Південної України

В останні роки в соціо-гуманітарних науках посилився інтерес до вивчення місцевої специфіки, зокрема, ролі регіонального фактора в суспільному житті. Поняття "регіон", поряд з поняттями "край", "область", "земля" і т.п. все частіше з’являється на сторінках грунтовних політологічних, соціологічних, економічних, етнонаціональних, історичних та інших досліджень. Це явище, серед усього іншого, є своєрідною реакцією на глобальні тенденції в розвитку сучасного суспільства, які ведуть до розширення і поглиблення світових інтеграційних процесів. Адже об’єктивний процес глобалізації супроводжується не лише здобутками, а й істотними втратами. Зокрема, він несе в собі відчутну загрозу локальним (етнокультурним, національним та іншим) спільнотам, відкриває перспективу збіднення етнокультурного фонду людства. Саме в умовах глобалізації посилюється усвідомлення необхідності збереження місцевої специфіки, що, у свою чергу, породжує зростання зацікавленості широкої громадськості і спеціалістів регіональною проблематикою.

Ця тенденція не могла обійти Україну, яка після проголошення незалежності, не утвердивши як слід свою ідентичність, потрапила під вплив глобальних нівелюючих факторів. Навіть поверхове ознайомлення із станом сучасної української науки переконує, що її еволюція супроводжується розробкою не лише загальноукраїнської проблематики, а й посиленням інтересу до стану справ в окремих областях, краях, регіонах України – словом, осмисленням її територіальної розмаїтості. В 1994 р. на Міжнародній науково-практичній конференції у Києві обговорювалися методологічні та теоретичні проблеми регіоналістики як міждисциплінарного наукового напрямку[i]. З’явилися праці, присвячені названій проблематиці. У цьому напрямку особливо плідно працює Ярослава Верменич – авторка новаторської монографії "Теоретико-методологічні проблеми регіоналістики в Україні"[ii].

Проблемами регіоналістики інтенсивно займаються і наші сусіди – російські вчені. В Російській Федерації впродовж останніх років відбувся справжній бум навколо проблем регіоналістики. В 1994 р. в рамках Аналітичного управління при Президентові РФ почала діяти спеціальна програма "Регіоналістика". Розробляючи структуру нового адміністративно-територіального поділу, автори намагаються всебічно враховувати місцеву специфіку і минулий досвід районування. В Росії і за рубежем відбулося декілька наукових конференцій, присвячених проблемам регіональної історії, історико-культурному краєзнавству і його історіографії, викладанню краєзнавства в школах і вузах, історії, культури російської провінції, минулому і сучасному окремих населених пунктів[iii]. Зокрема, наприкінці весни 2000 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція "Краеведение в России (1890-1990): Истоки, проблемы, возрождение". Влітку того ж року проблеми методології регіональних досліджень стали предметом спеціального обговорення на міжнародному семінарі в Санкт-Перербурзькому університеті.

Ці форуми вчених у двох сусідніх пострадянських країнах стали відображенням важливого процесу – формування в структурі наукових знань нового комплексного (міждисциплінарного) напрямку – регіоналістики (регіонології). Органічною частиною загальної регіонології є історична регіоналістика. Все більше академічних і вузівських істориків, аматорів-краєзнавців стали звертатися до минулого окремих регіонів своїх країн, прагнучи знайти відповіді на актуальні питання місцевої і загальнонаціональної історії.

В даній статті, автор, враховуючи тенденції в соціо-гуманітарних науках, робить спробу в загальних рисах охарактеризувати місце і роль регіоналістики в сучасній історичній науці, прагне окреслити можливості, які вона відкриває для вивчення минулого України, виявляє підстави поділу України на історичні регіони і окреслює деякі проблеми вивчення південноукраїнського регіону.

Формулюючи завдання. автор свідомий того, що увага до місцевої проблематики не є принципово новим явищем для української історіографії. Вона має досить давню традицію. Зокрема, початки цієї традиції можна виявити ще в землеописаннях ХVІІІ ст. (економічно-статистичні, географічно-історичні, історико-статистичні та інші описи намісництв, губерній, міст та інших населених пунктів тощо).

Регіональна різноманітність України знайшла відображення і у працях українських істориків ХІХ – поч. ХХ ст. Зокрема, Володимир Антонович започаткував напрям у вітчизняній історіографії, який передбачав вивчення України за регіональним принципом. Цей принцип історик назвав "земельним". В працях Дмитра Багалія використовується інше поняття – "область", а його метод одержав назву "обласницьким". Михайло Грушевський після свого повернення в 1924 р. в Україну ввів в науковий обіг термін "історичне районознавство". Драматичні перипетії загальноукраїнської історії висвітлюється цими істориками з урахуванням різноспрямованості політичних і соціально-економічних тенденцій в різних регіонах країни. Немало уваги ці історики приділяли і Півдню України.

Інтерес українських істориків до місцевої історії не випадковий. В історії України регіональний фактор проявив себе як надзвичайно стійким і потужним. Історично українське суспільство складалося як досить сегментоване, у тому числі територіально. Регіоналізм проявлявся в культурі, традиціях, звичаях, особливостях ментальності і політичних симпатіях населення тощо. Його вплив відчувався протягом багатьох століть. "Україна вступила в 19 століття, – зазначив Олександр Оглоблин в статті "Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)", – як конгломерат кількох відмінних історико-географічних територій, кожна з яких мала власну історичну долю"[iv]. Формування "українського територіального масиву" історик вважав

України було довгим і суперечливим явищем. Вплив регіонального фактора все ще гостро відчувається сьогодні і, без сумніву, буде помітним досить довго. Необхідність наукового осмислення історичного минулого окремих регіонів України в нинішніх умовах диктується нагальними потребами становлення молодої держави. Регіональні інтереси і сьогодні пронизують всі сторони економічного і суспільно-політичного життя України. При цьому вони досить часто не співпадають і перебувають у стані латентних чи відкритих конфліктів. Пояснити походження і сутність регіонального поділу України, різноспрямованості інтересів її регіонів – завдання істориків. Лише засобами історичної науки можна визначити, наскільки сучасна територіальна конфігурація регіонів і регіональні ідентичності, що склалися на її основi, відповідають історичним традиціям і загальнонаціональним потребам, як вони співвідносяться з перспективами розвитку України, впливають на них, забезпечують державну цілісність країни. Комплексне дослідження регіонів є необхідною передумовою відтворення історії України у цілому.

