Про преподобного Спиридона Проскурника та про Алімпія Іконописця

Слово 34 ¹

Кожна нелицемірна душа, яка не має в собі лукавства, ні підступу в серці — свята є ². Хто щирим є до Бога та людей — такий не може согрішити перед Богом, тим більше ж - не захоче. Як посудина Божа й житло Святого Духа. Від того освячується душа й тіло, і розум, за сказаним Господом: "Я ж і Батько [Мій] до нього прийдемо і обитель у ньому сотворимо" ³; "Вселюсь бо,- каже,- в нього, ходитиму, і буду їм Богом, ті будуть Мої люди" ⁴. Апостол же: "Брати, ви є з Церкви Бога Живого, і Дух Святий живе у вас" ⁵. Такі, на землі по-янгольськи поживши, на небесах із іншими [святими] довіку радіють: як же бо в житті невідлучні були від тих, так і по смерті з ними веселяться, як у кінці скажемо про це.

Цей бо преподобний Спиридон був невіглас словом, але не розумом, не з міста бо прийшов у чернецтво, а з якогось села. І сприйняв страх Божий в серце своє, і почав учитися книгам, і вивчив весь Псалтир напам'ять.

За повелінням же ігумена Пимена Постника пік проскури, і з ним брат один, на ім'я Никодим, однаковий з ним розумом і звичаями. Добре послужили в пекарні впродовж довгих літ, чисто і бездоганно роблячи своє діло. Блаженний Спиридон, відтоді, як прийшов до пекарні, не змінив свого подвигу та праці духовної, але свою роботу здійснював із всіляким благоговінням і зі страхом Божим, жертву чисту від своєї праці приносячи Богові. Плід же вуст його — жива і словесна жертва — від нього приносилась за всіх і за все до Всемогутнього Бога: непрестанно бо Псалтир співав І той повсякдень до кінця [доспівував], — чи дрова рубаючи, чи тісто місячи, — а все безперестанку це в устах мав.

І [коли] цей одного разу повсякденну роботу здійснював із звичайним благоговінням, прилучилося цьому блаженному розпалити, як і завжди, піч для випікання проскур, і від полум'я вогняного загорівся дах будинку. Він же, взявши мантію свою, закрив устя печі. Свиті ж своїй зав'язав рукави і, її взявши, побіг до колодязя, і наливши туди води, швидко побіг [назад], кличучи братію, аби погасили піч і будинок. Братія ж, збігшись, побачила дивовижну річ, оскільки не витекла вода зі свити, [і] нею погасив [святий] силу вогненну.

Багато старання потрібно, аби згадати і похвалити і блажити всіх, хто у Господі помер тут, у блаженному цьому монастирі Печерському. Давидовими [словами] говорячи: "Радійте, праведні, в Господі! Праведним належить похвала! Добре співайте Йому з вигуками на десятиструнному псалтирі!" ⁶. Не від першого бо на десять часу Господу молилися, і Тому вгодне творили, але з юнацьких років Богу себе віддали, і багато літ прожили, і в добрій старості до Господа відійшли, і ні жодного дня і часу правила свого не змінили. Посаджені бо в Домі Божої Матері — розквітнуть у дворах Бога нашого, і ще помножаться у старості маститій, як же і цей блаженний.

Преподобний Алімпій ⁷ відданий був батьками своїми на навчання Іконописанню — коли бо грецькі іконописці з Цареграду волею Божою і Пречистої Його Матері силоміць приведені були писати церкву Печерську, в дні благовірного князя Всеволода Ярославовича, за преподобного ігумена Никона, як же про них сказано в посланні Симоновому: показав Бог і сотворив чудо страшне в церкві Своїй. Майстри бо мозаїкою Вівтар викладали, і Образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці й Пріснодіви сам зобразився. Всі ж ці всередині Вівтаря були й клали мозаїку, Алімпій же допомагав їм і вчився. І бачили всі дивне та страшне чудо: подивились вони на образ, і ось раптом засвітився образ Владичиці нашої Богородиці й Пріснодіви Марії яскравіше від сонця! І, не мігши дивитися, упали ниць, вжахнувшись. І [по тому] трохи підвели голови, бажаючи побачити чудо. Аж ось із вуст Пречистої Богородиці вилетів голуб білий і полетів угору до образу Спасового і там зник. Ці ж усі дивились, чи вилетів із церкви, і знову голуб вилетів із вуст Спасових і полетів по всій церкві, до кожного святого підлітаючи, одному на руки сідав, іншому — на голову. [Нарешті], злетівши додолу, сів за іконою чудотворною Богородичною намісною. Ті ж, що внизу стояли, хотіли зловити голуба і, приставивши драбину, [піднялися нагору]. І не знайшли ні за іконою, ні за завісою ⁸. Оглянувшись навколо, і не бачачи, де заховався голуб, стояли всі, дивлячись на ікону. І ось знову перед ними вилетів голуб із вуст Богородиці й полетів угору — до образу Спасового. І закричали тим, що стояли наверху [на драбині]: "Ловіть!" Вони ж простягли руки, бажаючи його зловити. Голуб же знову влетів до вуст Спасових, звідки був вийшов. І ось знову світло, яскравіше від сонця, осяяло тих, осліпивши погляди людські. Ці ж упали ниць і поклонилися Господові. Серед них же був і цей блаженний Алімпій, який бачив дію Святого Духа, що [повсякчас] перебуває в тій святій і чесній церкві Печерській.

