УКРАЇНА напередодні та на початку другої світової війни.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща. Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета — втри­мати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення укра­їнського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеч­чина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендува­ла на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., активно дома­галася повернення Закарпатської України.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29—30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно мовчазній, вичікувальній позиції німецької дип­ломатії пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо "Прага" повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер май­стерно використовує українське питання як засіб тиску і шанта­жу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками.

6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чс-хословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

Березневі події 1939 р. викликали замішання у правлячих ко­лах західних держав, їхнє ставлення до цих подій не мало нічого спільного з намаганням хоч якось протидіяти фашистській агре­сії. Окрилений успіхами. Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Уже в квітні 1939 р. у Берліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників "третього рей­ху". Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Поль­щі. Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний плацдарм був зайнятий німецькими військами і та­ким чином перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво "третього рейху", очевидно, вирі­шило, що настав час для такого альянсу з СРСР. який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового "союзу для війни". Німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських ста­тей, Цей жест було помічено у Москві, Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійснена при сприянні Німеччини, радянське керівництво робить крок у від­повідь — на початку травня В. Молотов змінює на посаді нарко­ма закордонних справ антифашисте ьки настроєного М. Литвинова. Згодом розпочинається серія взаємних зондувальних спроб налагодження відносин, У завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у ПІвденно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу "Великої України". І лише задоволення цих ви­мог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Мо­лотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися укра­їнських земель: "У разі територіально-політичного перевлашту­вання областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну. Пакт Молотова - Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на "сфери інтересів" між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни.

І вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Поль­щі, що засвідчило про початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР. незважаючи на домовленість, не поспішав зі всту­пом у війну, Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера.

Недочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ роз­почати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня Ї939 р. радянські війська перейшли польський кордон. Рад. Війська вели наступ трьома напрямками: 1) на Рівне-Луцьк—Ковель; 2) на Терно­піль—Львів—Перемишль; 3) на Стрий—Дрогобич. Але йдучи швидким темпом Червона армія все ж не встигала зай­няти до приходу німців усі території, що входили до радянської "сфери інтересів". Логічно постало питання роз­межування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Ні­меччини у Москві КьострІг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Під час розмежування між радянськими І німецькими війсь­ками сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький до­говір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон прой­шов по так званій "лінії Керзона". Переважна більшість терито­рії Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи до­могтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєд­нанні до УРСР ЛемкІвщини, Посяння, Холмщиии і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території опинилися під німецькою окупацією. 23 червня 1940 р, на другий день після офіційної капітуляції Франції і під­писання перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німець­кої сторони зазначив, що "вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань", піднімав він також питання і про Буковину. Серйозність намірів радянського керівництва була підтверд­жена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румуни про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Сою­зу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини, прийняло рішення щодо возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що у разі виникнення радян­сько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися ру­мунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, по­радила уряду Румунії піти на поступку. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включи­ти Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР, Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верхов­ними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада).

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою. Її суттю була активна радянізація. В цілому зміни, що відбувалися, мали супе­речливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польсь­ких землевласників, перерозподіл 'їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних уста­нов, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особ­ливо на селі: націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (пе­рестали функціонувати всі колишні українські партії, а також куль­турні установи, зокрема, "Просвіта", Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти так званих "буржуазних спеціалістів"; масові де­портації населення.

Між тим "медовий місяць" радянсько-німсцького "шлюбу за розрахунком" підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підпи­сує директиву № 21 (план'Барбаросса") — план нападу на СРСР, Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійсне­но етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увій­шли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкор­порація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави біль­шості українських етнічних територій, незважаючи на неодноз­начність і суперечливість політики сталінського режиму в захід­ноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кро­ком у розв'язанні українського питання

44. Напад Німеччини на СРСР. Боротьба українського народу проти німецько – фаши­стських загарбників. Встановлення фашистського окупаційного режиму.

