|
Читайте также: |
«Кавказ» (скорочено)
Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» ‒ тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли нарешті «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки.
Кровавії ріки!
Кавказькі гори политі кров’ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози ‒ удов’ї, дівочі, матерів і батьків! Їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками».
Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» ‒ синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:
Борітеся ‒ поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.
Ліричний герой гірко докоряє панству:
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Зажерливі й багаті моляться розіп’ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом
Неутомленниє поклони
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!!
Поема закінчується зверненням поета до пам’яті його загиблого друга Якова де Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». А ліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.
Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти,
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати.
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле, і море.
«Кавказ» ‒ це відгук на кавказькі війни Російської імперії і конкретно на загибель свого друга Якова де Бальмена. Шевченко засуджує всяке насильство імперії над націями і в жорстко-сатиричному стилі викриває імперський міф про «християнських просвітителів», що несуть на Кавказ диким народам освіту, мир, багатство, свободу. Об’єктом сатири є і влада, її лицемірство, і церква, що освячувала ці походи, ламаючи християнські заповіді. Поет піднімає питання відповідності церкви, релігії і віри.
Чурек ‒ прісний хліб кавказьких горців.
Сакля ‒ житло горців (на картині).
Жанр: сатирична поема (політична сатира).
Тема: зображення загарбницької політики російського самодержавства.
Ідеї: осуд загарбницьких війн; заклик до єднання проти спільного ворога.
Образи-симовли: Прометей – безсмертя народу, його незламність, страждання; орел – російське самодержавство.
Головна частина поеми – це звернення-монолог російського колонізатора до горців.
У творі автор звертається до Бога, народів Кавказу, Христа, Якова де Бальмена.
Головний персонаж твору -кавказькі народи, які не коряться царату.
Основна думка: «Борітеся ‒ поборете!»
І. Франко назвав «Кавказ» огненною поемою. «Шевченко з його сонячним темпераментом ‒ це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу...»
Дещо з історії
Активні воєнні дії за підкорення всього Кавказу ненаситній Росії розпочалися 1817 р. й тривали майже півстоліття (до 1864).
Російська армія була неоднорідною: крім строкових солдатів у неї влилося багато злочинців, усіляких авантюристів, хижих шукачів легкої наживи. Убивати, грабувати, руйнувати, нищити ‒ стало їхньою професією, органічною потребою, засобом наживи. Для офіцерства різних рангів ця війна була доброю нагодою одержувати чини, ордени, монарші милості, багатства.
Кавказька війна була дуже жорстокою. За наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, вирубали сади й виноградники. Особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням. Чоловіків, старих людей убивали, а жінок, дітей, юнаків і дівчат продавали в рабство. Наприклад, тільки генерал Вельямінов за один лише 1823 рік продав у рабство ногайцям близько двох тисяч полонених кавказців по 150–250 карбованців за кожного. Він же утвердив звичай відрубувати голови горцям, за що платив солдатам по десять карбованців за одну, а черепи відправляли до Петербурга в Академію наук.
Довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним ворогом не мали змоги. Нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані мирні), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало. На «звільнених» землях царі селили «надійних людей»: росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, усіляких злочинців і приблуд. Найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.
Уривки із твору, які варто запам’ятати
| *** За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип’є Живущої крові ‒ Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п’яна спить. Коли вона прокинеться?.. *** …Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов’їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки – море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава. І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!.. | *** Чурек і сакля – все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола – Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом би нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як не те – Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. Об бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери, Дери та дай, І просто в рай, Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!.. | *** По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка! *** …І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш. |
«До Основ’яненка»
Жанр: послання.
Вид лірики: громадянська.
Провідні мотиви: захоплення героїчним минулим України, усвідомлення ролі минулого в розбудові майбутнього; віра в безсмертя рідного народу; спогади поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю.
