Інститут української археографії та джерелознавства iм. М. С. Грушевського НАН України 4 страница

Тематичнi*:

вiдгомiн революцiйних подiй 1905-1907 рр. у Схiднiй Галичинi;

джерела з iсторiї українського мистецтва XVІ-XVІІІ ст.

джерела з iсторiї братств;

документальнi матерiали про ставлення селян Галичини до аграрних реформ 1848 р.;

документи з iсторiї антифеодального руху опришкiв у XVI-XIX ст.;

документи з iсторiї Галицької Соцiалiстичної Радянської Республiки;

документи з iсторiї селянського руху в Схiднiй Галичинi у другiй половинi ХІХ ст.;

документи про боротьбу захiдноукраїнської прогресивної iнтелiгенцiї за возз’єднання з Радянською Україною в 20-30-х рр. ХХ ст.;

документи про визвольну боротьбу українського народу проти шляхетської Польщi в першiй половинi XVІІ ст.;

документи про вiдгомiн повстання декабристiв на захiдно-українських землях;

документи про вiрменськi поселення в захiдноукраїнських землях;

документи про Вiтчизняну вiйну 1812 р.;

документи про вплив жовтневої революцiї 1917 р. на пiднесення революцiйного руху в 1917-1920 рр. в Захiднiй Українi;

документи про дiяльнiсть О. Довбуша;

документи про дiяльнiсть В. С. Стефаника;

документи про дiяльнiсть І. Я. Франка;

документи про дiяльнiсть І. І. Труша;

документи про дiяльнiсть І. Федорова;

документи про дiяльнiсть Т. Г. Шевченка;

документи про переселення народних мас iз Подiлля в останнiй чвертi XVІІ ст.;

документи про пiднесення революцiйного руху в Галичинi на початку ХХ ст.;

документи про повстання 1863 р.;

документи про участь слов’ян в угорськiй революцiї 1848-1849 рр.;

з iсторiї магнатського господарства Галичини XVIII ст.;

з iсторiї української економiчної думки епохи капiталiзму;

про поширення ленiнських iдей на захiдноукраїнських землях.

Фондовий

ф. 663 О. С. Терлецький*

Автоматизовані бази даних

Аркуші фондів

кількість записів - 76195

Документи М. С. Грушевського

кількість записів - 90% документів від загальної кількості, що підлягають уведенню до бази даних

Історія євреїв у Галичині

кількість записів - 10246

Каталог (систематичний, географічний, іменний)

кількість записів - 95365 записів.

Рукописні карти

кількість записів - 800

Науково-довідкова бібліотека

63890 книг та брошур

Бібліотека зберігає унікальні рукописні книги, стародруки ХVІ-ХVІІІ ст., інкунабули, збірку європейської періодики ХVІІІ-ХХ ст., колекцію листівок, афіш і відозв 1917-1943 рр.

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ ТА ДОВІДКОВІ ВИДАННЯ

Енциклопедичні та довідкові видання з історії

Українське козацтва: мала енциклопедія (два видання)

Мала енциклопедія етнодержавознавства

Довідник з історії України

Енциклопедія історії України: В 5 т.

Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т.

Словник- довідник з археології

Наприкінці 1980-х рр. в Україні розгорнулася науково-дослідна робота, пов’язана з теоретичним переосмисленням вітчизняної історії, дослідженням її «білих плям», зокрема в радянському минулому, опрацюванням нової періодизації історичного процесу, виявленням належного місця української історії в історії людства. Особлива увага приділялася підготовці документальних збірників, вивченню історіографічної спадщини 19 — початку 20 ст., розвитку занедбаних у недавньому минулому спеціальних історичних дисциплін.

У 1994 р. виникла ідея створити багатотомну «Історію українського народу». Проте уже перші напрацювання в галузі теоретико-методологічної основи такої праці переконали, що вітчизняна історична наука не готова до реалізації такої ідеї. Через це було взято курс на підготовку праць меншого масштабу, зокрема створення узагальнюючого — що має підсумувати здобутки національної історіографії, зробити їх загальнодоступними — енциклопедичного видання з історії України. Постанову Президії Національної академії наук України про підготовку багатотомної «Енциклопедії історії України» (ЕІУ) ухвалено 20 червня 1997 р. Серед уже опублікованих новаторських праць передусім назвемо навчальний посібник під редакцією В.Смолія «Історія України: нове бачення» (1995—1996; у доопрацьованому варіанті виходив у 1997, 2000, 2002), колективні монографії: «Україна: утвердження незалежної держави. 1991—2001» (2001); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст. Історичні нариси» (2002); «Голод 1932—1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003) й ін. Як підсумкові роботи слід розглядати також 15-томне видання «Україна крізь віки» (відп. редактор В.Смолій) і 3-томне видання «Давня історія України» (відп. редактор П.Толочко). Авторські колективи обох цих видань удостоєні Державних премій України в галузі науки і техніки (перший — у 2001 р., другий — у 2002 р.).

