Римській державі

Корабелю, вважай, знову помчать тебе

В море хвилі буйні... Що ти?..

Вертай назад, кидай якорі... Бачиш:

Довгих весел уже нема,

Горді щогли твої бурею зламано,

Снасті стогнуть-тріщать, ребра розхитані,

Кіль твій ледве держиться

Проти хижого тиску хвиль!

Вже нема на тобі паруса цілого,

Ні богів над кермом, сильних заступників,

Марно чванишся, ніби

Ти із кедра понтійського, —

Рід і титул тобі не допоможуть тут,

Вже не вірить плавець кермі мальованій.

Бачить він без опору:

Хвиля носить і б'є тебе.

Ще недавно мені був ти огидливий,

Нині сушиш мене болем, турботами.

Стій, не йди, де нутрує

Море серед зловісних скель!

До Лідії
Рідше чути стук у вікно до тебе,
Частий, дружний стук гультяїв-зухвальців:
Сон шанують твій, і притихлі двері
Люблять поріг свій,
Хоч, було колись,— їх замки рипіли.
Рідше й рідше все за вікном шепне хтось:
"Я, коханець твій, усю ніч тут мерзну, Лідіє, чуєш?"
Прийде час — і ти, вже в літах, оплачеш
Десь в глухім куті тих гульвіс під вітром,
Що нестямно дме, коли зійде ранній
Місяць на небі.
Ось тоді-то шал і жага, що наскрізь,
Мов огнем живим, кобилиць проймають,
Гризтимуть тобі серце і печінку,
Ранами вкриту.
Глянеш крізь сльозу, як весела молодь,
Зелен мирт і плющ темнолистий взявши,
Лист сухий вітрам, що з зимою дружні,
Дасть у дарунок.

До музи
І страх, і тугу, Музам довірившись,
Пущу з вітрами — хай по воді морській
Розвіють їх: не хочу й чути,
Хто там на півночі острах сіє,
Кого боїться в Скіфії Тірідат.
Пімплейська Музо, діво, заслухана
В струмки дзвінкі, сплети віночок
Нині для Ламії з сонцелюбних
Духмяних квітів. Що ж бо хвала моя,
Мій спів без тебе? Славить тобі його
Лесбійським плектром личить. Музо,
Й сестрам твоїм на ладу новому.

До друзів
Лише фракійці б'ються, вино п'ючи,
Для втіхи дане; варварський звичай цей
Забудьте, хай не бачить крові
Вакх, бо він любить і міру, й згоду.
Ганьба та сором — серед світильників
І вин добірних перським ножем грозить!
Безбожні свари ті облиште
Й ляжте, на лікоть опершись, друзі!
Ждете, щоб з вами я і собі надпив
Того фалерну? —
Хай-но признається
Брат Опунтійської Мегілли,
Хто йому в серце влучив стрілою.
Баришся, бачу...
Що ж, то не питиму,
Хоч як благайте.
Кожна любов твоя
Вогнем не ницим, не ганебним
Палить тебе, й благородній тільки
Здаєшся звабі.
Ну-бо, шепни мені —
Мовчати вмію...
О нещасливцю мій!
Яка ж тебе Харібда мучить,
Гідного кращих дарів любові!
Яка ворожка протверезить тебе
Фессальськнм зіллям, знахар чи бог який?
З оков триликої Химери,
Друже, тебе вже й Пегас не вирве.

До Мецената
Глянь, нащадку ясний давніх володарів,
Меценате, хвало й захисте любий мій,
Глянь довкіл: багатьом — тільки б у куряві
Коней гнати стрімких; вихором-колесом
Лиш мету обігнуть — пальмова гілка вже
Мчить їх ген, до богів, світу керманичів.
Цей — на все йти готов, тільки б до почестей
Люд квірітів хисткий втретє підняв його.
Той — гребе та гребе й сипле у засік свій,
Що з лівійських токів літом змести вдалось.
Хто ж оре залюбки батьківський лан, того
Ти й за Аттала скарб не підіб'єш на те,
Щоб кіпрійським судном він борозну пливку
Вів, лякаючись хвиль моря Міртойського.
Хай-но вдарить крилом до Ікарійських вод
Африк буйний — купець марить селом своїм,
Хвалить спокій, та ось — вже він судно слабке
Знов ладнає: не звик, ситий, до голоду.
Є такий, що й за дня добрим вином старим
Сам гоститися рад, келих по келиху,
Зручно лігши собі то під суничником,
То при тихім струмку в закутку милому.
Інших — табір зове; співом ріжка й сурми
Манить їх на війну — для матерів усіх
Щонайтяжчий проклін. Ну, а мисливцеві —
Любо спати й в снігу — що йому пестощі?
Він про жінку й забув: там, бач, на лань напав
Вірний пес, а кабан — он уже сіті рве.
Я — з плющем на чолі, мудрих ознакою,
Стану побіч богів; я од юрби майну
В тінь гаїв, де в танку німфи з сатирами
Мірно й легко пливуть, хай лиш Евтерпа нам
Флейту дасть голосну, хан Полігімнія
Ніжно струни напне, по-еолійському.
Ще ж коли мене й ти лірним співцем назвеш
Я торкнуся зірок гордим чолом своїм.

До Венери
О Венеро, владарко Кніду й Пафу!
Милий Кіпр покинь і в той дім чудовий
Злинь, де жде тебе, запаливши ладан,
Ніжна Глікера.
Син гарячий твій і широкошатні
Грації, і німфи стрункі, і Юність,
Рада лиш тобі, і Меркурій з ними,—
Хай поспішають.

Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. – бл. 18 р. н.е.)

Сумні елегії. Книга 1. Елегія 3.

Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї

Ночі, що в Римі мені стала межею життя,

Тільки згадаю ту ніч, а з нею все найдорожче.

Втрачене, – крапля-сльоза котиться досі з очей.

Ранок уже був близький. За найдальші Авзонії межі

Мусив я з ним одійти – так мені Цезар велів.

Часу не мав я, і здатний не був у дорогу збиратись –

Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.

Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,

10 Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.

Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив:

Дихає ще, та життя не відчуває свого.

І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу

І коли я з забуття знову до тями прийшов,

Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне –

А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...

Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа.

Сльози дощем по щоках (чи заслужила?) текли.

Донька не з нами була: далеко в лівійському краї

20 Про мою долю сумну знати вона не могла.

Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали –

Все тут на мій голосний похорон схоже було.

Чоловіки і жінки, навіть діти – й ті наді мною

Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.

І якщо можна мале зіставляти з чимось великим –

Троя такою була, як здобували її.

Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,

Люна вже коней своїх високо в небі вела.

Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій.

30 Що надарма височить побіч пенатів моїх, –

Мовив я: «О божества, що тут живете по сусідству.

Вже мені ваших святинь не озирати повік!

Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина.

Нині в останній раз шану од мене прийміть!

І, хоча пізно братись за щит уже після рани, –

Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.

Мужу небесному слово скажіть, що я помилився.

Похибку прикру мою почином хай не назве.

Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.

40 Вляжеться гнів божества – горя убуде мого».

Так я всевишніх благав. А ще палкіше – дружина.

Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.

Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала.

Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.

Як не благала вона немов оглухлих Пенатів –

Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.

Ніч одлітала таки – не давала для гаяння часу:

Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.

Що тут робить було? Ніжна любов до вітчизни спиняла

50 Крок мій, а ніч, ота ніч – в Римі остання була. <…> Переклад А. Содомори

Дата добавления: 2015-07-11