Теорія “кризи партій” та її інтерпретації

Багато дослідників, шукаючи відповіді на питання про місце і роль політичних партій у сучасних політичних системах, звертають увагу на два принципові симптоми, які, на їхній погляд, свідчать про явище поступової маргіналізації політичних партій і їх кризу в сучасних політичних системах. Йдеться про послаблення серед електорату почуття причетності до політичних партій (зменшення рівня ідентифікації) та зменшення кількості членів партій (зменшення рівня членства). Обидва типи аргументів належать до аналізу мікросуспільного рівня, а відтак до характеру і ступеня зв’язку, що виникає між виборцями та політичними партіями. Зупинимося на їхній характеристиці докладніше.

Рівень ідентифікації виборців з політичною партією. Ця змінна служить виміром рівня так званої психологічної партійної ідентифікації. Х. Шмідт оцінював “вагу зв’язку” масового виборця до партій у 1975 – 1988 рр. Виявилося, що відсоток громадян, які тією чи іншою мірою декларують свій зв’язок з політичними партіями зменшився із 70 % в 70-х роках до 57 % у 1986 р. і ця тенденція триває. На 12 % зросла кількість тих, хто не декларував жодного зв’язку з партією (тенденція росту з 29 до 41 %). На підставі досліджень Х. Шмідт доходить висновку про те, що, хоча маємо справу з падінням лояльності виборців до політичних партій, однак наприкінці 70-х років це явище мало периферійний характер. Тобто ерозія партійної ідентичності торкнулася насамперед периферійних сегментів електорату і меншою мірою центру партійного життя, який творить стабільну підтримку угрупованням, які беруть участь у боротьбі за владу. В групі держав, таких як Бельгія (падіння становило 24 %), Ірландія (21 %), Греція (18 %), Австрія (16 %) та Великобританія (15 %) падіння партійної ідентичності означилося ще виразніше. В інших державах різниця є мінімальною, хоча тенденція до падіння чітко прослідковується (хіба лише за винятком Данії). У двох державах – Ірландії та Іспанії – утримується тенденція, яка проявляється в тому, що респондентів, котрі декларують брак ідентифікації з партією більше, ніж лояльних партійних виборців (у першій державі є це феноменом 70-х років, у другій – ця тенденція прослідковується з 1975 р). Навпаки, у Франції, Великобританії та Бельгії різниця між двома групами мала, що могло б означати певне відкриття виборчого ринку в цих державах.

Цілком очевидно, що рівень ідентифікації електорату характеризується тенденцією до падіння, однак генеральні зміни полягають в їхній динаміці, яка не справджує гіпотези про кризу партій у сфері виборчої лояльності. Оточення партійної системи стає однак менш приязним хоча б тому, що партія повинна боротися за виборця, а не розраховувати на існування стабільного, ідеологічно зорієнтованого електорату, який гарантує остаточний політичний успіх.

Рівень членства в політичних партіях. Ця змінна представлена відсотком електорату, що є членами політичних партій. Наприкінці 70-х років у двох державах – Австрії та Швеції – члени політичних партій становили найвищий відсоток електорату (відповідно 21,77 і 21,2 %). Рівень упартійнення в обох державах після 1945 р. був і залишається найвищим, хоча в Австрії очевидною є тенденція до його падіння (з 26,17 1962 р. до 21,77 % 1989 р., тобто на 4,4 %), у Швеції ж відбулися мінімальні зміни (на 0,7 %). Загалом можна окреслити дві групи держав. До першої групи належать ті з них, де спостерігалося падіння рівня партійності населення – це Данія (падіння на 14,5 %), Голландія (на 6,7 %), Вели-кобританія (на 6,1 %), Фінляндія (на 6,0 %), Австрія (на 4,4 %), а також Італія (на 3,0 %). До другої групи належать держави, де, навпаки, зафіксоване зростання рівня партійності – Ірландія (на 4,0 %), Німеччина (на 1,7 %), Бельгія (1,4 %). В 11 стабільних західноєвропейських демократіях на початку 70-х років члени партій становили понад 13 % електорату, а вкінці 70-х – 10 %. Виразною є тенденція падіння, хоча і в цьому випадку динаміка змін не дає підстав для трактування її в категоріях кризи партій.

З наведених даних випливає, що політичні партії конкурують зараз між собою в умовах дуже відмінних від тих, що існували в часи консолідації демократії. Змінилися умови політичної конкуренції і вони змусили партії до відповідних змін. Це однаково стосується як їх виборчої, коаліційної, програмної, так і організаційної стратегії. Трансформації ці треба розглядати швидше як свідчення здатності партій динамічно пристосуватися до оточення, котре змінюється, ніж як кризу партій.

Істотним виглядає також явище трансформації очікувань суспільних змін, які виражаються партією і спосіб їхньої політичної поведінки через новий електорат. Є це очевидним хоч би стосовно процесу постматеріальної та неоконсервативної зміни системи цінностей прийнятої західним суспільством.

