Економічні монологи 8 страница

Нарешті мене запрошують на бюро міськкому. Довгий стіл — через увесь зал. За столом сидять зовнішньо культурні люди. Усі виглядають поважно і навіть урочисто. Партслідчий перечитує обвинувачення. Навіть те ставиться за провину, що «Світло» у мене написане з великої літери. О великий Бруно! Допоможи вистояти. Адже вони тут, у цьому залі, — ті, хто тебе спалював...

Переді мною на протилежному боці десятиметрового столу сидить перший секретар Київського міськкому КПУ Ботвин. (Можливо, я припускаюся помилки: і «перший» і «секретар» треба писати з великої літери, на відміну від Світла і Бога, які пишуть з малої). По суті, він розумна і добра людина. Але як це сказано у Піфагора? «Наші добрі чи лихі якості не зовсім залежать від нас самих... Коли зіпсоване саме джерело, то й струмок у продовженні своєму не може бути свіжий і чистий».

Ботвин чомусь більше натискає на мої вірші. Вірш «Мати»:

Трактори, управління, директори...

А годуються люди з твоєї лопати.

І про синів:

Материнської мови забудуть вони:

Вже та мова для них — нехороша...

Вірші надруковані в книжці «Всесвіт у тобі», що вийшла в 1968 році. Уже тоді хотіли порахуватися зі мною, але Шелест не дозволив: цей вірш чомусь припав йому до душі. Тепер мені нагадують і підтримку Шелеста — чи не був я у змові з ним?..

Під назвою вірша зауважено: «З недавнього минулого». Отже, прив’язувати його до наших днів не можна. Пояснюю це Ботвину.

Він утомлено махає рукою — мовляв, знаємо, яке це мину­ле. Нас дешево не купиш. Очі в нього розумні, з селянською хитринкою.

Хочеться крикнути йому: як ти це знаєш, то чому позбав­ляєш мене партквитка? Адже він дорогий мені бодай тому, що кров’ю моєю политий у блокаді. Невже брехня повинна стати нормою партійного життя? Чи вже стала? Для себе — одне, для партії — інше. А я так не можу, чуєте?

Ботвин перегортає книжку, зупиняється на казці «Зелене око». Сюжет казки такий. Хлопчик з батьком ходять по се­лянських дворах, копають колодязі. Якось хлопчик поліз у колодязь і провалився в похмуре царство, де панує злий Мухомор. Опричники Мухомора (гриби-поганки) знущають­ся над грибним людом. Усі в цій державі живуть з замками на губах — усі вони замкогубі. Хлопчик починає боротьбу з Мухомором, щоб зірвати замки з губів народних — хай ці істоти здобудуть живу мову. Інакше вони залишаться безсло­весною худобою...

Казку оцінюють як злісний наклеп на радянську дійсність.

— Але ж це казка, — заперечую я.

— Така ж казка, як «Сон» Шевченка, — спокійно каже Ботвин.

— Звідки ви це взяли?

— Замкогубі... Хіба не ясно?

— Переходжу в наступ:

— Чому ви припускаєте, що замкогубі — це радянські лю­ди? Хто ж тоді Мухомор?

Ботвин мовчить. В очах зникає доброта, обличчя робиться непроникним. Я продовжую:

— Хлопчик провалюється крізь Землю. На протилежному боці земної кулі розташоване Чілі.

— Так би вам і написати, що це відбувається в Чілі, — кричить мужоподібна дама, що сидить недалеко від мене.

— У казці? — дивуюсь я з її уявлення про літературні жанри.

— Ох! — верещить дама. — Не пишіть казок. Пишіть так, щоб усе було ясно.

— Але тоді треба залишити тільки партійні газети.

— Ботвин погоджується з дамою:

— Не оповідайте мені казок.

Апеляцію відхилено, питання вичерпане. Я залишаю засідання бюро міськкому приголомшений. Хто ж ці люди? Адже вони значно гірше думають про нашу дійсність, ніж я. При цьому на­віть не збираються приховувати, до чого прагнуть і якій ідеї служать. І це столичний міськком! Що ж діється в областях?

Віддаляюся від сірого дота, який стільки років був для мене рідним домом. Де ж тепер мій дім?

Намагаюся влаштуватися на роботу — за три роки продано все, що можна продати. Як мені тепер придалася б пенсія! Та сама пенсія інваліда, від якої я чверть віку тому відмовив­ся, — просто викинув пенсійну книжку до кошика для сміття. Але я вже був на комісії. Виявляється, на теперішні часи я чомусь не інвалід. Почуваю себе не ліпше, а гірше, ніж тоді — щороку по два місяці лежу пластом. Що ж з нами сталося за ці чверть віку? Адже фронтовиків дедалі менше й менше...