У зв’язку з цим виникає питання про зміст базового поняття історичної регіоналістики – історичний регіон країни і його співввідношення з іншими близькими поняттями, зокрема поняттям край, що традиційно використовується в історичному краєзнавстві. Це дуже важливо, адже "за "іменем" наукового напрямку, – слушно зауважує Т.Попова, – вимальовується діапазон його інституціонального поля"[v].

В російській історіографії не склалося єдиної точки зору щодо змістового наповнення термінів регіон і край і, відповідно, об’єкта краєзнавчих і регіонознавчих (в російській історіографії більше поширений термін "регіонознавство", ніж "регіоналістика"). Дуже часто те, що протягом минулих десятиліть називали краєзнавством тепер сприймають як регіонологія. Виникла навіть своєрідна лексична новація – регіональне краєзнавство. Разом з тим, в академічній науці існує стійка тенденція пов’язувати вивчення регіонів з фундаментальним знанням, а краєзнавству відводити прикладну роль – навчально-просвітницьку, пам’ятнико-охоронну, яка здійснюється ентузіастами в межах адміністративно-територіальних частин країни[vi].

В українській історіографіїї також не склалося домінуючої точки зору щодо змісту базових термінів, які застосовуються в регіоналістиці і краєзнавстві. Досить часто поняття історичний регіон продовжує використовуватися як синонім поняття край. Це дає підставу для ототожнення історичної регіоналістики з історичним краєзнавством.

У свій час таке ототожнення не викликало заперечень. Але на нинішньому етапі еволюції історичної науки, яка супроводжується як диференціацією наукових знань, так і їх інтеграцією, що вимагає освоєння нової і уточнення традиційної наукової термінології, таке ототожнення багатьма спеціалістами вже не сприймається як виправдане. Достатньо розглянути зміст традиційних краєзнавчих досліджень в Україні і співставити його з проблематикою сучасних історико-регіонознавчих студій, щоб виявити досить істотну різницю між ними. Загальновідомо, наприклад, що краєзнавство схильне до мікросюжетів, детального опису окремих населених пунктів, невеликих районів, ґрунтується на масовому аматорстві, надихається любов’ю до "малої батьківщини" і орієнтується на виховну діяльність, в той час як історична регіоналістика прагне зберегти за собою сферу наукових досліджень минулого дещо ширших територій (регіонів), визначення їх впливу на розвиток сусідніх і віддалених областей (регіонів) і країни в цілому, вплив регіонів на міжнародну ситуацію (якщо він проглядається), розробку критеріїв регіонального поділу, напрямки регіональної політики центру і реакцію на неї на місцях (в регіонах) тощо. Російський дослідник С.О.Шмідт на Міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі в 2000 р. сформулював висновок, який конкретизує цю очевидну різницю: "Регіонологія – комплекс ширших і менш конкретизованих знань, ніж краєзнавство..."[vii].

Однак, ця відмінність не може бути підставою для протиставлення краєзнавства і регіоналістики. Багато залежить від наукового рівня краєзнавчих досліджень, фахової кваліфікації краєзнавців. Якщо цей рівень достатній, добуті краєзнавцями знання можуть бути включені в систему регіоналістики і в систему знань про країну в цілому[viii]. В такому випадку краєзнавство, регіоналістика і національна історія можуть сприйматися не лише як знання про різні об’єкти, а і як різні рівні узагальнень про один об’єкт – країну. Разом з тим, слід визнати існування сильного зворотного зв’язку – успіхи, чи проблеми в дослідженні національної історії стимулюють краєзнавчі і регіонологічні пошуки.

Враховуючи зазначені вище труднощі у розмежуванні змісту понять історичне краєзнавство і історична регіоналістика, Ярослава Верменич пропонує визначити базовим терміном, який "перекриває" уживане в історичному краєзнавстві поняття "край" і в той же час дозволяє чітко виокремити премет і об’єкт аналізу історика-регіоналіста, дефіницію "історико- географічний регіон". З цією пропозицією можна погодитися.

За Ярославою Верменич – історико-географічний регіон має визначатися як історично сформований ареал, більш-менш однорідний за економіко-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Як правило, регіон характеризується специфічною самосвідомістю, спільними територіальними інтересами, домінуванням певних мовних і релігійних орієнтацій громадян. Регіони розрізняються і за специфікою політичної культури. На грунті регіональної ідентичності часто виникає тип свідомості, якому притаманний своєрідний "регіональний патріотизм"[ix].

Розробка критеріїв регіонального поділу країни – необхідна передумова вивчення регіону. Зазначене вище визначення Я.Верменич (як, до речі, і визначення інших авторів) занадто абстрактне, щоб бути інструментом для такого поділу. Але воно може стати орієнтиром для нього.

Цілком очевидно, що коли мова йде про територіальний масив, який характеризується як певний історико-географічний регіон, то об’єднавчі фактори слід шукати як в фізичній географії території (досить консервативної, малозмінюваної протягом тривалого періоду), так і в соціально-економічній і соціокультурній спільності минулих поколінь, особливостях територіального положення цих регіонів у системі їх відносин з сусідніми регіонами і порубіжними країнами протягом достатньо тривалого історичного періоду. Саме це робить регіональні особливості довготривалими факторами історичного процесу, а в умовах України – чи не найстарішими і не найактивнішими.

Виникає також питання, з чого слід виходити, де шукати “відправну точку” при виділенні на карті країни історико-географічних регіонів. Адже наявність регіонів передбачає існування певного центрального пункту. Цим місцем може служити (в залежності від історичних особливостей) політичний, культурний, економічний чи географічний центр країни. Для України такою відправною точкою є її історична столиця, якою, принаймні, декілька останніх століть, був і залишається Київ.

Серед критеріїв визначення історичних регіонів України базовим слід визнати, перш за все, географічне розташування території по відношенню до обраного центру: Схід-Захід – Південь-Північ; Лівий берег Дніпра – Правий берег. На цю своєрідну географічну матрицю накладаються природно-кліматичні особливості окремих територій: Лісостеп – Степ –Гори; клімат, рослинність, тваринний світ та ін. Це та стійка, стабільна основа, на якій відбувався процес формування суспільства з урахуванням його етнічного складу, розміщення в розрізі різних типів населених пунктів тощо. Іншим важливим критерієм поділу є географія виробництва і господарських зв’язків з іншими територіями України і з зарубіжними країнами (економічна географія). Наступний критерій пов’язаний з особливостями політичної географії території – політичним кордонами і адміністративними межами в їх динаміці; впливом міжнародного фактора і зворотного впливу регіону на міжнародну ситуацію. На підставі комплексу цих критеріїв визначаються ареали, що виділяються історичними особливостями і які пропонуються називати історико-географічними регіонами.