Ідеї: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине»; минуле повинне дати відповідь на питання: «Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти»; заклик оспівувати героїчне минуле народу. Т. Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.
| Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! Дивітеся ‒ Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла... Вернітеся!» ‒ «Не вернуться! ‒ Заграло, сказало Синє море. ‒ Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля. Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! | Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить... Тілько ворог, що сміється... Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине ‒ Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того ‒ Московщина, Кругом чужі люде... «Не потурай», ‒ може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються... Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би ‒ був голосок, Та позички з’їли. | Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блужу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш, Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло... Утни, батьку, щоб нехотя На весь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю В чужій домовині. |
Вірш звернений до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка ‒ українського письменника, прозаїка й драматурга, з творчістю якого Шевченко познайомився завдяки Є. П. Гребінці ще до визволення з кріпацтва. Послання «До Основ’яненка» написано під враженням нарису Г. Ф. Квітки «Головатый (Материал для истории Малороссии)». Невдовзі після створення вірша ‒ наприкінці 1839 або на початку 1840 року Шевченко, ймовірно, переслав вірш Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові у листі до нього за підписом «Перебендя» (лист не відомий), а після виходу у світ свого першого «Кобзаря» надіслав письменникові і його.
Художні особливості поезії.
Метафори: «Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра», «сонце гріє, вітер віє», «могили стоять», тирса шуміла», «жита похилились», «заграло, сказало... море», «не вернеться воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине...», «виллю сльозами», «позички з’їли», «слава стала...», «море грає», «усміхнеться серце».
Повтори: «сходить... сходить», «Вернітеся!», «Не вернуться!», «правда... правда».
Риторичні запитання: «Де-то наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?».
Порівняння: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова... голосна та правдива, як Господа слово».
Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех, якби-то!», «...батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!».
Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла».
Звертання: «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку отамане?», «Тяжко, батьку...», «Батьку
ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!», «ти батьку...», «Співай же їм, мій голубе», «Утни, батьку, орле сизий!».
Епітети: «мова хитра», «лихо тяжке», «слава козацькая».
Анафори: «Де...», «Не вернуться...», «Бе з...», «Чи...», «За що...», «Нехай...».
«І мертвим, і живим»
(«І мертвим, і живим і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»)
Жанр: послання.
Вид лірики: громадянська (патріотична).
Провідні мотиви: осуд української еліти, яка зневажає український народ; заклик до соціального примирення заради відродження нації.
Ідеї: заклик до соціального примирення заради відродження нації; вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.
Епіграф: Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.
Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
«І гармонія, і сила,
Музика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Сучасні літературознавці так трактують зміст твору: пошуки поетом національної еліти, її прикметних рис, її взаємостосунки з народом. Проблеми місця української еліти (нею на той час було і ліберальне панство – козацькі нащадки) в імперській системі Шевченко торкався ще у поемі «Сон», тут же вона стає центральною і розкривається через ряд додаткових: питання слов’янофільства, бездумного поклоніння Заходу, втрата національного ґрунту, поєднання національного та загальнолюдського. Саме у цьому творі Шевченко гостро ставить питання національної незалежності.
Гіркою іронією пройняті рядки послання, де йдеться про властиве українцям плазування перед іноземними авторитетами. Відсутність національної свідомості проявляється зокрема і в перекрученні власної історії, засвоєнні хибних думок історичного розвитку країни:
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
А реальна історія складалася не лише зі слави та звитяжних подвигів, адже були в ній і ганебні сторінки:
Раби, подножки, грязь Москви
Варшавське сміття ‒ ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Не варто пишатися з того, що українці виборювали колись славу Москві і Варшаві, адже обидві ці держави прагнули поневолити Україну:
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
І хіба не ганьба для України, що на Запорозькій Січі, де земля щедро напоєна козацькою кров’ю, німці-колоністи садять картоплю.
Поет закликає згадати про чорні часи, коли Україна позбулася волі, коли розпинали борців за її незалежність. А вивчаючи чужу славу і історію, не слід забувати й своєї:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
І свого не цурайтесь.
