Кількісні методи.

1. Математико-статистична обробка емпіричних даних.

Квантитативна історія.

Методи багатовимірного статистичного аналізу – це набір математико-статистичних методів, орієнтованих на дослідження статистичних сукупностей, в яких об'єкти характеризуються набором певних ознак.

2. Імітаційне моделювання.

3. Теоретичне конструювання.

ГЕНДЕРНАЯ ИСТОРИЯ как часть нового междисциплинарного направления социогуманитарного знания – gender studies, т.е. научных исследований, опирающихся на новую методологическую базу и концептуальный аппарат, сфокусированный вокруг категории "гендер", сформировалась на Западе в конце 1970-х - начале 1980-х годов. Это стало во многом результатом так называемого процесса "академизации феминизма" и активного теоретического поиска представителей "женской истории", которые стремились выйти за рамки сложившегося в ней описательного подхода, призванного "восстановить историческое существование женщин", и одновременно не были удовлетворены аналитическими моделями неомарксистского толка, предлагаемыми феминистскими теоретиками середины 1970-х годов для изучения альтернативного жизненного опыта женщин разных социальных групп.

Обновление феминистской теории на рубеже 1970-х и 1980-х годов, касалось, в первую очередь, переопределения понятий "мужского" и "женского". Наконец, в 1980-е годы создаются комплексные объяснительные модели и ключевой категорией анализа становится "гендер", или "пол-род", который еще называют "социокультурным полом". Впрочем, существуют различные дефиниции понятия “гендер”. Большой толковый социологический словарь Collins определяет его следующим образом: "1. (Общее значение) – различие между мужчинами и женщинами по анатомическому полу. 2. (Социологическое значение) – социальное деление, часто основанное на анатомическом поле, но не обязательно совпадающее с ним". Имеются и другие версии, в частности, такие как: "социально-окрашенное понятие пола", "социальные проявления пола", "социальная организация различий между полами", "соотношение полов", "социально-культурная конструкция сексуальности", "набор соглашений, которыми общество трансформирует биологическую сексуальность в продукт человеческой активности", "закодированное в культуре различение между полами", "репрезентация гендерно-половой системы" и т.п. В то же время различные нюансировки не устраняют главного – введение этого концепта было призвано подчеркнуть социальный характер неравенства между полами (его социального конструирования) и исключить биологический и психологический детерминизм, который имплицитно присутствовал в понятии "пола-секса" и постулировал неизменность условий бинарной оппозиции мужского и женского начал. Для истории этот момент имел решающее значение, поскольку снимал вопрос о внеисторичном "женском начале" – понятии, которое порождало вечные споры о "природе женщины" и служило для обоснования ее неизменно подчиненного положения.

Считается, что в отличие от "пола-секса", гендерный статус и, соответственно, гендерная иерархия и гендерно-дифференцированные модели поведения не детерминируются однозначно природой (естественные сексуально-репродуктивные различия служат для них лишь основой), а задаются всей сложившейся в обществе системой отношений, в которую попадает только что родившийся человек и в которой осуществляется его гендерная социализация. Иначе говоря, представления о том, что такое мужчина и что такое женщина, какое поведение приличествует каждому из них, каковы должны быть отношения между ними, являются не простым отражением или прямым продолжением их природных, биологических свойств, а представляют собой продукт культурно-исторического развития общественного человека. Гендерный статус оказывается встроенным в структуру всех общественных институтов, а воспроизводство гендерного сознания на уровне индивида поддерживает сложившуюся систему отношений господства/подчинения во всех сферах. Понятно, что в этом контексте гендер выступает как один из конституирующих элементов социальной иерархии и системы распределения власти, престижа и собственности.

Благодаря своему интегративному потенциалу, гендерный подход в исторических исследованиях привел к пересмотру центрального предмета изучения, которым становится история гендерных отношений, а также основных методологических принципов, с опорой на представление о комплексной социокультурной детерминации различий и иерархии полов. Впрочем, хотя гендер выступает как фундаментальная структурирующая категория социально-исторического анализа, сами по себе гендерные различия, во-первых, не указывают на то, почему отношения между мужчинами и женщинами столь постоянно предполагают господство и подчинение, а во-вторых, не объясняют динамику этих отношений, то есть не отвечают на вопрос, каким образом они складываются, воспроизводятся и трансформируются в разных контекстах повседневности. Следовательно, будучи фундаментальным организующим принципом для описания и анализа различий в историческом опыте женщин и мужчин, в их социальных позициях и поведенческих стереотипах, категория гендера должна быть методологически ориентирована на подключение к более генеральной объяснительной схеме, учитывающей исторические изменения. Таким образом, реализация тех возможностей, которые открывал гендерный анализ, требовала от историков самостоятельной теоретической работы.

Основные методологические положения гендерной истории в обновленном варианте были сформулированы Джоан Скотт в программной статье "Гендер – полезная категория исторического анализа". В трактовке Дж. Скотт важным атрибутом термина "гендер" являлась акцентация взаимной соотнесенности и взаимоопределенности понятий "мужского" и "женского", из чего следовал вывод о невозможности их изолированного анализа, в том числе исторического. В качестве другого важнейшего признака этой аналитической концепции была отмечена ее нейтральность (в отношении феминизма), что позволяло рассчитывать на академическое признание. К тому же гендер есть "способ ссылаться на исключительно социальные корни субъективных идентичностей мужчин и женщин", "способ обозначения культурных конструкций – полностью социального происхождения идей о соответствующих женщинам и мужчинам ролях". Джоан Скотт выступила за отказ от "фиксированности и постоянства бинарной оппозиции", за "подлинную историзацию и деконструкцию в понятиях половых отличий". При этом решение проблемы адаптации новой категории к историческим исследованиям виделось как примирение теории, "выраженной в общих и универсальных терминах", и истории, приверженной "исследованию контекстуальной специфичности и фундаментальных изменений". В определении Джоан Скотт самым отчетливым образом была подчеркнута связь между двумя утверждениями: 1) гендер является составным элементом социальных отношений, основанных на воспринимаемых различиях между полами, и 2) гендер есть первичный способ означения властных отношений.

Категория "гендер" была наполнена исключительно емким содержанием и охарактеризована специфическим сочетанием четырех неразрывно взаимосвязанных и принципиально несводимых друг к другу подсистем. Это, во-первых, комплекс культурных символов, которые вызывают в членах сообщества, принадлежащих к определенной культурной традиции, множественные и зачастую противоречивые образы (например, Ева и Мария как символы женщины в западном христианстве, а также мифы об очищении и осквернении, невинности и порочности). В историческом анализе этого культурного комплекса поднимаются вопросы: какие символические репрезентации задействуются, каким именно образом и в каких контекстах?

Вторая составляющая – это те нормативные утверждения, которые определяют спектр возможных интерпретаций смысловых значений имеющихся символов и находят свое выражение в религиозных, педагогических, научных, правовых и политических доктринах. Эти концепции "обычно принимают форму фиксированной бинарной оппозиции, категорично и определенно утверждая значения мужского и женского, маскулинного и феминного". Они иногда выступают как конкурирующие, альтернативные, однако, позиция, которая оказывается доминирующей, объявляется единственно возможной, причем "последующая история пишется так, как будто эти нормативные концепции являются продуктом социального консенсуса, а не конфликта".