Всі ці критерії, за виключенням першого – природно-кліматичних особливостей, перебувають у стані постійних змін, що перетворює межі історико-географічних регіонів в досить рухливу і часто недостатньо чітку лінію.

Не вдаючись до технології окреслення історичних регіонів на карті України, зазначимо, що у новітній історіографії немає усталеної точки зору щодо їх територіальної конфігурації і кількості. Це цілком зрозуміло. Для кожної історичної епохи ця кількість і конфігурація свої. В запропонованій читачу статті автор виходить з загальноприйнятої позиції, що в межах сучасної України у ХІХ – ХХ ст. існувало п’ять великих історико-географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Західна Україна, Південна Україна.

ПАРАДИ́ГМА (от греч. παράδειγμα, «пример, модель, образец») — с конца 60-х годов 20-го века этот термин в философии науки и социологии науки используется для обозначения исходной концептуальной схемы, модели постановки проблем и их решения, методов исследования, господствующих в течение определённого исторического периода в научном сообществе.

Т.Кун Структура научніх революций

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК

Доктор исторических наук, профессор Львовского университета им. И. Франка. Директор Института исторических исследований Львовского государственного университета им. И. Франко, гость- профессор Центрально-Западного Института в Будапеште, Сенатор и заведующий кафедрой истории Украины Украинского Католического Университета (г. Львов), Первый вице-президент Международной ассоциации украинистов (МАУ). Соредактор Украина модерная.

Автор целого ряда книг по истории Украины, несколько лет преподавал в Колумбийском университете и Гарварде.

Автор книги Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота. Книга заняла первое место в рейтинге Лучшая украинская книга в жанре документалистики журнала Корреспондент за 2007 г.

Ярослав Грицак является одним из наиболее активно и продуктивно работающих историков Украины (свыше 400 публикаций), известен также своими публицистическими произведениями.

Проживает во Львове.

Робота “Нарис історії України: формування модерної української нації”. Теза про принципову нормальність української історії. В ній було лиха і проблем не більше, ніж в багатьох європейських історіях.

Пропонує починати новітню історію не з 1917 р., а з 1914 р.

РОМАН ШПОРЛЮК - відомий історик, автор багатьох наукових статей та монографій на теми української історії, зокрема внаукових колах є відомою його книга "Між комунізмом і націоналізмом".

Народжений у Гримайлові Тернопільської області, професор Роман Шпорлюк на початку 30–х рокив виїхав до Польщі, де закінчив теологічні студії. Згодом навчання в Оксфордському університеті, де його науковим керівником став віджомий політісторик Ісайа Берлін, переїзд до Сполучних Штатів Америки, та захист докторату докторату з політичної історії. Займає посаду в Мічіганському університеті, викладаючи російську та східно–європейську історію ХІХ — ХХ століття. З 1990 року проф. Шпорлюк — професор кафедри історії України ім. М. Грушевського у Гарвардському університеті.

Лекция «Становление новейшей Украины: европейское измерение» профессора Гарвардского университета (США) Романа Шпорлюка, прочитанная в Кембриджском университете (Великобритания), открыла первый в истории этого серьезного заведения ежегодный лекционный цикл, посвященный украинской проблематике. Цель цикла — повысить интерес научной общественности одного из ведущих британских университетов к Украине и содействовать включению в его программы украиноведческих дисциплин.

Роман Шпорлюк, профессор кафедры украинской истории им. Михаила Грушевского Гарвардского университета, хорошо известен среди славистов мира как ведущий специалист по новейшей истории Украины. Отправным пунктом своего выступления господин Шпорлюк взял лекцию, прочитанную в феврале 1948 года знаменитым английским историком сэром Льюисом Нэмиером по случаю столетия Европейской революции 1848 года.

Нэмиер вырос в Восточной Галичине на окраине городка Скалат Тернопольской области. Как консультант британского правительства в период польско-украинского конфликта 1918—1923 гг. поддерживал украинскую сторону. Развивая тезис англичанина о значении революции 1848 года в истории Германии, Польши, Венгрии, Украины и других народов Европы, Р.Шпорлюк подчеркнул: украинцы постоянно были среди активных творцов общеевропейской истории. По мнению выступающего, «чтобы понять новейшую историю Европы, следует признать наличие в ней «украинского фактора», а также то, что формирование новейшей Украины происходило во взаимодействии с другими народами и под их влиянием». Итак, вторая важная идея лекции Шпорлюка состояла в том, чтобы бросить вызов британским ученым, призвать их начать наконец «обращать внимание на Украину».

Шпорлюк утверждает, что украинцы как отдельное действующее лицо на сцене истории еще с 1848 г. принимали участие в общеевропейском движении к современности, испробовали немало сценариев и вместе с другими народами достигли «состояния модерной нации». Интересно, что Германия занимает в схеме Шпорлюка особое и для многих неожиданно важное место. Он утверждает: украинская история ХХ столетия тесно переплелась с историей не только России и Польши, но и Германии. Объединение Германии в 1990 г., а вместе с ним и разрешение немецкого кризиса, начавшегося еще в 1848 г., совпали по времени и имели причинно-следственную связь с распадом Советского Союза и образованием в 1991 г. независимой Украины.

По оценкам организаторов, лекция профессора Шпорлюка имела успех, превзошедший самые смелые ожидания. Ведь, по его словам, для Англии Украина до сих пор остается «нацией, о существовании которой не подозревают», чем-то наподобие tabula russa — доски не столько чистой, сколько исписанной россиянами.

СХЕМА М.ГРУШЕВСЬКОГО

У російській історичній науці, особливо у 1-й половині ХХ ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського як окремих, самостійних народів не визнавалося. М. Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання, які були викладені в узагальнюючій формі у статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства» (1904) [1, 298-304]. В основу своєї схеми Грушевський поклав народ, а не державу. «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важливий, але поруч него існують інші чинники – економічний, культурний, що мають часами менше, часами більше значення від політичного, але в кожнім разі не повинні лишатися в тіні поза ним». Зміна форм суспільних і державних не припиняли розвитку народу, «який жив поза ними в тяглости й зв’язкости свого життя»[1, 299-304]. Виробивши свою схему українського історичного процесу, він весь час доповнював її, а пізніше це робили його учні, і в підсумку вона стала загальновизнаною.

