Консультація

Античною літературою (від лат. antiquus – стародавній) називають літера­туру стародавніх греків і римлян доби рабовласницької формації, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському і Апеннінському півостровах, прилеглих островах та узбережжях). Її письмові пам'ятки створювалися на діалектах грецької мови і латинською мовою протягом понад тисячолітнього періоду, починаючи з VIII ст. до н.е., коли з'явилися перші писемні пам'ятки грецької літератури («Іліада», «Одіссея») і до V ст. н.е. – часу падіння Римської імперії.

Антична культура є|з'являється,являється| відправною точкою розвитку всієї європейської культури Нового часу, її основоположних поглядів і уявлень|вистав,подань,представлень|. Вивчення античності дозволяє прослідкувати|прослідити| виникнення і розвиток європейської культури від її першоджерел, зрозуміти умови формування основних духовних цінностей європейської культури і їх неповторність.

Термін «античність» з'явився|появився| в епоху Відродження, італійські гуманісти ввели|запровадили| його для позначення греко-римської культури, найдавнішої|прадавньої| з|із| відомих на той час. Застосування|вживання| терміну є умовним і може бути визнано справедливим лише з обмежено європейської точки зору. Греко-римська цивілізація є|з'являється,являється| найдавнішою|прадавньою| цивілізацією Європи, але|та| розвинулася вона набагато| пізніше, аніж цивілізація Сходу. Літератури Єгипту і Вавілонії набагато давніші|древні| за античну. Обмежене вживання|вжиток,використання| термінів встановилося у|в,біля| народів Європи внаслідок того, що греко-римське суспільство|товариство| було єдиним стародавнім|древнім| суспільством|товариством|, з|із| яким вони були пов'язані безпосередньою культурною спадкоємністю. «Захід» як культурологічний тип, а не географічне поняття, виник на основі християнства і античності, ввібравши в себе найбільш значущі цінності людини, як індивіда, – на противагу колективістським цінностям східних цивілізацій. |уперше| |древні

В античній літературі сформувалися основні жанри європей­ської літератури в їх архаїчних формах і основи науки про літе­ратуру. Естетична наука античності визначила три основні літе­ратурні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення в наші дні. Поняття література,що лежить в основі античної писемності, було значно ширшим, ніж сучасне значення цього слова; воно містило в собі всі форми писемності – історію, філософію, різногалузеві науки.

Найдавніші форми літератури пов'язані з міфом, магією, релі­гійним культом, ритуалом.Пережитки цього зв'язку можна спо­стерігати в літературі античності аж до часів її занепаду. Антична література зберігала тісний зв'язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, дер­жавного життя і відображала їх. Грецька і частково римська літера­тури демонструють тісний зв'язок з релігією, філософією, політи­кою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством. За часів свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля.

Для античної літератури характерні публічні фор­ми побутування; її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху.Тож назва «література» щодо неї застосовується з певним елемен­том історичної умовності. Антична література була тісно пов'язана з музикою,що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв'язок з магією і релігійним культом. Так, Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів; ліричні вірші співалися авторами, які ви­ступали одночасно як композитори і співці.

Певним зв'язком з магією пояснюється надзвичайна поширеність віршової форми в античній літературі. Епос виробив традиційний неквапли­вий розмір гекзаметр; великою ритмічною різноманітністю відзна­чалися ліричні вірші; трагедії і комедії також писалися віршами. Наприкінці античності виникає роман як перший зразок прозового жанру.

Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність відкрила вищий сенс життя у щасті на землі.

