Неофіційна кодифікація міжнародного права

Неофіційна кодифікація може здійснюватися міжнародними неурядовими організаціями, національними неурядовими організаціями асоціаціями, окремими ученими.

В 1873 р. в Ганті (Бельгія) був створений Інститут міжнародного права, який складався з вчених різних держав, з метою сприяти колективними зусиллями його членів прогресу і постійній кодифікації міжнародного права.

Активну роль в кодифікації міжнародного права відіграє асоціація міжнародного права, створена в Брюсселі в 1873 р. Спочатку вона називалася Асоціацією для реформи і кодифікації міжнародного права. ЇЇ метою є вивчення, роз'яснення і розвиток міжнародного права і розробка пропозицій по вирішенню колізій і уніфікації правових норм. Штаб-квартира знаходиться в Лондоні.

В 1912 р. в Вашингтоні заснований Американський інститут міжнародного права.

В Україні існує Українська асоціація міжнародного права.

Неофіційну кодифікацію міжнародно-правових норм здійснюють також вчені багатьох країн.

18. Поняття та види джерел міжнародного права

Джерела міжнародного права – це зовнішні форми існування міжнародно-правових норм.

На відміну від внутрішньодержавного права, міжнародне право не має таких конституційних норм або спеціальних актів, в яких закріплюється перелік нормативних актів, які компетентні приймати певні органи. Держави, міжнародні організації і (у передбачених випадках) деякі інші суб'єкти, погоджуючи свої інтереси, самі визначають не тільки зміст міжнародно-правових норм, але і зовнішню форму їх існування.

Презумпція різноманітності джерел міжнародного права визначена в Статуті ООН

При визначенні кола джерел міжнародного права, прийнято звертатись до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Саме в ній закріплений формальний перелік джерел міжнародного права (міжнародні конвенції (договори), міжнародні звичаї, загальні принципи права, судові рішення і доктрини).

Види: основні (договір, звичай, заг. Принципи), допоміжні – не створюють правові норми, але можуть підтверджувати їх існування (доктрина, судові рішення), додаткові (акти міжнародних організацій, односторонні акти держав).

Договір – угода, укладена між державами (ін.. суб’єктами МП) в письмовій формі і врегульована МП. Чітко формулює права і обов’язки сторін, регулює практично всі сфери МВ, найкращим чином забезпечує узгодження і взаємодію міжнародних норм.

Звичай – доказ загальної практики, визнаної за правову норму. Обєктивна складова: практика держав (тривала, одноманітна, загальна, постійна) + суб’єктивна складова: переконаність в правомірності і необхідності відповідних дій (opinio juris).

Загальні принципи права: ключові ідеї, що визначають сутність права взагалі. Принципи справедливості, рівності, розумності, добросовісності, за порушенням зобов’язань слідує відповідальність, корисної дії, принцип справедливості принцип законності, принцип «договори повинні дотримуватися», принцип довіри, принцип захисту прав людини, принцип суверенітету над природними ресурсами та ін..

Доктрина – позиція науковців та органів, які виробляють юридичні погляди, що не є обов’язковими нормами для суб’єктів МП.

Судові рішення – судова практика національних і міжнародних судів та арбітражних органів (МС ООН..)

Односторонні акти держав, що мають міжнародно-правове значення – заява, визнання, протест, обіцянка.. Створюють в односторонньому порядку зобов’язання для держави.

Акти міжнародних організацій – резолюції, рішення, рекомендації, декларації та ін.. Є актами soft law і не містять загальнообов’язкових норм; держави зв’язані принципом добросовісності щодо цих актів і не можуть ними нехтувати.

19. Взаємодія договору та звичаю в міжнародному праві

Договір – угода, укладена між державами (ін.. суб’єктами МП) в письмовій формі і врегульована МП. Чітко формулює права і обов’язки сторін, регулює практично всі сфери МВ, найкращим чином забезпечує узгодження і взаємодію міжнародних норм.