На закінчення твору поет висловлює думку, що тільки в національній єдності і братерстві майбутнє його Вітчизни:
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
«Заповіт» (1845)
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори ‒
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Жанр: поезія.
Вид лірики: громадянська.
Провідний мотив: заклик до розбудови нового суспільства.
Ідеї: заклик до боротьби за краще життя, волю, побудова нового суспільства.
Віршовий розмір: хорей.
Вірш є своєрідним гімном визвольної боротьби українського народу, мав і має великий вплив на українську культуру, зокрема, був покладений в основу музичних творів низки композиторів, активно використовується в культурному житті, перекладений понад 150 мовами народів світу.
Історія створення й видання «Заповіту»
Листопад 1845 р. видався мокрий, вітряний, холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла більше, ніж іншим. Він працював тоді в Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі.
Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки. Весь день його морозило, а надвечір він повернувся до В’юнища зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті серед чужих людей.
Думи роєм носилися в голові, просилися на папір. Хворіючи, поет написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Давидові псалми» і ще кілька ліричних творів. Тоді ж написано і вірш «Минають дні, минають ночі».
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним.
Тарас Григорович лежав у чистій, теплій, затишній кімнаті, сумно дивився у стелю і думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували поетові писанку. Було боляче, що лишилися невиспіваними його думи, що гарячу, чисту, нерозтрачену любов до рідного народу доведеться забирати з собою в домовину. Ось у таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки:
«Як умру, то поховайте…»
Вірш написано на Різдво 25 грудня 1845 р. Т. Г. Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане найпопулярнішою піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби не тільки на його батьківщині, але й далеко за її межами. Не думав тоді автор «Кобзаря» ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тільки хотів, може, в останній раз сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт.
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет вже вирушив у путь на Чернігівщину з тим же таки завданням Археографічної комісії.
А «Заповіт» пішов у люди: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам’ять аж поки твір не потрапив на сторінки невеликої збірки «Новые стихотворения Пушкина і Шевченки», що була надрукована у Лейпцігу 1859 року, пізніше ‒ у Львові (1863 р.) та Петербурзі (1867 р.). Але найбільшого поширення він набув під час перевезення тіла Шевченка на Україну. Велика заслуга в цьому художника Г.Честахівського, який багатьох із тих, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем, навчив «Заповіту».
У різних списках і різних виданнях цей вірш мав різні назви: «Завіщаніє», «Заповіт», «Думка», «Остання воля». З 1867 року за ним закріпилася назва «Заповіт». «Заповіт» став основою для музичних творів багатьох композиторів.
«Заповіт» в музиці
Цікава історія музики «Заповіту». Через сім років після смерті автора «Кобзаря» громада Львова збиралася вперше відзначити Шевченкові роковини великим концертом. Пісень на слова Шевченка тоді майже не було. Зважаючи на цю прикру обставину, львів’яни звернулися до молодого київського композитора Миколи Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту».
Микола Віталійович охоче погодився виконати це прохання, напружено працював протягом тривалого часу, намагаючись поєднати дух шевченківської поезії зі специфікою української народної пісні, і напередодні сьомих роковин з дня смерті поета надіслав свій твір до Львова. Це був його перший оригінальний твір. У виконанні збірного хору львівської громади він уперше прозвучав у ювілейні шевченківські дні 1868 року.
Одночасно з Миколою Лисенком написав музику до «Заповіту» й галицький композитор Михайло Вербицький, проте художній рівень його композиції був нижчий. Текст «Заповіту» в нього співає тенор, а хор підхоплює тільки одну прикінцеву строфу ‒ «Поховайте та вставайте…». Широкого розповсюдження праця галицького композитора не здобула.
Із 1868 року хорові колективи виконували цю революційно-національну пісню в дуже урочистій обстановці. Кожного разу під час співу зал вставав.
Ця традиція ‒ слухати спів «Заповіту» стоячи ‒ поширилася на всю Україну.