Коли бо закінчили її розписувати, тоді блаженний Алімпій пострижений був за ігумена Никона. Добре навчився мистецтву іконописному — ікони писати умів прекрасно. Цей же мистецтву захотів навчитися не задля багатства, а задля Бога це творив — працював бо, скільки потрібно було ігумену та всій братії, яким писав ікони. І за це нічого не брав. Якщо ж коли не мав діла собі цей преподобний, то, взявши в борг золота й срібла, які потрібні для ікон, працював для тих, кому заборгував, і віддавав ікону за такий борг. Часто ж просив друзів своїх, аби, якщо в церкві де бачили старі ікони, то йому приносили. І, їх обновивши, ставив на своїх місцях. Все ж це сотворив, аби не байдикувати, оскільки святі отці повеліли монахам рукоділля мати і великою [справою] це перед Богом уставили, як же каже Апостол Павло: "Мені і тим, хто зі мною, послужили руки мої, і ні в кого дарма хліба не їв" ⁹. Так і цей блаженний Алімпій на три частиш розділяв [дохід від] рукоділля свого: одну частину — на святі ікони, а другу частину - на милостиню жебракам, а третю частину — на потреби тіла свого. І так творив із року в рік, повсякдень не даючи собі спокою: поночі співав та молився, як день же наставав — займався своєю справою. Без роботи ніхто його ніколи не бачив; але і від збору церковного задля роботи не відлучався ніколи. Ігумен же за велике його добродійство й чисте життя поставив його священиком, і [святий] в тому чині священства добре й богоугодно перебував. Один Із київських багатіїв хворів на проказу і багато лікований волхвами та лікарями, [навіть] і в іновірних людей шукав допомоги, й не отримав [одужання], але тільки погіршення зажив, І один із його друзів змусив його йти до Печерського монастиря й молити деяких отців, аби помолилися за нього. Той же приведений був до монастиря, ігумен повелів напоїти його з колодязя святого Феодосія, голову ж та обличчя йому помазали [тою водою]. І негайно скипів увесь гній за зневіру його, так, що втекли всі від смороду. Він же повернувся додому, плачучи й нарікаючи, І не виходив звідти багато днів через сморід, і говорив друзям своїм: "Вкрив сором обличчя моє, чужим став братам моїм, і нерідним — для синів матері моєї, оскільки не з вірою прийшов до святих Антонія і Феодосія". І [так] перебував, повсякдень чекаючи смерті. І по тому одного разу, опам'ятавшись, обдумав свої гріхи і, прийшовши до преподобного Алімпія, покаявся йому. Блаженний же говорить йому: «Чадо, добре сотворив еси, сповідавши Богові гріхи свої переді мною, недостойним. Каже бо пророк Давид: "Виповім свої беззаконня Господові, і Той відпустить нечестя серця мого" ¹⁰». І, чимало повчивши його про спасіння душі, взяв вапницю ¹¹, і художньою фарбою, якою ікони писав, обличчя його пофарбував і струпи гнійні замазав, і цим до першої подоби та доброго вигляду повернув. Привів його до Божественної Церкви Печерської, дав йому причаститися Святих Таїн та повелів умитися водою, якою священики вмиваються. І тут негайно спали його струпи і зцілився [від хвороби своєї]. Побачте розум блаженного, Христу бо уподобився: як же Господь прокаженого зцілив і повелів йому показатися священикам і принести дарунок за очищення його ¹², так і цей святий — уникаючи величання. Як же і Христос сліпого зцілив, але повелів йому йти до Силуамової купелі вимитися ¹³, так і цей блаженний наперед фарбою прикрашає образ, засмерджений невірою, вшановує ж і служителів Божих, аби й ті стали разом із ним співучасниками чуда. Водою ж того обмивши, не лише від тілесної прокази очистив, а й від душевної. Всі дивувалися швидкому його зціленню. Правнук же того зціленого за очищення того обкував золотом кивот над Святою Трапезою. Каже ж преподобний АлІмпій: «Братіє! Послухайте сказане: "Не може раб на двох панів працювати" ¹⁴. Так же і цей наперед став рабом врага через чарівництво, наостанок же прийшов до Бога, зневірився бо раніше у спасінні своєму. Хвороба — проказа — напала на нього через його невіру. "Просіть бо,- каже Господь,- і не просто просіть, а з вірою просіть, і отримаєте" ¹⁵. Коли ж покаявся перед Богом, і мене свідком зробив,- Скорий на Милість його обдарував».

