Семантико- синтаксична структура простого речення. Особливості класифікації предикатів. Компонентна структура речення в семантико-синтаксичному аспекті.

Речення - мовний знак й двостороння сутність: субстанційний бік речення - означальне або форма, інший бік - це те, що позначається, або зміст. На формально-синтаксичному рівні речення виступає як синтаксичний ряд словоформ із безперервністю формальних зв’язків. Семантика речення, перш за все, визначається як комплексне утворення, тож має структуру. Структура змісту речення - семантична структура, яка є відображенням мовної свідомості типових функцій і відносин об’єктів реальної дійсності, визначають структуру позамовного стану речей (семантична структура ізоморфна щодо структури ситуації, відображеної в реченні) і структуру судження про нього: семантичну структуру розглядають як систему предметних перемінних (предикатних предметів, аргументів), пов’язаних певним відношенням (функцією). Увага до змістового боку речення зумовила розгляд питання про семантичну типологію речень, що має на увазі об’єднання семантичних моделей у групи на підставі репрезентації загального для відповідних речень стану речей позамовної дійсності, що слугує підґрунтям для семантики речення загалом. Семантична типологія речень має пов’язуватися із семантичною класифікацією предикатів, що описують певне відношення предметів реального світу.

Визначаючи речення частиною знакової системи мови, розуміємо його як самостійну одиницю із відповідними диференційними ознаками. До знаків мови належать не лише речення, а й слова. Лінгвісти надають чітко окреслені граничні ознаки для їхнього розмежування: “як складний знак стосовно простих знаків - слів, як номінацію особливого роду, денотатом якої є не предмет, а ціла ситуація, факт”.О. С. Кубрякова підкреслює: “Як референт слова - окремо узятий об’єкт, як референт речення - зв’язки між окремими об’єктами або між об’єктом і його ознаками”.

Щоб відрізнити речення від звичайного слова чи словосполучення, до визначення речення, як правило, вводиться функціональна ознака, яка найчастіше формулюється як властивість виражати "закінчену думку", рідше - як вираження логічного чи психологічного судження, бажання, ще рідше - як вираження подій, станів, тощо. Залежно від критеріїв, що кладуться в основу існуючих визначень речення, поняття "речення" виявляється то вужчим, то ширшим, а за межами категорії речення залишається певна група структур, функціонально подібних до речення або і зовсім однакових з реченням. Так, наприклад, відомим лінгвістом Дж. Рісом було нараховано біля 140 визначень речення.

На думку сучасних дослідників основна синтаксична одиниця мови як речення буде досліджуватися i надалі, а нові визначення "речення" щоразу з'являтимуться [21, с. 9]. А оскільки речення виділяються у кожній з відомих науці мов, має бути встановленим єдине визначення речення, яке б можна було застосувати до всіх відомих людських мов.

Взявши до уваги найбільш поширені у сучасній лінгвістиці визначення речення, визначимо речення як основну синтаксичну одиницю мови, яка граматично и інтонаційно оформлена за законами певної мови, служить засобом формування, вираження i повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій i передає ставлення мовця до висловлюваного. Речення виражає судження, ствердження, заперечення, може бути простим (двоскладовим і односкладовим, поширеним / непоширеним, повним/неповним) і складним. За метою висловлювання речення поділяютъся на розповідні, спонукальні і питальні, іншими словами, речення є основною синтаксичною одиницею мови, яка має власні структурно-семантичні особливості (предикативність завершеність та модальність).

З'ясування синтаксичних зв'язків між головними та другорядними компонентами речення вказує на наявність предикативності, інтонаційної завершеності, модальності та певного порядку слів в кожному iз речень, в залежності від комунікативного типу.

Цілий ряд авторів пов’язує заперечення з суб’єктивною оцінкою змісту висловлювання, а саме з характером вираженого в реченні ставлення мовця до дійсності. Але формально - логічне і мовне запречення не завжди співпадають, хоча і те і інше властиве всім мовам без винятку. Беручи до уваги заперечення, як лінгвістичне явище, воно має свої прояви на різних рівнях мовознавства: морфології, лексиці, граматиці, фонетиці.

Категорія ствердження - заперечення, як мовна універсалія, яка належить усім мовам без винятку, змушена володіти певними засобами для свого вираження в мові. В багатьох мовах заперечення виражається синтетично – за допомогою заперечних афіксів, головним чином префіксів. В більшості мов існують, так звані, заперечні займенники і прислівники. Цілий ряд мов використовує також службові частини мови – сполучники, прийменники, і допоміжні дієслова.

Дата добавления: 2015-10-16