Структура вольової дії.

Вольова дія є дією усвідомленою, їй властива складна психологічна структура. На відміну від довільної дії вона не має характерної для неї динаміки свідомості, що виявляється у переході від потягу та прагнення до бажання. У простому довільному акті спонукання майже безпосередньо переходить у дію, спрямовану на досягнення мети. Так, поява спраги зразу ж зумовлює рух руки до склянки з водою, яка поруч. Психологія та педагогіка Вольова поведінка суб'єкта розгортається в часі. Її підґрунтям є потреби, що проявляються у вигляді мо­тивів. Етапами (психологічними структурами) вольової дії є усвідомлення мети, виникнення мотивації на підставі оцінки; боротьба мотивів; вибір однієї мети з декількох, підтвердження вибору, складання програми дій з ураху­ванням наявних засобів; виконання дії; постреалізація (аналіз та узагальнення досвіду вольової поведінки).

Рис.1. Психологічна структура вольового вчинку (дії)

Формування мети вольової дії. Людині важливо поставити мету, усвідомити можливість їїдосягнення та передбачити способи виконання. Вона може бути близькою, далекою, усвідомленою, бажаною чи небажа­ною. Уявлення при цьому використовується як меха­нізм попереднього налаштовування, мобілізації на діяльність людини, що виявляється в її зібраності, готовності. Переживання колізій (розбіжностей, суперечно­стей) у мотивах (цілях). У спонукальній сфері одноча­сно можуть бути активними різні мотиви, у т. ч. проти­лежно спрямовані. У колізіях виявляється сутність і спрямованість особистості. Вольова активність людини визначається силою мотиву (потреби), який впливає на міру прояву вольово­го зусилля: людина, яка дуже хоче досягти мети, ви­являтиме інтенсивніше і триваліше вольове зусилля. Людина сильної волі є насамперед людиною сильної мотивованої поведінки. Ця формула не стосується таких випадків: коли особистість дуже чогось прагне, але нічого не робить для досягнення бажаного; коли особистість не хоче чогось робити, але змушує себе; при забороні, коли виявляється гальмівна функція волі: що більше бажання, то більшу силу волі потрібно виявити для стримування свого спонукання, спрямованого на задоволення потреби. Від сили волі залежать можливо­сті реалізації бажання. Часто її зводять лише до бороть­би мотивів, що є внутрішньою перешкодою для діяльно­сті (втома, страх, хибний сором, необґрунтоване само­любство, бажання розважитися, небажання починати вольове зусилля, напружуватися, сила звички). Вибір вчинку (дії). Передумовою здійснення вольо­вого акту є внутрішня згода на це (внутрішнє рішення). Прийняття рішення має свою специфіку, воно не завершує вольового акту. В. Джеме виокремив у цьому процесі такі типи рішучості: 1)розумна рішучість. Особистість не відчуває при­мусу, усвідомлюючи себе зовсім вільною. Вона згадує аналогічні випадки, у яких звикла вже діяти, шукаючи відповідний досвід. Це розсудлива людина, яка, сфор­мувавши гідні цілі, вивіряє свої вчинки, поведінку з позицій їх досягнення. У таких людей над усім влада­рює розум; 2) зовнішня випадковість. Людина свідомо віддаєть­ся силі зовнішніх обставин, сподіваючись, що будь-які рішення забезпечать сприятливий результат; 3) внутрішня випадковість. За відсутності спону­кань до дії людина, щоб уникнути неприємного почуття розгубленості та нерішучості, починає діяти імпульсив­но, автоматично в напрямі, який уявляє можливим. Після обтяжливої бездіяльності потяг до руху захоплює її і вона каже собі подумки: «Вперед! Буде, що буде», починаючи дії без попередньої внутрішньої підготовки; 4) узгодженість зовнішніх обставин і внутрішнього стану. Під впливом випадкових зовнішніх обставин або незрозумілої внутрішньої причини, в перебігу думок та переживань легковажний і безтурботний стан перехо­дить у серйозний, зосереджений. Уся шкала цінностей, мотивів і прагнень коригується, відповідно до чого змі­нюється сприймання оточення. Відразу виникає вну­трішня рішучість, яка зумовлює активність; 5) напруження волі. Зусиллям волі, що замінює санкцію розуму, одна