Звичай – доказ загальної практики, визнаної за правову норму. Обєктивна складова: практика держав (тривала, одноманітна, загальна, постійна) + суб’єктивна складова: переконаність в правомірності і необхідності відповідних дій (opinio juris).

Механізм взаємодії міжнародного договору і звичаю пов'я­заний із процесом кодифікації міжнародного права. У такому се­нсі кодифікація міжнародного права є процесом його раціоналі­зації, тобто трансформації звичаю, що виник стихійно, в раціона­льно осмислені норми договірного права. Можна навіть стверджувати, що в кодифікації відображається критичне самопі­знання міжнародного співтовариства, а сама кодифікація є твор­чим процесом не лише створення нових норм міжнародного пра­ва, а й процесом надання існуючим нормам міжнародного права за допомогою кодифікаційних договорів більш конкретної та ра­ціональної форми. Як засвідчує міжнародна практика, норми, що містяться в кодифікаційних конвенціях, набувають універсально­го застосування лише в результаті функціонування звичаю, який діє разом із конвенціями.

Взаємодія кодифікаційних конвенцій і загального звичаєвого права відбувається на трьох основних рівнях:

міжнародний договір можє закріплювати вже існуючі та діючі норми міжнародного звичаєвого права. У такий спосіб міжнародний договір узагальнює та систематизує у процесі ко­дифікації існуючу загальну, єдину та постійну практику держав, визнану ними як правову норму. Причому договірні норми, що відображають існуюче звичаєве право, є обов'язковими як між­народний звичай для всіх держав незалежно від їхньої участі в цій кодифікаційній конвенції. Як зазначає з цього приводу Комі­сія міжнародного права, «принцип чи норма звичаєвого міжнаро­дного права можуть бути втілені у двосторонній чи багатосто­ронній угоді з тим, щоб у встановлених межах мати силу конвенційної норми для держав, що є сторонами угоди, поки уго­да залишається чинною; проте вони залишатимуться обов'яз­ковими як принцип або норма міжнародного звичаєвого права для інших держав»;

міжнародний договір може також містити нові норми, які через певний час можуть стати обов'язковими для держав, що не є учасниками цього договору, внаслідок переходу цих договірних норм до загального звичаєвого права. Цей підхід знаходить своє підтвердження і в практиці Міжнародного суду ООН, який в од­ному з своїх рішень зазначив, що договірна норма може «стано­вити основу або точку відліку розвитку норми, яка, будучи суто конвенційною або договірною за своїм походженням, з тих пір перейшла до групи загальних норм міжнародного права та, буду­чи визнана як така opinio juris, стала обов'язковою навіть для держав, що не є сторонами конвенції». Причому, на думку Суду, цей процес «є одним із визнаних методів, за допомогою яких мо­жуть виникнути нові норми міжнародного звичаєвого права»;

3) нова норма звичаєвого права, що стала результатом певних змін або невдоволення окремими положеннями договору з боку його учасників, може призвести до модифікації в дії договору.

Говорячи про механізм взаємодії договору і звичаю, слід зве­рнути увагу на те, що письмове закріплення звичаєвої норми в тексті конвенції має позитивне значення для застосування звича­євих норм міжнародного права в межах світового співтовариства держав.

20. Роль Комісії міжнародного права ООН та інших органів ООН в кодифікації та прогресивному розвитку міжнародного права

У відповідності с п. 1 ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організовує дослідження і робить рекомендації з метою заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. В січні 1947р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, що заснувала Комітет з прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Йому було доручено розглянути методи, за допомогою яких Генеральна Асамблея могла б виконувати функції, пов'язані з кодифікацією міжнародного права та його прогресивним розвитком. Комітет схвалив доповідь, в якій рекомендував створити Комісію міжнародного права ООН.

На II сесії Генеральної Асамблеї 21 листопада 1947 р. була прийнята резолюція про створення КМП ООН і затверджено Положення про КМП.