М. Грушевський, всупереч офіційній історіографії, не визнавав східнослов’янської єдності та єдиної східнослов’янської мови, якої, як він твердить, «ніколи не існувало» [3]. Головним висновком авторських роздумів є думка про те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «руських народностей», «кому охота їх так називати», або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «руської історії» [1, 303]. У перших томах “Історії України-Руси” Грушевський категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність», оскільки вона створила Київську державу. Він вважав, що Київська держава, право, культура були утвором однієї народності – українсько-руської; Володимиро-Московська – іншої – великоруської. Критикуючи концепцію Карамзіна, історик зазначає, що відносини Московської держави до Києва можна прирівняти до відносин Римської держави до її галльських провінцій, і зовсім не можна розглядати як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті.

Думки та ідеї вченого були реалізовані у процесі написання ним «Історії України-Руси», а також інших як наукових, так і популярних праць. Слід відзначити, що ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків – послідовників М. Грушевського. Разом з тим, уже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників, особливо у питанні про давньоруську спадщину в історичній долі трьох східнослов’янських народів.

ДО ПИТАННЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ

Національний міф

Потреба міту: дещо про національний проект України

Ігор Лосів

У громадській думці протягом XX ст. поняття «міф» було дискредитовано насамперед через утілення в життя двох тоталітарних проектів, що мали своєю основою політичну міфотворчість: фашизму й комунізму.

Перший із них ґрунтувався на містичності (найяскравіший приклад — праця германського ідеолога Альфреда Розенберґа «Міф XX століття»), другий — на науковоподібних, хоча в основі своїй також містичних, писаннях Маркса, Енгельса, Леніна.

Однак і до цих ґлобальних звершень, і після них міф залишається синонімом негативної ідеології, елементарної вигадки, хибної інтелектуальної форми.

Хоча протягом тисячоліть саме міфологічна свідомість більш чи менш вдало слугувала народам як дороговказ до майбутнього. Міф — не вигадка, він, радше, сукупність уявлень про можливу ідеальну ситуацію, можливу ідеальну країну й народ. Ба, більше — це ідеальний проект ідеальної нації, це те, що у психології особистості дослідники воліють називати «ідеал-я». Це не те, якою особистість є, а якою вона хоче, може й повинна бути. Національний міф говорить про той ідеальний образ нації, якого треба прагнути, до якого треба наближатися. Причому, це ідеал не лише майбутнього, а й минулого, котре постає в національному міфі очищеним від усього несуттєвого, випадкового, «неправильного», непритаманного нації за її суттю. Таким чином, створюється своєрідний національно-історичний «фонд героїчності», з котрого нація в тяжкі моменти свого розвитку може черпати мобілізуючі сюжети минулого, надихаючі на героїчні вчинки в сучасності. Це героїчне ідеальне минуле для кожної нації є запорукою гідного майбутнього, котре повинно орієнтуватися на високі моральні вимоги та уявлення про норму національного буття «славних прадідів великих», котрі виступають для актуальних поколінь часом як приклад, а часом як докір. Такий «фонд героїчності» створюється зусиллями й жертвами багатьох генерацій народу, і тут не спрацьовує поняття «даремної загибелі», тут ніщо не пропадає даремно й не зникає без сліду... Всі ці жертви й зусилля нагромаджуються й перетворюються на потужну силу, що століттями забезпечує нації належні орієнтири розвитку, рятує від помилок і манівців.

Суттєвою ознакою всякої здорової нації є її колективна причетність до свого героїчного минулого, до національного міфу, що сягає своїм корінням глибини віків. Адже спільне майбутнє є лише тоді, коли є і спільне минуле, причому таке минуле, котре надихає, наповнює свідомість гордістю й самоповагою. А сучасне в національному міфі потрапляє до складної системи координат подвійної відповідальності: перед минулим (предками) і майбутнім (нащадками), що цілком укладається в Шевченкову поетичну схему: «І мертвим, і живим, і ненарожденним...».

У національному «міфі» нація розповідає собі про саму себе. І якщо національний міф є свідомість про себе, то його доречно ототожнити із самосвідомістю. Коли національний міф перетворюється на самосвідомість мільйонів людей, цілої нації, він, власне, й перетворюється на національну ідею. Конкретно в наших умовах національна ідея виступає як спільна мрія про нову, вільну, заможну, цивілізовану, шановану у світі Україну, європейську правову державу.

Національний міф не є суто абстрактним, теоретичним утворенням, він впливає не лише, і навіть не в першу чергу — на структури інтелекту, розуму, а й, насамперед, на сферу людських почуттів, емоційне та несвідоме. Національний міф — не стільки колективна думка, скільки спільна віра й надія, спільне переживання.

Кожна нація у процесі свого становлення неминуче витворює свій власний національний міф, свою героїчну леґенду, котра живить патріотизм мільйонів людей. У кожній державі ми знайдемо свої ритуальне важливі події: битви, повстання, загибель героїв і т. ін. Скрізь ми помітимо і уявлення про ідеальні кордони батьківщини, найкращі періоди її історії («золотий вік»), символи як її слави («лицарі без страху та докору»), так і її ганьби: зрадники, відступники. У боротьбі нації за її буття, за її гідне місце поміж інших національний міф набуває виняткового значення, перетворюючись на потужну ідейну зброю. Адже він виправдовує націю в її власних очах, збагачує її життя надособистісним сенсом, пов'язує її минуле, сучасне й майбутнє в певну цілісність. Саме національний міф об'єднує діячів далекого минулого з нині діючими.

Часто національний міф утілюється в одну ґеніальну особистість, яка стає символом. Саме вона незрідка витворює цей національний міф чи закладає його найважливіші засади. Таку особистість, без перебільшення, можна вважати батьком нації. Для українців це, безперечно, Тарас Шевченко, котрий у своїй творчості синтезував Україну з Київської Русі, козацтва, селянських повстань, націонал-демократизму XIX ст., українського християнства й культури бароко, романтизму і просвітництва.

Цей синтез, цей «образ-ідеал» України був глибоко етнічним. Ба, більше — це була своєрідна етнічно забарвлена знакова система у вигляді загальновідчутних (а вже потім — загальнозрозумілих!) символів, загальновідомих сюжетів, переказів, історичних аналогій тощо. «Шевченків міф України» (за визначенням сучасних українських дослідників) виступав «євангельським посланням» («Блага вість») до народу, таким посланням, що мусило дати цьому народові нове духовне життя й усвідомлення власної людської та національної унікальності

Колись німецький мислитель фон Ранке сказав, що „кожний народ перебуває в безпосередньому відношенні до Бога”, себто не потребує посередників у своєму спілкуванні з матеріальним і духовним світом, є самодостатнім і самоцінним.