І пішов зцілений додому, славлячи Бога й Пречисту Матір, Котра Того породила, і преподобних отців наших Антонія та Феодосія, і блаженного Алімпія. Це бо новий нам Єлисей, що Неомана Сиріянина від прокази зцілив ¹⁶.

Інший якийсь чоловік - христолюбець із того ж міста Києва — церкву собі поставив і захотів сотворити церкві на прикрашення великі ікони — 5 Деїсуса і дві намісні. Цей же христолюбець дав срібло двом монахам [із] монастиря Печерського, аби домовилися з Алімпісм, [і] заплатили йому скільки захоче. Ці ж мнихи нічого не казали Алімпієві, а взяли від мужа скільки хотіли. По певнім часі христолюбець послав до мнихів [спитати], чи не готові його ікони. Ті ж сказали: "Ще золота вимагає". І знову взяли у христолюбця золото й потратили. І ще раз обмовили святого, сказавши: "Ще просить стільки ж, скільки взяв". Той же христолюбець із радістю дав. І невдовзі знову чорноризці кажуть: "Іще Алімпій стільки ж вимагає." Христолюбець же каже: "Якщо і вдесятеро попросить, то дам, лиш благословіння його хочу й молитви, і справи рук його". Алімпій же нічого не знав про зроблене тими мнихами. Присилає [нарешті] чоловік [той] дізнатися, чи написані ікони. Ті ж чорноризці звістили йому, так говорячи: "Алімпій взяв золота й срібла надміру, а не хоче писати ікон твоїх". Христолюбець же той прибув до монастиря з великим почтом, і пішов до ігумена Никона, бажаючи пожалітися на преподобного Алімпія. Ігумен же, покликавши його, каже: "Брате, що це за неправда була від тебе синові нашому? Не раз вимагав плати, коли маєш звичай безплатно писати". Блаженний же відповідає: "Отче чесний! Знає твоя святість, що ніколи не лінився в справі цій. Нині ж не знаю, про що говориш" ¹⁷. Ігумен же каже: "Три ціни взяв за сім ікон". І ось, на викриття йому повелів принести дошки іконні [та] покликати монахів, котрі брали плату, аби судилися з ним, і викрили його. Послані ж побачили ті ікони написаними надзвичайно красиво, і принесли їх до ігумена. Побачивши, всі здивувалися та вжахнулися, і з трепетом уклякли, на землю впавши, і поклонилися Нерукотворному Образу Господа нашого Ісуса Христа й Пречистої його Матері, і святих його. І пішов великий поголос про те всім містом Києвом. Прийшли ж ті два мнихи, які обмовили блаженного, не знаючи про те, [що сталося], нічого, і почали сперечатися з Алімпієм, так мовлячи: "Три ціни взяв, Ікон [же] не пишеш". Відповіли ж усі тим, кажучи: "Ось нині ікони Богом написані є!" Ці ж, побачивши, вжахнулися чуду.

Ті ж чорноризці, що обікрали монастир, викриті були, і, все здобуте втративши, вигнані були з монастиря Печерського. Але й так свої погані [справи] не облишили, поширюючи брехні про блаженного, і всім говорячи: "Ми самі написали ікони, господар же їхній не захотів дати нам плату. І таке вигадав, аби залишити нас без заробленого: збрехав про ікони, ніби Богом написані є, а не нами зображені". І так наставляли народ, який приходив подивитися на ті [ікони], й хотів їм поклонитися. Ці ж забороняли. І люди повірили мнихам, які оббрехали блаженного Алімпія.

Але Бог прославляє святих своїх, як же Господь каже в Євангелії: "Не може місто заховатися, стоячи на верху гори, й не запалюють світильника і ставлять під посудину, але - на свічнику, аби світив усім, хто проходить" ¹⁸. Так же не втаїлося і добродійне житіє цього преподобного Алімпія. Дійшло ж і до князя Володимира чудо з іконами. Було ж так: волею Божою від пожежі згорів Поділ увесь, і та церква, в якій були ікони ті, згоріла. І по пожежі знайдені були сім Ікон цілими, а церква вся погоріла ¹⁹. І, це прочувши, князь пішов побачити чудесні ікони, за одну ніч написані за Божим велінням. І прославив Творця всіх, що здійснює преславні чудеса молитвами угодників своїх Антонія й Феодосія. Взявши ж одну ікону — Святу Богородицю — Володимир послав її до града Ростова, в тамтешню церкву, яку сам сотворив, де й донині стоїть - сам її бачив. І ось що при мені сталося в Ростові: церква та завалилася, а ікона неушкодженою лишилася й перенесена була до дерев'яної церкви, яка [невдовзі] згоріла під час пожежі, Ікона ж та [знову] неушкоджена була, навіть сліду вогню на собі не маючи ²⁰.