зі спонук набуває більшої сили. При цьому в полі уваги перебувають усі альтернативи. Відмова від кожної з них пов'язана з усвідомленням характеру втрати від цього. Все це відбувається за від­повідних вольових зусиль. Результатом прийняття рішення є виникнення во­льового наміру, що завершує боротьбу мотивів. У ба­гатьох ситуаціях вибір альтернативного рішення є зай­вим, а вольова регуляція - передумовою подолання перешкод на шляху до мети. У такому разі супутньої енергії для переборення ускладнень і досягнення мети не вистачає, що потребує включення вольового механіз­му для посилення енергетики дії. Саме ця необхідність є доказом нетотожності волі та мотивів. Реалізація вольової дії. Вольовий намір реалізуєть­ся через вольові зусилля як різновид довільних дій, які виокремлюють і класифікують на основі їх функцій: пізнавальні (перцептивні, аттенційні, мнемічні, інте­лектуальні) і психомоторні дії. Систему вольових дій утворюють: 1) свідома дія з непередбаченим результатом. Харак­теризується позитивними мотивом і метою, хоч резуль­тат може бути і негативним. Свідома дія завжди спря­мована на досягнення певного результату: людина передбачає результат і контролює його протягом усього часу своєї активності; 2) ненавмисна дія (вчинок). Здійснюється без мотиву і відповідної мети, мимоволі; 3) навмисна дія. Мотив, мета і засоби її досягнення мають негативний характер, що відповідно забарвлює її дії. При цьому вони усвідомлені та ретельно плановані; 4) негативістська дія. Її спонукають сильна образа на кого-небудь або інші чинники. Мотивами можуть бути потреба в розрядці емоційного напруження, ба­жання помсти, а метою - заподіяння кривдникові неприємності, що є навмисним; 5) імпульсивна дія. Відбувається за першої спонуки. Її особливістю є недостатнє обмірковування можливих наслідків; 6) викликана дія. Здійснюється без мотиву, її мета виникає під впливом інших людей, а не на основі влас­них потреб, інтересів і почуттів; 7) даремна дія. Відбувається сама по собі. У ній є мотив і мета, які об'єктивно не мають жодної цінності. Вольові дії завжди ініціативні. Мета і завдання цих дій задаються ззовні і можуть лише прийматися чи не прийматися людиною. До вольових дій належать: придивляння, прислуховування, концентрація уваги, пригадування, стримування спонукань, прояв фізичної сили, швидкості та витривалості. їх реалізація значною мірою залежить від інтелектуальних, емоційних і моти­ваційних можливостей та досвіду людини. Особистість може дуже бажати, але бути бездіяльною. Фантазуван­ня приносить радість, але справ із місця не зрушує. Без внутрішньої та зовнішньої активності, конкретної діяльності мета залишається недосяжною. На цьому етапі необхідне вольове зусилля, яке забезпечує реалі­зацію вольової дії. Вольове зусилля - особливий емоційний стан, форма емоційно­го стресу, що мобілізує внутрішні резерви людини (увагу, пам'ять, мислення, уяву та ін.), створює додаткові мотиви та сенси дій; стан душевного напруження. У такому стані особистість здатна загальмувати дію одних мотивів чи підсилити дію інших, знайти нові сенси виконання раніше нецікавих завдань, справ. Вольове зусилля спрямовується на подолання як вну­трішніх, так і зовнішніх перешкод. Воно пов'язане з усією спонукальною сферою особистості, але не є моти­вом. Це - активний вияв свідомості, спрямований на мобілізацію психічних, фізичних, соціальних, мораль­них, духовних можливостей та досвіду людини, необ­хідних для подолання перешкод у процесі діяльності. У кожному вольовому акті його величина залежить від реальних можливостей людини, труднощів, які дово­диться переборювати, та значущості цілей, яких потріб­но досягти. Особливо мобілізує людину на подолання зовнішніх перешкод вольове зусилля, викликане почут­тям обов'язку та морального переконання, духовним ідеалом. Перемога над страхом, лінощами приносить емоційне задоволення та переживається як перемога над собою. Це найбільші перемоги людини. У вольовій поведінці, крім вольового зусилля, роз­різняють вольовий