До речі сказати, і Маланчук, і Ботвин — це вже ті люди, яким не довелося воювати. Вони були тоді в числі «вдячних нащадків». Нині нащадки робляться секретарями столичних міськкомів і навіть ЦК. Як же вони відважилися так зі мною повестися? З якої субстанції створені їхні душі?..

Зрештою, нарікати рано — могло бути й гірше. Я не з тих, у кого Ботвин побачив замки на губах. Замки хай висять — проти цього Ботвин не заперечує! — але ключі мусять лежати у нього в кишені. А коли ти сам відважився відімкнути свій замок — горе тобі, горе! Це гірше, ніж грабунок зі зломом...

Працювати можу тільки сторожем, тому що там, де я живу (близько санаторію), іншої праці для мене немає, а щоденні подорожі до міста в переповнених автобусах — це такі тортури, яких я не витримаю.

Йду до відділу охорони при районному відділенні міліції. Оповідаю все як є. Ні з чого вони не дивуються і все розумі­ють. Людяності тут більше, ніж там — у череві залізобетонної потвори. Але правило в них таке: коли ти хочеш влашту­ватися за сумісництвом, принеси довідку, що на твоїй основ­ній роботі не заперечують. Це цілком логічно. А що я все ще лишаюся членом Спілки письменників, то основна робота у мене — література.

Іду до братів-письменників: ради Христа, видайте мені таку довідку. Півмісяця водять за носа. Справа кінчається тим, що видають стандартну довідку: перебуває на творчій роботі — от і все. Зрештою, їх треба розуміти: як може Спілка письмен­ників підписатися під тим, що вона після тридцятилітньої літературної праці не лишає письменникові іншого виходу, як тільки іти сторожем? І от виходить: навіть те, що іншим ґарантує забезпечене існування — письменницький квиток! — для мене стає перешкодою на шляху до крамниці з хлібом. Де мій дім?

Колись було в мене все, чим користується письменник, якого підтримує влада. Чотирикімнатна квартира у центрі міста, шестикімнатний дім у Кончі-Заспі — поруч з уря­довими віллами, паркан до паркана. Діти мої купалися в тому самому озері, що й діти секретарів ЦК. Нічого цього давно немає.

І от я зважився. Позичив грошей, купив стару хату, щоб на її місці поставити фінський будиночок. Земля у нас не продається, але й одержати її не можна — треба купувати стару хату. Це цілком законно. Навколо ліси, ніхто не знає цього хутірця — хто мені там перешкодить? Від санаторної території, де ми живемо, кілометрів чотири вглиб лісу. Тільки лелекам та лосям відомо, де розташований хутірець Мриги. Формально він належить до міста, фактично тридцять кіло­метрів від Києва.

Сталося так, що хлопця, якому ця хата дісталася у спадок від покійної матері, несподівано призвали до армії — ми не встигли виконати деякі формальності. Та дідько з ними, потім устигнемо. Хлопець надійний, не підведе. Споконвіку люди вірили один одному без папірців. І я ставлю будиночок...

Неоформлена забудова — порушення. Одначе закон надає виконкомам право вирішувати, як належить повестися — чи то знести дім, чи оформити його і видати відповідні доку­менти. Усе залежить від того, як і чому людина порушила правило: нажива це чи життєва потреба. І головне: чи не порушує забудова генерального плану міста?..

Спочатку наскочив відділ боротьби з розкраданнями. Але з цього боку все гаразд — крадених матеріалів не виявлено.

Питаю начальника відділу:

— Як ви гадаєте — знесуть?

— Що ви? У вас повне право на додаткову площу. Та й кому цей будиночок заважає? Узаконять, звичайно.

— А буває, що й зносять?

Тільки в крайньому разі. Якось пригнали бульдозер до одного порушника. Треба було було відірвати його від секти. Питаю: кинеш секту? Не кинеш — дивись! Я запускаю мотор, а він, диявол, хапає мотузок і біжить вішатися. Дітвори в нього щось із п’ятеро. Тут жінка не витримала, кричить: «Я сама тебе раніше порішу. Кажи — кидаю!» Сказав, звичайно. На цьому все й скінчилося. Правда, спився сильно. Усі від нього відвернулися. Пропаща людина...

— Я боязко питаю:

— Чи не ліпше було б лишити його в секті?

У начальника обличчя світле, добре — таке саме, як у Ботвина. Раптом воно затьмарилося.

— Хіба ж можна?

А невдовзі прийшов грізний папір: негайно знести дім! Або його знесуть виконкомівці за мій кошт.

Йду в районне житлове управління до знаменитої Галкіної, чиє ім’я серед домовласників вимовляють пошепки — грім, не жінка! Дійсно, грім. Така в «Оптимістичній трагедії» В. Вишневського з маузером ходить.