Заслуговують особливої уваги археографічні праці, що вийшли в Україні й Росії за останні 15 років. Зокрема, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України перевидав класичну спадщину національної історіографії кінця 19 — початку 20 ст., а також багато праць української діаспори. Чимало публікацій з найбільш дискусійних проблем історичної науки на рахунку Інституту історії України НАН України, Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Фундаментальні збірники документів нині видані майже з усіх питань, що донедавна були маловивченими.

Плідна робота істориків упродовж останніх 10 років створила належне підґрунтя для докорінного переосмислення концепції вітчизняної історії, подолання стереотипів радянського часу і підготування якісно іншого словника ЕІУ порівняно зі словником «Радянської енциклопедії історії України» (РЕІУ).

Треба визнати, що праці енциклопедичного характеру з історії України, створені до 1991 р., містять значний обсяг важливої інформації і, без сумніву, залишаються вагомим досягненням історичної науки. Водночас необхідно пам’ятати про політичну заангажованість цих праць, зумовлену догмами і стереотипами комуністичної доби, у зв’язку з чим їхнє значення як інформаційного ресурсу в сучасних умовах істотно понижується. Особливо глибоких фальсифікацій зазнала історія українського народу (причому різних епох та періодів). Щодо опису й аналізу минулого українських земель, які свого часу не входили до складу УРСР, то в енциклопедіях для них раніше майже не знаходилося місця. Спотворювалися реальні (науково обґрунтовані) пропорції щодо висвітлення історичних епох. Так, більше половини усіх статей РЕІУ присвячувалось одному періодові — після 1917 р.

Під час роботи над словником ЕІУ було визначено вагомість подій, персоналій, окремих фактів, ретельно відібрано гасла, створено «дерево гасел», яке допомогло орієнтуватися щодо обсягу статей, їх логічної підпорядкованості та взаємопов’язаності. Робота над словником триває й нині і буде продовжуватися до виходу в світ останнього тому: науковий пошук — нескінченний. Істотною підмогою в роботі над ЕІУ стали енциклопедичні видання української діаспори, зокрема «Енциклопедія українознавства», різноманітні довідкові видання, створені у Північній Америці, Австралії, Західній Європі.

Редакційна колегія керувалася певними критеріями у відборі персоналій. Так, при відборі вчених-істориків головним був не формальний критерій (напр., наявність докторського ступеня), а факт лідерства в певній галузі історичної науки. Статті про вчених інших галузей знань, а також про діячів культури та мистецтва включалися до ЕІУ тільки тоді, коли творчі здобутки цих фахівців сягали рівня національного надбання. Зрозуміло, що такі критерії певною мірою є розмитими. Тому чимало читачів не знайдуть в ЕІУ статей про осіб, які, на їхню думку, повинні там бути, або, навпаки, знайдуть розповіді про осіб, яких, за їхніми власними критеріями, там бути не повинно.

Формуючи словник ЕІУ, редколегія прагнула представити всі історичні області України, а також охарактеризувати життя українців у Росії, Польщі, Румунії, Словаччині, США, Канаді та інших державах. Гасла ЕІУ дають уявлення і про життя національних меншин в Україні. На жаль, кількість статей з історії кримськотатарського народу, для якого земля України є батьківщиною, поки що обмежена.

Ми не можемо дати кількісних характеристик авторського колективу ЕІУ, робота над енциклопедією триває, і до неї залучаються все нові й нові фахівці. Зазначимо, однак, що серед авторів статей чимало керівників відомств, знаних політичних діячів, професорів провідних університетів, але основний кістяк авторського колективу — це працівники установ НАН України гуманітарного профілю.