«Шевченків міф України» вперше виразно й чітко проголосив духовний суверенітет українства, що проявляється в культурній самостійності етносу та її усвідомленні широкими масами; в емоційно забарвленому переживанні власного бачення світу й почутті національної гідності та впевненості у творчих силах власного етносу; комплексі етнокультурної повновартості.

Крім того, цей міф однозначно протиставив українців неукраїнцям, звичайно ж, не в аспекті примітивної ворожнечі, а в аспекті самоусвідомлення власних відмінностей, що дають підстави вважати себе окремим, самостійним народом.

Бо без такого протиставлення є неможливим акт духовно-національного самовизначення. Як зазначав відомий російський учений Л. Гумільов, «...етнос — це колектив, що відрізняється від інших етносів стереотипом поведінки і протиставляє себе всім іншим».

Духовний суверенітет етнічної культури — це не бар'єр, що відділяє її від інших, а спосіб засвоєння конкретною людською спільністю загальнолюдської духовності; це форма буття етносу в просторі світової культури. Духовний суверенітет потребує наявності власного погляду етносу на світ, мораль, політику, економіку, всесвітню історію, мистецтво тощо.

Етнос має право й повинен дивитися на світ власними очима, а не очима нехай навіть етнічно близької культури — посередника.

Утрата духовного суверенітету етносу, що має своїм підґрунтям колективно вироблений і актуально пережитий міф нації, є прологом, як свідчить історія, до втрати суверенітету політичного, бо неможливий суверенітет країни без суверенітету її культури, позаяк саме вона формує той чи інший тип особистості, тип світогляду, тип цінностей, а зрештою, і тип самої нації.

Однак сьогодні наш народ іще живе енергією того національного міфу, що склався 150-200 років тому.

Він сприяв збереженню української самобутності й спричинився до утворення української держави. Він виявився фантастично могутнім і потужним у найнесприятливіших для українців умовах.

Але XXI ст. віщує нам нові виклики, що потребують і нових відповідей, себто модерного українського міфу зразка третього тисячоліття від народження Христа.

ІСТОРІОГРАФІЯ (від грец. Ьізтогіа — оповідь про минулі події і §гарпо — пишу) — спеціальна історична дисципліна, яка вивчає історію розвитку історичних знань, історичної думки, історичної науки. Нині мають місце принаймні два значення цього терміна: 1) наукова дисципліна; 2) синонім історичних творів, історичної літератури взагалі. Розрізняють проблемну та теоретичну історіографію (І. І. Колесник), або загальну (досліджує розвиток історичних знань, історичної науки в цілому), предметну (історіографія історії окремих регіонів, країн, сфер людської діяльності) та проблемну (вивчення історії опрацювання певних наукових проблем) історіографію (М. А. Варшавчик). В останньому варіанті історіографія перш за все виконує функцію визначення перспективних напрямків подальших конкретно-історичних досліджень.

МІКРОІСТОРІЯ. Майже ціле століття у світовій історичній науці набирала обертів тенденція до аналізу великих соціальних структур, тривалих історичних процесів, пошуку закономірностей, за якими відбувається розвиток історії людства. Домінування такого підходу обумовило деперсоніфікацію історичного процесу, нівелювання культурної унікальності різних історичних епох тощо. До певного часу синтетичні побудови здавалися дослідникам оптимальним розв'язанням задач історичного пізнання. В умовах глобальних процесів, які активно відбувалися протягом усього XX століття, недостатність великих історій була майже непомітною.

Але вже наприкінці 1970-х років деякі італійські історики першими намагались усвідомити історичний процес крізь призму мікроаналізу. Задачі, які ставили перед собою ці вчені, були досить скромними, а для декого навіть сміховинними на той час. До поля їх історичного пізнання потрапили: доля будь-якої конкретної людини, взаємини в невеличкому професійному чи соціальному середовищі, подія одного дня тощо. Вибір стосунків між людьми як основний предмет аналізу суперечив усталеним в історичній науці масштабам дослідження. Свій напрям дослідники назвали мікроісторією. Зміст мікроісторичного дослідження можна порівняти з «історією, побаченою знизу». Тобто коли якийсь епізод або, як кажуть представники цього напряму, казус, проектується на весь історико-культурний контекст. Мікроаналіз містить ряд процедур і для аналізу самого соціального контексту. Ці процедури передбачають реконструкцію кола спілкування і сіток взаємовідносин, а також вияві індивідуальних чи колективних уподобань людей (Е. Гренді). Серед найбільш відомих представників цього напряму слід назвати Джованні Леві, Карло Гінзбурга, Карло Поні, Єдуарда Гренді та ін.

З середини 1980-х у Німеччині зароджується досить схожа на італійську мікроісторію історія побуту та повсякденності (А11іа^$§есЬісЬіе). У цей період декілька груп молодих учених виступили з критикою усталених в історіографії підходів до пізнання минулого. У своїх дослідженнях вони намагалися висвітлити унікальність кожної людини, хай навіть зовсім пересічної, розкрити її здатність бути творцем своєї історії. Слід підкреслити, що в працях представників цієї течії немає однозначних висновків і безсумнівних постулатів. Вони вважають, що сам мікроаналіз покликаний виявити своєрідність тих індивідів, яких вони вивчають. Доволі часто праці з мікроісгорії носять описовий характер. Німецький напрям представлений іменами таких істориків, як П. Крітде, А. Людтке, Г. Медік, Ю. Шлюбойм та ін.

Наприкінці 1980-х років інтерес до мікроісторії виявився і у Франції. Зокрема школою «Анналів» був запозичений у італійців ряд дослідницьких процедур мікроісторичного аналізу.