У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. Комісія міжнародного права ООН має на меті сприяти прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації. В ст. 1 Положення вказано, що Комісія «займається переважно питаннями міжнародного публічного права, але вона може розглядати питання і міжнародного приватного права».

Якщо Генеральна Асамблея передає КМП ООН пропозиції, що стосуються прогресивного розвитку міжнародного права, Комісія призначає одного із своїх членів доповідачем, складає план роботи розсилає урядам питання і просить їх представляти їй у визначений термін інформацію і дані, що належать до питань включених в план роботи.

КМП ООН розглядає надані їй Генеральним секретарем пропозиції і проекти багатосторонніх конвенцій, що представляються державами — членами ООН, головними органами ООН, окрім Генеральної Асамблеї, спеціалізованими установами або офіційними органами, створеними за домовленістю між урядами для сприяння прогресивному розвитку міжнародного права і його кодифікації. КМП ООН робить огляд міжнародного права з метою кодифікації. Якщо Комісія визнає кодифікацію з певного питання необхідною і бажаною вона представляє свої рекомендації Генеральній Асамблеї. Її прохання розглянути те або інше питання виконуються Комісією в першу чергу.

Комісія готує свої проекти у формі статей і представляє їх Генеральній Асамблеї з коментарями, що містять виклад прецедентів і інших відомостей, включаючи договори, судові рішення і доктрину; висновки щодо ступеня згоди з кожною позицією держав і доктрини, а також існуючі розбіжності та аргументи на користь того або іншого положення

Якщо КМП ООН визнає який-небудь проект задовільним вона просить Генерального секретаря видати його як документ Комісії. Вона може рекомендувати Генеральній Асамблеї не приймати ніякого рішення, прийняти доповідь до уваги або схвалити її в своїй резолюції; рекомендувати державам — членам ООН з метою ухвалення конвенції скликати конференцію тощо.

КМП ООН організує збір і публікацію документів, що стосуються практики держав, і судових рішень національних і міжнародних судів з питань міжнародного права і представляє Генеральній Асамблеї доповідь.

КМП ООН складається з 34 членів.

Велику роботу по кодифікації і прогресивному розвитку галузевих норм проводять спеціалізовані установи ООН, особливо ІМО, ІКАО, ФАО, ВОЗ, ВМО, ЮНЕСКО та ін.

21. Роль міжнародних організацій в кодифікаційному процесі

Констатуючи бурхливий розвиток міжнародних органі­зацій як одного із найбільших інститутів сучасного міжна­родного права, не можна не відзначити, що він не супровод­жувався процесом його кодифікації. їх статус був визначе­ний переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кож­ної міжнародної організації окремо. Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу. Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна.

Міжнародна неурядова організація — Міжнародний комітет Червоно-го Хреста — підготувала проекти кодифікації міжнародного права у період збройних конфліктів. На їх основі у 1949 році дипломатичні конференції прийняли чотири Женевські конвенції про захист жертв війни, а у 1977 році ще й два Додаткових протоколи до них.

22. Неофіційна кодифікація міжнародного права

Неофіційна кодифікація може здійснюватися міжнародними неурядовими організаціями, національними неурядовими організаціями асоціаціями, окремими ученими.

В 1873 р. в Ганті (Бельгія) був створений Інститут міжнародного права, який складався з вчених різних держав, з метою сприяти колективними зусиллями його членів прогресу і постійній кодифікації міжнародного права.

Активну роль в кодифікації міжнародного права відіграє асоціація міжнародного права, створена в Брюсселі в 1873 р. Спочатку вона називалася Асоціацією для реформи і кодифікації міжнародного права. ЇЇ метою є вивчення, роз'яснення і розвиток міжнародного права і розробка пропозицій по вирішенню колізій і уніфікації правових норм. Штаб-квартира знаходиться в Лондоні.

В 1912 р. в Вашингтоні заснований Американський інститут міжнародного права.