імпульс, що виявляється при подо­ланні перешкод. Вольовий імпульс (лат. impulsus - удар, поштовх) - миттєве внутрішнє напруження, що ініціює дію без вольового зусилля. Ініціювання дії відбувається без вольової напруги, тобто без вольового зусилля, а лише за рахунок вну­трішнього імпульсу. Коли людина діє, не долаючи навіть незначних труднощів, вона виконує необхідну дію без затрати зусиль, ніби мимоволі. Вольове зусилля пронизує всі ланки вольового акту, починаючи від усві­домлення мети і закінчуючи виконанням рішення. Пусковим механізмом (поштовхом) до реальної дії, руху є вольовий імпульс, який виконує інші функції, ніж вольове зусилля. Вольовий імпульс починає будь-яку довільну дію: розумову - імпульс до розміркову­вання; сенсорну - імпульс до сприймання об'єкта; рухову - імпульс до необхідного руху тощо. Він сприяє переходу від однієї операції до іншої, якщо дія не авто­матизована і не утворився динамічний стереотип, коли закінчення однієї операції є сигналом для початку наступної, а тому самоініціювання не потрібне. Вольове зусилля є одним із головних психологічних засобів, за допомогою яких особистість владарює над своїми спонуканнями, вибірково включаючи одну мотиваційну силу і загальмовуючи іншу. Регуляція поведінки та діяльності здійснюється не тільки опосе­редковано - через мотиви, - а й безпосередньо - через мобілізацію (вольові зусилля). Це зусилля віддзеркалює довільну мобілізацію люди­ни (посилення і гальмування спонукання), яку викори­стовують не тільки при втомі, а й на початку стомлюван­ня. Мобілізація (додаткова енергетизація) зумовлює зміну психічного стану і фізіологічних функцій, відсут­ніх при зміні сенсу дії. Відбувається вона за рахунок емо­ції, що виникає за наявності перешкоди, як реакція на дихотомії «треба - не можу», «не хочу, але треба», «треба те - треба інше». Спонукання до дії може регулюватися і довільним способом, а не тільки вольовою регуляцією. Самонаказ сам по собі нічого не вирішує, він повинен бути поро­дженим потребою, стати доцільним. Тому імпульс можна розглядати як єдність мотиваційного спонукан­ня і самонаказу. Вольове зусилля потрібне для посилення спонукан­ня при виникненні перешкод, труднощів на шляху до мети (для збільшення енергії). Воно додає енергії намі­рам, які виражають домінувальну свідому напруже­ність особистості, мають потребу в енергії, здатній загальмувати спонукання, що перешкоджає справі. Ця енергія мобілізується засобами (здебільшого вербальни­ми) зовнішньої і внутрішньої стимуляції. На фізіологічному рівні вольове зусилля виражаєть­ся також у зміні дихання (затримка, різкий видих), що залежить від напруження людини. Затримка вдиху і видиху збільшує м'язову силу і швидкість реагування. Зумовлена пов'язаність вегетативної нервової системи з руховими центрами: накопичена при затримці подиху вуглекислота збуджує дихальний центр, це збудження передається на рухові центри. Напруга дихальних м'я­зів посилює і пропріорецептивну імпульсацію в кору головного мозку. З вольовим зусиллям пов'язана особлива активність у внутрішньому плані свідомості, спрямована на мобіліза­цію можливостей людини. Її не можуть повноцінно замі­нити ні зміна сенсу дії, ні самонакази і м'язова напруга. Вольове зусилля характеризують: відчуття внутріш­нього напруження; спрямованість уваги на виконувану дію; напруга м'язів, що не беруть участі у дії (у т. ч. і мімічних); вегетативні прояви (у т. ч. видимі: здуття кровоносних судин, потовиділення на лобі і долонях, почервоніння обличчя або блідість). Виникає вольове зусилля не спонтанно, мимоволі, а під впливом самостимуляції - самосхвалення, самопідбадьорення, самонаказу, самопереконання. Вона може бути безпосередньою (фрази, слова, вигуки); опосеред­кованою (образи, уявлення); абстрактною (думки, вира­жені у внутрішньому мовленні); комбінованою (одноча­сне чи почергове застосування всіх форм). Активізують її уявлення позитивно пережитих ситуацій, спогади про успіхи, приклади інших людей, актуалізація почуття обов'язку, власної гідності, соро­му, пробудження