Третий аспект гендерных отношений – это социальные институты и организации, в которые входят не только система родства, брак, семья и домохозяйство, но и такие гендерно-дифференцированные институты, как рынок рабочей силы, система образования и государственное устройство, все социальные отношения и политические институты, которые в разной степени структурируются гендером.

И, наконец, четвертый конституирующий элемент – субъективная гендерная идентичность. Ее определяющая роль состоит в том, что "реальные мужчины и женщины не всегда или не буквально выполняют предписания их общества или наших аналитических категорий. Историкам необходимо, вместо этого, изучить способы, которыми конституируется гендерная идентичность (гендерное самосознание), и отнести свои находки к уже отмеченному ряду сфер деятельности, социальных организаций и исторически специфичных культурных репрезентаций", то есть к первым трем комплексам.

Итак, вопрос исторического исследования состоит фактически в том, какими являются отношения между всеми четырьмя аспектами процесса конструирования гендерного статуса (аналогичная модель может быть построена для любого социального процесса). Собственно гендерная теория опирается на второе утверждение: "гендер есть первичное поле, внутри которого или посредством которого артикулируется власть", причем "концепции власти, хотя могут строиться на гендере, не всегда буквально относятся к самому гендеру... Гендер становится включенным в концепцию и конструкцию самой власти в такой степени, в которой эти указатели устанавливают распределение власти (дифференциальный контрольн над материальными и символическими ресурсами или доступ к ним)... Когда историки ищут средства, с помощью которых концепция гендера легитимирует и конструирует социальные отношения, они проникают внутрь взаимной природы гендера и общества и особые, контекстуально конкретные средства, с помощью которых политика конструирует гендер, а гендер конструирует политику (курсив мой – Л.Р.)".

В связи с вышесказанным встает вопрос: если обозначения гендера и власти конструируют друг друга, то как происходят изменения? Ответ Дж. Скотт свидетельствует о плюралистическом видении этого процесса: "...Изменения могут быть инициированы во многих точках. Мощные политические потрясения, которые свергают в бездну старые режимы и дают жизнь новым, могут модифицировать понятия (и, таким образом, организацию) гендера в поисках новых форм легитимации. А могут и не сделать этого: старые представления о гендере также служат для обоснования новых режимов... Политические (в том смысле, что различные личности и различные значения вступают друг с другом в борьбу за контроль) процессы определят, какой исход будет превалировать. Природа этого процесса, акторов и их действий, может быть определена лишь конкретно, в контексте времени и места. Мы можем написать историю этого процесса только если поймем, что мужчина и женщина – одновременно пустые и переполненные категории. Пустые, потому что они не имеют окончательного, трансцендентного значения. Переполненные, потому что даже если они кажутся фиксированными, они все же содержат внутри себя альтернативные, отрицаемые или подавляемые дефиниции".

Итак, в гендере оказываются инкорпорированными отношения власти: социокультурные различия "мужского" и "женского" (гендерные различия) постоянно создаются и воссоздаются в процессе человеческого взаимодействия как символически, нормативно и институционально оформленное и воспроизводимое гендерным сознанием на уровне индивида неравенство прав и возможностей.

Свою плоть и кровь самая долговечная и прочная из всех иерархических систем – столетиями воспроизводившаяся гендерная иерархия – всегда обретала в процессе гендерной социализации и достижения гендерного консенсуса, т.е. интериоризации мужчинами и женщинами хранимых в арсенале культуры гендерных моделей и формирования своей индивидуальной гендерной идентичности. Старая народная мудрость, которая присутствовала (с незначительными нюансами) в фольклоре всех европейских этносов и утверждала, что "внешний мир" принадлежит мужчине, а место женщины дома, задавала индивиду целостную культурную модель, всеобъемлющий образ, который, как и все ему подобные, помогал как-то упорядочивать жизнь, придавая смысл хаотичной и запутанной действительности, воспринимать и толковать переживаемые события, выстраивать свою линию поведения. Женщины и сегодня, как правило, хорошо знают "свое место" в "мужском мире", поскольку эта фраза лишь резюмирует некую совокупность ожидаемых от них характерных черт, эмоций и отношений, а также предписываемых им моделей поведения, которые неизбежно подразумевают соответствующие обязательства, ограничения и запреты.

Положение мужчин и женщин в гендерном анализе, как правило, рассматривается в отношении к таким ключевым индикаторам, как базирующийся на генерном разделении труда набор мужских/женских обязанностей (по видам продуктивной, репродуктивной и общественной деятельности); дифференциация доступа к ресурсам (материальным, экономическим, социальным, организационным, политическим) и средств контроля над ними; участие в принятии общественно-значимых и политических решений. В этой связи показательно, что в центре внимания разработанной Джоан Скотт модели гендерного анализа оказались важнейшие институты социального контроля, регулирующие неравное распределение материальных и духовных благ, власти и престижа в масштабе всего общества, класса или этнической группы и обеспечивающие таким образом воспроизводство социального порядка, основанного на гендерных различиях, которые в отличие от природных качеств пола варьируются от одного культурного пространства к другому. В русле этой проблематики особое место занимает анализ опосредующей роли гендерных представлений в межличностном взаимодействии, выявление их исторического характера и возможной динамики. Специфический ракурс и категориальный аппарат исследований определяется соответствующим пониманием природы того объекта, с которым приходится иметь дело историку и возможной глубины познания исторической реальности.

Подлежащие анализу комплексы можно условно обозначить как: 1) культурно-символический, 2) нормативно-интерпретационный, 3) социально-институциональный и 4) индивидуально-психологический. Иными словами, выстраивается уникальная синтетическая модель, в фундамент которой закладываются характеристики всех возможных измерений социума: системно-структурное, социокультурное, индивидуально-личностное. Предполагаемое развертывание этой модели во временной длительности реконструирует историческую динамику в гендерной перспективе. На мой взгляд, именно с этим плодотворным подходом могут быть связаны надежды на будущее гендерной истории. Но от создания модели до эффективного осуществления ее интегративного потенциала в практике конкретно-исторического и – тем более – обобщающего исследования предстоит долгий и трудный путь, и, очевидно, еще немалая часть его не пройдена.

Разработка методологии гендерно-исторического анализа, затронувшая решение ряда фундаментальных проблем, подстегивалась прежде всего практическими потребностями далеко продвинувшихся за предшествовавший период конкретных исследований, которые показали, с одной стороны, многообразную роль женщин в экономических, политических, интеллектуальных процессах, с другой – противоречивое воздействие этих процессов на их жизнь, на реальные и символические гендерные отношения, а также выявили существенную дифференцированность индивидуального и коллективного опыта, проистекающую из взаимопересечения классовых и гендерных перегородок, социальных, этнических, конфессиональных и половых размежеваний.