У італійських істориків, у свою чергу, з'явилися зв'язки з французькою течією «Нізіогіе де 1а уіє §іюгісііеппе» (історія повсякденного життя). Дискусії, що спалахнули з зазначеного часу в середовищі «Анналів», викликали перегляд позицій стосовно місця унікального й індивідуального в історичному пізнанні. Зміна предмета дослідження обумовила народження «нової соціальної історії», яке відбулося, за словами «Анналів» з середини 90-х років. Стосовно предмета мікроаналізу, то французький напрям, який репрезентують імена Б. Лепеті, Ж. Ревеля та ін., має свою специфіку. За визначенням Ж. Ревеля це історія автономно діючих суб'єктів, здатних вибирати стратегію своєї поведінки, здатних по-своєму переформульовувати будь-які установки; це антифункціоналістська історія, в якій, хоча і визнається значення об'єктивно існуючих структур у житті і поведінці людей, виходять зі здатності кожного з них по-своєму актуалізувати вплив цих структур (Ю. Л. Бессмертний). В англійській історіографії існує дуже близький до мікроісторичного напряму — напрям локальної історії. Його історики зосереджують свою увагу на дослідженні локальної спільноти, яка розвивається як соціальний організм/на створенні його «колективної біографії». У сучасних дослідженнях досить рельєфно виступають два підходи до аналізу локальних спільнот. Перший має за предмет дослідження життєвий шлях людини від народження до смерті, що висвітлюється крізь зміну соціальних ролей і стереотипів поведінки і розглядається в контексті життєвого простору, який вона (людина) займає. Другий підхід має розкрити внутрішню організацію та функціонування соціального середовища, включеного в історичний ландшафт, соціальну екологію людини, увесь мікрокосм громади, всю різноманітність людських спільнот, а також виявити їх співвідношення між собою і соціальними стратами (Л. П. Рєпіна). Іноді такий підхід називають мікросоціальним. Проте однією з головних відмінностей англійського напряму є географічні та економічні межі, до яких має бути вписана спільнота. Серед

були досить скромними, а для декого навіть сміховинними на той час. До поля їх історичного пізнання потрапили: доля будь-якої конкретної людини, взаємини в невеличкому професійному чи соціальному середовищі, подія одного дня тощо. Вибір стосунків між людьми як основний предмет аналізу суперечив усталеним в історичній науці масштабам дослідження. Свій напрям дослідники назвали мікроісторією. Зміст мікроісторичного дослідження можна порівняти з «історією, побаченою знизу». Тобто коли якийсь епізод або, як кажуть представники цього напряму, казус, проектується на весь історико-культурний контекст. Мікроаналіз містить ряд процедур і для аналізу самого соціального контексту. Ці процедури передбачають реконструкцію кола спілкування і сіток взаємовідносин, а також вияв* індивідуальних чи колективних уподобань людей (Е. Гренді). Серед найбільш відомих представників цього напряму слід назвати Джованні Леві, Карло Гінзбурга, Карло Поні, Єдуарда Гренді та ін.

В англійській історіографії існує дуже близький до мікроісторичного напряму — напрям локальної історії. Його історики зосереджують свою увагу на дослідженні локальної спільноти, яка розвивається як соціальний організм; на створенні його «колективної біографії». У сучасних дослідженнях досить рельєфно виступають два підходи до аналізу локальних спільнот. Перший має за предмет дослідження життєвий шлях людини від народження до смерті, що висвітлюється крізь зміну соціальних ролей і стереотипів поведінки і розглядається в контексті життєвого простору, який вона (людина) займає. Другий підхід має розкрити внутрішню організацію та функціонування соціального середовища, включеного в історичний ландшафт, соціальну екологію людини, увесь мікрокосм громади, всю різноманітність людських спільнот, а також виявити їх співвідношення між собою і соціальними стратами (Л. П. Рєпіна). Іноді такий підхід називають мікросоціальним. Проте однією з головних відмінностей англійського напряму є географічні та економічні межі, до яких має бути вписана спільнота. Серед істориків цього напряму слід назвати Ч. Фітьяна-Адамса, К. Райтсона, М. Постана та ін.

Значний інтерес до мікроісторичних студій на початку 1990-х

років виявився і в середовищі російських істориків. У середині 1990-х вони згуртувалися навколо альманаху «Казус: індивідуальне та унікальне в історії», який почав виходитиз 1996 року за редакції Ю. Л. Бессмертного та М. А. Бойцова У цілому підхід російських істориків до визначення змісту мікроісторичного аналізу схожий на французький варіант.

Одна з головних проблем мікроісторичного аналізу, яка об'єднує практично всі із зазначених напрямів, є дихотомія мікро- і макроісторії. Іншими словами, йдеться про проблему імплантації мікроісторичних сюжетів до макроісторичного простору. Саме ця проблема доволі часто піднімається критиками мікроаналізу. Нерідко прихильників мікроісторії звинувачують також у дрібненні історії. І хоча в теоретичному плані проблему включення мікроісторичних сюжетів до загальної історії не можна вважати досить розробленою, таке методологічне рішення є достатньо реальним. Сучасний мікроісторичний аналіз разом з аналізом макроструктур відкриває нові горизонти для оновлення змісту соціальної історії, яка, очевидно, переростає рамки субдисципліни і несе в собі широкий соціокультурний потенціал.

в історіографії проблема співвідношення макроісторії з мікроісторією довгий час знаходиться у центрі дискусії. Розглянемо деякі аспекти цього питання.

У книзі “Логічні помилки істориків” Д. Фішер пише: “Вчені, як і раніше, всерйоз сперечаються, наприклад, про те, чи треба історику узагальнювати. З тим самим успіхом можна ставити питання, чи слід історику говорити словами. Узагальнення глибоко вкорінені в його мові, в його мисленні, в його способах пояснити світ”[x].

Розмірковуючи з приводу даного співвідношення, російський дослідник М. Копосов у статті “Про неможливість мікроісторії” зазначав, що мікроісторія як логічно незалежна по відношенню до макроісторії методологічна перспектива можлива за умови виконання однієї з двох умов: якщо вона відмовиться від інтелектуальних стандартів, що передбачають узагальнення, або якщо вона виробить такі форми узагальнення, які будуть незалежні від тих, на яких заснована макроісторія. Цю другу умову можна переформулювати як створення самостійної системи історичних понять.

Оскільки виконання обох вказаних умов виявляється проблематичним, мікроісторія, фактично, можлива лише остільки, оскільки вона використовує макроісторичні поняття, і таким чином, імпліцитно відсилає до макроісторичної проблематики, іншими словами – оскільки вона є однією з дослідницьких технік макроісторії[xi]. Отже, можемо констатувати, що без уваги до глобального неможливо осмислити індивідуальне.

ІСТОРИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА – напрямок (за іншими оцінками – стратегія) наукових досліджень, в основі якого лежить порівняння.

Даний термін (а також похідні від нього компаративний аналіз, компаративнйи підхід) давно став уже міжнародним і загальновживаним. Його назва присутня у найменуваннях періодичних видань, інституцій, кафедр як у світовій науковій інфраструктурі, так і на теренах СНД.

Історична компаративістика не тотожна порівняльно-історичному методу, що виступає головним, але не єдиним інструментарієм історичної компаративістики.