Перейдемо до наступної оповіді про блаженного Алімпія. Інший христолюбець дав цьому блаженному ікону намісну написати. Невдовзі ж розхворівся блаженний Алімпій, ікона ж була не написана. Боголюбець же напирав на блаженного. Каже до нього блаженний; "Чадо, не приходь до мене, не сором мене, але зверни до Господа печаль твою за ікону, і Той сотворить, як же хоче: ікона твоя у свос свято на своєму місці стане". І зрадів чоловік, оскільки ікона до свята писалася, і, повіривши словам блаженного, пішов додому, радіючи. І прийшов знову боголюбець той напередодні Успіння, бажаючи взяти ікону, і побачив її ненаписаною, блаженного ж Алімпія вельми хворим, і дозолював йому, говорячи; "Чому не звістив мені про свою неміч, і я б дав ікону писати іншому, аби свято світле й чесне було. Нині ж посоромив мене й не зробив ікони". Блаженний же смиренно йому відповідає: "О, чадо, хіба через лінь таке робив? Чи не можна для Бога ікону Своєї Матері словом написати? Я бо відходжу зі світу цього, як же явив мені Господь, і по моєму відшесті всіляко втішить тебе Бог". Чоловік же той пішов од нього додому в печалі. Як пішов же — увійшов [до келії святого] якийсь юнак світлий і, взявши вапнипю, почав писати ікону. Алімпій же думав, що розгнівався на нього господар ікони й лисця іншого прислав, оскільки спочатку як людина [той] виглядав, але швидкість роботи тої безплотного виказала. То золотом обкладав ікону, то на камені фарби тер, і все писав. І за 3 години жону написав, і каже: "О, калугере, чи чогось не вистачає, чи щось не так зробив?" Преподобний же каже: "Добре зробив. Бог допоміг тобі дуже уміло написати цю ікону, і ось тобою зробив її". Як настав вечір, невидимий [юнак] став із іконою.

Господар же ікони без сну перебував усю ніч від печалі, оскільки не було ікони на свято, недостойним себе і грішним називаючи задля [відсутності —?] такої благодаті. І, вставши, пішов до церкви, аби там поплакатися за своїм гріхом, і відкрив двері церкви, і побачив сяючу ікону на місці своєму, і упав від страху, думавши, що привида побачив. І, трохи оговтавшись від страху, відразу зрозумів, що [то] ікона с, і в трепеті та жахові великому пом'янув сказане преподобним, І, побігши, розбудив своїх домашніх. Вони ж з радістю побігли до церкви зі свічами і кадилами. Побачили ікону, що сяяла яскравіше від сонця, і, попадавши на землю, поклонилися іконі і приклалися з веселою душею. Боголюбець же той прийшов до ігумена і почав оповідати чудо, яке сталося з іконою. І всі разом пішли до преподобного Алімпія, і побачили, що той уже відходить зі світу цього. І запитав його ігумен: "Отче, як і ким написана була ікона?". Той же оповів їм усе побачене: "Янгол,- каже,- що написав її, ось тут стоїть і взяти мене хоче". І, це сказавши, віддав душу [Богу].

І, його приготувавши, понесли до церкви, звичайний спів над ним здійснивши, поклали його в печері з преподобними отцями ²¹. Про Христа Ісуса, про Господа нашого, Йому ж слава з Отцем і зі Святим [Духом, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь].

8. Найбільш раннім, значним і популярним пам'ятником давньоруської літератури "Хожение" є "Житье і ходіння Данила, Русьския землі ігумена". Складено твір на початку XII століття, збереглося в кількості майже 150 списків, найдавніші з яких відносяться до XV століття. Про автора відомо тільки те, що він сам повідомивпро себе у своєму творі. Мабуть, Данило відбувався родом з Південної Русі, був постриженик Києво-Печерського монастиря і потім ніс послух у якомусь із чернігівських монастирів; в Палестині ж Данило перебував близько 16 місяців, в проміжку між 1106 і 1108 рр.., Бо саме в цей час на чолі Єрусалимського держави знаходився не раз згадуваний ним король-хрестоносець Балдуїн I. Свою подорож Данило здійснив у супроводі співвітчизників, деяких з яких він навіть називає.