В Україні існує Українська асоціація міжнародного права.

Неофіційну кодифікацію міжнародно-правових норм здійснюють також вчені багатьох країн.

23. Поняття та значення основних принципів сучасного міжнародного права

Основними принципами є загальні норми міжнародного права, що визначають його головний зміст і характерні риси, що володіють вищим політичним, моральним і юридичним авторитетом.

Принципи є універсальними, тобто загальнообов'язковими, нормами.

Основні принципи закріплені в Статуті ООН. Їх зміст розкритий в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральної Асамблеї в 1970 р. Перелік принципів доповнений Заключним актом НБСЄ 1975р.,

Активний процес становлення і розвитку змісту основних принципів свідчить про значення, що надається співтовариством зміцненню його нормативних основ. Ніколи у минулому нічого подібного не спостерігалося. Наявність розвиненого комплексу принципів - характерна риса сучасного міжнародного співтовариства і його права.

Основні принципи сучасного міжнародного права

Принцип незастосування сили та погрози силою; Принцип мирного вирішення спорів; Принцип невтручання у внутрішні справи держав; Принцип суверенної рівності держав; Принцип співробітництва; Принцип рівноправності та самовизначення народів; Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; принцип поваги прав людини; принцип територіальної цілісності; принцип непорушності державних кордонів.

24. Основні принципи сучасного міжнародного права та їх правове закріплення.

Основними принципами є загальні норми міжнародного права, що визначають його головний зміст і характерні риси, що володіють вищим політичним, моральним і юридичним авторитетом.

Принципи є універсальними, тобто загальнообов'язковими, нормами.

Основні принципи закріплені в Статуті ООН. Їх зміст розкритий в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральної Асамблеї в 1970 р. Перелік принципів доповнений Заключним актом НБСЄ 1975р.,

Активний процес становлення і розвитку змісту основних принципів свідчить про значення, що надається співтовариством зміцненню його нормативних основ. Ніколи у минулому нічого подібного не спостерігалося. Наявність розвиненого комплексу принципів - характерна риса сучасного міжнародного співтовариства і його права.

Основні принципи сучасного міжнародного права: Принцип незастосування сили та погрози силою; Принцип мирного вирішення спорів; Принцип невтручання у внутрішні справи держав; Принцип суверенної рівності держав; Принцип співробітництва; Принцип рівноправності та самовизначення народів; Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань; принцип поваги прав людини; принцип територіальної цілісності; принцип непорушності державних кордонів.

25. Принцип суверенної рівності держав.

При визначенні принципів, що покладені в основу ООН, Статут ООН першим вказує на принцип суверенної рівності держав (ст. 2).

Принцип суверенної рівності держав (принцип рівноправ'я держав) відображає основну якість міжнародного права як права рівних (par in paren not habet imperium – рівний над рівним не має влади) суб'єктів. Якість суверенітету унікальна за своїм характером. Через цю якість держави рівні незалежно від часу виникнення, величини території, кількості населення, нарешті, від визнання або невизнання.

Принцип складається з двох елементів - суверенітету і рівноправності, між якими існує нерозривний зв'язок. Суверенітет може бути реальним тільки в умовах рівноправності. Взаємна повага суверенітету - необхідна умова рівноправності.

Принцип суверенної рівності держав лежить в основі всього міжнародного права, характерні риси якого визначаються перш за все тим, що його суб'єктами є суверенні держави.

Основний зміст принципу:

· держави зобов'язані поважати суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також всі права, притаманні суверенітету, включаючи правосуб'єктність; кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему, встановлювати свої закони і адміністративні правила;

· всі держави володіють рівними основними правами і обов'язками;

· вони зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд свої відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права;

· кожна держава має право брати участь в міжнародних організаціях і договорах;

· держави повинні сумлінно виконувати свої зобов'язання по міжнародному праву.