— Я сама поведу бульдозер на ваш дім! — кричить мені Галкіна.

Тут-таки, обернувшись до співробітниці навпроти, яка з апетитом наминає ковбасу, оповідає їй про якогось майора. На­справді не співробітниці вона оповідає, а мені. Щоб я утямив, що до чого. Спритний майор до свого дому прибудував два не­законних будинки. Але Галкіна пошкодувала його погонів. І вже навпростець пояснює, що все залежить тільки від неї — як вона доповість на виконкомі, так усе й буде розв’язано.

Мила дамочка, нічого не скажеш. І посада в неї, видно, прибуткова. У попів тепер таких прибутків немає.

Хочу їй пояснити: я теж майор. Той майор годиться мені в сини, а мої погони з ленінградської блокади винесені. Чим вони гірші?..

Але я промовчав. Справа не в погонах, звичайно. Повер­таюся і виходжу. Ото з’явилася в нас мода бульдозерами загрожувати! Проти художників — бульдозери, проти сектан­тів — бульдозери, проти письменників — теж бульдозери. Чи на добре пішла нам техніка? Колись ми співали: «А наше сердце — пламенный мотор!» Чи не ліпше мотор замінити серцем?.. І от сниться мені сон: гуркотить величезний буль­дозер на півземлі, півнеба. Реве, як апокаліптичний звір. Су­неться він містами й селами, по дорогах і без доріг. Усе підминає під себе — паркани, хати, скрипки і книжки, карти­ни і скульптури. За кермом сидить залізна Галкіна. Але звідки в неї вуса? Де я їх бачив?

Вдивляюся в її обличчя, з жахом упізнаю: це ж він — Сталін!..

ДОБРИДЕНЬ, ФРАНСУА КЕНЕ!

З блокнота нічного сторожа.

Рядки ці пишуться в будці нічного сторожа. Можливо, це не так і погано: більше доводиться дивитися на зорі і думати про них. Врешті-решт якось знаходять для себе прохарчування й письменники в неласці, і нічні сторожі. Зате який простір для думки і спокій для душі! Ніхто тебе не понизить на посаді й не усуне з неї — нікуди. Зникає необхідність брехати і пристосо­вуватися. Саме тому люди, серед яких я тепер живу, такі добрі, відверті. Починаєш усвідомлювати: не людина гріховна — гріх приноситься ззовні, його породжують суспільні відносини. Якби К. Маркс приписав їм тільки цю властивість (а не властивість продукувати додаткову вартість!), я не зважився б звинувачувати його в суб’єктивному ідеалізмі...

Поволі усвідомлюю: так же краще. Я однаково не міг би писати те, що вимагає сьогодні від українських письменників новий ідеолог ЦК КПУ В. Маланчук. Працюю над тим, що достигало в душі не менше п’ятнадцяти років. Відриватися від правовірного марксизму було дуже боляче — так боляче, ніби з тебе здирають шкіру. А от тепер відчуваю: почала наростати нова шкіра. І найголовніше: з’явилися нові друзі, які все це розуміють. Уперше почуваю себе вільним...

Академік А. Д. Сахаров простудіював кілька варіантів «Енерґії проґресу» — багато сот сторінок. Андрій Дмитрович не поспішав висловити свою думку. Для обміну думками передав працю своєму другові, докторові фізико-математич-них наук В. Турчину. Потім відбулося обговорення на кварти­рі легендарного академіка. Андрій Дмитрович щойно переніс операцію апендициту, йому ще не дозволяли підводитися з ліжка, одначе він сам відчинив двері — і ми з Турчином, промоклі під осіннім дощем, увалилися в його скромне житло, звідки сьогодні гримить на цілий світ Голос Свободи.

І тут мені довелося пережити немалий подив: голос зовсім не гримів — він був тихий і навіть сором’язливий. Така вона є, ця дивовижна людина! У голосі, в обличчі, у манері трима­тися ніхто не завважив би надзвичайної мужності — є навіть щось дитяче. Відгадуєш: це була колись дуже м’яка, ніжна дитина. Видно, його дитинство не схоже на моє...

В. Ф. Турчин у дорозі до Андрія Дмитровича попередив, що мені доведеться почути багато невтішного. Але все виявилося інакше: найголовніше вони зрозуміли і схвалили. Це була перша в моєму житті розмова, коли мене розуміли.

Те, з чим вони погодилися, я взяв за основу для першої частини («Прощавай, Марксе!»). Що ж їм не сподобалося в попередніх варіантах? Не сподобалося те, що я маю намір викласти у другій частині («Добридень, Франсуа Кене»). Не сподобалася не сама ідея, а метод її витлумачення.