1870 року з’явилася нова, цілком оригінальна мелодія «Заповіту», яка швидко поширилася по всій Україні і незабаром стала популярною народною піснею. Написав її полтавський учитель музики Гордій Павлович Гладкий, самодіяльний хор, що збирався у домі композитора став першим виконавцем його музичної обробки вірша Т. Г. Шевченка «Заповіт». Гордію Павловичу Гладкому пощастило створити хорову мелодію з величезною переконливою силою. У ній вражаюче поєднуються народний гнів до гнобителів і глибока любов до рідної України, заклик до боротьби за волю, за народне щастя і елементи ніжної лірики, яка характеризує українську природу. У музиці Г. Гладкого вдало відтворено узагальнений образ українського народу.
Незабаром Гордій Павлович довідався, що його «Заповіт» уже співають полтавські семінаристи, його мелодія звучить у Харківському університеті, що її знають у Києві. Твір Г. П. Гладкого дуже сподобався М. В. Лисенкові. Він зробив у ньому кілька незначних поправок, і пісня полинула у великий світ. Вона переходила від покоління до покоління як дорогоцінний скарб, як велике духовне надбання українського народу. Цей «Заповіт» співаємо ми і сьогодні.
«Мені однаково» (1847)
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині ‒
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі плачучи умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій ‒ не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: «Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись».
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені
Жанр: вірш-медитація.
Вид лірики: громадянська (медитативна; невольницька).
Проідний мотив: роздуми ліричного героя над долею України; туга за рідним краєм.
Ідея: ствердження саможертовності в ім’я України.
Віршовий розмір: ямб.
Вірш «Мені однаково» входить до циклу «В казематі», який створений в умовах ув’язнення поета як учасника Кирило-Мефодіївського братства.
Ідея поезії розкривається через зміст усього твору засобом антитези: ліричний герой, розмірковуючи про власну долю, неначе на терезах совісті, виважує пріоритети між власною долею й долею рідної землі, безкомпромісно обираючи найдорожче ‒ Україну.
Глибоке почуття ліричного героя передано за допомогою влучного використання художніх засобів: поряд із яскравими епітетами (люди злії, лукавії, Україна славна, окраденая), поет використовує метафору (злії люди Україну присплять), оксиморон (Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій ‒ не своїй землі).
Окремі крилаті вислови із «Кобзаря»
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Свою Україну любіть.
Любіть її... Во врем’я люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
І возвеличимо на диво
І розум наш, і наш язик...
Учітеся, брати мої, думайте, читайте.
…Хто матір забуває,
Того Бог карає.
«Борітеся ‒ поборете,
Вам Бог помагає!»
«Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос ‒ більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує!»
У всякого своя доля, і свій шлях широкий...
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим...
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають...
Тести. Життя й творчість Тараса Шевченка
1. Хто з письменників сказав про Т.Шевченка: «Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури»?
А. І. Франко.
Б. Є. Маланюк.
В. М. Коцюбинський.
Г. М. Рильський.
2. Про якого із письменників І.Франко написав: «Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим»?
А. Т.Шевченка.
Б. Є. Маланюка.
В. М. Коцюбинського.
Г. М. Рильського.
3. Т.Шевченко народився в селі:
А. Моринцях.
Б. Кирилівці.
В. Колодяжному.
Г. Стеблеві.
4. Т. Шевченко народився на:
А. Київщині.
Б. Черкащині.
В. Полтавщині.
Г. Львівщині.
5. Рік народження Т. Шевченка:
А. 1812.
Б. 1813.
В. 1814.
Г. 1815.
6. Матір Т.Шевченка звали:
А. Катерина Михайлівна Бойко.
Б. Марія Тарасівна Бойко.
В. Катерина Якимівна Бойко.
Г. Оксана Григорівна Бойко.
7. Батька Т.Шевченка звали:
А. Тарас.
Б. Іван.
В. Степан.
Г. Григорій.
