Соціалізація як процес засвоєння соціального досвіду.

Взаємодію людини із суспільством позначають поняттям «соціалізація», що має міждисцип­лінарний статус і яке широко використовують у педагогіці. Однак його зміст не є стабільним і однозначним.

Поняття соціалізації як процесу повної інтеграції особистості в соціальну систему, під час якого відбувається її пристосування, сформувалося в структурно-функціональному напрямі американської соціології (Т. Парсонс, Р. Мертон). У традиціях цієї школи соціалізацію розкривають через поняття «адаптація».

Поняття адаптації є одним з центральних понять біології, означає пристосування живого організму до умов середовища. Це поняття було екстрапольовано в суспільствознавство і позначає процес пристосування людини до умов соціального середовища. Так виникли поняття соціальної й психічної адаптації, результатом яких є адаптованість особистості до різних соціальних ситуацій, мікро- і макрогруп.

За допомогою поняття адаптації соціалізацію розглядають як процес входження людини до соціального середовища і її пристосування до культурних, психологічних і соціологічних чинників.

Інакше осмислюють сутність соціалізації в гуманістичній психо­логії, представниками якої є Г. Оллпорт, А. Маслоу, К. Роджерс та інші. У ній соціалізацію представлено як процес самоактуалізації «Я-концепції», самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, що заважають її самороз­витку й самоствердженню. Тут суб'єкт розглядають як систему, що самоналаштовується й розвивається, самовиховується.

Ці два підходи не суперечать один іншому, визначають двобічний характер соціалізації.

Суспільство з метою відтворення соціальної системи, збереження своїх соціальних структур прагне сформувати соціальні стереотипи й стандарти (групові, класові, етнічні, професійні та ін.), зразки рольової поведінки. Щоб не бути в опозиції до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід через входження до соціального середовища, системи наявних соціальних зв'язків. Однак через свою природну активність особистість зберігає й розвиває тенденцію до автономії, незалежності, волі, формування власної позиції, неповторної індивідуальності. Наслідком дії цієї тенденції є розвиток і перетворення не лише самої особистості, а й суспільства.

Отже, сутнісний зміст соціалізації розкривається на перетині таких її процесів як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Діалектична їх єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості впродовж усього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем.

Соціалізація - це безперервний процес, що триває протягом усього життя. Він розпадається на етапи, кожний з яких «спе­ціалізується» на розв'язанні певних завдань, без пророблення яких наступний етап може не настати, може бути перекрученим або загальмованим. У вітчизняній науці у визначенні стадій (етапів) соціалізації керуються тим, що вона відбувається продуктивніше у трудовій діяльності.

Залежно від ставлення до трудової діяльності виокремлюють такі її стадії:

• дотрудова, яка охоплює весь період життя людини до початку трудової діяльності. Ця стадія, у свою чергу, складається з двох більш і менш самостійних періоди: рання соціалізація - від народження дитини до початку навчання у школі; юнацька соціалізація охоплює час навчання в школі, технікумі, ВНЗ та ін.;

• трудова стадія припадає на період зрілості людини. Однак демографічні межі цієї стадії визначити важко, тому що вона охоплює весь період трудової діяльності людини;

• післятрудова стадія настає у літньому віці у зв'язку з припиненням трудової діяльності.

Стадії соціалізації можна співвіднести з періодами соціального розвитку особистості, що не обов'язково збігаються з періодами психічного розвитку людини. А.В. Петровський пояснює це тим, що процес розвитку особистості не можна зводити до суми рівнів розвитку пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, що характеризують індивідуальність людини. Враховуючи це положення, учений виокремив три макрофази соціального розвитку особистості на дотрудовій стадії соціалізації: дитинство - адаптація індивіда, яке виражається в оволодінні нормами соціального життя; підлітковий вік - індивідуалізація, що виражається в потребі індивіда в максимальній персоналізації, у потребі «бути особистістю»; юність - інтеграція, виражена в набуванні рис і властивостей особистості, що відповідають необхідності й потребі групового та власного розвитку.

У процесі соціалізації особистість приміряє до себе і виконує різні ролі, які називають соціальними. Через ролі особистість має змогу виявити себе. За динамікою виконуваних ролей можна одержати уявлення про ті входження у соціальний світ, які пройшла особистість. Про досить добрий рівень соціалізації свідчить здатність людини входити до різних соціальних груп органічно, без демонстративності й без самознищення.

Процеси й результати соціалізації мають внутрішньо суперечливий характер, тому що в ідеалі соціалізована людина має відповідати соціальним вимогам і водночас протистояти негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності. Зокрема, нерідко трапляються люди настільки соціалізовані, фактично розчинені в соціумі, що виявляються не готовими і не здатними до особистісної участі в утвердженні життєвих принципів. Значною мірою це залежить від типу виховання.

