму. Його прихильність до античної мудрості знайшла відображення і в літературній творчості. Зокрема, його перу належить драма «Благоутробіє Марка Аврелія», присвячена знаменитому римському імператору, якого називали «філософом на троні».
На відміну від М.Козачинського, Г.Кониський, що прийняв у 1744 році чернецтво, а в 1752-му став ректором Академії, був не набагато (лише на п’ять років) старший, ніж Г.Сковорода. Між ними було багато спільного, особливо любов до поезії, моральної філософії та символічного тлумачення біблійної мудрості. Уже відомий своїми красномовними проповідями, він читав в Академії курси поетики (написавши «Правила поетичного мистецтва»), філософії та богослов’я. Услід за своїм учителем, київським професором С.Калиновським, він приділяв велике значення етиці, викладаючи її поряд із логікою, фізикою та метафізикою як четверту частину філософії. Г.Кониський теж був непогано обізнаний із ідеями новоєвропейських мислителів, зокрема Декарта і Спінози, цікавився сучасним йому природознавством, однак, як і інші київські професори XVIII століття, ставився до нових віянь із осторогою, надаючи перевагу аристотелівсько-неосхоластичній традиції. У 1747 році, ймовірно з участю Г.Сковороди, на сцені Київської академії він поставив написану ним релігійно-повчальну драму «Воскресіння мертвих».
Близько 1750 року Г.Сковорода закінчив повний курс Академії. Його вченість була добре відома в місті, й тодішній митрополит Київський Т.Щербацький, філософ і в минулому ректор Києво-Могилянської академії, схиляв молодого філософа прийняти постриг. Чернецтво, за підтримки ієрарха такого рангу, відкрило б перед Г.Сковородою шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар’єра. До того ж, добре знайомий зі способом життя ченців, молодий мислитель не вважав, що постриг сприятиме його духовному зростанню. Хоча, перебуваючи в Києві, тим більше в Петербурзі, Г.Сковорода не міг не відчувати неповноти отриманої ним освіти. У Європі творилася нова культура, яка долала пережитки Середньовіччя, й він, природно, прагнув прилучитися до її плодів. Доля надала йому таку можливість. Друзі познайомили Г.Сковороду з генералом російської служби Ф.Вишневським, що перебував у Києві проїздом — вирушаючи до Угорщини (яка входила на той час до складу великої держави австрійських Габсбургів) із завданням закуповувати й відправляти до царського двору токайські вина, які особливо уподобали Єлизавета та її оточення. У складі російської місії, обіймаючи необтяжливу й більш-менш оплачувану посаду, що передбачала здебільшого спілкування з Ф.Вишневським та розширення культурного кругозору генерала, Г.Сковорода на кілька років вирушив до Угорщини. Маючи досить вільного часу й спілкуючись по-польськи та по-німецьки (не кажучи вже про латину, що була для нього майже другою рідною мовою), вчорашній київський студент добре ознайомився з життям Центральної Європи. Крім Угорщини, він побував в Австрії, Чехії та Польщі, а також, очевидно, в Німеччині та Північній Італії. Спочатку в країнах Європи на Г.Сковороду справили враження комфорт, чистота й зовнішня привабливість життя. Але всюди побутували ті самі чинопоклоніння та святенництво, що й у Російській імперії. Загальний рівень університетської науки був загалом не вищий, ніж у Києві, хоча інтерес до знань у більшості людей — чи не менший, ніж удома. Католики і протестанти давно вже припинили колись запеклу боротьбу й задовольнялися своїми катехізисами.
Доба Вольтера (тим більше, критичної філософії І. Канта) в інтелектуальному житті Європи ще не настала, а велика раціоналістична філософія XVII століття була вже настільки заяложена незліченними коментаторами, що мало кого хвилювала щиро. Та головне полягало в тому, що, як виявилося, новоєвропейський раціоналізм, у порівнянні з античною та біблійно-давньохристиянською мудрістю, практично нічого нового не говорив щодо найважливіших світоглядних питань: про Бога, душу й моральне, достойне життя. Звичайно, Г.Сковорода розумів значення західноєвропейської думки, глибоко цінував її звільнення від середньовічних догм, яке саме починалося, захоплювався новітніми науково-технічними досягненнями. Але внутрішню незалежність від догматичних авторитетів він мав уже й вдома, а технічні новинки, які використовувалися, головним чином, для військових потреб і придворних розваг, не усували необхідності духовного пошуку.