Суверенітет зазвичай розуміється як повновладдя держави всередині країни і незалежність у зовнішніх зносинах. Точність цього розуміння відносна. Повновладдя держави всередині країни обмежене правами народу і людини. Загальна декларація прав людини підтвердила загальний принцип конституційного і міжнародного права: "Воля народу має бути основою влади уряду" (ст. 21). Конституція України: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5).

Народу належить вище право визначати економічну, соціальну, політичну систему країни. Міжнародне право зобов'язує державу поважати право народу розпоряджатися своєю долею. Народ вирішує питання про державну форму свого існування аж до ліквідації даної держави, наприклад шляхом приєднання до іншої держави.

Зовнішня незалежність також відносна. Суверенна влада держави обмежена аналогічною владою інших держав.

Суверенітет держави - це верховна влада держави, що йде від народу незалежно здійснювана відповідно до національного і міжнародного права.

Рівність - другий елемент даного принципу, нероздільно пов'язаний з суверенітетом. Мова йде про рівність суверенних прав держав. Що ж до інших прав, то вони можуть істотно різнитися. Одна держава бере участь в багатьох договорах, інша - в обмеженому числі. Міжнародне право - право рівних (jus inter pares).

Рівність правового статусу держав означає, що всі норми міжнародного права застосовуються до них однаково, мають рівну обов'язкову силу. Держави володіють рівною здатністю створювати для себе права і приймати зобов'язання. Всі держави володіють рівним правом брати участь у вирішенні міжнародних проблем, в яких вони законно зацікавлені.

26. Принцип невтручання у внутрішні справи.

Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або опосередковано з якої-небудь причини у внутрішні або зовнішні справи будь-якої іншої держави. Внаслідок цього збройне втручання і всі інші форми втручання або погрози, направлені проти держави або проти її політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права.

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.:

Жодна держава не може ні застосовувати, ні заохочувати застосування економічних, політичних мір будь-якого іншого характеру з метою добитися підпорядкування собі.

іншої держави в здійсненні нею своїх суверенних прав і отримання від цього яких би то не було переваг.

Жодна держава не повинна також організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати або допускати підривну, терористичну або збройну діяльність, направлену на насильницьке повалення ладу іншої держави, так само як і сприяти цьому, а також втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі.

Застосування сили, що має на меті позбавляти народи їх національної самобутності, є порушенням їх невід'ємних прав і принципу невтручання.

Кожна держава володіє невід'ємним правом вибирати собі політичну, економічну, соціальну і культурну систему без втручання в якій-небудь формі з боку якого б то не було іншої держави.

Істотне значення для з'ясування змісту принципу невтручання має поняття "справи, що належать до внутрішньої компетенції держави". Відзначимо, що це поняття охоплює і певне коло зовнішніх справ. Згідно принципу суверенної рівності, держави зобов'язані поважати право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права.

Межа між справами, що входять і не входять до внутрішньої компетенції, не є непорушною.

Перестають бути виключно внутрішньою справою такі питання життя держави, як права людини, демократія, верховенство права.

В наш час особливої гостроти набула проблема внутрішніх збройних конфліктів, які по кількості жертв нерідко перевершують міжнародні конфлікти і відрізняються особливою жорстокістю. Міжнародне співтовариство не може усуватися від їх врегулювання. Почала активно обговорюватися проблема гуманітарної інтервенції. Досвід свідчить, що військові дії окремої держави або групи держав, що проводяться під приводом гуманітарної інтервенції, рідко дають позитивний результат. Вони суперечать міжнародному праву і засуджуються міжнародним співтовариством.

Підкреслюючи значення принципу невтручання, необхідно відзначити, що він не може служити прикриттям для урядів, що порушують зобов'язання по міжнародному праву діями, що здійснюються в межах власної території.

27. Принцип співробітництва.

Статут ООН досить повно втілив ідею співробітництва. Як принцип вона була сформульована Декларацією 1970 р.

Принцип зобов'язує держави співробітничати один з одним незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем.