амбіцій та ін. Самостимуляція завжди пов'язана з другою сиг­нальною системою. Основними функціями вольового зусилля є активація і гальмування. У різних ситуаціях людина активізує потрібні їй характеристики: в одному випадку додає максимум його одномоментно, в іншо­му - зберігає тривалий час необхідне вольове зусилля, ще в іншому - гальмує його. Залежно від потреб ситуа­ції реалізують такі види вольового зусилля: а) фізичні зусилля (при м'язових напругах, подо­ланні втоми, нерішучості, страху, напруженні уваги, до­триманні режиму); б) інтелектуальні вольові зусилля (вчитування в складно написаний текст, напруження спортсменом уваги на старті); в) мобілізувальні та організувальні вольові зусилля. Мобілізувальні зусилля сприяють подоланню фізичних і психологічних труднощів, реалізуються при викори­станні прийомів психічної саморегуляції (словесних впливів: самопідбадьорення, самопереконання, самона­казу, самозаборони тощо). Організувальні виявляються при технічних, тактичних і психологічних труднощах у подоланні перешкод та здійснюються з використанням прийомів психічної саморегуляції. Вольові зусилля бувають навмисними, реалізуючись як імпульс, що запускає програму дії (вольовий імпульс), і ненавмисними - пов'язаними з подоланням ускладнень. Залежно від обставин переважають пер­винні (несвідомі) і вторинні (звичні) вольові зусилля. Будучи онтогенетично вихідними, вони включаються в психічну регуляцію людини вже в перші роки життя. З часом вона починає звертати увагу на докладене зусил­ля. Ставши предметом рефлексії, воно перетворюється на власне вольове зусилля, механізм свідомої саморегу­ляції активності суб'єкта діяльності. Рефлексія - не тільки атрибут, а й ознака вольового зусилля. Довільність можна тренувати завдяки засвоєнню засобів оволодіння своєю поведінкою. Волю тренувати неможливо. Постреалізація вольового вчинку полягає в аналізі вольової дії після її завершення: людина аналізує, фік­сує досвід формулювання цілей, прийняття та реаліза­ції рішень. Це відбувається не завжди, але в складних ситуаціях розвинена особистість звертається до свого досвіду вольової поведінки. Здобутий досвід є великим надбанням людини, здатної долати складні обставини життя, зберігати і розвивати себе. Тільки в єдності всіх складових вольовий учинок є завершеним. Воля проявляється не в намірах, планах, словах, фантазіях, а в реальних учинках та діях люди­ни. Завдяки їм особистість долає зовнішні і внутрішні перешкоди, загартовує свою волю. Людина, яка постій­но переборює труднощі в реалізації цілей, виробляє в собі готовність до мобілізації вольових зусиль. Забезпе­чує її механізм свідомого саморегулювання людиною власної внутрішньої і зовнішньої активності. Здійсню­ється та формується вона за допомогою слова. У вольовій активності відображається минуле (досвід), теперішнє (актуальні труднощі) та майбутнє (цілі, наміри, мрії, ідеали, життєві плани) особистості. Досвід вольових зусиль фіксується в психіці своєрідними внутрішніми кодами, табу («так», «можна», «не можна»). Виникнен­ня свідомої саморегуляції як механізму вольової актив­ності є результатом виховання та самовиховання в трудо­вій, громадсько-політичній, навчальній діяльностях людини. Повторення дій робить їх звичними, а деякі їх опера­ції - автоматичними. Разом з автоматизацією відбу­вається перехід вольових (навмисних) зусиль у ненав­мисні, однак уже вторинні за походженням, оскільки вони зародилися в структурі предметної дії. Для «стар­ту» звичної дії людині досить одного свідомого вольово­го невеликого імпульсу, вираженого, наприклад, швид­кою появою в голові слова «треба», а для здійснення операції не потрібно і цього - розподіл потрібної енергії закріплений уже в стереотипі дії. За великого досвіду самостимуляція необхідна тільки для «старту» діяльно­сті і періодичного коригування її. У результаті саморе­гулювання стає головним компонентом у психологічній структурі вольової активності людини. Загальна психологія М.В. Савчин

Дата добавления: 2015-10-16