Завдання початкового (підготовчого, пропедевтичного) курсу рідної мови. Комунікативно-діяльнісний підхід до навчання української мови в початкових класах.

Демократичні перетворення, що відбуваються в суспільстві, потребують нових підходів до навчання української мови в закладах освіти, і передовсім у загальноосвітній школі.

У “Концепції навчання державної мови в школах України” [1] визначені основні цілі початкового (пропедевтичного, підготовчого) курсу української мови: 1) виховання поваги і любові до рідної мови, бажання її вивчати і краще знати, гордитися нею; 2) вироблення вмінь висловлюватися в усіх доступних формах, видах, типах і стилях мовлення та культури спілкування; 3) формування початкового уявлення про мовну систему одиниці мовних рівнів у їх взаємозв’язках. Останнє (п.3) становить основний зміст лінгвістичного компонента.

Заняття мають включати систематичні спостереження за явищами живого мовлення, читання художніх творів, їх переказ, конструктивні і творчі вправи, зразкове ведення словників тощо. Завдяки цьому в дітей розвиватимуться в комплексі основні вміння – слухати, говорити, читати, писати. Обсяг теоретичних відомостей з мови має бути мінімальним. Курс будується, при збереженні певного порядку розміщення навчального матеріалу, в основному концентрично, спіралевидно (колами). Такий підхід передбачає необхідність і дає змогу повертатись до раніше вивченого для кращого його засвоєння.

Водночас уявлення молодших школярів треба збагачувати у конкретній формі про навколишній матеріальний світ і світ ідеальний (добро і зло, прекрасне, честь і безчестя, вірність і зрада, чуйність, черствість, ввічливість і грубість), знайомити з побутом, традиціями і звичаями українського народу, виховувати любов до рідної землі, культури (етнокультурознавчий компонент).

Необхідно також формувати мислення учнів початкових класів: уміння порівнювати конкретні предмети, узагальнювати, виділяти головне, робити висновки, проводити аналогію (методологічний компонент).

Відповідно до нових цілей навчання мови (як державної) у змісті програм виділяється два істотних боки: 1) предметний, тобто понятійно-лінгвістичний, та 2) діяльнісний, що передбачає активну участь школярів у навчальному процесі, де особливе місце належить мовленнєвій діяльності (М.С.Вашуленко). Отже, в початковому курсі рідної мови є дві складові частини: мовленнєвий розвиток школярів та їх мовна освіта. Мовленнєва діяльність постає одночасно метою, змістом, формою і засобом навчання. Їй треба давати перевагу. Зміст усього курсу визначається на основі комунікативно-діяльнісного підходу (вироблення вмінь висловлюватися в усіх доступних формах, видах, типах і стилях мовлення та культури спілкування).

Основні методичні принципи, за якими визначається співвідношення між двома боками навчального предмета і на яких базується їх реалізація, є такі: 1) у системі навчання має забезпечуватись органічний зв’язок мови і мовлення, мовлення і мислення, а також постійне тренування учнів у вираженні думок; 2) мовні знання (теоретичні відомості) у цій системі не є самоціллю, а важливим засобом формування, породження й удосконалення думки, що відбувається в процесі побудови висловлювань; 3) мовні знання, мовленнєві вміння та навички розглядаються як умова й компонент розвивального навчання (М.С.Вашуленко).

Слабкою стороною традиційної системи навчання з мови було 1) те, що в основу курсу з рідної мови було покладено лінійний опис рівнів мовної системи, починаючи від фонетики і графіки й закінчуючи синтаксисом; 2) відсутність функціональної зорієнтованості цих знань. Переважав системно-описовий, а не комунікативно-діяльнісний підхід. Пропоновані в підручниках теоретичні відомості недостатньо спирались на текст. Адже саме в тексті мовна одиниця будь-якого рівня функціонує, входячи до структури одиниць вищих над нею рівнів: лексичне значення і граматичні функції слова виявляється у словосполученні, реченні, тексті.

За нових підходів, кожне мовне явище (лексичне чи граматичне) має опрацьовуватись з чіткою орієнтацією на застосування його в мовленнєвій практиці. Однак ще є необхідні спеціальні знання, які мотивують, регулюють й вдосконалюють цю діяльність і створений у її результаті текст (висловлювання). З огляду на це в основу шкільного мовного змісту покладено розділ “ Текст ”, що дає можливість вивчати всі мовні одиниці (речення, словосполучення, слово, морфема, звуки мовлення) у структурі зв’язного висловлювання з опорою на одержані учнями 1) відомості про усне й писемне мовлення, 2) набуті елементарні текстологічні знання.