Визначені основні напрями співробітництва:

· підтримання миру і безпеки;

· загальна повага прав людини;

· здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах;

· співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

· сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

· Юридично зобов'язати державу до конкретного виду співробітництва з іншою державою так само складно, як і зобов'язати її до дружби. Це дало підставу деяким юристам заперечувати юридичний характер принципу співробітництва. Думається, що принцип значною мірою носить характер ідеї, що пронизує решту принципів. Всі принципи і норми повинні застосовуватися відповідно до принципу співробітництва.

Співробітництво — єдиний законний спосіб реалізації державою своїх інтересів, оскільки жодна з держав не може вижити в умовах, економічної і політичної ізоляції.

Принцип співробітництва є формою практичної реалізації решти всіх принципів міжнародного права. Він представляє собою не стільки право, скільки обов'язок всіх співробітничати один з одним. Статут ООН в преамбулі і ст. 1 зобов'язує членів ООН «здійснювати міжнародну співпрацю в вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Сам принцип пронизує всі положення Статуту ООН, інших договорів.

Відповідно до імперативів принципу співробітництва, держави мають право на вибір видів і форм співробітництва, на правомірну відмову від співробітництва, якщо це сумісно з міжнародним правом або вищими інтересами держави.

Співробітництво повинно сприяти взаєморозумінню, довірі, зміцненню добросусідських відносин і загального миру.

Статут ООН досить повно втілив ідею співробітництва. Як принцип вона була сформульована Декларацією 1970 р.

Принцип зобов'язує держави співробітничати один з одним незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем.

Визначені основні напрями співробітництва:

· підтримання миру і безпеки;

· загальна повага прав людини;

· здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах;

· співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

· сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Юридично зобов'язати державу до конкретного виду співробітництва з іншою державою так само складно, як і зобов'язати її до дружби. Це дало підставу деяким юристам заперечувати юридичний характер принципу співробітництва. Думається, що принцип значною мірою носить характер ідеї, що пронизує решту принципів. Всі принципи і норми повинні застосовуватися відповідно до принципу співробітництва.

Співробітництво — єдиний законний спосіб реалізації державою своїх інтересів, оскільки жодна з держав не може вижити в умовах, економічної і політичної ізоляції.

Принцип співробітництва є формою практичної реалізації решти всіх принципів міжнародного права. Він представляє собою не стільки право, скільки обов'язок всіх співробітничати один з одним. Статут ООН в преамбулі і ст. 1 зобов'язує членів ООН «здійснювати міжнародну співпрацю в вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Сам принцип пронизує всі положення Статуту ООН, інших договорів.

Відповідно до імперативів принципу співробітництва, держави мають право на вибір видів і форм співробітництва, на правомірну відмову від співробітництва, якщо це сумісно з міжнародним правом або вищими інтересами держави.

Співробітництво повинно сприяти взаєморозумінню, довірі, зміцненню добросусідських відносин і загального миру.

28. Принцип рівноправності та самовизначення народів.

Особливість принципу самовизначення полягає в тому, що він, як і принцип поваги прав людини, присвячений правам не держави, а народу, нації.

Пакти про права людини закріпили зв'язок права народу на самовизначення з правами людини (ст. 1).

Принцип самовизначення зіграв важливу роль в історії, допоміг звільнитися від колоніальної залежності десяткам народів. Сьогодні в багатьох країнах палахкотять збройні конфлікти на національному, етнічному, релігійному ґрунті. Численні випадки зловживання принципом самовизначення, а також недостатня визначеність деяких його аспектів породили невіру відносно цього принципу, у тому числі і серед юристів. Тому так важливо з'ясувати зміст цього особливо складного принципу.