Своє "Ходіння" Данило написав, мабуть, відразу після повернення на батьківщину. У всякому разі, - не пізніше 1113 р., оскільки він згадує як живого великого київського князя Святополка II Ізяславича, який помер якраз у 1113 р. Данило оповідає від першої особи, детально описуючи бачені їм біблійно-християнські святині і попутно переказуючи пов'язані з цими святинями перекази, головним чином, легендарно-апокрифічного толку - усного або книжкового походження. Саме наявність у "Ходінні" заснованого на переказі матеріалу, а також притаманна йому лірична інтонація визначають його літературне значення. "Ходіння" користувалося на Русі величезною популярністю і, відповідно, зумовило собою характерні особливості наступних давньоруських творів на тему жанру благочестивих подорожей. Великого поширення "Ходіння" пояснюється також і тим, що воно написано мовою, близькою до живої розмовної російської мови, тобто було доступно найширшим читацьким колам.

Оповідання Данила обрамлене вступом і висновком. Основна частина розбита на главки, кожна з яких присвячена певному предмету: "Про Єрусалиме, про Лавру", "Про шлях до Єрусалиму", "Про церкву Воскресіння Господнього", "Про гробі лотів, іже в Цоарі" і т. п. По вступ Данило повідомляє, що свою подорож він, "недостойний ігумен", "хужші у всіх мнісех, с'мерений гріхи багатьма", зробив, бажаючи побачити "святий град Єрусалим і землю обітовану". Він просить читачів не дарма його "худоумью" і "грубості"; нарікає на те, що здійснив свою подорож як людина грішна: "Я ж неподібно ходіх тією дорогою святим, у всякій лінощів, і слабкості, і в пьяньстве, і вся неподібна справи творячи ". Однак Данило зважився описати все, що бачив "очима своїма", злякавшися приклад того раба, який приховав даний йому паном його талант і не створив "прикуп". І ще два спонукання змусили Данила зробити свій літературна праця: особисте, -любов до святих місць і боязнь забути явлене йому Господом, і суспільного, - бажання дати людям точний опис святих місць, щоб вони, навіть не роблячи власного подорожі, могли під його керівництвом подумки відвідати їх і отримати від Бога таку ж "мзду", як і ті, кому реально вдалося побувати там. При цьому чудово міркування Данила про те, що можна врятувати свою душу навіть і не зробивши подорожі у Святу землю, а лише творячи добрі справи вдома, і навпаки, ті, хто вчинили таку подорож і з цього приводу піднеслися "розумом своїм", уявивши, ніби зробили щось добре, лише знищують "мьзду праці свого".

Записи свої Данило став вести починаючи з Царгорода. По дорозі до Палестини він побував у місті Ефесі, на острові Патмен, на Кіпрі та в інших місцях. Підходячи до Єрусалиму, Данило побачив спочатку немов та Давидова, потім Оливну гору і церква Воскресіння, де знаходиться Гріб Господній, а потім побачив і все місто. "І биваеть тоді, - пише він, - радість велика всякому християнину, бачачи святий град Єрусалим, і ту сліз пролито буває від вірних людей. Ніхто ж бо може не прослезітіся, побачивши омріяну ту землю і місця святі виду, идеже Христос Бог нашь претрьпе пристрасті нас заради грішних ". Слідом за тим детально описується храм Воскресіння і Гроб Господній в ньому. За церковним вівтарем знаходиться "пуп" землі. У дванадцяти сажнях від нього знаходиться Голгофа.

Данило побачив в Палестині багато святинь: жертовник Авраама, на якому Авраам приніс у жертву Богу "барана" замість сина свого Ісаака; труну Богородиці, печеру, в якій виданий був Христос, і іншу печеру, в якій Христос почав навчати своїх учнів, і печери Іоанна Хрестителя та Іллі-пророка, і печеру, в якій Христос народився. У Палестині ж Данило відвідав відвідав усі найважливіші місця: крім Єрусалиму його околиці - Віфанії, Гефсиманію, Віфлеєм, Єрихон; стародавні монастирі Феодосія Великого, Сави Освяченого (у ньому він жив), Харитона Сповідника; Хеврон і дуб Мамврийский; потім Тівіріаду, Фаворський гору, Назарет, Кану Галілейську. Особливу увагу Данило приділив річці Йордан. Вода в ньому дуже мутна і солодка, і ніколи від тієї води не трапляється нікому ні хвороба, ні яка-небудь капость. У свято Хрещення, коли на березі Йордану збирається безліч людей, бачив Даниїл "благодать Божу": як Дух Святий сходить на воду Йордану, і гідні люди бачать його, інші ж не бачать, але в серці кожного християнина буває радість та втіху. У всьому подібний Йордан російської річці Снові. На закінчення Данило розповідає про те, як ретельно він молився за своїх князів і за весь російський народ. Ця молитва була однією з цілей його подорожі.