Діючий початковий курс навчання української мови побудований з опорою на зазначені підходи та з врахуванням провідної мети і вікових можливостей учнів. Він складається з таких взаємопов’язаних розділів: 1). Мова і мовлення. 2). Текст. 3). Слово належать також і підрозділи “Значення слова”, “Будова слова” і “Частини мови”. 4). Звуки і букви. Таке структурування навчального матеріалу дає змогу вивчати всі мовні одиниці – речення, слова, звуки мовлення – на основі загального висловлювання (тексту), а також з опорою на одержані відомості про усне й писемне мовлення та текст.

Отже, зміст шкільної мовної освіти будується не за логікою лінгвістичної науки, а за таких основних змістових ліній – 1) комунікативної, 2) лінгвістичної, 3) культурознавчої та 4) діяльнісної (методологічної). Кожна з цих ліній має відповідне змістове наповнення.

Комунікативна змістова лінія. – Мовлення, усне й писемне, основні ознаки (артикуляція, інтонація, паузи, темп, сила голосу, логічні наголоси; оформлення речень, тексту, вживання великих літер, розділових знаків, друковані та рукописні тексти). Етикетні норми спілкування: увага до співрозмовника, повага до думки іншої людини, форми вираження ввічливості зі значенням прохання, відмови, побажання подяки, вибачення, запрошення, вітання та інше. Переказ (усний й письмовий) тексту-розповіді, опису за колективно складеним планом. Усне й писемне висловлювання на вільно обрану чи задану вчителем тему про почуте, прочитане, побачене.

Лінгвістична змістова лінія. – Текст, будова; тема і основна думка, заголовок, абзац; навчальні тексти художнього, наукового і ділового стилів (практичне ознайомлення). Речення, види простих речень за метою висловлювання; головні (підмет і присудок) і другорядні члени; однорідні члени речення; уявлення про складне речення (найпростіші види). Слово, лексичне значення; багатозначні слова; найуживаніші синоніми, антоніми, омоніми; уявлення про фразеологізми; навчальні словники; тлумачний, фразеологічний; будова слова, основа й закінчення, корінь, префікс, суфікс, спільнокореневі слова. Частини мови іменник, прикметник, дієслово, особові займенники, числівники, найуживаніші прислівники, прийменники, сполучники; загальні відомості про рід, число, відміни іменників; змінювання прикметників за родами, числами, відмінками; час, особа, число дієслова; змінювання особових займенників за відмінками; дієслівні форми на -шся, -ться. Звуки і букви – голосні і приголосні звуки; алфавіт; склад; наголос, наголошені і ненаголошені голосні; приголосні м’які й тверді, дзвінкі й глухі; найуживаніші правила вимови голосних і приголосних звуків.

Правопис – вживання великої букви; позначення ненаголошених [е^и], [и^е], що перевіряються і не перевіряються наголосом (з орфографічного мінімуму); позначення приголосних у коренях слів, що перевіряються і не перевіряються правилами (з орфографічного мінімуму); позначення подовжених м’яких приголосних на письмі; роздільне написання прийменників з іменниками; вживання апострофа; написання “не” з дієсловами; вживання розділових знаків у кінці речення; коми при однорідних членах речення без сполучників і зі сполучниками а, але.

Культурознавча змістова лінія – система значень слів-понять, ідей, культурного досвіду української нації, відображених у навчальних текстах, приказках, прислів’ях, ілюстраціях, фонозаписах та інших засобах, що засвоюються дітьми під час спілкування у сферах відношень: “Я – я”, “я – ти”, “я – ми”, “Батьківщина, рідна мова”, “я – природа”.

Діяльнісна змістова лінія (методологічна) вміння аналізувати, порівнювати, виділяти головне, узагальнювати (практично) на матеріалі мовних одиниць, що належать до різних рівнів мовної системи. Уміння здійснювати мовленнєву діяльність в усіх її мовних видах – слухання, говоріння, читання й письмо [3].

Зазначене спрямування (практичне) в навчанні рідної мови має забезпечити формування мовної особистості – людини, яка вільно й легко висловлюється з будь-яких питань, виявляючи високий рівень мовної культури, дбаючи про якості свого мовлення [6].

Мовленнєва практика учнів має ґрунтуватись не тільки на мовній системі, а на діяльності спілкування. Навчання рідної (державної) мови повинно відповідати сучасним суспільним і особистим потребам мовленнєвого розвитку учнів [1, 16].

Дата добавления: 2015-10-21