Компаративістську модель складають також загальнонаукові принципи (прийоми) пізнання: порівняння, співставлення, аналогія, паралелізм, інтерпретація.

Функцією компаративного аналізу є не тільки встановлення подібності і відмінностей між порівнюваними об’єктами. Головне у порівнянні полягає не у встановленні відношень, а в їх пізнанні. Одна справа – розрізняти порівнювані об’єкти, і зовсім інше – на цій базі пізнавати їх. Під цим ми розуміємо узагальнення, виявлення історичної послідовності, глибинних тенденцій, передумов і наслідків, побудову типології соціальних процесів і явищ тощо.

При компаративному дослідженні в історії у вертикальному ряду можуть розташовуватися об’єкти, що одночасно існують у просторі, і навпаки, у горизонтальний ряд можуть бути зведені об’єкти, які знаходяться у часовій послідовності один до одного.

Порівнювати можна лише однопорядкові об’єкти. Теоретично, за висловом Ярослава Дашкевича “можна порівнювати і Україну з Суматрою, але від цього вийде лише блискотливе есе – і тільки”

Компаративний аналіз спонукає до компромісного підходу, який дає змогу подолати неминучі крайнощі універсалізму або релятивізму (сумнів у можливості об’єктивного пізнання реальності).

Інтегративні процеси у сучасній історичній науці, у тому числі так звана глобальна історія, що набуває все більшої популярності, з одного боку, та проблема історичного обґрунтування національної самоідентифікації, з іншого, як взаємовиключні, на перший погляд, тенденції, сумісні якраз на базі історичної компаративістики.

Завдяки цьому історична компаративістика розвиває соціальну мудрість вченого, сприяє звільненню його від усіляких “шор”, перш за все ідеологічних, етноцентризму.

компаративний аналіз дозволяє через порівняння з іншими історіями чіткіше виявити і загальні моменти, і відмінності, що надає і суто національним інтерпретаціям більшої глибини.

Важливе значення та вагомі пізнавальні можливості має історична компаративістика і в освітній та академічній сферах. У сучасній європейській освітній культурі вона стала незамінною, як фундамент політики толерантності та розуміння своєрідностей національних дискурсів.

У цілому історична компаративістика володіє широкими пізнавальними можливостями. По-перше, вона дозволяє розкрити сутність досліджуваних явищ у тих випадках, коли вона неочевидна; виявляти спільне і повторюване, необхідне та закономірне, з одного боку, та якісно відмінне – з іншого. По-друге, історична компаративістика дає можливість виходити за межі досліджуваних явищ і на основі порівнянь приходити до широких історичних узагальнень та паралелей. По-третє, вона виконує функції деміфологізації, подолання етноцентризму, що важливо для української історіографії. Нарешті, компаративний підхід здатний виступати як замінник експерименту та сприяє розумінню альтернативних шліхів розвитку суспільства. На сьогодні історична компаративістика є важливим чинником освіти і запорукою узгодженої діяльності фахівців національної та світової історії.

Тому було б помилково думати, нібито єдина історична стратегія може дати історичній науці систематичну завершеність. Думати так – означало б надмірно перебільшувати роль такого підходу, призводити до його абсолютизації.

правильне застосування історичної компаративістики, яке може зробити вагомий внесок у розширення меж історичного пошуку, можливе лише за умов врахування обмеженостей напрямку, а також низки вимог, серед яких основними є: необхідність певної спільної бази, однорідності порівнюваних явищ; досягнення оптимального балансу між широтою та глибиною дослідження, використання компаративного підходу лише як одного з можливих шляхів пізнання, не допускаючи абсолютизації напрямку.

ПІДХОДИ ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

основні поняття – "схема", "концепція", "періодизація". На наш погляд схема – є універсальним, цілковитим охопленням історичного об`єкта в просторі і часі. Концепцією є провідна, основоположна ідея історії в цілому, чи окре-мої події або явища витвір (продукт) національної свідомості. Періодизація – поділ історії народу чи історичної події (явища) на періоди (етапи) розви-тку. Таким чином, поняття "схема" історії України вбирає в себе дві складо-ві: концепцію (провідну ідею) і періодизацію (поділ на періоди у відповідно-сті з концепцією).

До питання про концепцію і періодизацію новітньої історії України //Соціально-гуманітарна освіта України та шляхи її розбудови. Всеукраїнська нарада завідуючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін.-К.:Генеза.-С.34-37.

Для розуміння процесу української історії і, в його межах, діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють критерії-упорядники, які не дадуть загубитися в безмежному хаосі історичних фактів. Таким критерієм розвитку виступає періодизація українського історичного процесу.

Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена у статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" (1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва "українсько-руську народність", яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію "кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині". Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної "Історії України-Руси".?

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим "про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи".

Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне "політичне тіло" та прийняття християнства.

Другий - перехідний період - відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат - загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами.

Третій період - це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною

та національною - своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття "доходить до небувалого напруження", та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація - Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого.

Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби - стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.

Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період - це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий - козацько-гетьманська держава і третій - модерна українська державність, яка відродилася в 1917-1918 р.

В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію "культур" ("цивілізацій"), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих "культур" розглядають історію як взаємодію різних вікових "поколінь". Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності.

У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною - досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Пропонуєься така періодизація:

· Стародавня історія - до VI ст.

· Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава,

· Русько-Литовське князівство. VII-XV ст.

· Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст.

· Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.

· Українська революція. 1917-1921 рр.

· Радянська Україна. 1921-1991.

· Україна незалежна. 1991-1999.

Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північ­ного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5) формування Української національної дер­жави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.); 8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лю­тневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) украї­нська національна державність (листопад 1917—1920 pp.); 3) утво­рення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне праг­нення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

А тепер спробуємо більш детальніше розглянути найголовніші етапи історії України

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби — стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизація історії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних, релігійних, зображення Історичного поступу українського народу окремим від розвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою. Історичну схему М.Грушевського в основному прийняли і відповідно доповнили історики в діаспорі. О.Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави. Перший період — це княжа державна формація (Київська Русь і Галицько-Во-линська держава); другий — козацько-гетьманська держава і третій — модерна українська державність, яка відродилася в 1917—1918 р. В сучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію “культур” (“цивілізацій”), які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих “культур” розглядають історію як взаємодію різних вікових “поколінь”. Ці принципи періодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історії українського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку української нації: ідею європеїзму і ідею української державності. У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною — досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На наш погляд, періодизація українського поступу грунтується на етапах формування української державності. Вам пропонуєься така періодизація: a Стародавня історія — до VI ст. a Середньовіччя — Київська Русь, Галицько- Волинська держава, a Русько-Литовське князівство. VII—XV ст. a Ранньоновітня історія — Українська козацька держава XVI—XVIII ст. a Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій —XIX ст. a Українська революція. 1917—1921 рр. a Радянська Україна. 1921-1991. a Україна незалежна. 1991-1999.