З моменту свого народження політичні партії становили частину так званого ринку участі (партисіпації), в межах якого проявляється громадянська активність. Тільки там може наступити переоформлення амбіцій та сподівань у реальні справи та рішення. Існування ринку громадянської участі, вільного від втручання держави, принципово уможливлює існування громадянського суспільства і водночас гарантує його консолідацію. Цей демократичний ринок участі зазнає змін і стосовно політичних партій. Структури активізації політичної участі громадян, які колись домінували, опинилися в дуже невигідній ситуації. З одного боку, починаючи з 70-х років на ринку участі з’явилося багато нових, незалежних організацій, що відкривають громадянам нові якісні можливості участі в по-літиці, а також в процесі творення іншого суспільного консенсусу. З іншого боку, факт розширення нових організацій схилив об’єднання до свідомого і цілком суверенного вибору форм партисіпітації, в яких він хоче брати участь. Значне поширення пропозицій на ринку політичної участі означало, між іншим, те, що політична партія як інституція поволі почала втрачати монополію на мобілізацію політичної активності громадян. Чи насправді це означає, що стабільні, професійні партії виборчого типу втратили попереднє значення на ринку участі, який змінюється? Ринок цей зазнав суттєвих змін, а політичні партії пристосувались до змін і до нових сподівань масового виборця. Традиційні угруповання продовжують здобувати значний відсоток голосів виборців, а партії нового типу мають клопоти з залученням їх на відносно відкритий виборчий ринок, не говорячи вже про стабілізацію.

Правдоподібно, існує два ринки політичної участі, і партійні лідери змушені формулювати відмінні стратегії в межах кожного з них. Перший ринок – ринок виборчого ак-тивізму, який забезпечує громадянину мінімальний рівень участі, а продуктом політичної конфронтації стають групи, які керують державою. Партії стають тут, без сумніву, провідним політичним актором. Чергові генерації особливо довіряють старим, зінституціоналізованим угрупованням, громадянин через участь у виборах прагне, насамперед, підтвердити свою прихильність ідеалу ліберальної демократії, яка ототожнюється зі станом демократичної стабільності та динамічним статус-кво і обмеженою альтернативністю (пропозиція лівоцентристська проти правоцентристської). Ми вже зазначали, що зв’язок виборців з партіями послаблюється, а багато політологів стверджують, що падає партійна лояльність і зменшується роль партійної політики. Однак таке припущення не знаходить підтвердження. Можна погодитися, що втрата прихильності до партії як інституту може схилити виборця до неучасті в голосуванні, оскільки немає альтернативних активних організацій на виборчій арені. Очевидним є падіння рівня виборчої фреквенції, однак воно залишається більш ніж поміркованим. На зламі 80-90-х років, як правило, не зменшився він в більшості держав Західної Європи нижче 70 % (традиційним винятком є Швейцарія та Ірландія). В 90-х роках рівень фреквенції становив 80 %, що є падінням порівняно з 70-ми роками. У 12-ти державах Західної Європи середнє падіння становило – 5 %. Треба також врахувати, що протягом трьох десятиліть значно збільшився електорат (у абсолютних цифрах), а також збільшилася кількість голосуючих. У 70-х роках голосувало близько 140 млн осіб, а в 90-х – близько 184 млн. Дані про виборчу фреквенцію не підтверджують тези про кризу ринку виборчого активізму.

Другий ринок – ринок громадянської участі – виокремився через різні суспільно-політичні рухи, групи інтересів, комітети громадськості, а політичні партії на ньому залишилися лише одним з багатьох акторів. Громадяни визначаючи свою присутність на ринку виборчого активізму через участь у голосуванні, приносять свою зацікавленість на цей другий ринок громадянської участі (громадянської партисіпації). Пропозиції, які виголошуються політичними партіями становлять лише частину (і то невелику) всіх пропозицій, стосуються можливості участі громадян у політиці. У межах цього ринку спостерігаємо явище агрегації потреб через групи інтересів і суспільно-політичні рухи, політичні партії і їх здатність до соціальної мобілізації. Партії втратили у цій справі не лише монополію, а й поступово втрачають свої позиції на ринку політичної участі. Є це єдина гіпотеза, яка спирається швидше на інституційному переконанні ніж на емпіричних да-них. Її прийняття зумовлює далекосяжні наслідки, коли йдеться про інститут політичної партії, а також про її системну роль. Отож, партії поступово перестають бути ефективними інструментами соціальної мобілізації і каналами політичної участі громадян, що дає підстави скорегувати наше бачення їхніх експресивних функцій, а стають своєрідними державними інституціями, збирачами та виразниками публічних становищ, так званими державними агенціями, які контролюють ринок виборчого активізму і в його межах мають монопольне становище. Партії щораз менше забезпечують громадянам можливість поточної безпосередньої позавиборчої політичної участі, залишаючи таку можливість різнорідним організаціям інтересів, які поступово починають домінувати на ринку грома-дянської участі, але все це не дає підстав трактувати подібні зміни як кризу політичних партій.

Запитання і завдання

1. Як співвідносяться між собою історія та теорія політичних партій?

2. Які соціально-історичні причини виникнення політичних партій?

3. На які фактори, що зумовлюють виникнення політичних партій вказували Дж. Ла Паломбара і М. Вейнер?

4. Які характерні ознаки аристократичних партій?

5. У чому особливості партій як політичних клубів?

6. Дайте загальну характеристику розвитку партій знаті у Великобританії.

7. Дайте загальну характеристику партіям-клубам континентальної Європи.

8. Які особливості формування політичних партій у США?

9. Чим зумовлене виникнення масових політичних партій? У чому їхні особливості, етапи розвитку?

10. Дайте загальну характеристику розвитку масових політичних партій в Європі.

11. Дайте загальну характеристику розвитку американських політичних партій.

12. Дайте загальну характеристику розвитку політичних партій у постколоніальних країнах.

13. У чому суть теорії “кризи партій”? Які її головні аргументи та їхня інтерпретація?

Реферати та повідомлення

1. Місце теорії політичних партій у загальному курсі політології. Її зв’язок з іншими дисциплінами.

2. Партії і “відновлення” історії.

3. М. Вебер про етапи історичного розвитку партій.

Дата добавления: 2015-10-21