Кримськотатарська мова

Вступ

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

За російської імперії української мови "не было, нет и быть не могло", за радянської доби вона визнавалась, але як молодша сестра. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори (календарно-обрядові пісні). Український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянки, колядки існували в Україні вже у І тисячолітті до н.е., ще в дохристиянські часи. І навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби. Мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська. Давність української мови доводили багато вчених мовознавців як українських, так і зарубіжних в тому числі російських.[3]

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних об’єднань, а не з якоїсь давньоруської спільності. Українці – безпосередні нащадки населення Київської Русі, а, отже, і мова їхня успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Розділ I. Мовний склад населення України

За даними Всеукраїнського перепису населення, характеризувався такими даними:

	Вважали рідною мовою (%)
мову своєї національності	українську	російську	іншу мову
українці	85,2	х	14,8	0,0
росіяни	95,9	3,9	х	0,2
білоруси	19,8	17,5	62,5	0,2
молдавани	70,0	10,7	17,6	1,7
кримські татари	92,0	0,1	6,1	1,8
болгари	64,2	5,0	30,3	0,5
угорці	95,4	3,4	1,0	0,2
румуни	91,7	6,2	1,5	0,6
поляки	12,9	71,0	15,6	0,5
євреї	3,1	13,4	83,0	0,5
вірмени	50,4	5,8	43,2	0,6
греки	6,4	4,8	88,5	0,3
татари	35,2	4,5	58,7	1,6
цигани	44,7	21,1	13,4	20,8
азербайджанці	53,0	7,1	37,6	2,3
грузини	36,7	8,2	54,4	0,7
німці	12,2	22,1	64,7	1,0
гагаузи	71,5	3,5	22,7	2,3
інші національності	32,6	12,5	49,7	5,2

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідні, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункта і становила 2,9%.

Хоча згідно зі Всеукраїнським переписом населення 2001 р. українську мову вважають рідною 67,5% населення України, російську — 29,6%. спілкуються українською мовою станом на серпень 2011 р. приблизно 53% громадян України, російською — 45%, хоча існують й інші цифри.

Центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова з 16 по 25 червня 2012 року провів опитування (опитано 2009 осіб старших за 18 років, що мешкають в усіх областях Україні, статистична похибка не перевищує 2,3%), згідно з яким 43,6% респондентів виступають за те, щоб українська мова була єдиною державною, 23,9% респондентів вважають за необхідне зробити російську другою державною мовою, 25% – за надання російській мові офіційного статусу в деяких регіонах, а 2% виступають за російську мову як єдину державну в Україні. [4]

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:

Ø українську мову вважали рідною лише 64,3 % населення,

Ø російську 34,4 %,

Ø іншу — 1,5 %;

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:

Ø переважно українська — 41,8 %,

Ø переважно російська — 36,4 %,

Ø обидві мови (залежно від обставин) — 21,6 %.

Розділ II. Українська мова

Державною мовою України є українська. Згідно з переписом населення 2001 року її вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису 1989 року. Однак, 29,6 % населення визначили за рідну російську мову.

Вільне володіння українською мовою у 2001 р. задекларували 42 374 848 мешканців України (87,8% населення), в тому числі 97% українців, 95% поляків, понад 60% євреїв, білорусів та циган, понад 50% росіян, греків, молдаван та вірмен. Найнижчий рівень володіння українською був зафіксований серед кримських татар (20%), болгар (42%) та румунів (44%).

Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході, де існування української у великих містах часто обмежено лише державними установами, і вона повноцінно функціонує лише в сільській місцевості.

Станом на 2002 р., українську, як мову якій надається перевага у спілкуванні (на відміну від української, як рідної мови) було визначено лише 43,9 % населення держави (дані Києво-Могилянської академії). Найбільші розбіжності між цими двома поняттями спостерігаються на сході, півдні та в Києві, де за рідну українську мову вважать від 40 до 60 %, але надають їй перевагу як мові спілкування лише 10-25 %. Така ситуація пояснюється як наслідок тривалого домінування в цих районах саме російської мови у найавторитетніших сферах застосування: освіта, наука, право, влада, церква. Водночас, наявність сучасної переважно української самоідентификації громадян в цих регіонах свідчить про реальну можливість «українізації українців» — тобто непримусового повернення українців в лоно рідної культури та мови. [6]

Вивчення географії і діалектів української мови дозволяють зробити висновок, що сучасна мова знаходиться на етапі свого відновлення як загальнонаціональної. Дві найхарактерніші риси мовної політики:

Поширення викладання української в навчальних закладах, що спрямовано на створення покоління з орієнтацією на національну культуру (частка україномовних шкіл зросла з 47,4 % у 1989 р. до 74,9 % у2004 р., дані Міністерства освіти і науки України).