8. Батька Т.Шевченка по-вуличному звали:
А. Бондар.
Б. Швець.
В. Дігтяр.
Г. Чоботар.
9. У якій сім’ї народився Т.Шевченко?
А. Багатих козаків.
Б. Міщанській.
В. Кріпацькій.
Г. Дворянській.
10. Сім'я Шевченків була кріпаками пана:
А. Енгельгардта.
Б. Сошенка.
В. Красицького.
Г. Богорського.
11. Найстаршу сестру Т.Шевченка звали:
А. Оксана.
Б. Катерина.
В. Марія.
Г. Ярина.
12. Твори якого письменника «списував» маленький Тарас у бур’янах?
А. Г.Сковороди.
Б. Є.Гребінки.
В. Л.Глібова.
Г. М.Шашкевича.
13. Під час поїздки до м.Вільно Т.Шевченка записали як здатного на:
А. «Комнатного стихотворца».
Б. «Комнатного живописца».
В. Придворного лакея.
Г. Особистого попихача.
14. Хто сказав Т.Шевченку: « Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе» »?
А. Оксана.
Б. Енгельгардт.
В. Григорій Шевченко.
Г. Михайло Шевченко.
15. У якого професора живопису ймовірно навчався Т.Шевченко у Вільно?
А. К. Брюллова.
Б. І.Сошенка.
В. Яна Рустема.
Г. Якова де Бальмена.
16. У якого майстра малярного цеху в Петербурзі повинен був навчатися Т.Шевченко?
А. К. Брюллова.
Б. І.Сошенка.
В. Яна Рустема.
Г. В.Ширяєва.
17. З яким українським письменником познайомився Т.Шевченко в Петербурзі?
А. Є. Гребінкою.
Б. В. Жуковським.
В. Г.Сковородою.
Г. Л.Глібовим.
18. Хто дозволяєШевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835)?
А. К. Брюллов.
Б. І. Сошенко.
В. В. Григорович.
Г. В. Ширяєв.
19. З яким художником Т.Шевченко познайомився в Літньому саду вночі, коли змальовував статуї?
А. К. Брюлловим.
Б. І. Сошенком.
В. В. Григоровичем.
Г. В. Ширяєвим.
20. Укажіть рік викупу Т.Шевченка з кріпацтва.
А. 1840 р.
Б. 1838 р.
В. 1841р.
Г. 1850 р.
21. Чий портрет було намальовано, щоб викупити Т.Шевченка з кріпацтва?
А. Т. Шевченка.
Б. К. Брюллова.
В. В. Жуковського.
Г. І. Сошенка.
22. Хто намалював портрет, який допоміг викупити Т.Шевченка з кріпацтва?
А. К. Брюллов.
Б. І. Сошенко.
В. В. Григорович.
Г. В. Ширяєв.
23. Де навчався Т.Шевченко після викупу з кріпацтва?
А. У Московському державному університеті.
Б. У Петербурзькій академії мистецтв.
В. У Києво-Могилянській академії.
Г. В Острозькій академії.
24. Хто не належав до петербурзького оточення Т.Шевченка?
А. К. Брюллов.
Б. І. Сошенко.
В. Ян Рустем.
Г. О. Венеціанов.
25. Яка картина зображена на ілюстрації?
| А | «Катерина» | 
|
| Б | «Циганка-ворожка» | |
| В | «Думка» | |
| Г | «Дівчина з собакою» | |
26. За яку з поданих картин Т.Шевченко отримав срібну медаль?
А. «Катерина».
Б. «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці».
В. «Хлопчик з собакою».
Г. «Селянська родина».
27. Укажіть рік виходу «Кобзаря» - першої поетичної збірки Т.Шевченка:
А. 1838 p.
Б. 1840 p.
В. 1839 p.
Г. 1841 р.
28. У якому альманасі були надруковані перші твори Т.Шевченка?
А. «Основа».
Б. «Русалка Дністрова».
В. «Ластівка».
Г. «Дзвін».