Через три роки розчарований Г.Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа надзвичайно цінним. Він належно ознайомився з основними духовно-філософськими течіями Європи середини XVIII століття, серед яких найближчим йому виявився німецький протестантський поєтизм. Він, певно, серйозно вплинув на Г.Сковороду, хоча подібні умонастрої були властиві українському філософові і раніше. У пієтизмі він, швидше за все, просто впізнав щось рідне і близьке своєму духовному досвідові.
Повернувшись додому, Г.Сковорода знову постав перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаючи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати себе обов’язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водночас, він із великою відповідальністю ставився до вибору людиною заняття в житті, згодом сформулювавши концепцію «сродної праці». Згідно з думкою філософа, близькою в цьому плані до протестантського вчення, праця є життєвим покликанням і обов’язком кожної людини. Але кожна людина має власне покликання і призначення, яке вона повинна усвідомити, а відтак жити згідно з ним. Щастя можливе лише в тому випадку, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до своїх здібностей і призначення. А нещасливе життя — в того, хто призначений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покликанню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Г.Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...
«Сродною» собі працею Г.Сковорода вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителює. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою «Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной») Г.Сковорода читає поетику в Переяславському колегіумі. Однак, не дійшовши згоди з місцевим начальством, яке вимагало йти за затвердженою програмою, він залишає древнє місто й кілька років учителює приватно, мешкаючи довгий час у будинку багатого і впливового на Переяславщині землевласника С.Томари. На запрошення друзів і однокласників, що вже займали високі посади в Російській Православній церкві, він здійснює тривалу подорож до Москви і в Троїце-Сергієву лавру, однак відмовляється від запропонованих йому там професорських та інших посад і повертається в Україну.
До цих років життя Г.Сковороди належить велика частина поетичної збірки «Сад божественних пъсней». У багатьох із них ми бачимо глибоку духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для людської душі. Поет із благоговінням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божественним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій природі, але найбільше — у власному серці. Цікавим є й формальний бік поетики Г.Сковороди, що демонструє багатство віршованих форм, ритміки та прийомів при вмілому поєднанні складних розмірів із цілком засвоєною системою римування, на той час іще мало розробленою в українському та російському віршуванні.
У 1759—1769 роках він із перервами викладає у відкритому незадовго перед тим Харківському колегіумі. За цей час творить «Басни Эзоповы» (1760), «Начальную дверь ко христіанскому добронравію» (1766) і вже у 1767 році перші великі власне філософські твори: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» і «Симфонія, нареченная книга Асхань о познаніи самого себе». В усіх цих творах, а особливо у двох останніх, Г.Сковорода витлумачує чи не основну для його філософії ідею — про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, профанного, нижчого в людині.
Учнівська молодь любила його, але з начальством незмінно виникали суперечки. Схилятися перед вдаваними авторитетами й безграмотними інструкціями Г.Сковорода не збирався. Не бажаючи пристосовуватися до ретроградських вимог колегіумів Лівобережжя і Слобожанщини, відмовившись від професорської кар’єри в Києво-Могилянській та Московській духовній академіях, філософ у 1769 році залишає Харківський колегіум і відразу ж пише збірку повчальних алегоричних мініатюр, названу ним «Басни Харьковскія». Відтоді Г.Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Щорічно влітку він мандрував просторами Лівобережної України, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і з вигляду він нічим не відрізнявся від інших прочан, які прямували до святих місць. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія (яку він глибоко шанував, усе життя вдумуючись у символічний зміст її слів та образів) і флейта з мундштуком зі слонової кістки. Наодинці з природою він віддавався музиці і творенню віршів, що їх, як пісні, часто виконував у супроводі струнних інструментів, в останні роки життя — гітари, яка незадовго перед тим з’явилася в Україні.
Дорогою Г.Сковорода вів повчальні бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупинявся в кого-небудь із близьких йому осіб, найчастіше у свого улюбленого учня і друга М.Ковалинського. В ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру. Його знала вся Лівобережна Україна від Дніпра до Дону. Скрізь він слугував живим утіленням вищих духовних принципів, праведності, що вінчає собою мудрість, красу й доброту. При цьому філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо вступаючи у протистояння з високими чинами, аж до відомого самодурством харківського губернатора Щербініна включно. З народом він був простий скромний, але, стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе й показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним у театрі життя роль мандрівника, «старчика», дозволяла залишатися самим собою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, у які він потрапляв.