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її в природі, у людському тілі – зовнішності, пластичних рухах, фізич­них вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Своєрідною «передісторією» літератури є міфологія, рання, універсальна за своїм характером форма освоєння світу. У ній в синкретичному вигляді знаходимо початки філософії, релігії, історії, художньої творчості. В міфі у вигляді конкретно-чуттєвих персоніфікацій і одухотворених істот постає узагальнено відображена первісною свідомістю дійсність. Міф містить у собі об`єм людських знань про світ. Хоча міф буквально означає слово, розповідь, переказ, його не можна розглядати як жанр словесного мистецтва. Давньою людиною міф сприймався як достовірність сакрального характеру. Одна з основних функцій міфу – етиологічна. Міф пояснює людині існуючий соціальний та космічний порядок, прагнучи передати менш зрозуміле через більш зрозуміле. Міф у значній мірі зосереджений на «метафізичних» питаннях: походження людини та землі, таємниця народження та смерті, дія долі та ін. Міф орієнтований на завдання цілісного осягнення життя в його русі, відтворенні картини перетворення хаосу на космос.

Перші значні літературні пам`ятки античності – поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», що стали основою вікової епічної традиції. Своєю величчю та благородством поеми Гомера дали європейській культурі потужний гуманістичний імпульс. При вивченні поем слід мати загальне уявлення про епос.

Епос як рід літератури сформувався в Давній Греції у жанрі поем в VIII ст. до н.е. Зміст епосу має загальну значимість, пов`язаний з історичною та міфологічною основою. Поетична форма епосу – гекзаметр. Використовуються традиційні формули та художні прийоми. Зміст передається від покоління до покоління за допомогою співців (аедів та рапсодів). Поеми Гомера – найдавніші зразки героїчного епосу, оскільки в них висувалися на перший план воїни-богатирі, учасники батальних подій, які героїчно відстоювали інтереси роду. Найважливіша ознака епосу – оповідність. Епос – це, передусім, поетичний виклад подій.

Лірика як рід літератури виникла в VII ст. до н.е. у зв`язку з остаточним виділенням особистості з родових відносин. На початковому етапі цей різновид літератури визначався як «меліка» (те, що співається). Термін лірика був впроваджений пізніше, у IV ст. до н.е. Ліричні вірші виконувалися в супроводі струнних інструментів: ліри, флейти, кіфари.

Характер зв`язку тексту з музикою визначає класифікацію давньогрецької лірики. Декламаційна поезія виконувалась речитативом в супроводі флейти й включала в себе такі жанрові різновиди, як елегія та ямб. Найвідоміші давньогрецькі представники цього жанру – Архілох, Тіртей, Солон, Феогнід та ін. Вокальна лірика відрізнялася більшим розмаїттям та самобутністю художніх засобів і поділялася на сольну та хорову. Сольна лірика виражала більш особисті почуття. Найуславленіші її представники в Давній Греції: Сапфо, Алкей, Анакреонт. Хорова лірика призначалася для публічного виконання, пов`язаного з відправленням культів, значними подіями полісного життя і т.д. Цей напрям давньогрецької лірики представляють Алкман, Піндар, Івік.

Драма як рід літератури остаточно сформувалася наприкінці VI ст. до н.е. Більш раннє жанрове оформлення отримала трагедія. Її походження й розвиток пов`язують з іменем бога родючості, виноградарства й виноробства Діоніса. Трагедія найчастіше створювалась на міфологічний сюжет і призначалася для постановки в театрі. Розвиток трагедії представлений іменами трьох великих трагіків – Есхіла, Софокла, Евріпіда.

Становлення комедії як жанру відбулося наприкінці V ст. до н.е. в Аттиці, зокрема в Афінах. Це своєрідне явище, у якому досить оригінально поєднувались архаїчні елементи свят родючості з найскладнішими соціальними й культурними проблемами, які стояли перед тогочасним грецьким суспільством. Серед значної кількості комедіографів антична критика виділяє трьох найвидатніших – Кратіна, Евполіда та Арістофана.

Під Стародавнім|древнім| Римом слід розуміти не тільки|не лише| місто Рим античної епохи, а й всі завойовані ним країни, які увійшли до складу |Римської імперії – від Британських островів до Єгипту. Римлянам вдалося створити не лише єдиний культурний, а й політичний простір античності. Рим об`єднав під своєю владою елліністичні держави Сходу, грецькі землі, Карфаген, завоював Галію, Іберію, Британію, Іллірію та ін. Усі завойовані Римом території утворили єдину стійку державу, а по мірі завоювання нових країн у них відбувався процес латинізації культури.