Редакційна колегія прагнула, щоб ЕІУ була цікавою й інформативною, враховувала останні здобутки історичної науки. Поряд із статтями з історії України у ній друкуються загальнотеоретичні матеріали, які висвітлюють сучасні досягнення світової історіографії та політології, а також подаються відомості про окремих визначних людей планети та найвпливовіші міжнародні організації.

Передмова Ф.Г.Турченка до Малої енциклопедії українського козацтва

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Пропоноване читачеві видання присвячене одному з найяскравіших феноменів вітчизняної історії – українському козацтву. Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців – «і мертвих, і живих і ненароджених», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і, поза сумнівом, буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Небагато знайдеться в Україні людей, які не погодяться із цією думкою. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України – це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення.

Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво – це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво – це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ – загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.

Історію українського козацтва вивчало багато поколінь вітчизняних і зарубіжних істориків. Героїка козацького минулого надихала українських та іноземних письменників, художників, композиторів і кінематографістів. Це – сотні авторів, тисячі наукових досліджень і художніх творів, величезний об’єм інформації. Але для сучасного масового читача історія українського козацтва, справжні масштаби його величезного внеску в усі сфери життя українського народу залишаються малодоступними. Книги минулих десятиліть і століть у радянські часи перевидавалися рідко і суто вибірково. Серед професійних істориків у радянський період знавців козацтва було мало. Для партійно-державного керівництва Радянського Союзу ця тема була небажаною, бо могла викликати небезпечні настрої та асоціації.

Після відродження державної незалежності України інтерес суспільства до козацького минулого, до власного історичного коріння значно посилився. Це пов’язано з розгортанням процесів державотворення, подальшим розкриттям і розвитком української національної ідеї, пошуками власної національної ідентичності, прагненням знайти у минулому міцну опору, щоб упевненіше дивитись у майбутнє. За цих умов стали перевидаватися старі дослідження про козацтво і публікуватися нові. Але ці публікації не можуть задовольнити масового читача, який прагне різнопланової і вичерпної інформації, одержання якої не вимагало б складного бібліографічного пошуку. Цим вимогам відповідає довідкове видання енциклопедичного типу, в якому можна було б знайти матеріали про всі найважливіші сторони життя козацтва. Потреба в такому виданні відчувається й у середній та вищій школі, і у військових частинах, і серед широкого загалу читачів, і навіть серед професійних істориків. Саме тому укладачі пропонованої книги звернулися до жанру малої енциклопедії. У такому виданні, на думку авторського колективу, можна досить повно розкрити всю багатогранність і оригінальність козацтва, висвітлити основні аспекти його історичного минулого: обставини виникнення, становлення і роль в історії, військове мистецтво, соціальний устрій, духовний світ, господарську діяльність, побут, судочинство, відображення у вітчизняній та зарубіжній історіографії, літературі, мистецтві, усній народній творчості тощо. При цьому укладачі Малої енциклопедії «Українське козацтво» не претендують на вичерпність тематичного набору, а прагнуть дати лише важливі факти, події, біографії, охарактеризувати найважливіші процеси, історико-географічні об’єкти, терміни тощо.

Всього в Малій енциклопедії вміщено 1359 статей і довідок, авторами яких є 105 вчених – істориків, літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, етнологів з Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Києва, Львова, Луцька, Полтави, Харкова, Херсона, Черкас та інших міст. В енциклопедії подано 283 ілюстрації і 79 карт. Матеріали цього науково-довідкового видання ґрунтуються на різноманітних історичних, етнографічних, археологічних, історико-географічних, літературно-художніх джерелах. Їх автори широко використовували наукові праці вітчизняних істориків В. Антоновича, О. Апанович, Д. Багалія, В. Голобуцького, М. Грушевського, О. Гуржія, Я. Дашкевича, Я. Дзири, Д. Дорошенка, В. Дядиченка, М. Костомарова, І. Крип’якевича, В. Липинського, М. Максимовича, Ю. Мицика, О. Оглоблина, В. Сергійчука, А. Скальковського, М. Слабченка, А. Слюсарського, В. Смолія, В. Степанкова, В. Щербака, Д. Яворницького, А. Яковліва та багатьох інших. Залучені також результати досліджень етнографів, літературознавців, археологів, мистецтвознавців.