Розповідь Данила про перебування у Святій землі многоаспектен. По-перше, він ретельно описує різні архітектурні споруди: храми з їх розписами, військові фортифікації, гробниці персонажів Священної історії. По-друге, він характеризує природу Палестини, яка цікавить його і як місце, де сталися різні історичні події, і як прояв величі Бога-Творця, і як реальні умови його подорожі. По-третє, він звертає увагу на господарське життя країни, на особливості землеробства, скотарства, садівництва, рибного та інших промислів. Нарешті, Данило згадує про свої зустрічі з різними людьми - католиками, мусульманами, православними, і при цьому виявляє дивовижну релігійну віротерпимість.

Ось кілька епізодів з "Ходіння".

Розповідаючи про Фаворської горі, Данило описує печеру Мелхиседека і, зрозуміло, повідомляє переказ про нього, відоме в Стародавній Русі з апокрифу. У давнину, пише Данило, біля печери був великий ліс. Сюди колись з'явився Авраам, підійшов до печери і тричі вигукнув: "Чоловіче Божий". У відповідь вийшов Мелхиседек і виніс хліб і вино. Він зробив в печері "жер'товнік", на якому істворі жертву хлібом та вином. І ту благослови Мелхиседек Авраама, і зрізати, Авраам, і обріза нокті його, і бе бо кошлатий Мелхиседек. І те бисть початок літургії хліб і вином, а не до опрісноків ". Зауважимо, написано це як раз в епоху гарячої греко-латинської полеміки, в ході якої, зокрема, обговорювалося і питання про латинської традиції здійснювати таїнство Євхаристії на прісному хлібі. Данніл двічі входив до печери Мелхиседека, поклоняючись "святей тієї трапезі, ю ж створив Мелхиседек з Авраамом". При цьому Данило пише з посиланням на затвердження жили на Фаворської горі ченців: "І нині приходити ту святий Мелхиседек часто і літургісати в печері тій святій. І спочивають вси вірні, іже ту живуть, в тій горі святе, ти ж ми поведаша про те по істині ".

Найбільш яскравим розділом у творі Данила є оповідання "Про світло небесне, како сходить до Гробу Господнього". Це остання і найбільша за обсягом глава "Ходіння". Вона цікава в літературному відношенні, оскільки її структурують початком є ​​сюжетне оповідання; вона цікава в ідейному відношенні, оскільки в ній виражено конфесійно-національна самосвідомість автора, і нарешті вона цікава в церковно-археологічному відношенні, оскільки фіксує ряд фактів релігійного життя християнського середньовіччя.

Будучи очевидцем дива, Данило розповідає про нього не тільки як неупереджений документаліст, але і як небайдужий поборник віри й істини: "Се ми Господь показу бачити, худому і нерозумному раба. І відех очима своїма грешнима по істині, како сходить святий світло Кь Гробу животворящому Господа нашого Ісуса Христа ". Перш за все, Данило прагне спростувати криві домисли щодо природи вогню, чудово є Господом у переддень Великодня: "Мнозі бо мандрівницянеправо глаголют про схоженіі світла святого; ін 'бо глаголеть, яко святий дух голубом сходить Кь Гробу Господнього, а друзии глаголют, - блискавки сходити з небес, і тако вжигают кандила над Гробом Господнімь. І то є лжа і неправда! Ніщо ж бо є не бачити тоді, ні голуба, ні блискавки, але тако: невидимо сходить з небес благодаттю Божою вжигают кандила в Гробі Господні! ".

Розповідь Данила грунтовний і детальний. Він свідчить, що перед Великоднем, "у Велику п'ятницю по вечерні" чинився помовеніе Гробу Господнього і лампад, заміна гнотів у світильниках, після чого "в'2:00 ночі", тобто приблизно в 8 вечора, храм опечатуються, "і тоді ізгасять вся кандила і свещі по всіх церквам в'Єрусалимі ". У той же день, ще вранці, Данило прийшов до короля Болдуїну з проханням: "Княже мій, пане мій! Молю ти ся Бога ділячи і князів ділячи росіян: повели ми, та Бих і аз' поставив своє канді на гробі святемь від всієї Русьския земля! " Отримавши дозвіл, Данило купив лампаду і масло і тільки ввечері прийшов до Гробу. "І поставив, - пише він, - своїх рук грешнима в ногах, иде же лежаста прічістеі нозе Господа нашого Ісуса Христа; в розділах бо стояше кандила гречьское, на персех' поставлено бяше кандила святого Сави і всех' монастирів; тако бо звичай ймуть: по вся літа поставляються кандила гречьское і святого Сави... а фряжьская каньділа повешана бяху горі ".

