Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

III. Канон на базі антиканонічності

Читайте также:
  1. Асимптоты гиперболы по каноническому уравнению. Равносторонняя гипербола. Эксцентриситет гипербол
  2. Вопрос 41. Возникновение христианства в I - II вв. Канонические евангелия как исторический источник.
  3. Дамо внес большой вклад в развитие монастыря Шаолинь, передав монахам комплекс упражнений, позже названный цигун «Ицзиньцзин»- «Канон изменений мышц и сухожилий».
  4. Замечание 1. Другие канонические уравнения параболы.
  5. Исследование гиперболы по каноническому уравнению. Асимптоты гиперболы по каноническому уравнению. Равносторонняя гипербола. Эксцентриситет гипербол
  6. Исследование эллипса по каноническому уравнению. Эллипса и окружность. Эксцентриситет эллипса.

Підрив, що втілюється в котляревщині, спрямований, ясна річ, проти канонічної та нормативної літератури, проти авторитету й авторитарності, проти всього того, що "чуже", тобто далеке, холодне і якось не вповні людське. Йдеться, очевидно, не про абстрактну "ідею котляревщини", а про конкретні тексти, їх сукупність і закономірність. Дослідивши ці моменти в численних і доволі складних творах, можемо довести, що явище котляревщини набагато масштабніше, більш об’ємне, ніж дотепер могло здаватися. Простежуючи контури української літератури перших десятиліть XIX ст. в історичній перспективі, видно, що котляревщина — одна із двох головних тенденцій тогочасного літературного процесу.

 

Коли охопити цей процес діалектично, як протиставлення (умовно сказавши) тенденцій "виходу на світ", або "культуртрегерства", з одного боку, і "виходу на своє" — з другого (і цей дуалізм напевно об’єктивніший і пізнавально плідніший, ніж вульгарно-марксистський шаблон протидіяння "прогресивного" і "реакційного"), то котляревщина, яка, власне, засвідчує цей "вихід на своє", — основна "теза", безперечна домінанта. Коли саме її гегемонія переломлюється? Чи насправді вже з появою Шевченка? Чи з виникненням "Основи"? Чи лише з початком діяльності Драгоманова, Франка і Лесі Українки? Усе це можна встановити докладнішим дослідженням та переосмисленням контексту і критеріїв, але вже тепер видно, що на перших етапах саме вона, котляревщина, взята в тому поширеному сенсі, в якому я її тут бачу, вимірює самосвідомість української літератури.

 

Коли врахувати, що література є підрозділом культурного процесу і що момент нативізму, як закономірний відрух на політичну історію та колоніальний статус, великою мірою характеризує українську культуру XIX і XX ст., то котляревщина оголюється перед нами як глибокий архетип. її далеке відлуння помітне у таких відмінних поміж собою явищах, як та хохландія, з якою воював Хвильовий і котра офіційно підтримувалася сталінською та постсталінською культурною політикою, і в пошуках "органічного національного стилю", що повставали на еміграції у відповідь на фетишизацію "Європи" і "європеїзму"22.

 

Найскладніша функція котляревщини, як я вже зазначав, — це моделювання українсько-російських літературних зв’язків, у всякому разі, до половини XIX ст., а то й далі. Тема ця, звичайно, так само цікава, як і широка, і тут я можу подати тільки деякі висновки.

 

У перспективі російської літератури котляревщина надовго стає синонімом й еквівалентом всієї української літератури. Російська критика, слідом за Бєлінським, певний час взагалі не помічає нічого, крім бурлеску і пародії, в українській літературі і, найголовніше, втрачає під впливом цієї парадигми здатність розрізнювати сенс і якість (багато хто з російських критиків, наприклад, довго не помічає різниці між Шевченком і Тополею). Водночас ні та, ні та сторони не помічають, що котляревщина глибоко проникає в російську літературу в особі і творчості Гоголя. Гоголь — потужна й досі ще не досліджена проекція цієї модальності на літературу "центру": література канону заражається літературою антиканону.

 

Не йдеться тільки про мовний шар, який свого часу прокоментував Ейхенбаум23. Насправді ціла ґама гоголівських прикмет і стратегій — пародії, підриву, епатажу, двозначності й відцентровості — випливає із української архімоделі, зафіксованої Котляревським. Як і все у Гоголя, його впровадження України в російську свідомість має подвійне, а то й потрійне дно. З одного боку, Гоголь, вочевидь, "відкриває" Україну, робить її цікавою і привабливого, спонукає до великого, не так російського, як українського, літературного й емоційного заангажування її пафосом. Але він впроваджує її в екзотичному ключі (що є закономірним для колоніальної дійсності) і в ключі міфу про її відмирання, міфу, який не подіяв на повну силу тільки тому, що так швидко був замінений і "спростований" Шевченковим24.

 

І врешті, Гоголь впроваджує свою Україну, не суцільно, але з яскравими нотами пародії й бурлеску. На підтвердження цього досить порівняти тональність (тут не йдеться про історизм або специфіку жанру) "Тараса Бульби" та "Історії Русів" або "Гайдамаків". Кардинальна відмінність Гоголевого образу України вже була ясна Шевченкові й Кулішеві25.

 

Далекий відгомін, специфічну метаморфозу котляревщини можна простежити в контексті української "радянської" літератури. Тут також спрацьовують механізми українсько-російських літературних взаємин (як тоді казали, "єднання"), але вже за обставин тоталітаризму, де це співвідношення регулюється не тільки ієрархією колонії/центру, але й терором. За таких обставин прийоми котляревщини, зокрема маскування справжнього "я" за постаттю наратора, втечі в позірну простодушність або простакуватість, самозахист інтимізацією й голосом колективу, знову стають функціональними. Не тільки функціональними, але для декого (як тепер гадаємо) необхідними. В кожному разі, я вважаю, що пізній Тичина репрезентує себе саме в цій позі, тобто захищає себе саме тим щитом26.

 

Такі збірки, як "Чернігів" або "Партія веде", виявляють щойно окреслений репертуар неокотляревщини, а також стратегічний компонент пародії. Бо парадигматичний вірш "Партія веде", його рефрен "всіх панів д’одної ями", функціонує водночас як ствердження нового канону і як пародія на той самий канон. Те саме можна сказати про Остапа Вишню, зокрема про такі його речі, як "Чухраїнці". Я б навіть висунув гіпотезу, що глибинна поетика (не казенно-офіційна, по марксо-ленінському затеоретизована, але структурна, діюча) українського (українського, а не російського!) соцреалізму живиться традицією й архетипами котляревщини. Ця проблема потребує окремого дослідження, яке треба починати з уважного вивчення народництва — того великого масиву, який я тут тільки заторкнув.


Дата добавления: 2015-07-12; просмотров: 62 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
I. Традиційне: котляревщина як епігонство| 1 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.006 сек.)