На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже при його житті передавалися з рук у руки і дбайливо переписувалися. Збирати і публікувати їх почали вже в середині XIX століття, коли особистість і творчість Г.Сковороди, людини-легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гідно поціновані українськими, а згодом і російськими інтелектуалами.
У 1769—1774 роках, крім уже згаданих «Басен Харьковских», він створює філософські твори: «Беседа, нареченная двоє, о том, что блаженним бить легко», «Діалог, или Разглагол о древнем мире», «Разговор пяти путников о истинном щасте в жизни», «Кольцо», «Разговор, називаємый Алфавит, или Буквар мира». У них за допомогою апеляції до біблійних і античних символів та авторитетів, шляхом умовиводів і на живих прикладах обґрунтовано, що людина повинна бути самою собою і що її цінність визначається не багатствами, родовитістю й регаліями, а моральністю життя й гідними справами. Новий етап творчості Г.Сковороди відкриває філософський трактат «Израилскій змій» (1775—1776), у якому найповніше розкрите його вчення про третій (паралельний духовному й матеріальному), символічний світ. Ідеї, що містяться в ньому, багато в чому передбачили відкриття німецькою культурфілософією початку XX століття світу культурних символів як особливої реальності, яка формує наше сприймання навколишньої дійсності й нас самих.
Протягом 80-х років XVIII століття з’являються «Жена Лота» (1780— 1788), «Брань архистратига Михаила со Сатаною о съм: легко быть благим» (1785). При цьому мандрівний філософ створює останню, помітно розширену, редакцію поетичної збірки «Сад божественних пъсней» і вже в 1791 році завершує свій останній великий філософський твір «Діалог. Имя ему: Потоп Зміин», що поєднує форми трактату, діалогу, притчі й вірша.
Помер Г.Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку згаданого раніше М.Ковалинського, який незабаром, по свіжих спогадах, склав його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: «Світ ловив мене, та не впіймав». Своїм життям він показав: якщо не вимагати багато від світу й неухильно йти за своїм внутрішнім покликанням, то можна, й живучи у світі, бути вільним від нього.
Г.Сковорода був надзвичайно освіченою, цілісною і послідовною особистістю, володів кількома древніми (зокрема, й маловідомою тоді у православному середовищі давньоєврейською, яку вивчив для поглибленого розуміння Біблії) і новими мовами, достатньою мірою орієнтувався в ренесансній та новоєвропейській філософії. Але набагато ближчі його духові були ідеї Святого Письма, античних мислителів (Сократа, Платона, Епікура, стоїків, неоплатоніків) і Батьків Церкви, особливо платонічна давньохристиянська традиція (Климент Александрійський, Оріген, апофатична теологія корпусу творів, приписуваних Діонісію Ареопагітові).
Для Г.Сковороди життя людини не є визначеним наперед. Його треба творити самому на філософських засадах. Через філософію варто не так осягати абстрактні істини, як досягати за її допомогою бутгя в істині. Такий підхід має глибокі античні та біблійно-давньохристиянські джерела, хоча загалом він далекий духові більшості мислителів Нового часу, зокрема сучасних українському мандрівникові європейських філософів-раціоналістів. Хоча такою самою мірою Г.Сковорода далекий і від ортодоксального християнства. Він органічно, з молодих років був причетний до біблійно-патристичної та античної традицій, але обидві вони для нього не були чимось закостенілим, довершеним і остаточним. Навпаки — вони розкривали сутність буття як через свою текстуальну символіку, так і через зразки конкретного життя (скажімо, Сократ). Тож природною бачиться та обставина, що центральне місце в його вченні посідає концепція «трьох світів», кожен із яких представлений «двома натурами».