Пришвидчений розвиток літературної мови за рахунок повернення раніше вилучених (але не застарілих) слів (летовище) або слів регіонального походження (як східного так і західного) (наживо, хода, гелікоптер, сапетка), розвитку фахової української термінології — в економіці, техніці, медицині, гірничій справі тощо.

Розділ III. Мови народів і народностей України

3.1. Російська мова

Російська мова в Україні — друга за вживаністю після української. Згідно з офіційними даними перепису 2001 року[1], російську мову назвали рідною 14 млн. 273 тис. громадян України, або 29,6% населення країни. З них етнічні росіяни становлять 56%, тоді як решта — представники інших національностей.

Українська мова переважає в Західній Україні, в Центрі та Північному Сході, російська — в Донбасі, Криму та на Півдні.[2]

Після прийняття закону Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики» стала регіональною мовою в ряді областей. У Автономній Республіці Крим відповідно до Конституції АР Крим з 1999 року їй надано також ряд офіційних функцій.[3]

Багато питань, пов'язані з використанням російської мови в Україні, а також з історією її появи і розвитку, трактуються істориками, мовознавцями і політологами по-різному. Це пов'язано з тим, що ряд аспектів історії та культури України висвітлювався в різні історичні періоди під кутом різних ідеологій, а також з тією обставиною, що питання російської мови в Україні широко використовуються в сучасній політичній боротьбі і, як наслідок, по-різному висвітлюються різними політичними силами України і Росії в засобах масової інформації.

Зросійщена говірка міських низів, великоміських передмість і робітничих поселень Донбасу і Дніпропетровщинивиникла внаслідок русифікації місцевого українського елементу і постійного колонізаційного допливу росіян, що прибували (а за радянської влади були призначувані) сюди для праці, створюючи дрібноурядовий, ремісничий, купецький і робітничий прошарки. Насичена сленґізмами й арґотизмами, великоміська російська говірка люмпенпролетаріату й правопорушників (Одеси, Києва, Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу), набула особливого поширення після революції, втримувала свою російськомовну форму, зокрема у висліді постійного сезонного (особливо на зиму) флуктуаційного припливу її носіїв — такого ж російського елементу з Ленінграду і Москви. Цей мовний «суржик» (суміш) характеризують деякі південно-російські українські спільності, у тому числі вимова притаманного українській фрикативного [г] на місці російського [ґ], голосних о, е, й (рос. ы) з спорадичним аканням, вимова e/'e/йе з етимологічного ѣ, стверділі р та губні у кінці слів, йотована вимова груп типу вя, бя, пя, тверді ч, шч, українська міжслівна фонетика, український наголос, керування дієслів та прийменників (по домах), як і побутові лексичні українізми та нерозрізнювання предикативних від атрибутивних форм прикметника. Питання україно-російського міського «суржика» розглядають окремі статті В. Ларіна (Харків), К. Німчинова (Донбас), В. Шадури (Дніпропетровщина). У красному письменстві для характеристики персонажів царського підстаршинського середовища його використовував В. Винниченко, для міщанського — М. Старицький, для радянського міліційного —

О. Корнійчук, а для люмпен-пролетаріату — В. Винниченко, А. Тесленко,

І. Микитенко, Л. Первомайський, Г. Брасюк.

Поширення української, російської та інших мов на теперішній території України згідно з переписами 1897-1910 років. [1]