Во многих работах исследуются нормативные предписания, гендерная идеология и расхожие представления о женщинах, которые обычно фиксируют сугубо мужской взгляд на этот предмет и, несмотря на наличие некоторых внутренних противоречий, рисуют в целом негативные стереотипы мужского восприятия, а также навязываемые социумом модели женского поведения. Вся гендерная идеология строилась на взаимосоотнесенных и взаимоопределяющих концепциях, одним своим полюсом обращенных к женщинам, а другим - к мужчинам, но видимая ее сторона имела "женский образ", поскольку ее творцы предпочитали рассуждать о противоположном поле. Однако в основе всех их идей относительно женщин и в законах, которые следовали из этих идей, лежали понятия, в которых эти мужчины осознавали свои собственные гендерные характеристики.

Особое место в работах гендерных историков занял анализ опосредующей роли гендерных представлений в межличностном взаимодействии, выявление их исторического характера и возможной динамики. Одно из наиболее активно разрабатываемых направлений гендерной истории сосредоточено на изучении "мира воображаемого" - представлений о гендерных ролях и различиях, причем с особой остротой поднимается вопрос о соотношении гендерного сознания, разнообразных форм дискурса и общественной практики. Существенный прогресс в этом направлении тесно связан с новыми тенденциями в историографии, с расширением ее эпистемологических основ на фоне общего крутого поворота в развитии современного гуманитарного знания и нового сближения истории и литературы. Однако, анализ литературных текстов ставит перед историей гендерных представлений дополнительные и весьма серьезные методологические проблемы. Некоторые исследователи, признавая условность всех литературных жанров, предпочитают искать "золотую середину" между "чисто литературным" и социально-интеллектуальным подходом, считая одинаково непродуктивным как отрицать всякую связь между художественными образами и действительностью, так и видеть в литературных произведениях прямое отражение реальных гендерных отношений или массовых представлений. В качестве компромисса между этими двумя крайностями механизм взаимодействия литературы и жизни понимается следующим образом: имея очень слабые корни в общественных взглядах, условные литературные персонажи могли играть активную роль в их формировании и оказывать определенное влияние на поведение современников и даже представителей последующих поколений. Компромиссное решение призвано, таким образом, примирить два противоположных тезиса: о дискурсивном конструировании социального и социальном конструировании дискурса: с одной стороны, в литературных произведениях отражаются меняющиеся представления о "мужском" и "женском", а с другой, сама литература активно содействует изменению гендерных представлений.

Концепции других гендерных исследований гораздо ярче обнаруживают свои постмодернистские истоки: представление о "непрозрачности" любого, тем более литературного текста (как впрочем и самого языка) и его нереференциальности относительно "объективной" действительности, подчеркивание роли знаковых систем в конструировании реальности - вплоть до сведения всей гендерной истории к истории гендерных представлений. И именно в этой связи особый интерес представляют попытки соединить литературоведческий анализ с подходами и достижениями социальной истории. Инициатива в этом направлении принадлежит историкам литературы, не только стремящегося уйти от расхожего дуализма "представлений и реальности", "литературы и социального фона", "индивида и общества", "культуры элиты и народной культуры", "творчества и восприятия", или "производства и потребления культурных текстов", но и убедительно демонстрирующим, наряду со своими узкопрофессиональными навыками, глубокое знание социально-исторического контекста, в котором были созданы литературные произведения. В их работах социальные отношения и представления, структурирующие этот контекст, рассматриваются отнюдь не как необязательный общий фон, без которого можно было бы обойтись при прочтении литературного текста, если понимать последний как "вещь в себе". Напротив, именно им отводится определяющая роль в отношении всех видов коллективной деятельности (в том числе и языковой) и - опосредованно - в формировании гендерного сознания. В литературных текстах, частной переписке, памятниках искусства фиксируется повседневный опыт людей, их социокультурные представления, гендерная символика, они содержат основную информацию о способах мышления, нормах, идеях, ценностях общества.

Во всех конкретных исследованиях специфический ракурс и категориальный аппарат определяется соответствующим пониманием природы того объекта, с которым приходится иметь дело историку и возможной глубины познания исторической реальности. К сожалению, и в последнее десятилетие множество монографических исследований по всем хронологическим периодам и регионам Европы, как и обобщающие работы разного уровня, ежегодно выходящие в свет под рубрикой "женская и гендерная история", оказываются гендерными лишь по названию, но не по своим теоретико-методологическим характеристикам, оставляя, по сути, нереализованным эвристический потенциал нового подхода, который не просто добавляет новое измерение и позволяет преодолеть некоторые ограничения классического социального анализа, но способен внести свой неоценимый вклад в то преобразование целостной картины прошлого, которое составляет сегодня сверхзадачу обновленной социокультурной истории. Термин "гендер" широко употребляется и в тех работах, где он выполняет центральную теоретико-методологическую функцию, и там, где его роль ограничивается на отношения между полами, а подход к предмету исследования остается, по сути, чисто описательным. Многие авторы в своих работах практически используют слова "гендер" и "женщины" ("женская") как синонимы, обозначая таким образом скорее тематическую принадлежность, чем теоретическую базу своего исследования.

Критический момент, которому предстоит определить будущее гендерной истории, состоит в решении проблемы ее сближения и "воссоединения" с другими историческими дисциплинами, а говоря иначе – определения ее места в новом историческом синтезе. Признаки продвижения к позитивному решению этого вопроса проявляются, например, в истории частной жизни и повседневности. Внимание историков привлекают гендерно-дифференцированные пространственные характеристики и ритмы жизнедеятельности, вещный мир и социальная среда, специфика мужских и женских коммуникативных сетей, магические черты "женской субкультуры", "мужская идеология", эмоциально-духовная жизнь индивида, отношения с родными и близкими в семье и вне ее. Индивид выступает одновременно как субъект деятельности и как объект контроля и ограничений со стороны семейно-родственной группы, формальных и неформальных сообществ, социальных институтов и властных структур разного уровня. Несомненно, включение механизмов личного выбора является необходимым условием построения новой интегральной модели, призванной соответствовать интеллектуальной ситуации дня сегодняшнего.

Именно трудности решения этой задачи стоят на пути создания комплексной объяснительной модели, которая должна учитывать наряду с социально-структурной и культурной детерминацией детерминацию личностную и акцидентальную, восстановив психосоциальную целостность исторического индивида. В настоящее время некоторые проявившиеся в этой области тенденции дают определенные основания говорить о возрастающей роли так называемой персональной, или новой биографической истории, с которой самым тесным образом связано и одно из перспективных направлений гендерной истории. Конечно, в этом случае исследователи сталкиваются с серьезными трудностями и прежде всего в своих попытках реконструировать историческую индивидуальность представительниц средних и низших социальных слоев (особенно в периоды, предшествовавшие Новому времени). Кроме того, для переноса сделанных на индивидуальном материале наблюдений в область коллективного и тем более социально-дифференцированного гендерного опыта требуются дополнительные обоснования. В практике конкретно-исторических исследований превалирует гипотеза о двойственности женского мировосприятия, предполагающая, что если в одних ситуациях представления женщины в той или иной мере отражали ее социальную принадлежность, которая определялась, в зависимости от ее семейного положения, по мужу или по отцу, то в других - классовые различия вытеснялись более фундаментальными гендерными характеристиками. Констатация существенной общности женского опыта каждой конкретной эпохи, таким образом, не элиминирует расхождений, создаваемых социальным неравенством, и соответствует тем свидетельствам источников, которые подтверждают, что противоречия этого "двойного статуса" женщин осознавались мыслящими современниками и озадачивали их так же, как и нынешних историков, пытающихся уложить женскую ментальность в классово-гендерную систему координат.