29. Скільки творів містив перший «Кобзар» Т.Шевченка?
А. 10.
Б. 12.
В. 8.
Г. 24.
30. Яким твором розпочинається І видання «Кобзаря» Т.Шевченка?
А. «Думи мої».
Б. «Катерина».
В. «Тополя».
Г. «Тарасова ніч».
31. Яким твором починається сучасне видання «Кобзаря» Т.Шевченка?
А. «Причинна».
Б. «Лілея».
В. «Тополя».
Г. «Тарасова ніч».
32. До жанру балади не належить:
А. «Утоплена».
Б. «Лілея».
В. «Тополя».
Г. «Катерина».
33. Якого року вийшла друком поема «Гайдамаки» Т.Шевченка?
А. 1838 p.
Б. 1840 p.
В. 1839 p.
Г. 1841 р.
34. Яке повстання описане в поемі «Гайдамаки» Т.Шевченка?
А. Коліївщина.
Б. Хмельниччина.
В. Київське.
Г. Берестейське.
35. Якого року відбувалися події Коліївщини?
А. 1863 p.
Б. 1768 p.
В. 1840 p.
Г. 1648 р.
36. Вкажіть межі раннього періоду творчості Т.Шевченка:
А. 1840 – 1850.
Б. 1814 – 1861.
В. 1843 – 1847.
Г. 1838 – 1845.
37. Вкажіть межі періоду «трьох літ» Т.Шевченка:
А. 1840 – 1850.
Б. 1814 – 1861.
В. 1843 – 1847.
Г. 1838 – 1845.
38.Вкажіть межі періоду невольничої поезії Т.Шевченка:
А. 1847 – 1857.
Б. 1814 – 1861.
В. 1843 – 1847.
Г. 1838 – 1845.
39. Вкажіть межі періоду творчості після заслання Т.Шевченка:
А. 1840 – 1850.
Б. 1814 – 1861.
В. 1843 – 1847.
Г. 1857 – 1861.
40. До раннього періоду творчості Т.Шевченка не належить:
А. «Катерина».
Б. «Тополя».
В. «Мені однаково».
Г. «Іван Підкова».
41. До періоду невольничої поезії належить:
А. «Гайдамаки».
Б. «Чи не покинуть нам, небого».
В. «Іван Підкова».
Г. «Мені однаково».
42. Як називався альбом офортів, які Т.Шевченко створив, перебуваючи в Україні?
А. «Реве та стогне Дніпр широкий».
Б. «Україна – безталанная мати».
В. «Живописна Україна».
Г. «Моя Україна».
43. Вкажіть рік написання «Заповіту» Т.Шевченка.
А. 1840.
Б. 1857.
В. 1845.
Г. 1860.
44. У якому місті була написана поезія «Як умру, то поховайте…»
А. Києві.
Б. Переяславі.
В. Петербурзі.
Г. Астрахані.
45. Вкажіть прізвище лікаря, який врятував Т.Шевченка у 1845 р. від смерті:
А. І. Усков
Б. О.Бутаков.
В. А.Маєвський.
Г. А.О. Козачковський.
46. Яка з поезій Т.Шевченка дала назву одному з періодів його творчості?
А. «Великий льох».
Б. «Кавказ».
В. «Заповіт»
Г. «Три літа».
47. За участь у якому товаристві Т.Г.Шевченка заарештували?
А. «Основа».
Б. «Руська трійця».
В. «Ластівка»
Г. Кирило-Мефодіївське.
48. Цикл поезій «В казематі» присвячено:
А. «Україні».
Б. «Моїм побратимам».
В. «Моїй знедоленій сім’ї»
Г. «Моїм соузникам».
49. До циклу «В казематі» належить поезія:
А. «До Основ’яненка».
Б. «Мені однаково».
В. «Заповіт»
Г. «Три літа».
50. Укажіть, де і за яких умов Т. Шевченко відбував заслання.
А. Рядовим в Оренбурзькому окремому корпусі із забороною писати й малювати.