Енциклопедію «Українське козацтво» не випадково названо малою. В ній зроблено спробу подати читачеві певний мінімум інформації, який відображає складний і суперечливий стан розвитку сучасної української історичної науки та історіографії козацтва зокрема. Редколегія енциклопедії свідома того, що ряд питань козацької історії висвітлено не досить повно, залишено широке поле для дискусій і коректив. Одначе набагато хибнішою була б, на наш погляд, практика пасивного вичікування. Кожна енциклопедія підводить підсумок багаторічним дослідженням у певній галузі і водночас закладає фундамент для подальшого наукового пошуку й поступу.

Представлені в енциклопедії статті й довідки взаємно доповнюють одна одну і в комплексі дають досить повне уявлення про головні історичні процеси та події, пов’язані з виникненням українського козацтва, становленням його як особливого стану суспільства, роллю в історії українського народу, місцем у міжнародному житті.

КЛІОМЕТРИКА (або історична информатика, або квантитативні технології в історичній науці)

Необычайно высокая концентрация специалистов по применению новых методов и информационных технологий в исторических исследованиях наблюдалась в конце августа 1996 г. в Москве, на Воробьевых горах. Очередная, XI ежегодная конференция Международной ассоциации "History and Computing" (AHC) впервые проходила в Восточной Европе; десять предшествующих состоялись в Англии, Германии, Франции, Италии, Дании, Австрии, Голландии, Канаде. На этот раз организаторами крупного международного форума, привлекшего 150 специалистов по исторической информатике из 22-х стран Европы, Америки, Азии, явились ассоциация стран СНГ "История и компьютер" (АИК - ветвь Международной ассоциации АНС) и Московский государственный университет им.М.В.Ломоносова (МГУ). Выбор места и времени проведения XI Международной АНС-конференции не был случайным. После четырех лет своего существования АИК показала на деле, что в странах СНГ достигнут достаточно высокий уровень исторической информатики, АИК стала третьей по численности "ветвью" АНС и первой по объему ежегодных публикаций. В России и других странах СНГ сформировалось более десятка научных центров, активно применяющих методы и технологии исторической информатики в исторических исследованиях и образовании студентов-историков.

Массовая компьютеризация, внедрение и развитие новейших информационных технологий и средств коммуникации привели к впечатляющим изменениям в сферах образования, бизнеса, промышленного производства, научных исследований и социальной жизни. Информация превратилась в глобальный неистощимый ресурс человечества, вступившего в новую эпоху развития цивилизации, которую принято называть информационной. Все большая доля документов, функционирующих в различных сферах жизни современного общества изначально создается и используется в электронном виде. На рынке труда возрастает спрос на специалистов, умеющих использовать компьютерные методы и технологии в своей профессиональной деятельности.

Одна из закономерностей сегодняшнего времени – сближение гуманитарных, естественных и технических наук. В целом сегодня задача гуманитарного образования состоит в адекватной рационализации полученного знания, ассимиляции имеющихся и разработке новых методов более строго обращения со знанием. Все более важной при выборе стратегии развития гуманитарного образования становится проблема информатизации. Компьютерные методы и технологии превращаются в эффективный инструмент исследований в гуманитарных науках. Стало очевидным, что компьютер представляет собой удобный инструмент для реализации "тонких" исследовательских методик в научных исследованиях и образовании.

В эпоху информационного общества, в новой информационной среде все большую роль в деятельности специалистов-гуманитариев будут играть методы и технологии освоения накопленных знаний и сохранения культурного наследия. В полной мере это относится и к исторической науке. Повышается роль таких хранилищ национальной памяти, как архивы, музеи и библиотеки, для которых разрабатываются автоматизированные информационные системы, в первую очередь информационно-поисковые, и новые архивные технологии. Заметно активизировалась деятельность целого ряда научных центров по созданию баз данных, содержащих сведения из массовых исторических источников. Сегодня в различных странах уже созданы и успешно функционируют крупные банки данных, содержащие информацию исторических источников, которые занимаются коллекционированием электронных документов, их хранением, распространением, публикацией каталогов.

ИСТОРИЯ ПОВСЕДНЕВНОСТИ – отрасль исторического знания, предметом изучения которой является сфера человеческой обыденности в ее историко-культурных, политико-событийных, этнических и конфессиональных контекстах. В центре внимания истории повседневности – «реальность, которая интерпретируется людьми и имеет для них субъективную значимость в качестве цельного жизненного мира», комплексное исследование этой реальности (жизненного мира) людей разных социальных слоев, их поведения и эмоциональных реакций на события. Возникновение истории повседневности как самостоятельной отрасли изучения прошлого – одна из составляющих «историко-антропологического поворота», начавшегося в гуманитарных науках конце 60-х XX в.