Виховання, на відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, розглядають як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання). І та, й інша соціалізації мають низку розбіжностей у різні періоди розвитку особистості. Одна із найбільш істотних розбіжностей, що наявні у всіх періодах вікового розвитку особистості, - це те, що виховання є своєрідним механізмом керування процесами соціалізації.

Вихованню властиві дві основні функції: упорядкування всього спектру впливів (фізичних, соціальних, психологічних та ін.) на особис­тість і створення умов для пришвидшення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. Відповідно до цих функцій виховання дає змогу перебороти або послабити негативні наслідки соціалізації, надати їй гуманістичну орієнтацію, дати запит на науковий потенціал для прогно­зування й конструювання педагогічної стратегії й тактики.

Типи (моделі) виховання зумовлені рівнем розвитку суспільств, їхньою соціальною стратифікацією (співвідношенням соціальних груп і прошарків) і соціально-політичними орієнтаціями. Тому виховання здійс­нюється по-різному в тоталітарному і демократичному суспільствах. У кожному з них відтворюється свій тип особистості, своя система залежностей і взаємодій, ступінь волі й відповідальності особистості.

В усіх підходах до виховання педагог постає активним суб'єктом поряд з іншою активною людиною. У зв'язку з цим виникає питання про ті завдання, які має розв'язувати цілеспрямована соціалізація, організатором якої є педагог.

О.В. Мудрик умовно виокремив три групи завдань, що їх розв'язують на кожному етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання пов'язані з досягненням на кожному віковому етапі зазначеного рівня фізичного і сексуального розвитку, для якого характерні деякі нормативні розбіжності в тих чи інших регіонально-культурних умовах (різні темпи статевого дозрівання, еталони мужності й жіночності в різних етносах і регіонах та ін.).

Соціально-культурні завдання - це пізнавальні, моральні, ціннісно-змістові завдання, специфічні для кожного вікового етапу в конкретному історичному соціумі. Вони визначаються суспільством загалом, регіональним і найближчим оточенням людини.

Соціально-психологічні завдання пов'язані із становленням самосвідомості особистості, її самовизначенням, самоактуалізацією й самоствердженням, що на кожному віковому періоді мають специфічний зміст і способи свого досягнення.

Розв'язання названих завдань у процесі виховання зумовлене необхідністю розвитку особистості. Якщо яка-небудь група завдань або найбільш значущі з неї залишаються не розв'язаними на тому чи іншому етапі соціалізації, то це або затримує розвиток особистості, або робить її неповноцінною.

Фактори соціалізації й формування особистості. Соціа­лізація, як уже було зазначено, відбувається в різних ситуаціях, що виникають у результаті взаємодії багатьох обставин. Саме сукупний вплив цих обставин на людину потребує від неї певної поведінки й активності.

Факторами соціалізації і називають такі обставини, за яких створюються умови для процесів соціалізації. Як багато обставин, варіантів їхнього поєднання, так багато й факторів (умов) соціалізації. О.В. Мудрик виокремив основні фактори соціалізації, об'єднавши їх у три групи:

• макрофактори (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава), що впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які живуть у певних країнах;

• мезофактори (мезо - «середній, проміжний») - умови соціалізації великих груп людей, що їх виділяють за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації); за місцем і типом поселення, у якому вони живуть (регіон, село, місто, селище); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

• мікрофактори - до них належать ті, які безпосередньо впливають на конкретних людей - родину, групу однолітків, мікросоціум, організації, у яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, суспільні та ін.

Мікрофактори, як зазначають соціологи, впливають на розвиток людини через так званих агентів соціалізації, тобто осіб, у безпосередній взаємодії з якими відбувається її життя. На різних вікових етапах склад агентів специфічний. Зокрема, для дітей і підлітків ними є батьки, брати і сестри, родичі, однолітки, сусіди, вчителі. У юності або в молодості до числа агентів входять також чоловік або дружина, колеги по роботі, навчанню і службі в армії. У зрілому віці додаються власні діти, а в літньому - також члени їхніх родин.

Соціалізація здійснюється за допомогою широкого набору засобів, специфічних для конкретного суспільства, соціального прошарку, віку людини. До них можна зарахувати, наприклад, способи вигодовування дитини й догляду за нею; методи заохочення й покарання в родині, у групах однолітків, у навчальних і професійних групах; різноманітні види і типи відносин в основних сферах життєдіяльності людини (спілкування, гра, спорт) та ін.

Що краще організовані соціальні групи, то більше можливостей вплинути на особистість. Однак соціальні групи нерівнозначні за своїми можливостями впливати на особистість у різні етапи її онтогенетичного розвитку. У ранньому й дошкільному віці найбільше вплиає родина. У підлітковому і юнацькому віці посилюється і є найбільш дієвим вплив груп однолітків, у зрілому віці на перше місце за значущістю виходять трудовий або професійний колектив, окремі особистості. Є фактори соціалізації, цінність яких зберігається протягом усього життя людини. Це нація, ментальність, етнос.