В практиці ООН принцип самовизначення, що включає право на створення незалежної держави, розуміється як право колоніальних народів на незалежність від метрополій

Сучасний світовий порядок є системою організованих в держави народів. Суб'єктом права на самовизначення є саме народ, нація, а не будь-яка соціальна, етнічна або релігійна спільність

Отже, правом на самовизначення володіє народ, нація, тобто достатньо крупна і цілісна спільність. Етнічні, релігійні, мовні меншини володіють правом на культурну автономію, на повагу їх інтересів в межах демократичної держави. Відповідні права меншин закріплені міжнародним правом. Разом з тим меншини несуть і певні обов'язки відносно держави, в якій вони знаходяться. В демократичних державах в рамках законності повинні діяти і політичні меншини. Породжувані ними збройні конфлікти, чи то громадянські війни або революції, спричиняють за собою масові порушення прав людини і створюють загрозу миру.

в демократичних державах, що відповідають приведеним вище критеріям, право на самовизначення має здійснюватися демократичним шляхом, в рамках закону. Таке розуміння принципу є загальновизнаним. Комісія ООН з прав людини заперечує, що принцип самовизначення включає право на руйнування демократичної держави шляхом відділення від неї. Аналогічну позицію займають і інші міжнародні органи, а також багато авторитетних учених в галузі міжнародного права.

Принцип самовизначення пов'язаний не тільки з принципом територіальної цілісності, але і з іншими принципами міжнародного права, в першу чергу з принципом поваги прав людини.

У доктрині і практиці принцип самовизначення часто розуміється як принцип одноразової дії, як право вибрати форму свого державного існування. Проте із змісту принципу виходить, що мова йде про право народу вільно визначати свій політичний статус, що постійно діє. Головна мета права на самовизначення полягає в забезпеченні народу можливості демократичним шляхом, без втручання ззовні визначати характер суспільства і держави, основні напрями його внутрішньої і зовнішньої політики.

29. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань — один із важливих функціональних принципів системи міжнародного права. Можна сказати, що на ньому тримається весь міжнародний правопорядок. Статут ООН (п. 5 ст. 2), на який посилаються як на джерело принципу, забезпечує тільки частину його змісту, - зобов’язує держави дотримуватись зобов'язань, що витікають з членства в ООН, а для держав-нечленів — зобов'язань, обумовлених принципами Статуту ООН.

Згідно Декларації 1970 р., основні положення цього принципу полягають в наступному.

Кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН.

Найповніший вираз принцип отримав у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і в ст. 38 Міжнародного суду ООН, де закріплена рівність писаних і звичаєвих норм. В даний час практика і доктрина одностайні в тому, що принцип захищає всі норми міжнародного права незалежно від їх форми.

Об'єктом захисту принципу добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань є відносини держав і інших суб'єктів міжнародного права у зв'язку із створенням, дією і припиненням дії міжнародних як договорів, так і звичаїв.

Держави, інші суб'єкти міжнародного права мають право вимагати дотримання відповідних міжнародному праву договорів і звичаїв; отримувати вигоди, що витікають з участі в них, і захист необхідний для реалізації закладених в них розпоряджень; надавати допомога державам, має рацію яких порушені; в деяких випадках обумовлених міжнародним правом, держави можуть у односторонньому порядку припинити або змінити зобов'язання, витікаючі з договору або звичаю.

Обов'язки держав, обумовлені даним принципом, полягають у взаємній пошані правосуб'єктності один одного в області міжнародної нормотворчості; у визнанні пріоритету зобов'язань по міжнародному праву щодо національного права; у приведенні національного законодавства у відповідність з узятими на себе міжнародними у вирішенні суперечок, що виникають в процесі висновку і застосування договорів і звичаїв тільки мирними засобами.

Захист цього принципу здійснюється такими механізмами, як інституційні і третейські (арбітражні) суди, взаємні консультації та ін.

Кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати свої зобов'язання відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати свої зобов'язання відповідно до міжнародних угод, що мають силу згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Якщо зобов'язання, що витікають з міжнародних угод, суперечать зобов'язанням членів ООН за її Статуту, переважну силу мають зобов'язання за Статутом.