Так сталося, що розпочинати нове видання доводиться з термінологічної дискусії. До цього змушує уже сама назва – „Україна модерна”. Серед істориків України немає згоди стосовно того, який власне період української історії треба називати „модерним” (новітнім). Традиційна (дорадянська й закордонна) історіографія надавала перевагу специфічно українській періодизації – поділові на „княжу добу”, „литовсъко-польську добу”, „козацьку добу” та „добу національного відродження”. При такому підході саме поняття модерної історії” взагалі не мало місця. У радянській же історіографії цей термін вживався лише для означення подій, що сталися після жовтневого перевороту 1917 р. Новітній історії передував більш тривалий у часі період нової історії, який брав початок переважно від Англійської революції XVII ст., інколи – з часів географічних великих відкриттів та Нідерландської революції. Однак стосовно української і російської історії (у загальній схемі радянської історіографії перша трактувалася як підрозділ другої) ця періодизація ламалася: вважалося, що період феодалізму, який вживався як синонім до „середніх віків,” тривав тут аж до відміни кріпосного права у 1861 р.

Сучасна українська історична наука поволі відходить від старих радянських норм. Але старий принцип шукати початки модерної доби в Україні аж у XIX cm. зберігає свою популярність. Одне із найкращих сучасних українських періодичних видань – „Mediaevalia Ucrainica” („Українське середньовіччя”), співредактор якого Наталя Яковенко є автором одного із матеріалів і в нашому збірнику, вміщує здебільшого статті, що стосуються XVI-XVIII cm.

Значною мірою такий різнобій зумовлений майже повною відсутністю дискусій навколо періодизації української історії. Єдиним винятком була конференція українських істориків, що відбулася у травні 1978 p. y канадському місті Лондоні (Онтаріо). Однією з головних її тем стало власне питання періодизації[1]. Іван Лисяк-Рудницький, який виступав зі заголовною доповіддю, пропонував достосувати періодизацію української історії до загальної світової схеми. Зокрема, він вважав, що початок модерної доби пов'язаний з Люблінською унією 1569 p., a сама ця доба складається з „ранньоновітньої” і власне „новітньої” історії. Водорозділом між першою і другою є кінець XVIII cm.[2]

Цього підходу ми будемо дотримуватися у нашому виданні. Це, однак, не означає, що він не вимагає уточнень. Термін додерти вік”, як противага до понять „античність” та „середньовіччя”, набув загального поширення ще в XVI cm.[3] (правда, один із авторів цього збірника Вальтрауд Гайндль вважає, що це сталося двома століттями пізніше). Але твердження, що додерлий” (новітній) період у світовій історії почався з XVI ст., вимагає багато додаткових роз'яснень і застережень. По-перше, немає цілковитої ясності, які процеси вважати „модерними”, а які – „домодерними”. Вже у „Повісті минулих літ” знаходимо слова: „Старі часи минули, й от настали нові”. Головними історичними процесами, які визначили специфіку „новітніх” часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та появу двох нових великих суспільних сил – націоналізму і соціалізму[4]. Неважко помітити, що кожне з описаних явищ (за винятком хіба що індустріалізації) мало свого попередника у „старих” часах.

Що суттєво, велика частина суспільних процесів, які відбувалися упродовж останніх п'яти століть, у тій чи іншій мірі були сумішшю „модерного” й „архаїчного”. Історики, які займаються новітньою добою, зосереджувалися головно на прогресі науки і техніки, індустріальному розвиткові та становленні системи капіталізму, появі нових суспільних класів, поширенні політичних прав серед широких верств населення та утвердженні демократії як системи правління, на зародженні і розвитку модерністських й авангардистських течій у мистецтві і т.п. Але наголошення на всіх цих ”модерних” процесах створило певну оптичну ілюзію. Поза увагою лишився факт, що старі, „домодерні” сили й ідеї продовжували діяти, виявляючи подивугідну здатність до виживання і пристосування в нових умовах, часто-густо нейтралізуючи або й підпорядковуючи собі модернізаційні процеси. Навіть Великобританія, зразок найрозвинутішого індустріального суспільства у XIX ст., не була „буржуазною” країною – владу у ній зберігала стара аристократія, представлена королівським двором і палатою лордів. Домінуючими галузями суспільного виробництва у республіканській Франції на межі двох століть залишалися сільське господарство і мануфактура. Що ж тут говорити про Росію, Австро-Угорщину й Німеччини, які до Першої світової війни залишилися монархіями! Повсюдно стара еліта втримувала політичну і культурну владу дозволяючи буржуазії робити гроші і платити податки. Найбільшою мрією багатьох промисловців і банкірів було проникнути в аристократичні кола або навіть одержати високий титул шляхом вдалого шлюбу[5].

Іншою трудністю в окресленні новітньої доби є факт існування великих регіональних відмінностей у перебігу модернізації. Що стосується Східної Європи, то прийнято говорити про її „відсталість” – тобто ті ж самі процеси, які відбувалися на Заході, доходили сюди з запізненням і не мали такої інтенсивності. Щобільше, в одному й тому ж регіоні різні народи по-різному сприймали нововведення. Отже, особливість української історії полягає в тім, що абсолютна більшість місцевого суспільства зберігала традиційний уклад життя, слабо реагуючи на великі економічні та політичні зміни. Якщо говорити коротко, українці втримали свою ідентичність великою мірою не внаслідок модернізації, а всупереч їй.

Але визнання „запізнілості” й маргінальності східноєвропейського регіону теж грішить сильним спрощенням. Воно випливає із тези, що нібито „розвинутість” е нормою, а „відсталість” – історичним збоченням. Насправді ж усе виглядає якраз навпаки: те, що Західна Європа від XVI cm. стала моделлю економічного, культурного і політичного прогресу, було наслідком збігу сприятливих обставин. З цього погляду власне „відсталість” є радше правилом, аніж винятком для більшості народів і країн[6]. З іншою боку, не варто забувати, що саме Східна Європа (у тому числі й Україна) у глобальному масштабі була регіоном, який одним із найперших взявся доганяти „розвинутий” Захід і наслідувати його технічні й соціальні досягнення[7].

Дата добавления: 2015-11-14