Здесь самым очевидным образом общие трудности индивидуальной истории осложняются гендерной спецификой. И, быть может, именно поэтому наибольшие ожидания от гендерной истории в области методологии связаны с поисками решения ключевых проблем взаимодействия индивидуального, группового, социального и универсального в историческом процессе. Несмотря на наличие серьезных эпистемологических трудностей, обновленный и обогащенный принципами микроистории биографический метод позволил исследователям основательно разработать многие проблемы гендерной дифференциации, включая роль матримониального статуса и психологические особенности различных стадий жизненного цикла, ролевые предписания и ограничения, реакции общества на девиантное поведение, а также проблему гендерной идентичности и авторепрезентации.

Теория гендерной системы, несмотря на все многообразие определений этого понятия, "предполагает гендерное измерение публичной и приватной сферы, соотносит систему гендерной иерархии с другими социальными иерархиями"; "гендерная система, которая конструирует два пола как различные, неравные и даже взаимодополняющие, является фактически системой власти и доминирования…". Таким образом, проблема власти является в гендерном анализе ключевой. При этом речь идет равным образом как о гендерных аспектах власти, так и о властной составляющей гендерных отношений: семья рассматривается как гендерно-социальный конструкт и как основа социального, экономического и политического могущества; религия – как сквозь призму предписываемых ею гендерных ролей, так и в свете ее способности наделять мужчин и женщин разными видами власти; образование – поскольку его доступность и, соответственно, приобретаемые через него власть и влияние являются гендерно-дифференцированными; определения гражданского равенства и политического подчинения описываются в гендерных терминах и базируются на специфическом понимании различий между мужчинами и женщинами.

С другой стороны, одной из характерных примет современной историографии стала новая концепция власти и более широкое понимание того, что определяется как "политика" и "политическое". В исторических исследованиях конца ХХ – начала XXI века все чаще проводится сознательное различение между обладанием, с одной стороны, легитимной политической властью, формально признанным авторитетом, дающим санкционированное обществом право принимать обязательные для других решения, и с другой – возможностью оказывать на людей, их действия и происходящие события неформальное влияние, то есть, так или иначе, воздействовать на них или – еще жестче – манипулировать ими – для достижения своих целей. В соответствии с этим расширяется и понимание политической истории, в предмет которой теперь включается не только официальная политика, но и все, что, так или иначе, касается властных отношений в обществе. Политический аспект стал усматриваться в отношениях не только между монархом и подданным, но также и между хозяином и слугой, землевладельцем и держателем, отцом и сыном, мужем и женой. С этой же концептуальной платформы ставится и вопрос о роли гендера и гендерной системы в распределении властных полномочий.

Максимально расширенная и обогащенная концепция власти занимает центральное место в гендерной истории, поскольку одной из ее главных задач является изучение возможностей и способности женщин, на протяжении многих веков лишенных – в пользу мужчин – доступа к формальным институтам политической власти, оказывать опосредованное влияние на принятие решений в публичной сфере и на действия других людей или групп людей в условиях патриархатного господства. Историки, антропологи и социологи фиксируют частичное или полное совмещение дихотомии мужского/женского (маскулинного/феминного) и дихотомии публичного/приватного в разных культурах и обществах. При всем разнообразии интерпретаций сложился определенный консенсус: каковы бы ни были действительные первопричины разделения публичного и приватного, – а установить их неимоверно трудно именно потому, что это произошло так давно, за пределами письменной истории, – с течением времени оно претерпевало существенные изменения.

Понятие “women's power" применяется во множестве работ по женской и гендерной истории. Размышляя об общественном статусе и действительной роли женщин в средневековом обществе, Джоан Ферранте пишет: "Имея ограниченные возможности на деле распоряжаться своей собственной или чужими жизнями, женщины в средневековой литературе, а иногда и в реальной жизни, находили более тонкие или скрытые способы осуществлять такую власть, манипулировать людьми и ситуациями, сочинять небылицы, которые нравились им больше, чем действительность, и благодаря которым они могли или надеялись эту действительность контролировать". Стенли Чойнаки, в своем исследовании, посвященном анализу супружеских отношений в среде городского патрициата и воздействия изменений в статусе и влиянии женщин на культуру ренессансной Венеции, пользуется метафорой "власть любви". Гизела Бок составляет краткий перечень видов "женской власти": "За фасадом формального распределения власти между полами женщины обладали также и собственными видами власти, которые зачастую имели неформальный характер. Эти виды власти… могли проявляться по-разному: например, как участие в системе власти мужчин, как власть над мужчинами, как власть над другими женщинами, как способ самоутверждения женщины". "Власть женщин" исследуется во всем многобразии ее проявлений: рассматривается воздействие женщин на политические решения и исторические события, их роль в семье, в экономике и общественной жизни, их влияние на формирование и передачу культурных стереотипов (в том числе посредством культурного патронирования, или меценатства, и собственной творческой работы), а также особенности так называемых женских социальных сетей, или сетей влияния, под которыми понимаются межиндивидные связи между женщинами или формирующиеся вокруг одной женщины.

Очень редко обладая формальным авторитетом, женщины действительно располагали эффективными каналами неформального влияния. Устраивая браки, они устанавливали новые семейные связи; обмениваясь информацией и распространяя слухи, формировали общественное мнение; оказывая покровительство, помогали или препятствовали мужчинам делать политическую карьеру; принимая участие в волнениях и восстаниях, проверяли на прочность официальные структуры власти и т.д. Инструменты и формы этого влияния рассматриваются гендерными историками в рамках различных моделей соотношения приватного и публичного, отражающих распределение власти, престижа и собственности через систему политических, культурных, экономических институтов, которая в каждом обществе определяла конкретно-историческое смысловое наполнение понятий "мужского" и "женского". Иначе говоря, именно исторические изменения в конфигурации частной и публичной сфер общественной жизни выступают как необходимое опосредующее звено в социальной детерминации гендерно-исторической динамики, то есть в определении траектории и темпов изменений в гендерных отношениях и представлениях. Причем степень жесткости и интенсивности этих связей также изменялась.

Антропологи уже на заре исторического развития, во всех обществах, где имело место выделение публичной власти из частной, фиксируют тенденцию к отстранению женщин от этой публичной власти. Роль женщин в частной жизни и их отношение к публичной сфере стояли в центре проблематики исследований по истории женщин, которые пытались выяснить механизм действия патриархатной системы, сохранявшей в течение многих столетий – и в самых разных условиях – подчиненное положение женщин как в сексуально-репродуктивной ("частной"), так и в социально-экономической и политико-правовой ("публичной") сфере. Согласно этим теориям, и "приватизация женщин" в семье, и рост их активности вне дома описывались в терминах оппозиции частного и публичного, индивида и государства, домашнего хозяйства и общественного производства.