22 червня 1941 р. після сигналу "Дортмунд" фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані у мобільні угруповання "Півнич", "Центр" і "Південь ' німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських нійськ досяг 3000 км, Уже 16 липня Гітлср ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непід­готовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна Ізоляція Ра­дянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордо­нах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського ко­мандного складу; некомпетентність воєнне -стратегічного керів­ництва тошо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і цс чітко виявлялося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. вій припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Лснінірад і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

На території України групі німецьких армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі. Проте навіть за таких сприятливих для Черво­ної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень - вересень) тривала оборона Ки­єва. Після прориву німецькими військами Півден-но-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загро­зою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини. не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація ледачі' більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію..Лікві­дувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані "кліщі" замкнулися у кільце під Полтавою. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Оде­си, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкригу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна Ідея цього документа — активна стратегічна оборони на­копичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, Операції намітили у Криму, під Харковом, під Ленінградом І ще на декількох напрямках. Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому—квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейш­ло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Кер­ченського півострова. Це значно ускладнило становише захис­ників Севастополя. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фа­шистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призве­ли до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціати­вою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний нас­туп. 22 липня 1942 р, після захоплення гітлерівцями м. Свердловська вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестсь­кий мир 1918 р, став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка у Першій сві­товій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період.

На початку війни проти СРСР у німецьких планах що­до України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель май­бутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — "Вели­кої України", то вже на початку агресії проти Радянського Сою­зу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспекти­вою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєн­ний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій. 18 грудня 1940 р. Гітлер підпи­сує директиву № 21 (план”Барбаросса") — план нападу на СРСР. Планом “Барбароса” передбачалося розгром СРСР у ході однієї компанії (7 – 8 тижднів). Головними стратегійними центрами були: Ленінград, Москва, Донецький басейн. Згідно з планом “Барбароса” нвмецькі війська розділялися на групи армій:

“Північ” – з Пусії на Псков та Ленінград; “Центр” – на Москву; “Південь” – на Західну Україну, на Харків, Донбас та Крим.

Дотримуючись класичної форму­ли всіх завойовників "розділяй і владарюй", фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських зе­мель: Закарпаття ще 1939 р, було окуповане Угорщиною; Північ­на Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" (ЗаднІстров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпоряд­ковані Румунії; "дистрикт Галичина" приєднувався до створено­го гітлерівцями на польській території "генерального губерна­торства"; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат "Україна". Чернігівська, Сумська, Харків­ська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму пе­ребували під владою воєнних властей.

Рсйхскомісаріат "Україна" очолив Еріх Кох. Центром рейхскомі-саріату стало м, Рівне. Фашистський окупаційний режим в Укра­їні мав виконати три основні завдання:.забезпечити продовольс­твом, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашист­ської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на робо­ту до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійськоЇ раси; сприяти колонізації значної частини окупованих зе­мель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями

Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було "Центральне торгове то­вариство Сходу. Завданнями "Товариства" були облік, вилучення, переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій теріторії.

Велику надію покладало керівництво третього рейху і на укра­їнську промисловість. Однак поставити собі на службу промисловий потенціал України у повному обсязі фашистам не вдалося.

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне на­селення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав на­каз про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повин­ності, були розширені. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори І виснажливої праці.

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мо­білізацію у Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої си­ли у господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусовоїлраці населення окупованих країн,

Характерною рисою "нового порядку", який-вводився гітле­рівцями на окупованих територіях, був нестримний кривавий те­рор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. 7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою "Ніч І туман". Його суть полягала у тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або від­правляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн, У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих кон­центраційних таборів. "Фабрики смерті" діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.

Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки "швидке уми­ротворення", тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головно­го завдання 'Генерального плану "Ост" — обезлюднення схід­них територій для подальшого переселення сюди німецьких ко­лоністів.

Перші кроки германізації шляхом колонізації земель Украї­ни були здійснені 1942 р У липні 1942 р. Птлер пере­носить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв'язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території, що охоплювала час­тину Вінницької та Житомирської областей, було створено "ні­мецьку переселенську округу Хегевальд", у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, "вістря проникнення" колоні­заційного потоку, що могутньою хвилею мав поширитися на знач­ну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.

Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Укра­їні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веден­ням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і люд­ськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушен­ня будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від укра­їнських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та ви­везення на роботу до Німеччини "життєвого простору" для арій­ської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупова­них українських земель, заселення районів німецькими пересе­ленцями.

Дата добавления: 2015-07-10