К общетеоретическим источникам истории повседневности относят, во-первых, работы основателей феноменологического направления в философии и, в частности, Э. Гуссерля (1859–1938). Он первым обратил внимание на значимость философского осмысления не только высоких абстракций, но и «сферы человеческой обыденности», которую он именовал «жизненным миром».

Во-вторых, шагом к выделению исследований повседневности в отрасль науки было появление в 60-е модернистских социологических концепций, прежде всего – теории социального конструирования П.Бергера и Т.Лукмана. Именно они призвали изучать «встречи людей лицом к лицу», полагая, что такие «встречи» (социальные взаимодействия) есть основное содержание обыденной жизни.

В-третьих, на рождение истории повседневности оказали влияние идеи К.Гирца, увидевшего в любой культуре «стратифицированную иерархию структур, состоящих из актов, символов и знаков». Расшифровка этих актов и символов, составляющих повседневные типизированные людские практики, «интерпретация паутины значений, которую человек сам сплел», выступает у этого социо-антрополога способом познания.

В определении предмета изучения истории повседневности как научного направления в современном гуманитарном знании нет согласия. Иногда социологи употребляют как его синонимы описательные характеристики. Этнографы часто говорят о повседневности, имея в виду «быт» – то есть «традиционные формы личной и общественной жизни», «повторяющееся, устойчивые, ритмичные, стеотипизированные формы поведения».

Главное отличие между традиционными исследованиями быта и изучением повседневности историками лежит в понимании значимости событийного, подвижного, изменчивого времени, случайных явлений, влиявших на частную жизнь и менявших ее.

В отличие от работ культурологических и этнологических, труды по истории повседневности основанные на микро-анализе, стремятся к меньшей географической и временной локализации.

В определении методов изучения истории повседневности также нет единства. Традиционно мыслящий историк полагает, что тексты «способны говорить сами» и установив репрезентативность дошедшего до него памятника, старается лишь без искажений привести его в своем исследовании. Такой истории-повествованию как пересказу сообщенного историк повседневности противопоставляет свой метод работ – вчитывания в текст, размышлений об обстоятельствах высказывания запечатленных в нем идей и оценок, проникновения во внутренние смыслы сообщенного, учета недоговоренного и случайно прорвавшегося.

Фокус анализа историка повседневности – изучение социального с точки зрения индивида, не просто быт – но повседневное сознание и поведение. Индивид в исследованиях повседневности должен быть воспроизведен действующим на жизненной сцене в заданных обстоятельствах (природных, временных, политических), показан определяющим ситуацию, конструирующим – совместно с другими – социальные роли и играющим их.

Продолжавшие «линию Броделя» французские историки второго поколения Школы «Анналов» скрупулезно изучали взаимосвязи между образом жизни людей и их ментальностями, бытовой социальной психологией. Использование броделевского подхода в историографиях ряда стран Центральной Европы (Польши, Венгрии, Австрии) начавшись в середине — второй половине 70-х, осмыслялось как интегративный метод познания человека в истории и «духа времени». Оно получило наибольшее признание у медиевистов и специалистов по истории раннего Нового времени и в меньшей степени практикуется специалистами, изучающими недавнее прошлое или современность.

Продолжатели традиции первых двух поколений Школы Анналов (в России, например, А.Я.Гуревич) ставят в центр своих исследований общую реконструкцию «картины мира» определенной эпохи, социума, группы. Они изучают в повседневности прежде всего его ментальную составляющую (общие представления и нормальном, как и общие страхи, общие тревоги и одержимости). Такой подход к истории есть пересмотр открытой позитивистами хозяйственно-бытовой истории, не выходящий за пределы описания материального мира и составляющих его объектов, вещей, нравов как таковых.

Другое понимание истории повседневности превалирует в германской, скандинавской и итальянской историографии. «От изучения государственной политики и анализа глобальных общественных структур и процессов обратимся к малым жизненным мирам» — так звучал призыв германских исследователей, задумавших написать «новую социальную историю» — историю рядовых, обычных, «малых» людей. Критики «старой науки» в Германии (Х.Медик, А.Людтке и др.) призывали молодое поколение переориентировать научные труды, обратив все силы на изучение «микроисторий» отдельных рядовых людей или их групп, носителей повседневных интересов, а через них — проблем культуры как способа понимания повседневной жизни и поведения в ней. Это была программа особого направления в германской историографии — «истории повседневности» (Alltagsgeschichte), которую иногда именуют «этнологической социальной историей».