Появление нового взгляда на проблему соотношения сферы частного и публичного было связано именно с развитием теоретических и исторических гендерных исследований. При этом гендерные историки, в значительной степени опираясь на антропологические исследования, которые связывают доминирующее положение мужчин и неравенство полов непосредственно с функциональным разделением человеческой деятельности на частную (домашнюю) и публичную сферы и с вытеснением женщин из последней, вносили в эту схему свои коррективы. Например, во многих работах вопрос о так называемой автономизации частной сферы уходит на задний план. Исходным моментом является понимание зависимости, и даже самой возможности, функционирования публичной сферы, в которой почти безраздельно доминировали мужчины, от созидательной деятельности женщин в домашней частной жизни. Семья становится фокусом исследования не только из-за того, что в ней реализуется взаимодействие полов, а потому что именно она является тем местом, где перекрещиваются и воздействуют друг на друга приватная и публичная сферы жизни, местом координации и взаимного регулирования репродуктивной и всех других форм человеческой деятельности. Проблема состоит в разработке таких концепций и методов, которые действительно позволили бы совместить гендерный и социальный подходы в конкретно-историческом анализе.

В поисках корреляции между статусом женщин и характером общественной организации историки также идут вслед за антропологами, которые подчеркивают ее непрямой характер и указывают на то, что усложнение общественных структур влекло за собой снижение авторитета женщины в семье, сокращение ее имущественных прав, установление двойного стандарта норм поведения и морали и, вместе с тем, усиление неформального влияния женщин через более широкую сеть социальных связей за пределами семьи и домохозяйства. Вот почему, сохраняя в целом периодизацию, фиксирующую структурные трансформации в обществе, гендерная история делает акцент на различных последствиях этих перемен для мужчин и для женщин, на долю которых достались не дивиденды, а издержки "прогресса". Оказывается, что в более отдаленное время асимметрия гендерной системы была гораздо слабее, чем в более поздние эпохи, которые традиционно считаются периодами упадка, статус женщин относительно мужчин отнюдь не снижался, а в так называемые эры прогресса плоды последнего распределялись между ними далеко не равномерно. Однако при такой постановке проблемы, несмотря на несовпадение фаз исторического опыта мужчин и женщин, задача периодизации исторического развития отходит на второй план, речь уже идет главным образом о его оценке и реинтерпретации. И хотя переход от истории женщин к гендерной истории дал мощный импульс научной полемике о возможных путях интеграции новой дисциплины в историю всеобщую, проблема периодизации так и не была переосмыслена с учетом новых концепций и задач.

ВІДРОДЖЕННЯ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧОГО РУХУ

Із здобуттям Україною незалежності значно посилився інтерес усіх

верств суспільства до першовитоків і джерел своєї історії. До вивчення рідно-

го краю, історії його міст і сіл потягнулися сотні, тисячі ентузіастів, котрі хо-

чуть всебічно знати минуле України. Бо, як відомо, любов до рідної землі, до

батьківщини - одне з найсвятіших почуттів, які кожна людина проносить

крізь усе своє життя. Витоки патріотизму починаються там, де людина впер-

ше усвідомила себе особистістю, де взяла в руки буквар, або Шевченків "Кобзар", де відчула красу і безмежжя рідної природи.

Краєзнавство тому й користується такою популярністю та любов'ю в на-

роді, що відгукується на найтонші порухи людської долі. Далеко не кожна га-

лузь науки здатна так органічно поєднати минуле, сучасне та майбутнє,

відкрити нове у начебто давно відомому, промовляти безпосередньо до сер-

дець. Синтетична галузь знання, що спирається і на природознавчий, і на мо-

вознавчий, мистецтвознавчий, літературознавчий фундаменти, має власні се-

крети впливу на людську свідомість, а її об'єднуючий потенціал майже без-

межний. І сивочолі професори, і школярі із захопленням займаються

дослідженнями витоків історії рідного краю. Байдужих у краєзнавстві нема і

не може бути, тому що предмет вивчення тут осяяний святим почуттям лю-

бові до Вітчизни.

Краєзнавство - це і наука, і мистецтво донесення до широкого загалу

особливостей історичного процесу. Неможливо переоцінити його виховну

роль і моральну віддачу, адже це реальний інструмент концентрації

суспільної енергії навколо пріоритетних завдань збереження історико-куль-

турної спадщини та довкілля.

За роки розбудови і становлення молодої Української держави вже чима-

ло зроблено для відродження історичної пам'яті, духовності та культури,

національно-патріотичного виховання народу, передовсім молоді. Великого

значення у суспільному житті незалежної України набув краєзнавчий рух, як

явище громадсько-політичного, культурного і наукового життя, дієвий засіб

глибокого пізнання й всебічного дослідження та вивчення скарбів рідного

краю.

За роки державної незалежності України, особливо за останні п'ять,

відбувся справжній ренесанс краєзнавчого руху та регіональних досліджень.

Активізувалася робота науково-громадських, просвітніх організацій і това-

риств, що очолили краєзнавчий рух. Авангардну роль у ньому займає Всеук-

раїнська спілка краєзнавців, відроджена на новій основі. Свідченням цього є

те, що в Україні за 12 років незалежності проведено близько 400 міжнарод-

них, всеукраїнських, регіональних, обласних науково-краєзнавчих конфе-

ренцій, симпозіумів, круглих столів, котрі, як правило, закінчувалися видан-

ням книжок, брошур, наукових збірників. Вони сьогодні становлять величез-

ну енциклопедію, літопис "малої історії", де на основі нових архівних доку-

ментів розкривається регіональне минуле з позицій історичної правди й

об'єктивності, заповнюється чимало "білих плям", відкриваються невідомі

досі події і факти, повертаються із забуття прізвища реабілітованих діячів,

які були викреслені з народної пам'яті. Регіональна та краєзнавча тематика

практично присутня на всіх наукових форумах гуманітарного і навіть при-

родничого профілю.

Загалом бурхливий розвиток краєзнавчого руху спричинив до його по-

дальшої демократизації та появи нових організаційних засад і форм діяль-

ності, консолідації, координації й удосконалення, увібрав у себе набутий за

минулі десятиріччя наукової, пошукової і популяризаторської роботи досвід,

вийшов за межі заполітизованості.

Той факт, що краєзнавство нині перебуває в авангарді національно-куль-

турного відродження в суверенній Україні, є надійною опорою її державності

- промовисто підтверджує та увага, з якою до його розвою ставляться

суспільство і влада. Це яскраво засвідчує указ Президента України Л.Д.Кучми

"Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні" від 23 січня 2001 p.,

який накреслив принципово нові шляхи подальшого розвитку. Згідно з вимо-

гою указу, Кабінет Міністрів України 10 червня 2002 р. ухвалив постанову

"Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 р."

Важливою рисою обох документів є те, що роль організатора, координа-

тора і керманича цієї справи покладено на Всеукраїнську спілку краєзнавців.