30. Принцип незастосування сили та погрози силою

Принцип незастосування сили стосується центральної проблеми будь-якої правової системи - співвідношення сили і права.

Статут поставив головною метою - позбавити прийдешні покоління лиха війни. Військова сила може застосовуватись не інакше як в спільних інтересах. Заборонено застосування не тільки військової сили, але і сили взагалі.

Більш того, заборонена загроза силою будь-яким способом, несумісним з цілями ООН. Статут ставить в один ряд загрозу силою і її застосування. З цього виходить, що загроза силою буде протиправною в тих же випадках, що і її застосування.

Статут ООН передбачає можливість застосування сили або погрози силою лише в двох випадках:

· за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії (гл. VII).

· в порядку здійснення права на самооборону в разі військового нападу, до тих пір, поки Рада Безпеки не визначить необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки (ст. 51).

Поняття сили включає перш за все агресивну війну, яка кваліфікується як злочин проти миру, причому настільки небезпечне, що забороненою є пропаганда агресивної війни.

Агресія є застосуванням військової сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави.

Як суб'єктом, так і об'єктом агресії може бути тільки держава - суб'єкт міжнародного права.

Жодні міркування будь-якого характеру: політичні, економічні, військові або інші - не можуть служити виправданням агресії. Для з'ясування змісту принципу незастосування сили істотне значення має поняття права на самооборону.

Право на самооборону – це невід'ємне право держави.

Міжнародний Суд ООН виводить це право з основного права кожної держави на виживання. Право на самооборону виникає лише у разі нападу однієї держави на іншу.

Право на самооборону має використовуватися тільки в разі потреби. Заходи у відповідь, мають бути пропорційними і виходити за рамки того, що потрібно для відбиття агресії.

31. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів.

Принцип мирного вирішення спорів закріплений в Статуті ООН (ст. 2.3) і у всіх міжнародних актах, що визначають принципи міжнародного права. Йому присвячений ряд резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Особливе значення має Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р.

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. містить наступне загальне формулювання принципу:

"Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість".

Важливим елементом даного принципу є принцип вільного вибору засобів мирного вирішення спорів, що не раз підкреслювалось Міжнародним Судом ООН.

Статут ООН виділяє категорію спорів юридичного характеру, які, як правило, мають передаватися сторонами на розгляд Міжнародному Суду ООН (ч. 3 ст. 36). До них належать ті, в яких переважають юридичні моменти. Сторони в спорі, а також інші держави зобов'язані утримуватися від будь-яких дій, здатних погіршити положення настільки, що виникне загроза миру і безпеки.

Засоби і процедури мирного вирішення спорів є багатоманітними.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів є, образно кажучи, процесуальним принципом в системі основних принципів. Він є досконалим методом, рядом способів і механізмів що забезпечують мирне співробітництво держав у всіх галузях.

Права держав, інших суб'єктів міжнародного права, встановлювані принципом, полягають в можливості вибору способів вирішення спору; у вимозі до сторін конфлікту не ухилятися від пошуку прийнятних для всіх способів вирішення спорів; у виконанні ухвалених рішень; у праві на допомогу з боку третіх держав і міжнародних організацій.

Обов'язки держав полягають в наступному: вони не повинні припиняти процес пошуку

прийнятного способу вирішення суперечки; при вирішенні спору повинні виходити з інтересів обох сторін спору; в процесі мирного врегулювання повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть погіршити ситуацію що склалася до моменту розгляду або завдати шкоди процесу пошуку прийнятного способу; вони зобов'язані добровільно виконати прийняте сумісне рішення.

Зміст принципу мирного вирішення міжнародних суперечок постійно ускладнюється за рахунок створення нових способів вирішення суперечок і їх застосування.

32. Принципи Гельсінського заключного акту НБСЄ.

Були закріплені такі принципи:

Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

Дата добавления: 2015-11-14