Ці світи — по-перше, макрокосм (Всесвіт), по-друге, мікрокосм (чи людина) і, по-третє, окремий символічний світ. Усі вони взаємозалежні й немовби відображаються один в одному. При цьому кожен із них має дві природи: зовнішню, матеріальну, помітну при безпосередньому сприйманні, і справжню, духовну, глибинну, що потребує внутрішнього, духовного осягнення. У макрокосмі за світом речей проглядається справжнє, сакральне, божественне буття, що витлумачується Г.Сковородою у християнсько-неоплатонічному, в певному сенсі навіть пантеїстично-містичному дусі. У мікрокосмі (людині), мандрівний філософ також виділяє дві натури: людину несправжню — таку, якою вона сприймається на перший погляд, і справжню, духовну, яку й належить, прозріваючи, пізнавати в собі, а також шанувати в інших. Так само й високодуховні тексти, зокрема біблійні, на зовнішньому рівні можуть сприйматися буквально, але за ними варто розпізнавати глибинний духовний зміст, виявлений у їхній символіці. Своєрідним спільним знаменником внутрішнього, духовного буття всіх трьох світів для Г.Сковороди є Софія, Премудрість Божа, присутня і в природі, і в людині, і в Біблії (а також в інших богонатхненних творах). Виходячи з таких загальнофілософських положень, Г.Сковорода утверджує моральний ідеал праведного мудреця, який не прагне примарних благ матеріального світу, але відчуває і осягає внутрішню, софійну сутність усіх трьох світів. Із таким світовідчуванням у нього поєднуються закоханість у природу, висока оцінка дружби й постійне заглиблення в таємниці символічного світу.
Український мудрець не заперечував позитивної ролі науково-технічних відкриттів та винаходів у вдосконаленні суспільно-політичного ладу, але вважав, що поки людина сама не візьметься за вдосконалення себе, всі блага світу цього принципово не змінять її долі. Щастя людини в її ж руках, а нещасні люди тому, що в погоні за примарними цінностями нехтують справжніми.
Г.Сковорода належав до того типу мудреців, яким поталанило втілити в повсякденному житті своє розуміння блага, істини і краси. Життєвими ідеалами для мандрівного філософа були Сократ й апостоли, але особистості подібного плану відомі нам і з індійської (Будда), і з усіх інших великих цивілізацій. Їхнім життєвим завданням було не відкриття якогось нового принципу чи побудова оригінальної, в чомусь істотно відмінної від усіх інших філософської системи, а прилучення до вищих істин буття для практичного втілення їх у своєму повсякденному житті. І це своє життєве покликання Г.Сковорода повною мірою і з честю виконав.
Вступ до збірки «Байки Харківські» Г.Сковороди
Люб’язний приятелю!
На сьомiм десятковi нинiшнього столiття, полишивши вчительську посаду й усамiтнившись у лiсах, полях, садах, селах, хуторах та пасiках, що лежать довкруж Харкова, навчав я себе доброчинству i повчався з Бiблiї; до того ж, добропристойними iграшками бавлячись, написав півтора десятка байок, ще не маючи з тобою знайомостi. А цього року в селi Бабаях примножив їх до половини. Помiж тим, як писав решту, здавалося менi, що ти завжди присутнiй, схвалюєш мої думки i разом до них зi мною причащаєшся. Дарую ж тобi три десятки байок — тобi й тобi подiбним.
Батькiвська кара має в гiркотi своїй солодощi, а мудра iграшка приховує в собi силу. Нерозумну пиндючливiсть зустрiчають за зовнiшнiстю, випроваджують за смiхом, а розумний жарт поважний вiнчає кiнець. Немає смiшнiшого, як розумний вигляд з порожнiм нутром, i немає нiчого веселiшого, як смiшне обличчя з прихованою дiльнiстю. Згадайте прислiв’я: «Красна хата не вуглами, а пирогами». Я й сам не люблю мiнливих масок тих людей i справ, про якi можна сказати малоросiйською приказкою: «Стучить, шумить, гримить... А що там? Кобиляча мертва голова бiжить». Кажуть великоросiяни: «Летала высоко, а села недалеко», — про тих, що багато та красно говорять, а слухати нiчого. Не любi менi ця порожня зарозумiлiсть і пишна пустеля, а миле те, де зверху нiчого, а всерединi — щ о с ь, зовнi брехня, а всерединi iстина. Така вже рiч, i людина звалася в еллiнiв<....>, картинка, зверху смiшна, а всерединi красою велична. Друже мiй! Не зневажай байкарства! Байка i притча — одне й те ж. Не за гаманом суди скарб — правдивим судом осуджуй. Байка тодi буває погана й бабська, коли в простацькiй та смiшнiй шкаралущi своїй не ховає зерна iстини i схожа на червоточний горiх. Вiд таких байок вiдводить Павло свого Тимофiя (1 до Тим., гл. 4, ст. 7). І Петро заперечує не просто байки, але байки з хитрощами, якi, окрiм прикрашеної оболони, сили Христової не мають. Інодi в покидьках ховається коштовний камiнь. Будь ласка, затям собi цi Павловi слова, щоб люди «на юдейськi байки не зважали, анi на накази людей, що вiд правди вiдвертаються». Як обряд без сили Божої — порожнеча, то й байка така без iстини. Коли ж вона з правдицею — хто посмiє назвати її неправдивою? «Для чистих усе чисте, а для занечищених та для невiрних не чисте нiщо, але занечистилися i розум їхнiй, i сумлiння» (До Тита, 1-15). Цим хворим, позбавленим страху Божого, а з ним i доброго смаку, будь-яка їжа здається гидкою. Не їжа гидка, а споганенi в них розум та сумлiння.