Справа ось у чому. «Економічна таблиця» Ф. Кене — явище таке незвичайне, що до нього можна підходити з різних позицій. Гадаю, ніде не можна так наочно переконатися в справедливості піфагорійського вчення, як на закономірнос­тях «Таблиці». Саме з цього боку я й піддав її аналізові.

Звичайно, критикувати Маркса з позицій вчення Піфагора про Число можна, одначе для сучасної людини це, мабуть, мусить здаватися лише цікавим поглядом — не більше. Тим часом за своїм стилем праця претендувала на те, щоб її вва­жали твором науковим, а не полемічним. Суміш стилів і жанрів робила все в ній недоведеним, сумнівним. Якщо мені в новому варіанті книжки вдасться знайти правильний тон, то це, звичайно, завдяки критиці А. Д. Сахарова і В. Ф. Турчина.

[Книжка, яку читач тримає в руках, також викликала деякі кри­тичні зауваження з боку моїх наукових консультантів. Передусім таке: я відмовився від опису в «Економічній таблиці» обігу — зосередив увагу на виробництві. Це призвело до того, що меха­нізм «Таблиці» лишився нерозкритим. Він жив, звичайно, в моїй голові, але на папері чомусь відсутній. Тому всі дальші міркування з приводу енерґії проґресу перетворювалися на загальні слова. Я відразу ж заповнив цю порожнину — дав опис «Таблиці». Одначе розділ цей, підготовлений для пересилки В. Ф. Турчину, конфіскував КДБ разом з рукописом книжки. Тепер мені довело­ся написати його наново («Короткий опис «Таблиці»). У варіанті, який потрапив до самвидаву, цього розділу немає. Це, звичайно, утруднює розуміння проблеми в цілому. Друге зауваження стосується моєї віри у піфагорійське Число. Ця віра лежить в основі всіх релігій світу. Але, на мій погляд, «Таблиця» — це, власне, і є те Число, в яке вірили піфагорійці. В останньому розділі я показую, що основи «Таблиці» були відо­мі жерцям і філософам стародавнього Китаю, Вавилону, Єгипту. Звідти вони перейшли до Піфагора. Тут я лишився при своїх переконаннях. Мені здається, що цього разу віра у піфагорійське Число не заважа науковій розмові. Мушу нагадати, що, за визнан­ням Н. Вінера, саме з цієї його віри виникла нова наука — кібер­нетика.

Що ж до моїх політичних поглядів, то це питання взагалі не обговорювалося. А. Д. Сахаров і В. Ф. Турчин мають такий широ­кий кругозір і таку толерантність, які роблять їх справжніми демократами. Треба також мати на увазі, що йшлося лише про головні наукові проблеми, пов’язані з теорією вартості К. Маркса. Коли читач зауважить якісь огріхи в деталях, то вони, звичайно, не мають стосунку до моїх наукових консультантів — за це нале­жить критикувати автора.

А що книжка, по суті, вже опублікована (самвидав — це, безумов­но, публікація!), деякі питання, що потребують додаткового роз’яснення, я вирішив висвітлити в примітках.].

Мені важко розмежувати в собі письменника й економіста. Ось чому я вирішив відмовитися від академічної мови: це мають бути монологи людини, що стоїть під зорями й вільно міркує про Всесвіт, про земну кулю, про долю нашого народу і всього людства. А слушно я міркую чи ні — хай судить про це читач. Я не прорікаю істин в останній інстанції — я намагаюся пояснити істину так, як сам її розумію. Уряди не видають зако­нів природи, тому треба не засуджувати, а міркувати.

Попереджаю: я змушений буду повторюватися. Проблема така складна, що її належить обертати перед читачем то однією, то іншою гранню, і кожного разу доводиться говорити про те саме — про енерґію проґресу. Переді мною надзви­чайно важке завдання: «Економічну таблицю» Ф. Кене, яка майже забута через свою зовнішню «незначущість», треба зробити зрозумілою першому-ліпшому освіченому читачеві. Вона повинна сяяти в його очах так, як зимової ночі сяє чисте небо, всіяне зорями. Вона прийшла до нас саме звідти — від зірок, від сонця...

Чи впораюся я з цим завданням? Не знаю. Я сказав Сахаро­ву на прощання: «Ви недаремно повірили мені». Він дружньо усміхнувся і потис мені руку зі словами: «Дай Боже». Одначе змушений застерегтися: без зусиль з боку самого читача «Таблиця» лишиться для нього мертвою схемою.

Для початку покажу портрет моєї героїні в тому вигляді, в якому він вийшов з-під пера самого Ф. Кене. Потім читач побачить той самий варіант «Таблиці» в українському пере­кладі. Ми будемо працювати саме за цим варіантом: Маркс у тлумаченні і навіть у формі запису «Таблиці» припустився серйозної помилки. Тому треба повернутися до першо­джерела.

Дата добавления: 2015-11-16