Це свідчить про визнання авторитету останньої в українському краєзнавчо-

му русі й того факту, що вона є спадкоємницею та правонаступницею всіх

відповідних інституцій минулих років.

Для реалізації вимог цих документів в Україні існують усі можливості.

Запорукою цього є невтомна робота тисяч і тисяч учених та аматорів у всіх

без винятку великих і маленьких населених пунктах України. Незалежна Ук-

раїнська держава, її Президент високо оцінили безкорисливу громадську

діяльність дослідників рідного краю. Десятки членів спілки отримали по-

чесні звання і державні нагороди.

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

Керуючись положеннями статуту спілки, за звітний період президія і

правління, обрані II з'їздом, здійснили значну роботу. Було проведено 5 пле-

нумів правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, які відбувалися не лише

в столиці, а й у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку.

Щокварталу відбувалися засідання президії правління, на яких розгля-

далися питання практичної реалізації рішень II з'їзду, виконання вимог пре-

зидентського указу про розвиток краєзнавчого руху, розроблялися докумен-

ти про надання спілці статусу творчої організації національного рівня, питан-

ня її участі у створенні нової редакції "Історії міст і сіл України", "Зводу

пам'яток історії та культури України", реалізації програми "Реабілітовані

історією", випуску журналу "Краєзнавство" і краєзнавчої літератури,

спільних заходів з розвитку краєзнавчих досліджень разом з міністерствами

освіти і науки, культури і мистецтв, фондом ім.О.Гончара, Українським фон-

дом культури, Українським товариством охорони пам'яток історії та культу-

ри, іншими державними і громадськими організаціями. Оперативно розгля-

далися поточні питання діяльності правління спілки.

Саме з їх ініціативи і за безпосередньою участю разом з Міністерством

культури і мистецтв було розроблено і підготовлено до затвердження проект

Програми розвитку краєзнавства на 2000-2010 роки. Спільно з Інститутом

історії України ІІАНУ й іншими зацікавленими інституціями було проведе-

но три всеукраїнські наукові конференції: "Історичне краєзнавство і культу-

ра" (Харків, 1997), "Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, про-

блеми, перспективи" (Дніпропетровськ, 1999), "Історія міст і сіл України в

контексті регіональних досліджень" (Донецьк, 2001). До речі, підтримані ши-

рокою громадськістю рекомендації останньої конференції були практичним

відгуком на розпорядження Президента України "Про забезпечення ком-

плексного розвитку малих міст України" від 19 жовтня 2000 p., яким, зокре-

ма, Кабінету Міністрів доручено "забезпечити підготовку за участю

Національної академії наук України енциклопедичного видання "Історії міст

і сіл України" у новій редакції".

Разом з Федерацією профспілок України та Інститутом туризму було

проведено Третю науково-практичну конференцію "Туризм в Україні: еко-

номіка та культура" (Світязь, 1998).

Промовистим свідченням спадкоємності традицій українського

краєзнавчого руху, глибокої пошани до пам'яті дослідників рідного краю по-

передніх поколінь, передовсім фундаторів і діячів Українського комітету

краєзнавства, стало проведення урочистого пленуму правління, присвячено-

го 75-річчю Всеукраїнської спілки краєзнавців. Теплі вітання пленуму

надіслав Л.Д.Кучма. Від його імені Всеукраїнській спілці краєзнавців було

вручено грамоту Президента "За визначний внесок у дослідження історії

рідного краю, відродження духовності народу України".

Під час святкування ювілею було відкрито меморіальну дошку на будин-

ку в Харкові, де свого часу працював Український комітет краєзнавства. Ши-

роко було відзначено і 100-річчя Товариства дослідників Волині. Зокрема

19-20 вересня 2000 р. з цієї нагоди у Житомирі було проведено Міжнародну

науково-краєзиавчу конференцію, а будинок публічної бібліотеки, де у

1900 р. засновано товариство, прикрасила меморіальна дошка.

Збагачену практичним досвідом роботу по виконанню статутних вимог

ведуть краєзнавчі організації в областях.

Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині, що діє

на правах обласного осередку спілки (голова правління - Микола Костриця),

об'єднує 248 дійсних і 20 почесних членів. З їх ініціативи було встановлено

пам'ятні знаки на честь відомих місцевих краєзнавців - С.Липка (у Любарі)

і Г.Богуна (у с. Бистрик Коростенського району), до 850-річчя Болохівської

землі (Любар) і на могилі древлянського князя Ігоря у с Немирівці поблизу

Коростеня. Товариство практикує проведення науково-краєзнавчих конфе-

ренцій не лише в обласному центрі, а й у Бердичеві, Новограді-Волинсько-

му, Коростені, Любарі, Малині та інших райцентрах області. Організація про-

водить значну роботу щодо випуску краєзнавчої літератури, для чого було

створено спеціалізоване видавництво "Волинь", яким керує заслужений

журналіст України Георгій Мокрицький.

За участю Волинської обласної організації спілки (голова - Геннадій

Бондаренко) останнім часом відкрито пам'ятники засновнику Любомля кня-

зю Васильку, князю Володимиру Святославовичу у с. Зимному, Адаму

Кисілю - в Низкиничах, В.Липинському - у Затурцях, М.Грушевському - у

Луцьку, музей-кімнату видатного математика Михайла Кравчука у 21 школі-

гімназії в обласному центрі, проведено краєзнавчі конференції у музеї-садибі

Лесі Українки в Колодяжному, селах Четвертня (до 1000-річчя), Старий

Чорторийськ (до 900-річчя), Любомлі, Маневичах. Створено нові осередки

спілки у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі та Любомлі.

У Хмельницькій області з ініціативи обласної організації відбулися кон-

ференції, присвячені Устиму Кармалюку, Юхиму Сіцінському, Миколі Леон-

товичу, Григорію Костюку, Дмитру Прилюку, в Дунаївцях відкрито ме-

моріальну дошку видатному краєзнавцю Федору Шевченку, видано чимало

літератури з історії міст і сіл. Велику допомогу в розвитку краєзнавчого руху у

Хмельницькій області надає Кам'янець-Подільський державний педагогічний

університет.

Херсонський обласний осередок спілки (голова - Євген Сінкевич) у ве-

ресні 2003 р. провів Міжнародну наукову конференцію "Пам'ятні дати в

історії рідного краю". На Черкащині відбулися історико-краєзнавчі конфе-

ренції пам'яті першого голови правління облорганізації спілки, лауреата

премії ім. Д.Яворницького ГІ.Соси та до 100-річчя відомого уманського

краєзнавця Г.Храбана, регіональні конференції у Каневі, Звенигородці, Хри-

стинівці, Чигирині. Облорганізація спілки (голова - Василь Мельниченко)

зініціювала рішення облдержадміністрації про проведення Першої науково-

практичної конференції "Черкащина в контексті історії України", що відбу-

лася 16 квітня 2003 р. Черкащина має найбільш розгалужену мережу

міських і районних краєзнавчих осередків. Так, 1999 р. у Лисянці почала

діяти краєзнавча спілка "Витоки", яка започаткувала видання журналу

"Добридень", має власну інтернет-сторінку, на якій розміщується інформація

про ЇЇ роботу. Спільно з районною владою засновано краєзнавчу премію

імені уродженця району історика Іллі Шульги. Місцеві дослідники

працюють над створенням "Енциклопедичного довідника Лисянщини".