Цей потiшний i фiгурний рiд писань був найкращий для стародавнiх мудрецiв. Лавр i взимку зеленiє. Так мудрi i в забавках розумнi, i в брехнi iстиннi. Істина їхньому гострому зоровi не здаля бовванiла, як простацьким розумам, а ясно, мов у свiчадi, виставлялася, i вони, забачивши вiдразу живу її подобу, уподобили її у рiзноманiтнi тлiннi фiгури. Жоднi фарби не передають приваби троянди, лiлеї, нарциса настiльки точно, наскiльки прегарно в них з’явлена невидима Божа iстина — тiнь небесних i земних образiв. Звiдси народились iроглiфiка, емблематика, таїнства, притчi, байки, подобизни, приказки... І не дивина, що Сократ, коли його внутрiшнiй янгол — керманич у всiх його справах — повелiв писати вiршi, тодi вiн вибрав Е з о п о в i б а й к и. І як кожна вправно показана картина здається неукам брехнею, так i тут виходить.
Сонце всiх планет i цариця Бiблiя з тайнотворених фiгур, притч та подобизн утворена. Вся вона лiплена з глини i зветься у Павла «буйством». Але в цю глину вдихнуто дух життя, а в тiм буйствi ховається мудрiсть усього смертного. Зобразити, приєднати, уподiбнити — означає те саме. Прийми ж, люб’язний приятелю, дружнiм серцем вiд твого друга цю небезсмаковиту думок його воду. Не мої це думки, не я їх вигадав, бо iстина безначальна. Але люблю — з тим i мої, люби — i будуть твої. Знаю, що твiй плотський бовван рiзниться вiд мого опудала, але двi рiзнi посудини хай наповняться одним лiкером, хай будуть єдина душа i єдине серце. В цьому й полягає справжня дружба i єднiсть думок. Все не наше, все загине — i самi боввани нашi. Однi лише думки завжди з нами, одна лише iстина вiчна, а ми в нiй, як яблуня в своїм зернi, затаїмося.
Будьмо ж дружнi! Прийми i споживай з Петром мої чотириногi звiрi, змії та птицi. Хай тебе Бог благословить! З ним не зашкодить i трута поганська. То лише образи, що криють, як полотном, iстину. Споживай, доки споживєш з Богом чого кращого.
Люб’язний приятелю! Твій вірний слуга,
любитель священної Біблії
Григорій С к о в о р о д а 1774 року в селі Бабаях,
напередодні П’ятидесятниці
Шевченко й Рівненщина
Під час свого другого приїзду в Україну (1845—1847 рр.) Т.Г.Шевченко активно співробітничав з Київською археографічною комісією (повна назва — Тимчасова комісія для розгляду давніх актів) як художник і збирач фольклорно-етнографічних матеріалів. В розпорядженні від 21 вересня 1846 року, підписаному київським генерал-губернатором (Археографічна комісія була підзвітна канцелярії губернатора), Т.Шевченкові було доручено відвідати різні місця Київської, Подільської, Волинської губерній з метою зібрати місцевий фольклор, дослідити та змалювати історичні кургани, урочища та архітектурні пам’ятки.
Спочатку поет побував у Кам'янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира, тогочасного губернського центру. А з Житомира він їхав давнім волинським трактом, і на шляху Шевченка були села і містечка Рівненщини.
Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 728 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Настя, дружина Гвинтовки | | | Уайнскотт, Нью–Йорк |