Долі філософії Аквіната.

Вчення Фоми далеко не відразу отримало визнання в філософських колах католицизму. Навпаки, за житті і в перші десятиріччя після його смерті воно мало чимало противників, особливо з числа францисканських августіністів, учнів Бонавентури. Для цієї так званої старої францисканської школи були неприйнятні такі першорядні положення онтології і гносеології Аквіната, як єдність форми і визнання матерії основою індивідуалізації, відкидання духовної матерії, особливо ж визнання томізмом можливості лише опосередкованого пізнання душі і відкидання в зв'язку з цим можливості її надприродного осяяння. Діячі цієї школи відкидали і інші «новшества» Фоми. Навіть в домініканському ордені, до якого він належав, у нього були противники (наприклад, Роберт Кільуордбі, єпіскоп Кентерберійський). Були вони і серед духовенства, що стояло поза межами обох орденів (наприклад паризький єпіскоп Стефан Тамп’є, який у друге своє засудження латинського аверроїзма, що мало місце вже після смерті Аквіната, включив біля двох десятків його тез).

Але поступово вчення Фоми отримувало все більше прихильників. До кінця XIII - початку XIV ст. томізм повністю переважив у домініканському ордені і Аквінат був проголошений головним доктором цього ордена. Твердинею нового вчення став Паризький університет (а надалі і Кельнський). Воно набуло поширення і серед нечернечого духовенства. На початку нового сторіччя було зняте засудження ряду тез томізма єпіскопом Тамп’є. У 1323 р. Фома був прирахований до лику святих римсько-католицької церкви, а його вчення поступово стає її офіційною доктриною. Ідеологи і керівники цієї церкви спиралися на положення томізма в боротьбі проти різних єретичних відхилень від її віровчення (зокрема, проти переконань Яна Гуса на Константськом соборі 1414 1418 рр.), а потім і в боротьбі проти реформаційних рухів.

На Трідентськом соборі (1545 1563), що заснував Контрреформацию, в творах Фоми його керівники шукали обгрунтування в своїй боротьбі проти Реформації. Вже після собору папа Пій V проголосив «загального доктора» («doctor communis») одним з вчителів католицької церкви. Ще до цих подій почалося ретельне вивчення і коментування творів Аквіната. Особливо багато зробив в цьому напрямі кардинал Томас де Віо Гайетанський (1469 1534), що досі вважається найбільшим інтерпретатором томізма. Його зусиллями, як потім і зусиллями інших томістів, що як і раніше концентрувалися головним чином в домініканському ордені, «Теологичеська сума» Фоми повністю витіснила «Сентенції» Петра Ломбардського на теологічних факультетах університетів католицьких країн. Томізм як схоластизований арістотелізм стає в ту ж епоху головним об'єктом атак з боку гуманістичних напрямів.

Незважаючи на проголошення томізма офіційною філософською доктриною католицької церкви, в умовах нових соціальних і наукових рухів він вступив в смугу кризи. Слово «схоласт» ставало осудливим, яке позначало формалізовану шкільну мудрість, що вступила в кричущу суперечність з вимогами життя і науки.

Спробу подолання цієї кризи зробили представники так званої другої схоластики. Вони належали до ордена єзуїтів, що виник як знаряддя папської Контрреформациї, і концентрувалися переважно в іспанських університетах. Найбільш значний представник другої схоластики – Франциско Суарес (1548 1617). У даній лекції ми не можемо розглядати зміст цього різновиду схоластики, значно відмінного від томізму. Суаресіанство стає зрозумілим в контексті пізньоренесансної філософії і навіть філософії XVII в. Справа в тому, що Суарес немало попрацював над вдосконаленням схоластичної термінології. Він тому надалі вплинув відомий чином навіть на таких найвидніших антисхоластичних філософів, як Декарт, Спіноза, Лейбніц. Але перед обличчям нової раціоналістичної і емпіристичної філософії, нерозривно пов'язаної з розвитком природничих знань тієї епохи, і «друга», і «перша» (т. е. схоластика томізма) сходять з передової історико-філософської арени. (?)

Дата добавления: 2015-11-14