Не менш плідну роботу в міжз'їздівський період розгорнула Монастири-

щенська організація. У цьому найвіддаленішому від Черкас районі понад 70

краєзнавців згуртовані у 8-ми первинних осередках. Голова організації Іван

Волошенко видав ґрунтовне комплексне дослідження про історію Монасти-

рищини. З ініціативи ентузіаста П.Качалаби, обраного головою правління,

створено Мапьківську райорганізацію спілки, в якій налічується 50 ак-

тивістів. Вони випускають газету "Маньківський літопис". Голова особисто

склав словник походження півтори тисяч прізвищ мешканців району і підго-

тував до друку нарис про історію заснування всіх сіл краю.

Сумське історико-краєзнавче товариство "Спадщина" (голова - М.Мань-

ко) активізувало роботу не лише в обласному центрі, а й у Великопи-

сарівському, Кролевецькому, Лебединському, Сумському, Роменському

районах, а нещодавно створено товариство спілки у м.Конотопі.

Рівненське обласне краєзнавче товариство (голова — Іван Пащук)

об'єднує 246 членів, які успішно працюють у Гощанській, Дубенській, 3дол-

бунівській, Млинівській, Острозькій, Сарненській районній, Рівненській і

Кузнецовській міських організаціях.

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

Повноправним осередком Всеукраїнської спілки краєзнавців стала

Львівська облорганізація (голова - Микола Литвин), яка раніше була

секцією при обласній раді Товариства охорони пам'яток. її установча конфе-

ренція відбулась у березні 2002 р.

150 дослідників рідного краю згуртувала Івано-Франківська організація

(голова - Богдан Гаврилів). Серед них 15 лауреатів обласної історико-

краєзнавчої премії ім.Івана Крип'якевича і 19 -пам'яткоохоронної ім. Івана

Вагилевича. Краєзнавці області за звітний період видали велику кількість

краєзнавчої літератури. Чернігівська облорганізація спілки (голова - Олек-

сандр Коваленко) у міжз'їздівський період провела 20 наукових заходів з

різних проблем регіональної історії. Причому вони відбувалися не лише у

визнаних наукових центрах області - Чернігові та Ніжині, а й у Новгороді-

Сіверському, Сосниці, Славутичі, Седневі, Батурині, Тростянці, Автуничах,

Шестовиці.

На Харківщині змістовну краєзнавчу роботу проводить обласна спілка

краєзнавців, клуби "Краєзнавець" при бібліотеці ім.В.Г.Короленка і

харківському Будинку вчених, обласній станції юнацького туризму й

краєзнавства, у школах Харкова й області, зокрема в Будах, Бабаях, Валках,

Чугуєві, Люботині, Барвінковому.

Клуб "Краєзнавець", який у 2003 р. урочисто відзначив 25-річчя свого

існування, є справжнім флагманом краєзнавчої роботи на Харківщині. Він

об'єднує понад 100 краєзнавців, різних за фахом, рівнем освіти, віком, закоха-

них в історію Слобожанщини. На щомісячних засіданнях, яких з 1978 р.

відбулося близько 300, розглядалися найрізноманітніші теми: історія краю,

охорона пам'яток історії та культури, діяльність і життя видатних земляків

тощо. Значною подією стало видання "Валківської енциклопедії" (автор -

І.М. Лисенко). З метою активізації краєзнавчої роботи як невід'ємної скла-

дової патріотичного виховання молоді розпорядженням голови Харківської

облдержадміністрації Є.Кушнарьова затверджено програму розвитку

краєзнавства в Харківській області на період до 2010 р. Завдання програми -

привернення громадської уваги до туристсько-краєзнавчої роботи, форму-

вання національної самосвідомості громадян, активізація наукових

досліджень у галузі історико-культурних досягнень, збереження і примно-

ження духовних скарбів рідного краю. Харківське обласне архівне уп-

равління розпочало видання документальної серії книг "Слобожанські родо-

води", перший том якої вийшов у 2003 р.

Багато плідних і корисних справ по дальшому розвитку краєзнавства

проведено в Дніпропетровській області. Особливо високої оцінки заслуговує

діяльність Національного гірничого університету, його ректора, академіка

НАН України Геннадія Півняка та голови правління Дніпропетровської

облорганізації спілки Ганни Швидько. Слід відзначити, що у технічному вузі

створено Інститут гуманітарних проблем (керівник — професор

В.Ю.Пушкін), який розробив і запровадив у своєму вузі навчальний курс

"Краєзнавство Придніпров'я". Великий досвід краєзнавчої роботи нагромад-

жено в Одеській, Донецькій, Миколаївській та інших областях.

Однак не можна не наголосити, що стан організаційної, координаційної

роботи на місцях далекий від ідеального і не може не хвилювати. Ще не всі

обласні об'єднання зареєстровані відповідними місцевими органами влади,

що позбавляє їх юридичного статусу, а деякі навіть не оформлені як складова

частина спілки (Вінницька, Закарпатська, Кіровоградська обл., АРК Крим та

ін.). Миколаївська облорганізація досі веде роботу лише в обласному

центрі. Не виконано статутних вимог і постанови II Всеукраїнського з'їзду

про створення в усіх містах і районах краєзнавчих осередків, про залучення

до їх роботи молоді, про вміле поєднання нагромадженого досвіду попе-

ISSN 0130-5247. Укр. km. журн., 2004, № 2

рсдшх поколінь краєзнавців з новітніми методами праці згідно з вимогами

часу. Не краще справи також із створенням первинних осередків спілки. Во-

ни діють переважно при великих вузах і музеях, а от більшість членів

краєзнавчих гуртків, клубів, створених при інших організаціях, навіть не здо-

гадуються, що вони можуть діяти як первинні підрозділи спілки. Президія,

члени правління, керівники обласних осередків мають вкрай критично

оцінити свою безініціативність, а часом і бездіяльність у цьому важливому

напрямі організаційної роботи і зробити з цього відповідні висновки.

Звичайно, погано, що досі спілка перебуває в статусі громадської ор-

ганізації. Після II з'їзду ні в столиці, ні на місцях не було жодної звільненої

штатної одиниці. Об'єктивно кажучи, в ринкових умовах, що нині сформува-

лися, важко навіть підтримувати зв'язок між центром і областями, коли бракує

коштів навіть на невідкладні потреби, не кажучи вже про відрядження. На пре-

великий жаль, поки що так і не знайдено належної підтримки щодо вирішення

визначеного указом Президента і постановою уряду України питання відне-

сення Всеукраїнської спілки краєзнавців до числа творчих організацій

національного значення. Хоча можна сподіватися, що це питання все ж буде

вирішено позитивно і значно сприятиме подальшому припливу до спілки но-

вих творчих сил, спроможних на основі сучасних історичних, економічних та

інших наукових досягнень розв'язувати актуальні й перспективні завдання

краєзнавчого руху.

