Історія становлення танцювальної психокорекції

Обмеженям класичного психоаналізу були надмірна інтелектуалізація та ігнорування фізіологічних відчуттів. К. Г. Юнг описує Его як комплекс, що складається перш за все із загального усвідомлення власного тіла. Його Тест Словарних Асоціацій, в котрому Юнг визначав емоції за частотою пульсу та електропровідністю шкіри, був ключем до розуміння того, що розум і тіло функціонують як єдине ціле. Він ваважав, що тіло здатне одночасно виявляти свідоме та позасвідоме, і тому воно може стати безцінним інструментом вивчення психічного. Якщо сфокусувати увагу на на тілесному досвіді, з’являється можливість виризити позасвідоме через рухи, одночасно підтримуючи сильну функцію Его та не втрачаючи тілесного усвідомлення. Техніка Юнга була менш ригідною, порявняно з технікою Фройда. Під час лікування він проявляв непередбачуваність та гнучкість. В кабінеті Юнга люди танцювали, співали, грали на інструментах, малювали, ліпили з глини. Створена ним психологія дозволяла його полідовникам розвивати її в найрізноманітніших напрямках, в тому числі і в напрямку тілесної терапії та танцювальної терапії.

З іншого боку свій внесок у становлення танцювальної психокорекції внесли зміни в танцювальному мистецтві. Піонером, котрий зруйнував звичні стереотипи, що побутували серед професійних танцівників аж до двадцятого століття була Айседора Дункан. Вона перетворила танець у форму самовираження, сумістивши емоційний імпресіонізм і рух таким чином, що рухи стали спонтанними, а не завченими та рутинними. Сама Дункан вважала, що її танець допомагає їй жити і часто говорила про це в інтерв’ю.

Ці два процеси були передумовою для остаточного виникнення танцювальної терапії після Другої Світової Війни, коли необхідно було вилікувати велику кількість психічно травмованих людей. Довготривалі класичні методи за цих умов відійшли на другий план. Послідовники класичних методів адаптували свої методи до короткотривалої роботи, і тут до них приєдналися ті, на кого вплинувли зміни в танцювальному мистецтві.

Американська танцівниця Мері Старкс Вайтхауз, котра пройшла навчання в Європі так говорила про себе: «Я стала танцювальним терапевтом сама того не помітивши, бо в той час ще не існувало такого поняття». Вона описує перехідний період в п’тдесятих роках, коли вона проходила аналіз у учня Юнга і зрозуміла, що може застосовувати свою майстерність в роботі з людьми, відкриваючи їм шлях до цілісності. ЇЇ стиль фокусувався на полярностях, що притаманні патернам руху, на активному уявлянні та на тому, щоб допомогти клієнту знайти «свій істинний рух». Меріон Чейз почала використовувати танець в якості терапії у своїй танцювальній студії, та її ідеї набули форми, коли вона працювала з психотичними пацієнтами в госпіталі Св’ятої Єлизавети у Вашингтоні, в сорокових і п’ятдесятих роках, до того як були винайдені трасквілізатори. ЇЇ основна ідея полягає в тому, що танець ─ це повідомлення, котре задовільняє основну людську потребу. Вона намагалась встановити контакт з пацієнтами, рухаючись разом з ними. Вона вивчила і охарактеризувала рухи пацієнтів різних діагнозів. У неї був талант контактувати із замкнутими людьми та пробуджувати їх життєву силу, виводити їх у реальність.

Танцівниця з Данії Герда Александер винайшла метод тіленоорієнтованої терапії під назвою аутонія (гармонійний тонус), що вже не був методом роботи за допомогою танцю і був в основі створення нетанцювальної тілесноорієнтованої психокорекції [1 із списку основної літератури].

Дата добавления: 2015-11-14