Слід зазначити, що|слід відзначити, що,следует отметить | Рим, на відміну від Афін, не створив високої культури вже на початкових етапах своєї історії. Римська культура склалася під впливом культур багатьох народів – від етрусків та греків до народів, підкорених Стародавнім Римом, в яких римляни багато чому навчились, піднявши рівень власної культури. В свою чергу римська культура суттєво вплинула на сусідів-варварів та подальший розвиток Європи.

Горацій справедливо відзначав, що «суворий і гордий Рим в боротьбі за світове панування схилив голову перед великою грецькою культурою». Це не означало, що римляни не мали власних художніх традицій, але|та| вони були біднішими в порівнянні з грецькими. Рим запозичував і адаптував|пристосував| не тільки|не лише| грецьку, але й східну культуру.

Римляни ніколи не могли змагатися з|із| греками в таких галузях як філософія, архітектура, скульптура, драматургія. Тут вони або наслідували греків, або створювали на основі грецького досвіду|досліду| щось самобутнє і таке, що виходить за межі наслідування. Хоча, слід відзначити, що при цьому римська самобутність все одно поступалася грецьким зразкам. Вирішальний вплив Риму на античну культуру відбувся в сферах, відмінних від філософії та мистецтва. Мова йде про галузі політичного, державного та суспільного життя. В цих аспектах трансформація культури стала настільки значною, що істотно змінила світовідчуття античної людини.

З часів доби Відродження римську літературу прийнято ділити на періоди, що відповідають етапам розвитку латинської мови (архаїчна, класична, або золота, срібна і пізня латина).

І. Архаїчний (240 – 81 рр. до н.е. від перекладу Лівієм Андроніком «Одіссеї» до початку літературної діяльності Цицерона). Цей період позначений розвитком жанру трагедії (Лівій Андронік, Невій, Еній, Пакувій, Акцій), комедії (Плавт, Теренцій), епосу (Лівій Андронік, Невій, Енній), сатири (Луцілій), історіографії (Катон Старший).

ІІ. Золоте століття римської літератури: 1) золоте століття римської прози (81 – 31 рр. до н.е. від Цицерона до Августа). Розвиваються різновиди прози: ораторська (Цицерон), історична (Цезар, Саллюстій, Корнелій Непот), наукова (Варрон). Значним художнім явищем стає поезія неотериків (Катулл), філософський епос (Лукрецій). 2) золоте століття римської поезії (31 р. до н.е. – 14 р. н.е. – епоха Августа). Період позначений розвитком жанру елегії (Тібулл, Проперцій, Овідій), буколіки (Вергілій), дидактичного епосу (Вергілій, Овідій), героїчного епосу (Вергілій), міфілогічного епосу (Овідій), сатири (Луцілій, Горацій), оди, послання (Горацій), історіографії (Тит Лівій).

ІІІ. Срібне століття (14 – 117 рр. н.е. від смерті Августа до смерті Траяна). Період розвитку жанрових різновидів епосу: історичного (Лукіан), героїчного (Стасій, Сілік, Італік), міфологічного (Валерій Флакк), дидактичного (Манілій). Створюються зразки трагедії (Сенека), байки (Федр), сатири (Персій, Ювенал), епіграми (Марціал). Розвивається історіографія (Тацит), риторика (Квінтіліан, Пліній молодший), біографія (Светоній), роман (Петроній, Апулей).

ІV. Період занепаду (117 – 476 рр. н.е. від смерті Траяна до падіння Римської імперії. Література демонструє розвиток поезії (Авсоній, Клавдіан), епосу (Рутілій Намаціан), ораторської прози (Сіммах), філософії (Амміан, Боецій), християнської прози (Тертуліан, Мінунцій Фелікс, Кіпріан, Лактанцій, Єронім Августин, Венанцій Фортунат), юриспруденції (Юстініан).

Дата добавления: 2015-07-11