Помимо германских «историков повседневности», к толкованию ее как синонима «микроистории» оказался склонен ряд исследователей в Италии. В 1970-е небольшая группа таких ученых (К.Гинзбург, Д.Леви и др.) сплотилась вокруг созданного ими журнала «Quademi Storici», начав издание научной серии «Microstorie». Эти ученые сделали достойным внимания науки не только распространенное, но и единственное, случайное и частное в истории, будь то индивид, событие или происшествие. Исследование случайного — доказывали сторонники микроисторического подхода — должно стать отправным пунктом для работы по воссозданию множественных и гибких социальных идентичностей, которые возникают и разрушаются в процессе функционирования сети взаимоотношений (конкуренции, солидарности, объединения и т. д.). Тем самым они стремились понять взаимосвязь между индивидуальной рациональностью и коллективной идентичностью.

Германо-итальянская школа микроисториков в 80-90-е расширилась. Ее пополнили американские исследователи прошлого (сторонники т. наз. «новой культурной истории»), которые чуть позже примкнули к исследованиям истории ментальностей и разгадыванию символов и смыслов повседневной жизни. Под знамена микроисторического видения истории повседневности отошли и некоторые представители третьего поколения Школы Анналов (Ж. Ле Гофф, Р. Шартье). Попытки последних вытеснить или ограничить «историю менталитета» в изучении повседневности были попытками дистанцироваться от «неподвижной истории», какой она виделась Ф.Броделю.

Многообразие идей, которые нес с собой новый (по сравнению с броделевским) подход в изучении повседневности, определялось политическим контекстом его возникновения. Если концепция «неподвижной истории» была уместна в 60-е, то подходы микро-истории были востребованы эпохой постструктуралистского вызова гуманитарному знанию с его интересом к языку, критикой текстоцентризма, любопытства к образам «другого» и толерантного признания этого «другого».

Значимость микро-исторического подхода в исследовании повседневности определяется поэтому, во-первых, тем, что он позволил принять во внимание множество частных судеб. История повседневности стала поэтому реконструкцией «жизни незамечательных людей», которая не менее важна исследователю прошлого, чем жизнь людей «замечательных». Во-вторых, значимость микроистории для повседневности состояла в апробации методик изучения несостоявшихся возможностей. В-третьих, описываемый подход определил новое место источников личного происхождения, помогая пониманию степени свободы индивида в заданных историко-политических, хронологических, этнокультурных и иных обстоятельствах. В-четвертых, именно микроисторики поставили задачей своего исследования исследование вопроса о способах жизни и экстремального выживания в условиях войн, революций, террора, голода. Конечно, и историки броделевской школы обращались к этим сюжетам, однако именно микроисторики, изучавшие повседневность XX столетия, озаботились анализом скорее переходных и переломных эпох, нежели периодов относительной стабильности и стагнации.

Общим для двух подходов в изучении истории повседневности — и намеченного Ф.Броделем, и микроисториками - было новое понимание прошлого как «истории снизу» или «изнутри», давшее голос «маленькому человеку», жертве модернизационных процессов: как необычному, так и самому рядовому. Реконструкция повседневности элитарных слоев возродилась на новом витке развития науки уже после того, как возникла тема повседневности «рядовых» людей, и это была уже иная «биографическая история великих», с иными акцентами. Следствием понимания истории повседневности как «истории снизу» было преодоление снобизма в отношении маргиналов общества (преступников инакомыслящих, представителей сексуальных меньшинств и т.п.). Два подхода в исследованиях повседневности объединяет также междисциплинарность (связь с социологией, психологией и этнологией). Оба подхода предполагают — хотя и на разных уровнях (макро-историческом и микро-историческом) — изучение «символики повседневной жизни». Наконец, и последователи Ф.Броделя, и микроисторики равной мере внесли вклад в признание того, что человек прошлого не похож не человека сегодняшнего дня, они в равной мере они признают, что исследование этой «непохожести» есть путь к постижению механизма социопсихологических изменений. В мировой науке продолжают сосуществовать оба понимания истории повседневности — и как реконструирующей ментальный макроконтекст событийной истории, и как реализации приемов микроисторического анализа.

Дата добавления: 2015-11-14