Український провінційний варіант російської літературної мови вживався раніше серед поміщицтва і провінційної інтелігенції, пізніше також серед партійних урядовців і технічної інтелігенції у висліді русифікаційного тиску й мовної політики, спрямованої на бодай російсько-український білінґвізм тих мовців, які не можуть чи не хочуть відразу перейти на російську мову. Тій меті служила відповідна популяційна політика (з відправленням українців на сезонну чи на постійну працю поза УРСР і надсиланням в Україну росіян та чужинців, що змушені користуватися російською мовою) і така ж мовна політика (в структуру української літературної мови впроваджуються лише елементи, тотожні з російськими, поборюються відмінності; потурання російсько-українському суржикові міських низів і робітництва). Законами з 1869 і 1886 російського уряду (аж до революції) виплачував грошову надбавку всім урядовцям немісцевого походження на Правобережжі для його зросійщення (офіційно ніби для його відпольщення), чим стягнув туди чимало росіян; таку саму політику тут вела й Російська православна церква. Український провінційний варіант літературної російської мови проявляється головним чином у вимові як і в різній насиченості (залежно від російськомовної культури мовця) окремими рисами міського україно-російського суржика. В Галичині й на Буковині (у 19 ст., зокрема після 1866 аж по 1920-і pp.) та Закарпатті (тут аж по 1945), поширювалася через пресу й видання москвофільського табору, переважно серед частини духовенства та рідше і світської інтелігенції, окрема форма літературно-мовного «язичія»: архаїзована суміш українських і російського церковно-слов'янізмів з українською вимовою та обов'язковим етимологічним правописом.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало близько 8 мільйонів росіян, 17,3 % від загального складу населення країни. Відсоткове відношення одномовних росіян, які користуються тільки російською мовою становить від 80 до 85 %.

Згідно з офіційними даними цього перепису, російську мову назвали рідною 14 273 000 громадян України, або 29,6% населення країни. З них етнічні росіяни становлять 56%, тоді як решта — представники інших національностей: 5545 тис. українців, 172 тис. білорусів, 86 тис. євреїв,

81 тис. греків, 62 тис. болгар, 46 тис. молдаван, 43 тис. татар,

43 тис. вірмен, 22 тис. поляків, 21 тис. німців, 15 тис. кримських татар, а також представники інших етносів. [6]

Росіяни України користуються всіма правами громадян і мають всі засоби для розвитку російської культури і мови. Так в Україні існують 14 державних російських театрів, музей російського мистецтва в Києві, є російські дитячі садки, школи. У відсотковому відношенні кількість російських шкіл в Україні перевищує відсоток громадян російської національності. Таке становище російської мови в Україні значно відрізняється від стану української мови в Росії, де на близько 4 мільйонів громадян Росії української національності нема жодної україномовної школи, театру, вищого навчального закладу.

Носії російської мови також почуваються доволі комфортно в Україні. Так за даними опитувань в м. Києві за мовною ознакою дискримінацію зазнали тільки 11,9 % опитаних носіїв російської мови, в той час як носії української мови в Києві зазнали значно більший рівень дискримінації на мовному ґрунті — 54,8 % опитаних.

За даними Книжкової палати, станом на 15 червня 2009 українською мовою в країні було видано 6 457 книжок накладом 11 170 тисяч примірників, а російською — 2 460 книжок накладом 8 341 тисячі примірників.

За даними Міністерства юстиції, на серпень 2009 в Україні зареєстровано 25 933 україномовних, 3 659 російськомовних та 17 690 україно-російськомовних газет та журналів. У передплатному каталозі «Роспечати» за 2008 рік пропонуються до передплати 125 українських газет та журналів (переважно наукові часописи). Реєстр російської преси становить 150 сторінок у каталозі видань зарубіжних країн у другому півріччі 2009 року.

Згідно з опитуванням, у 1998 році 47,2 % опитаних вважали, що російська мова повинна викладатися в тому ж обсязі, що й українська; 28,1 % — в меншому, ніж українська, але більшому, ніж інші іноземні; 16,8 %,'в основному зосереджені в Західній Україні, вважали, що російська повинна викладатися не в більшому обсязі, ніж інші іноземні мови [1].

За даними Міністерства освіти і науки, в Україні простежується тенденція до зменшення кількості навчальних закладів із російською мовою навчання. Цьому сприяють незалежність України, утвердження державного статусу української мови, а також самосвідомість українців.

У 2008/2009 навчальному році в Україні функціонувало 20 045 загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 4 438 383 учні. У тому числі 1 199 загальноосвітніх навчальних закладів — із навчанням російською мовою: в них здобувають освіту 403 719 учнів, та 1 628 шкіл — із навчанням українською і російською мовами (російською мовою навчаються 368 594 учні).

Працюють також школи з навчанням трьома мовами (українською, російською та кримсько-татарською; українською, російською та румунською; українською, російською та болгарською; українською, російською та молдавською).

Загалом, у загальноосвітніх навчальних закладах України російською мовою навчаються 779 423 учні. Крім того, російську мову як предмет вивчають 1 292 518 учнів, а як факультатив або в гуртках — 165 544 учні.

Таким чином, кількість російських шкіл в Україні становить 5,9 % від загальної їх кількості (для порівняння, у 1991/1992 році їх було 3 364, що становило 15,9 % від загальної кількості).