У велику суботу, "в'6:00 дні", тобто приблизно опівдні, "всі людіє" зібралися біля храму "святого В'скресеніа", - "від всіх стран' прішелці і тоземці: і з Вавилону, і від Егіпьта, і від усіх конець землі... невимовно множьство ". Данило відзначає "велику тісноту та ловлення люте людем'" коли вони очікують "с'свеща ​​НЕ вожженамі... отврьзеніа дверей церковних". А в храмі "тоді тільки Поповича одини суть". Двері відкриваються, коли приходить "князь с'дружиною", але до храму все не поміщаються і "стояти поза церквою людіє мнозі зело, близько Голгофи і близько Краніева місця і дотуда, иде же хрести налезені (знайдено); і все те повно будеть людий бе -щісла багато множьство. І ти людіє вси в церкві і поза церкві іншого не глаголют ніщо ж, але тільки "Господи, помилуй!" "звуть неослабно і волають сілно" зі сльозами. "всяк бо челов'к' зазря в собі тоді, і помінаеть гріхи своя, і глаголеть в собе всяк 'челов'к': "Їжа моїх ділячи гріхів не снідет світло святий?" І тако СТОА вси вірні людіє слізних і скрушенним сердцем, і т'сам князь Бал'двін' стоїть с'страхом і сміреніем' великим, істочніці проливаються чюдно від очію його, тако ж і дружина його біля його стоять прямо Гробу, близь олтаря великаго, вси бо ці стоять с' смереніем ".

Перед тим як піти до храму, Балдуїн сповістив братію монастиря Сави Освяченого про свій вихід, і савваіти, серед яких був і Данило, приєдналися до нього: "І пріідохом до князю тому і поклоніхомся йому вси; тоді і він поклонися ігумену і всій братії і повів ігумену святого Сави і мені худому близь собі піти повів ". Честь Данилові була надана і в самому храмі: Балдуїн відвів їй місце "високо над самими двермі гробнимі, супроти великого олтаря, яко дозріти ми лзе бяше в'двері гробния. Двері ж ти гробния всі трої запечатані бяху, і запечатані печаткою царською. Латіньстіі ж Попове в велице олтаря стояху ".

У "8:00 дні", тобто приблизно в 2 пополудні, "начаша вечірню співати на гробі горі Поповича правовірних... латина ж у великій олтаря начаша верещать свойскПосле перший паремії" Ізіда єпископ з дияконом з великого олтаря, і приде Кь дверей гробним, і позрим в'Гроб' сквозі крижі дверей тех ', і не узре світла в Гробі, і в'звратіся знову ". Коли" начаша честі 6-у паремій, той же єпископ Прийди Кь дверей гробним і не вигляді ніщо. І тоді вси людіє в'зпіша с'сльозами "Киріє, елеісон'", еже є "Господи, помилуй!". І яко бисть 9-ї години минулої, і начаша співати пісню прохідну "Господеві поїмо" (завершальну 6 паремій), тоді внезаапу Прийди хмара мала від встока ліць і ста над верхом непокритим тоа церкві, і дощ мал' над Гробом святим', і змочи ни добро стоять на Гробі. І тоді внезаапу восіа свет' святий у Гробі святемь: Изиде блищання страшно і світло з Гробу Господнього святого. І прийшовши єпископ с'4-рмі диякони, відчинив двері гробния, і взяша свещу у князя того у Балдвін, і тако вніде в'Гроб', і віжки свещу князю первее від світла того святого; ізнесше ж з Гробу свещу ту і даша самому князеві тому в руці його. І ста княз-ет на місці своем, свещі тримаючи з радістю великою. І від того вси свої свещі в'жгохом', а від наших свещі вси людіє вожгоша свої свещі, по всій церкві один від одної вожгоша свещі.

Світло ж святі, - знову повертається Данило до теми нематеріальній природи чудесного вогню, - не тако, яко огнь земляності, але чюдно инако світиться неабияк, і пламянь його червлено є, яко кіновар, і отнудь невимовно світитися. І тако вси людіє стоять с'свеща ​​палаючими, і волають вси людіє велемовно "Господи, помилуй!" с'радістю великою і з радістю ".
Розповідаючи про диво, Данило намагається передати щось незвичайне наснагу, яке охопило всіх людей: "Така бо радість не можеть бити людині, ака ж радість буває тоді кожному християнину, бачивши свет' Божий святий". Повірити в це важко: "Іже бо не відев' тоа радості в'т'день, то не мати віри який сказав про все тому баченні. Обачили мудрий і вірний человеці ​​велми вірують і в'сласть послушають сказанням цього й істини СЕА і про мест'х цих святих '. Вірний в мале і в мнозе верен' є, а злому людині невірно істина крива стваряються ". Однак Данило закликає в свідки своєї правдивості Бога і своїх супутників: "Мені ж худому Бог послух є і святий Гроб' Господній і вся дружина, русьстіі сини, пріключьшііся тоді під т'день ногородці і кияни: Ізяслав' Іванович, Городіслав' Михайлович Кашкіча і инии мнозі, еже то сведають про мене худом' і про сказанні сім'єю ".

