Що ж принесла українському народу Центральна Рада?

По-перше, вона домоглася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. 1 це, мабуть, найголовніше. По-друге, її незалежність дипломатично визнали європейські країни. По-третє, своєю бездіяльністю вона остаточно покінчила з поширеними сумнівами щодо самого існування української нації. По-четверте, з політичного огляду вона вистояла і не поступилася Тимчасовому уряду. По-п'яте, Центральна Рада зуміла перемогти більшовиків України. По-шосте, домагаючись демократичного, парламентського правління Центральна Рада залишилась вірною своїм прагненням. По-сьоме, настирливою вимогою національного самоврядування вона ставила під серйозний сумнів раніше недоторканий принцип "єдиної і неподільної Росії", примушуючи як Тимчасовий уряд так пізніше більшовиків відступити (хоч би теоретично) від цього великоросійського постулату.

Безпосередньою причиною розпаду Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги. Але серед головних причин поразки була відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність останнього по - збавила Центральна Раду ефективного зв'язку з повітами і селянами, які були її потенціальною опорою. У кінцевому підсумку Центральну Раду привів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті. Центральна Рада змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного становлення. Через репресивну сутність царизму, а також соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей в Україні становили росіяни або зденаціоналізовані українці.

Український національний рух іде не охопив міста, які залишилися бастіонами русифікованих елементів і саме тут найбільше переважали войовничі антиукраїнські настрої. За короткий час сформувалась серйозна опозиція до Центральної Ради. Новий уряд передбачалося створити у Формі диктатури з твердою владою і без народного представництва - гетьманат.

Процеси творення Української самостійної держави, започатковані в Акті проголошення незалежності України Верховною Радою України від 24 серпня 1991 р., відкрили перед національною історичною наукою широкі перспективи. Нині стає дедалі більш зрозумілим той факт, що оздоровлення духовності суспільства. Формування високої національної свідомості, подолання надв'язуваного нам століттями комплексу неповноцінності і провінційності, врешті-решт - вихід України на передові рубежі світової цивілізації є неможливим без повернення історичної правди.

Генеральний Секретаріат УЦР - УНР

Меню: Українські органи державного управління

Перший склад Генерального секретаріату Української народної Республіки. Київ. Червень 1917 р. Зліва направо сидять: І. Стешенко, X. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра; стоять: П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Відсутній В. Садовський. Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради - Української Народної Республіки - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади в Україні з 15(28).6.1917 до 9(22).1.1918; Уряд України. Створений на закритому засланні Малої Ради 15(28).6. 1917. Складався з 8 генеральних секретарів і генерального писаря. Головою Г.С. і генеральним секретарем внутрішніх справ було обрано В. Винниченка. До складу Г.С. також входили: П. Христюк (УПСР) - генеральний писар, генеральні секретарі: військових справ -С. Петлюра (УСДРП), фінансів - Х. Барановський (безпартійний), земельних справ - Б. Мартос (УСДРП), судових справ - В. Садовський (УСДРП), продовольчих справ - М. Сгасюк (УПСР), народної освіти І. Стешенко (УСДРП), міжнаціональних справ - С. Єфремов (УПСФ). 26(9)7.1917 В. Винниченко оголосив декларацію, в якій Г.С. проголошувався крайовим органом влади і окреслювались основні завдання його діяльності. Внаслідок переговорів у липні 1917 між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом Г.С був визнаний органом державної влади в Україні, склад якого мав визначатися УЦР спільно з всеросійським урядом. 14(27)7.1917 В. Винниченко сформував новий склад уряду, до якого входили: голова і генеральний секретар внутрішніх справ - В. Винниченко, генеральний писар - П. Христюк, генеральний секретар земельних справ - Б. Мартос, генеральний секретар фінансових справ Х. Барановський, генеральний секретар військових справ - С. Петлюра, генеральний секретар народної освіти - І. Стешенко, генеральний секретар шляхів - В. Голубович (УПСР), генеральний секретар пошт і телеграфу - О. Зарубін (рос. есер), генеральний секретар судових справ - В. Садовський, генеральний секретар продовольчих справ - М. Стасюк, генеральний секретар державного контролю (державний контролер) - М. Рафес (БУНД), генеральний секретар міжнаціональних справ - О. Шульгин (УПСР). Товаришами генерального секретаря міжнаціональних справ було обрано М. 3ільберфарба (Єврейська Об'єднана Соціалістична Партія) та В. Міцкевича (Польський Демократичний Централ). Статс-секретарем в справах України при Тимчасовому уряді призначено П. Стебницького (УПСФ). 16(29).7.1917 УЦР ухвалила “Статут вищого Управління Україною” (“Статут Генерального Секретаріату”), який проголошував Г.С. найвищим карйовим виконавчим органом, визначав його структуру і функції. Однак, стурбований розгортанням державотворчих процесів в Україні, російський уряд не затвердив “Статуту Генерального Секретаріату”, видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату” а 4(17).8.1917. “Інструкція” значно обмежувала автономні права України: Г.С. мав стати органом Тимчасового уряду і фактично не одержував виконавчих функцій; Г.С. обмежувався до семи генеральних секретарів; дії українського уряду могли поширюватися тільки на 5 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську. 9(22).8.1917 після довгих і бурхливих дебатів УЦР взяла до відома інструкцію й 21.8.(3.9.)1917 затвердила Г.С. у наступному складі: голова і генеральний секретар внутрішніх справ - В. Винниченко, генеральний секретар фінансів - М. Туган-Барановський (УПСР), генеральний секретар земельних справ - М. Савченко-Більський (УПСР), генеральний секретар народної освіти - І. Стешенко, генеральний секретар міжнародних справ - О. Шульгин (товариші - М. Зільберфарб і В. Міцкевич), генеральний писар - О. Лотоцький (УПСФ), генеральний контролер - О. Зарубін, комісар України при Тимчасовому уряді - П. Стебницький. Більшовицький переворот і повалення Тимчасового уряду в Росії у жовтні 1917 зумовили перехід всієї повноти влади в Україні до УЦР і Г.С. 30.10.(12.11.)1917 Центральна Рада ухвалила доповнити склад Г.С. і призначили таких нових генеральних секретарів: військових справ - С. Петлюра, продовольчих справ - М. Ковалевський (УПСР), торгівлі і промисловості - В. Голубович, юстиції - М. Ткаченко (УСДРП), шляхів - В. Єщенко, пошти і телеграфу - С. Зарубін, праці - М. Порш (УСДРП). Крім того, було призначено третього товариша генерального секретаря з міжнаціональних справ Д. Одинця. Після проголошення 7(20).11.1917 Української Народної Республіки в Г.С. відбулися деякі зміни. В серед. листопада подали у виставку М. Савченко-Більський, О.З арубін, О. Шульгин, згодом - М. Туган-Барановський і О. Лотоцький. На поч. січня 1918 до складу Г.С. входили: голова і генеральний секретар внутрішніх справ В. Винниченко, генеральні секретарі: військових справ і праці - М. Порш, судових справ - М. Ткаченко, морських справ - Д. Антонович, продовольчих справ - М. Ковалевський, пошт і телеграфу - М. Шаповал (УПСР), торгівлі і промисловості - В. Голубович, земельних справ - Б. Зарудний, шляхів - В. Єценко, освіти - І. Стешенко, великоруських справ - Д. Одинець, жидівських (єврейських) справ - М. Зільберфарб, польських справ - В. Міцкевич, генеральний контролер - О. Золотарьов, виконуючий обов'язки генерального секретаря фінансів - В. Мазуренко, виконуючий обов'язки генерального писаря - І. Мірний. 9(22).1.1918. Українська Центральна Рада IV Універсалом (див.Універсали УЦР) проголосила УНР незалежною і самостійною державою. Цей універсал перейменував Г.С. в Раду Народних Міністрів УНР. В 1917-18 видавався “Вісник Генерального Секретаріату України” (згодом – “Вісник Генерального Секретаріату УНР”).