Останніми роками дедалі більшого значення вчені надають макрофакторам соціалізації, зокрема природно-географічним умовам, оскільки встановлено, що вони і прямо, й опосередковано впливають на становлення особистості. Знання макрофакторів соціалізації дає змогу зрозуміти специфіку вияву загальних законів розвитку індивіда як представника homo sapiens.

Фактори соціалізації - це розвиваюче середовище, яке має бути спроектованим, добре організованим. Основною вимогою до розвиваючого середовища є створення атмосфери, у якій будуть гуманні відносини, довіра, безпека, можливість особистісного росту.

Фактори соціалізації є одночасно і середовищними факторами формування особистості. Однак, на відміну від соціалізації, фактори формування особистості доповнюються ще біологічним фактором. Окремі дослідники (біхевіористи) відводять їм першочергову роль, вважаючи, що середовище, навчання і виховання є лише умовами для саморозвитку, вияву природно зумовлених психічних особливостей. Щоб підтвердити свої висновки, вони посилаються на дані порівняльного вивчення розвитку близнюків.

Справді, вплив біологічного фактора на формування особистості ігнорувати не можна вже тому, що людина - це живий організм, життя якого підлягає і загальним законам біології, і спеціальним законам анатомії й фізіології. Але у спадок переходять не якості особистості, а певні задатки. Задатки - природний нахил до тієї чи іншої діяльності. Розрізняють задатки двох видів: загальнолюдські (будова мозку, центральної нервової системи, рецептори) й індивідуальні відмінності природних даних (особливості типу нервової системи, аналізаторів та ін.).

Більшість вітчизняних педагогів не заперечують впливу біологіч­ного фактора на формування особистості, але і не надають йому вирішальної ролі, як це роблять біхевіористи. Чи розвиватимуться задатки, чи стануть вони здібностями, залежить від соціальних умов, навчання й виховання, тобто вплив спадковості завжди співвідноситься з навчанням, вихованням і соціальними умовами. Природними особливос­тями зумовлені шляхи й способи формування психічних властивостей. Вони можуть впливати на рівень, висоту досягнень людини у будь-якій сфері. При цьому їхній вплив на особистість не визначальний, а другорядний.

Водночас не можна переоцінювати також ролі соціальних факторів у формуванні особистості. Ще Арістотель писав, що душа є «недописана книга природи, досвід наносить на її сторінки свої літери». Дж. Локк вважав, що людина народжується з душею чистою, немов дошка, покрита воском. Виховання пише на цій дошці (tabula raza), що йому заманеться. Соціальне середовище розуміють у цьому разі метафізично, як щось незмінне, що фатально визначає долю людини, а людину розглядають як пасивний об'єкт впливу середовища.

Переоцінення ролі (Гельвецій, Дідро, Оуен) призвело до висновку: щоб змінити людину, треба змінити середовище. Але середовище - це насамперед люди, тому виходить замкнуте коло. Щоб змінити середови­ще, треба змінити людей. Однак людина - не пасивний продукт середо­вища, вона також впливає на нього. Змінюючи середовище, вона таким чином змінює саму себе.

Визнання діяльності особистості провідним фактором її форму­вання порушує питання про цілеспрямовану активність, саморозвиток особистості, тобто безперервну роботу над собою, над власним духовним ростом. Саморозвиток забезпечує можливість послідовного ускладнення завдань і змісту утворень, реалізації вікового й індивідуального підходу, формування творчої індивідуальності людини й водночас здійснення колективного виховання і стимулювання самокерування особистістю своїм подальшим розвитком. Характер розвитку кожної особистості, широта, глибина цього розвитку в разі однакових умов навчання і виховання залежать головним чином від її власних зусиль, від тієї енергії та працездатності, які вона виявляє в різних видах діяльності, зрозуміло, з відповідною поправкою на природні задатки. Саме з цим у багатьох випадках пов'язані ті розбіжності в розвитку окремих людей, які живуть і виховуються в тотожних середовищних умовах і мають приблизно ті самі виховні впливи.

Вітчизняна педагогіка керується визнанням того, що вільний і гармонійний розвиток особистості можливий в умовах колективної діяльності. Не можна не погодитися з тим, що за певних умов колектив нівелює особистість. Однак індивідуальність може розвиватися і знайти свій вияв лише в колективі. Організація різних форм колективної діяльності (навчально-пізнавальної, трудової, художньо-естетичної та ін.) сприяє виявленню творчого потенціалу особистості. Незамінна роль колективу у формуванні ідейно-моральної орієнтації особистості, її соціальної, громадянської позиції. У колективі в умовах співпереживання, усвідомлення особистісної причетності спільної діяльності здійснюється емоційний розвиток. Колектив з його думкою, традиціями, звичаями незамінний як фактор формування узагальненого позитивного досвіду, також соціально значущих умінь і навичок суспільної поведінки.

Дата добавления: 2015-10-16