Запаливши свічки від чудесного вогню, люди розходяться "в'своясі", кожен у своюцерковь і там "канчівають спів вечірнє". А в храмі Гробу Господнього богослужіння закінчують "самі Поповича одини, без людий". Разом з савваітамі повернувся в монастир святого Сави і Данило. Рано вранці "в'Святу тиждень" савваіти з хресним ходом і під спів кондака "Аще і в гроб' зійшов, Безмертного" знову приходять до храму святого Воскресіння для молитовного поклоніння Гробу. Чудово зажевріли лампади ще горять. І Данило, мабуть, із задоволенням підкреслює, що саме "3 кандила бяху вожьгліся тоді, яко ж поведемо ни їконом і ключар Гроба Господня; до ігумена глаголаста обидва:" Доле стаащеа на Гробі Господні, та 3 кандила в'згорестася ". А інших 5 каділ' вісіт' над гробом'; але горяху тоді; свет' їх інак' бяше, не яко-же онех' 3-ьох каділ', неабияк і чюдно світиться ". Між іншим, на самому початку своєї розповіді про чудесне сходження вогнюнапередодні Великодня Данило також зазначав, що "фряжьская каньділа повешана бяху горі, а від тих жодну ж в'згореся". Таке сугубе, як би змагальне, увагу Данила до даного факту показує, що в ньому він, безсумнівно, вбачав доказ істинності православ'я і пошкодженості латинства. Проте в цілому він з належним пієтетом ставиться до латинян - у той час господарям Святої Землі.

На третій день по Великодню, тобто у вівторок, Данило знову приходить до церкви Воскресіння, щоб забрати свою лампаду. Ключар люб'язно дозволив йому зробити це. "Аз' ж, - пише Данило, - вшед' в'гроб' і відех' кадило своє, стояще на гробі святем' і ще горяща светом' тем' святим', і поклонівся Гробу тому святому, і облобизав' з любов'ю і сльозами місце те святе, иде же лежало тіло Господа нашого Ісуса Христа пречисте; і тоді виміряв собою Гроб' в'дле і вшир і вище ж, колико є; при людех бо неможливо їсти ізмеріті його нікому ж. І почьстіх Гробу Господнього за силою моєї, яко мога, і тому Ключарева подах щось мало та зле благословення своє. Він же вигляді любов мою сущу до Гробу Господнього, і до того ми удвігнув' дощ'ку, сющую у розділах Гробу Господнього святого, і уят' ми того святого камени мало благословення, і запретів' ми з клятвою нікому не поведаті в'Єрусалимі. Аз' ж, поклонівся Гробу Господню і Ключарева, і взем' кандила своє с'маслом' святими, ізідох з Гробу святого з радістю великою, обогатівся благодаттю Божою і носячи в руку моєю Дар'я святого місця та знамення святого Гробу Господнього, і ідох, радіючи, яко некак скровіще богатьства носячи, ідох в келію свою, радіючи великою радістю ".

У короткому висновку до "Ходіння" Данило говорить про дійсну мету своєї поїздки в Святу Землю, яка обумовлена ​​була аж ніяк не релігійним егоїзмом і, звичайно ж, не дозвільним цікавістю. "І Бог того послух і святий Гроб' Господній, яко в усіх местех святих не забих імен' князь росіян, і княгинь, і дітей їх, єпископ, ігумен', і боляр', і дітей моїх духовних, і всіх хрістіан' ніколи ж не забув єсмь; але у всіх святих 'местех помінал' єсмь: первее поклонял'ся єсмь за князів за всіх, і потім про свої гріхи помолився єсмь. І про це похвалю благаго Бога, яко сподоби мене, худаго, імена князів руських написати у лаврі у святого Сави, і нині поминаються імена їх під октен, з дружинами і з дітьми їх... І отпехом літургії за князі русския і за все християн, 50 літургій; а за усопшаа 40 літургій отпехом ". Ще раз говорить Данило і про мету своєї літературної праці: "Буди ж всем', шанують писання се з вірою та з любов'ю, благословення від Бога і від святого Гробу Господнього і від усіх мест' цих святих '! Пріімут одержане від Бога одно з ходили (в) місця сі святаа! Блаженні ж відевше вероваша, треблажені не бачили веровавше! "

Яке ж літературне значення твори Данила? Воно багатогранне. Перш за все необхідно констатувати просвітницьке значення "Ходіння". Адже цей літературнийпрацю як путівника по Святій Землі знайомив давньоруських людей з християнським Сходом, з його святинями і благочестивими переказами про них, а також з різноманітними звичаями Сходу. Тим самим він сприяв утвердженню християнства на Русі. Крім того, будучи першим і новаторським літературнимрезультатом роботи в жанрі оповідання про подорож, "Ходіння" ігумена Данила стало оповідно-стилістичним зразком художнього нарису про безпосередніх враженнях від особисто побачене й почуте, яким користувалися згодом багато поколінь давньоруських книжників.

Дата добавления: 2015-10-16