В Україні функціонує 919 державних професійно-технічних закладів. У 35 закладах викладання всіх предметів проводиться російською мовою. Кількість учнів, які навчаються російською мовою, становить 51,4 тисячі осіб, або 12,5 % від загальної кількості учнів. Усі предмети викладаються російською мовою в Автономній Республіці Крим — у 29 професійно-технічних навчальних закладах, а в Севастополі — у 6 таких закладах. Частково російською мовою викладаються предмети в деяких закладах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Лугансь­кої, Одеської, Харківської областей. [5]

Вищі навчальні заклади, які пропонують здобуття освіти російською мовою, розміщуються в основному в Луганську, Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та в Автономній Республіці Крим. У 2008/2009 році кількість студентів закладів першого-другого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 45 907 (для порівняння: у 1999/2000 році їх було 123 560), а кількість студентів закладів третього-четвертого рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, становила 280 767 (для порівняння, у 1999/2000 році їх було 395 605). Тобто в нинішньому навчальному році російською мовою навчалося 326 674 студенти. Один із варіантів їх працевлаштування — педагогіка. Готують педагогів для шкіл із російською мовою викладання зараз 12 вищих навчальних закладів першого-другого рівнів акредитації та 34 вищих навчальних заклади третього-четвертого рівнів акредитації.[4]

Зважаючи на широке використання російської мови в Україні, багато студентів з різних країн вивчають тут російську.

Згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, (2004) використовують для спілкування переважно російську мову абсолютна більшість населення південних і східних регіонів[3]:

Крим — 97 % всього населення

Дніпропетровська область — 72 %

Донецька область — 93 %

Запорізька область — 81 %

Луганська область — 89 %

Миколаївська область — 66 %

Одеська область — 85 %

Харківська область — 74 %

Ставлення до статусу російської мови значно розрізняється по регіонах України (див. табл.)[2].

Переважна більшість (84,0 %) висловилися за підвищення статусу російської мови (тобто за регіональний або державний статус), в тому числі близько половини (48,6 %) — за статус другої державної або офіційної у всій Україні.

Що стосується прихильників зниження статусу російської мови, то більш ніж половина респондентів, що виступають за усунення російської мови з офіційного спілкування, живе в одному субрегіоні: Галичині. Відповідно в ній частка противників російської мови становить 51 %, тоді як в наступній за нею Волині їх втричі менше — 17 %[1].

У регіон Захід включені Галичина (Тернопільська, Івано-Франківська і Львівська області) і Волинь (Волинська і Рівненська області). До регіону Схід — Луганська і Донецька області.

Згідно з опитуваннями 2008 року, близько третини громадян вважають доцільним запровадження другої державної мови, в той час як більшість — дві третини, або 60,9 % опитаних виступають за збереження тільки за українською мовою статусу державної[2].

З 1 січня 2010 р. дозволяється проводити судовий розгляд російською мовою за взаємною згодою сторін. Громадянам, які не в змозі говорити українською або російською мовами дозволено користуватися рідною мовою або послугами перекладача.

Проблеми україно-російських мовних взаємин досліджували

П. Житецький, О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий, О. Синявський,

С. Смеречинський, Р. Смаль-Стоцький, В. Чапленко, І. Білодід,

Й. Багмут, Галина Їжакевич-Цілуйко, Ф. Середа, Г. Гнатюк, Д. Мірошник, А. Шиловський, Б. Шарпило, Р. Болдирев, О. Сербенська, Л. Масенко,

В. Столбунова, В. Ільєнко, М. Рогаль, Л. Коробчинська, Борис Антоненко-Давидович, Юрій Шевельов й ін. [3]

Кримськотатарська мова

За Всеукраїнським переписом населення 2001 р. бл. 230 тис. громадян України назвали кримськотатарську мову рідною, у тому числі 228 373 з

248 193 кримських татар (92,0%). Серед мов України, кримськотатарська посідає третє місце за чисельністю носіїв після української та російської (або четверте, якщо враховувати єдиною румунсько-молдавську мову). Найвищий відсоток осіб, що назвали рідною мовою кримськотатарську, спостерігається у сільських районах Криму — Білогірському (28,9%), Кіровському (24,0%), Совєтському (21,2%), Джанкойському (20,4%), Бахчисарайському (20,1%). Загалом по Криму (без Севастополя) кримськотатарську назвали рідною мовою 11,3% населення.

Дата добавления: 2015-10-16