Є всі можливості вже в наступних 2-3 роки створити краєзнавчі осеред-

ки у всіх містах і районах та навчальних закладах. І слід це зробити.

З метою координації наукових досліджень Президія НАН України 7 ли-

стопада 2002 р. створила міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнав-

ства. До її складу ввійшли академіки НАНУ, відповідальні працівники

міністерств освіти і науки, культури і мистецтва, декани історичних факуль-

тетів університетів, діячі краєзнавства, провідні наукові співробітники Інсти-

туту історії України, на який і покладено забезпечення роботи ради. Бажано

було б створити такі краєзнавчі ради в областях. Пріоритетним у найближчі

роки є широке відзначення шляхом проведення наукових сесій, симпозіумів,

створення праць до 60-річчя визволення України від фашистських загарб-

ників та 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, 350-річчя

національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., 90-

річчя української революції та інших знаменних дат історії України.

Всеукраїнська спілка краєзнавців успішно співпрацює з науковими

інституціями регіональних досліджень - Буковинським центром архео-

логічних досліджень, Центром досліджень історії Середнього Подніпров'я у

Черкасах, Центром досліджень історії Поділля у Кам'янці-Подільському. Ве-

лику і повсякденну допомогу спілці надає керівництво Інституту історії Ук-

раїни НАН України і його директор академік Валерій Смолій.

Державною програмою передбачено значно поглибити і поширити вихо-

вання засобами краєзнавства молоді, яку втрачаємо в сенсі національно-

патріотичної свідомості через засилля в друкованих виданнях, на телеба-

ченні, в кінематографії згубних для ще не сформованої психіки підростаючо-

го покоління чужоземної масової субкультури, пропаганди способу життя,

що не відповідає менталітету української нації. Наприклад, відоме колись

видавництво "Молодь", яке мільйонними тиражами випускало літературу

для дітей та юнацтва, в результаті відсутності будь-якої допомоги з боку дер-

жави перебуває нині на межі закриття.

На жаль, у наш час відсутня організація, яка б системно займалася питан-

нями виховання молоді. При цьому зазначимо, що, засудивши все погане, що

було в минулому, сучасники, на жаль, не взяли хорошого, передовсім ге-

роїчних традицій молоді попередніх поколінь. Звичайно, добре, що Міністер-

Краєзнавчий рух в Україні: шляхи подальшого розвитку

ство освіти і науки нині впровадило в школі вивчення азів податкового зако-

нодавства, а от прищепленню любові до рідної землі, її безцінної історико-

культурної спадщини уваги приділяється ще недостатньо. Та хіба можна

сподіватися, що виховані переважно на чужих ідеалах молоді люди, яких дех-

то із заможних батьків прагне навчати лише за кордоном, у разі виникнення

екстремальної ситуації боротимуться за Батьківщину, кидаючись на кулеме-

ти чи йдучи на таран, як це мужньо робили їхні молоді попередники у Вели-

ку Вітчизняну війну?

З цією метою вкрай нагальними є розробка наближених до вимог часу

програм з курсу "Краєзнавство" для вищих навчальних закладів, загально-

освітніх шкіл, удосконалення підготовки та перепідготовки фахівців з

краєзнавчої роботи. Всі ці вимоги записані в державній програмі розвитку

краєзнавства. Про це, зокрема, йшлося і на Всеукраїнській конференції "Істо-

ричне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспек-

тиви", що в 2002 р. відбулась у Кам'янці-Подільському. У цій сфері маємо

певні напрацювання - навчальну програму "Історичне краєзнавство" для сту-

дентів Львівського національного університету ім. І.Франка; комплект

підручників "Історія рідного краю" для 4—11 класів шкіл Запорізької області

під редакцією відомого краєзнавця Федора Турченка, навчальний посібник

до шкільного курсу "Київщинознавство", впровадженого у школах столичної

області, "Методику краєзнавчої роботи в національній школі" Ярослава

Треф'яка та ін.

Важливою складовою діяльності правління спілки є турбота про розви-

ток краєзнавства у позашкільних закладах. Цю роботу очолює Український

державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства

освіти і науки України (відповідальний за цю ділянку член правління спілки,

заступник директора центру Дмитро Омельченко). У 2002 р. в освітніх закла-

дах туристсько-краєзнавчого профілю, палацах і будинках дитячої творчості

працювало близько 7000 гуртків історичного, географічного, літературного,

екологічного краєзнавства, народознавства, юних археологів, геологів, етно-

графів, музеєзнавців, декоративно-вжиткового мистецтва, народних про-

мислів, туристсько-екскурсійних та ін. з охопленням понад 115 тис. учнів. За

участю спілки центр провів всеукраїнські історико-географічні експедиції

учнівської молоді "Сто чудес України", "Краса і біль України", акцію

"Пам'ять". Значна увага розвиткові шкільного краєзнавства приділяється на

Хмельниччині, де облорганізацію спілки очолює начальник управління

освіти держадміністрації Володимир Войтенко. Найбільш цікаві форми робо-

ти запроваджено в Дунаєвецькому (голова - Віктор Прокопчук) і Кра-

силівському районах. Практичного досвіду краєзнавчої роботи набувають під

час навчання в Слов'янському педагогічному інституті Донецької області

майбутні вчителі, які є членами організації спілки, яку очолює відмінник

освіти України Валерій Романько.

Варто зазначити, що важливою тенденцією розвитку краєзнавства на су-

часному етапі є дедалі більше виокремлення його в особливу наукову галузь.

За роки незалежності за темами регіональних досліджень захищено понад

300 кандидатських і кілька докторських дисертацій.

Кафедра теорії й історії педагогіки Національного педагогічного універ-

ситету ім. М. Драгоманова (зав. кафедри - доктор педагогічних наук, профе-

сор Л.П.Вовк) в комплексну підготовку спеціалістів вищої кваліфікації

включає краєзнавчу освіту вчителя. Ця тема також є напрямком наукової ро-

боти аспірантів та здобувачів. Під керівництвом Л. Вовк В.В.Обозним підго-

товлено та захищено докторську дисертацію "Краєзнавча освіта в системі

професійної підготовки вчителя".

Кафедра географії України та краєзнавства цього ж університету підго-

тувала підручник "Географічне краєзнавство в Малій академії наук: навчання

П. Т. Тронько

і пошук" (автори - С.В.Бабкова та В.В.Обозний). Інститут педагогіки Ака-

демії педагогічних наук також розробляє тему шкільного краєзнавства.

Світлана Гаврилюк захистила докторську дисертацію "Становлення і

розвиток українського пам'яткознавства Волині, Холмщини, Підляшшя у

XIX - на початку XX ст." тощо. Усе це дає підстави для ВАК України виділи-

ти окремі наукові спеціальності з краєзнавства і далі наполегливо працювати.

Українські дослідники, глибоко вивчаючи історичний шлях свого наро-

ду, з великим інтересом ставляться до культурної спадщини, побутових тра-

дицій інших народів, усіх національних меншин, доля яких тісно пов'язана з

Дата добавления: 2015-11-14