Б. Рядовим в Архангельському окремому корпусі із забороною писати й малювати.
В. Рядовим в Орському військовому окрузі без заборони писати й малювати.
Г. Молодшим офіцером у Васильківському окремому корпусі.
51.На вироку Т.Шевченка Микола І дописав:
А. «Під особистий нагляд коменданта».
Б. «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».
В. «Особливо небезпечний політичний злочинець»
Г. «Заборонити розмовляти українською мовою».
52. Вкажіть роки, коли Т.Шевченко перебував в Орській фортеці:
А. 1847 – 1850.
Б. 1847 – 1857.
В. 1847 - 1848.
Г. 1847 - 1855.
53. Вкажіть роки, коли Т.Шевченко перебував в Аральській експедиції:
А. 1848 – 1850.
Б. 1848 – 1849.
В. 1847 - 1848.
Г. 1847 - 1855.
54. Скільки років Т.Шевченко перебував у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак?
А. 10.
Б. 5.
В. 7.
Г. 2.
55. Недільним школам в Україні Т.Шевченко допомагає:
А. Книгами.
Б. Грошима.
В. Допомагає проводити уроки.
Г. Видав для шкіл «Букварь Южнорусский».
56. У якому році Т.Шевченко повернувся із заслання в Петербург?
А. 1857.
Б. 1858.
В. 1856.
Г. 1859.
57. Скільки подорожей здійснив Т.Шевченко в Україну?
А. 2.
Б. 4.
В. 3.
Г. 5.
58. Перша подорож в Україну Т.Шевченка відбулася:
А. 1847.
Б. 1848.
В. 1845.
Г. 1843.
59. Друга подорож в Україну Т.Шевченка відбулася:
А. 1847.
Б. 1848.
В. 1845.
Г. 1843.
60. Третя подорож в Україну Т.Шевченка відбулася:
А. 1857.
Б. 1859.
В. 1858.
Г. 1860.
61. Кому із кобзарів Т.Шевченко надіслав «Кобзар» із дарчим написом?
А. Ф.Кушнерику.
Б. О.Вересаю.
В. М.Кравченку.
Г. Г. Гончаренку.
62. Яке звання Петербурзька академія мистецтв дала Т.Шевченкові?
А. Професора гравірування.
Б. Академіка гравірування.
В. Професора офорту.
Г. Академіка офорту.
63. Останнім віршем Т.Шевченка був:
А. «До Основ’яненка».
Б. «Мені однаково».
В. «Заповіт»
Г. «Чи не покинуть нам, небого».
64. На якій горі похований Т.Шевченко в Україні?
А. Чернечій (тепер Тарасова).
Б. Канівській (тепер Тарасова).
В. Чернечій (тепер Шевченкова)
Г. Канівській (тепер Тарасова).
65. Як називається свято вшанування Т.Шевченка у Каневі?
А. «Заповіти Тараса».
Б. «Тарасова свіча».
В. «Моїм землякам»
Г. «Вогонь Тараса».
66. Як Т.Шевченко іноді підписував свої твори?
А. Кобзар Дармограй.
Б. Неофіт.
В. Швець.
Г. Душа народу.
67. На кошти якого мецената було видано ІІІ прижиттєве видання «Кобзаря» Т.Шевченка?
А. В. Рєпніної.
Б. П.Симиренка.
В. В.Білозерського.
Г. Є.Гребінки.
68. «Кобзар» Т.Шевченка перекладено:
А. 50 мовами.
Б. 84 мовами.
В. Понад 100 мовами.
Г. 90 мовами.
69. У якому місті знаходиться музей однієї книги – «Кобзаря» Т.Шевченка?
А. У Києві.
Б. У Черкасах.
В. У Торонто.
Г. У Петербурзі.
70. «Катерину» Т. Шевченко присвятив...
А. Своїм сестрам.
Б. Усім дівчатам.
Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 185 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Гайдамаки | | | Г. Восени. |