І. З. Підкова, Р. М. Шуст.

Генеральний писар - 1. член генеральної старшини, вища службова особа, яка вела справи гетьманського уряду в Україні в 17-18 ст. Іноземці називали його канцлером. Г.п. керував діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, приймав іноземних послів, брав участь у виробленні умов міжнародних договорів, вів дипломатичне листування. Г.п. зберігав державну печатку.

2. В 1917-18 - член Генерального Секретаріату УЦР УНР, вища службова особа Української Народної Республіки. Вів справи українського уряду, зберігав державну печатку, стверджував законність та чинність документів. Посада Г.п. існувала з 15.(28.).6.1917 до 9.(22.)1.1918. Г.п. були П. Христюк. О. Лотоцький, з листопада 1917 - справи Генерального Секретаріату вів заступник Г.п. І. Мірний. 22.1.1918 у зв'язку з перетвореннями Генерального Секретаріату у Раду Народних Міністрів УНР, замість Г.п. було встановлено посаду Державного писаря. Державним писарем УНР став І. І. Мірний. В період Української Держави функції Г.п. виконував Державний Секретар.

ЛІТЕРАТУРА

1. Раленко О.І., Яневський Д.І. Перший уряд демократичної України. - Київ, 1992.

2. До питання про розстановку політичних сил на Україні в 1917-1920р.р. (Гол. ред. І.М.Хворостяний. - Київ, 1988; Реєнт О.П. Більшовизм і українська революція 1917-1920 р.р. - Київ, 1994.

3. Історія України в 1917-1920 р.р.: Відродження української національної держави (Гол. укл. М.І. Тоноговний. - Київ, 1993.

4. Беспечний Т.А., Букреева Т. Т. Нестор Махно. Правда и легенды. - Донецк, 1996.

5. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Кн. 1, 2. - К., 1994.

6. Блакитний Кость. - Отаман Степової дивізії: Збірник документів і спогадів. - К., 1997.

7. Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М. Грушевського. - К., 1992.

8. Верстюк В.Ф. Махновщина. - К., 1992.

9. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К., 1997.

10. Ветров Р.І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900-1925 рр). - Дніпродзержинськ, 1997.

11. Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. - К., 1990.

12. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 5-120.

13. Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. - К., 1994.

14. Голубко Б. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. - Львів, 1997.

15. Горак В.С. Зліт і падіння Директорії // УІЖ. - 1995. - № 4.

16. Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради// УІЖ. -1994.- № 1.

17. Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1991. - С. 3-54; 71-93.

Дата добавления: 2015-10-16