|
Читайте также: |
Annotation
Журнальный вариант. События партизанской и подпольной юности автора легли в основу его первого романа “Вы любите Вагнера?”. О партизанской борьбе французского народа написано много, но авторы, как правило, обходили стороной одну из характерных, специфических особенностей французского Сопротивления — его интернациональный характер. В 1939 году во Франции проживало около трех миллионов иностранцев: испанцы, итальянцы, русские, венгры, болгары, чехи, румыны, поляки, и определенная их часть была вовлечена в движение Сопротивления. Во время войны немцы вывезли во Францию тысячи советских военнопленных, которых они использовали на самых тяжелых работах в концлагерях. Русские, украинцы, белорусы, татары, грузины, представители прибалтийских республик — все они стремились к вооруженной борьбе с фашистами, и местное подполье всячески старалось им помочь — устраивало побеги из концлагерей, снабжало оружием, устанавливало связи. У понеділок після полудня і наступної ночі
Вдень у вівторок
В середу вранці і протягом дня
У четвер, вранці
notes12345678
У понеділок після полудня і наступної ночі
І
— Ich liebe Wagners Musik. В цих голосно вимовлених словах відчувався зверхній і гордовитий виклик. Ганс фон Шульц неквапливо відсьорбнув коньяк і раптом, відчувши себе в полоні нестримних почуттів, розчулено повторив по-французьки: — Я люблю Вагнера!.. Він сидів, поклавши ноги на маленький столик з білим і чорним телефонами, і слухав «Політ валькірій». На круглому столі, де лежали пластинки в темних конвертах, грав старомодний і пошарпаний патефон. З ним фон Шульц не розлучався вже понад двадцять літ. Ні в роки свого навчання у Кенігсберзькому університеті на факультеті права, ні під час війни, яка кидала його з міста в місто, з Чехословаччини — до Франції, з Кольмара — в Клермон-Ферран через Діжон і Лімож. Якось при нагоді друг його діда познайомив молодого Шульца з Гіммлером під час прийому, влаштованому у фамільному замку Брандштейнів на честь місцевої націстської організації. Це було в серпні 1938 року, за кілька тижнів перед анексією Судетів. Трьома днями пізніше він перейшов на службу в гестапо, чим прикро вразив батька, генерала у відставці, який вже давно мріяв зробити з сина офіцера-артилериста. Батько був у відчаї — він погодився б, щоб син служив у будь-яких частинах збройних сил фатерланда, але в мундирі солдата. Отам, у Судетах, Ганс і зробив перші кроки в своїй військовій кар’єрі. Полковник Ганс фон Шульц, великий мрійник і начальник клермонського гестапо (цю посаду він дістав з високої протекції Гіммлера), тонкими, випещеними пальцями з наманікюреними нігтями взяв обережно склянку й підніс її до очей, вдивляючись у спотворене відображення блідого обличчя. Він побачив вузькі холодні очі, приплюснутий ніс, надмірно широке і плескате чоло, спадисте підборіддя і розтягнений рот. Чомусь згадався Фрейд. Це ставало вже кумедним. — Справжній маскарад, — пробурмотів він. Міцний і високий, у бездоганному саржевому костюмі кольору морської хвилі, Шульц виглядав молодшим за свої тридцять п'ять років. Лише мішки під очима свідчили про ночі безсоння й бучних гулянок. Він вихилив склянку, якийсь час сидів мовчки й нерухомо, ні про що не думаючи, і раптом зареготав, силувано і трохи фальшиво. Це вийшло якось несподівано для нього самого. Він не любив виказувати свої почуття. «Що то за смішні примхи? Чи це ознака передчасної старості? А може, я забагато випив?» Телефонний дзвінок, пронизливий, настирливий і тривожний, вивів його з солодкого заціпеніння, викликаного затишним теплом батареї парового опалення і коньяком. Оркестр почав третю частину: знаменитий похід валькірій; велична, бурхлива музика — розповідь про нестримну вдачу цих напівбогинь-войовниць, які в битвах несли з собою смерть і щастя. Ганс фон Шульц повернувся в кріслі, опустив ноги під стіл, поставив склянку на стілець поряд з пляшкою коньяку і зняв трубку білого телефону, що вже нетерпляче миготів червоним сигнальним вічком. Його викликало обласне управління. Це генерал Кессель. — Hallo! Von Schultz am Telephon… Ich empfehle mich gehorsamst, Herr Generalieutenant![1] Ганс фон Шульц слухав неуважливо. Патефон, мабуть, треба полагодити: оркестрові акорди розпливалися, звучали невиразно і глухо, повільно згасали, перетворюючись на чудний хаос звуків. «Мій патефон схожий на мене. У нього заплітається язик», — по-думав він і посміхнувся в старовинне дзеркало над каміном, яке висіло між двома пишними канделябрами. — …Даруйте, екселенціє!.. Так ви кажете?.. Лейтенант Крюбер? Так, і що?.. Його тільки-но забито? Майже біля комендатури на Кур Саблон? Ганс фон Шульц відчув, що час вже йому розворушитися. Справа, здається, надто серйозна. — …Його вбив терорист… Куля в потилицю… І свідків немає… Я переконаний! Під час відпочинку… гаразд! Ви, мабуть, одразу ж оточили квартал вашими людьми?.. Дуже добре, дуже добре!.. Тепер можна бути впевненим, що він не встигне… Ганс фон Шульц натиснув кнопку обіч телефону і швидко глянув на годинник: тринадцята година! — …Гаразд, мій генерале! Я беруся за цю справу… Так, так… Особисто, звичайно!.. Все буде зроблено, мій генерале. Я хочу звернутися по допомогу до французької міліції… Добре, що здасться хоч на це… Чи можу я розраховувати на фельджандармерію і кілька рот солдатів? Добре, дякую, екселенціє… Звичайно, мій генерале, ви можете не турбуватися… Коли він клав трубку, в двері постукали. — Зайдіть! Він підвівся, підійшов до вікна і, відхиливши штору, глянув на сад у зимовому вбранні, на квітники, запорошені снігом. «Лютий! Мій улюблений зимовий місяць. Справжній зимовий місяць. Суворий і надійний. Цього року трохи м'який, але вночі він себе ще покаже!» — Я вас викликав, Вернере, щоб… Він замовк на мить, шукаючи потрібні слова і збираючись з думками: — …Лейтенант-штабіст Крюбер щойно вбитий терористом біля комендатури. Генерал Кессель… Він знову замовк, змахнув з рукава кволу муху і обернувся до свого підлеглого, що, виструнчившись, застиг біля дверей. — Треба скликати всіх наших людей і підняти по тривозі їхню міліцію. Я хочу, щоб максимум за чверть години всі вулиці, які ведуть до Кур Саблон і сама Кур Саблон були оточені, і, як кажуть оті французи, прочесані гребінцем. Я хочу, щоб усіх перехожих обшукали й перевірили їхні документи, а всі будинки перетрусили від підвалів до горищ… Ага! І, по-друге, щоб затримали всіх іноземців у місті, навіть коли у них з документами все гаразд. Ганс фон Шульц говорив повільно, чітко й солідно. Він наказував. Він любив наказувати. Вернер знав це, він уже два роки був його секретарем і завжди запобігав перед ним. Ганс фон Шульц простягнув руку, взяв з мармурового підвіконня над радіатором нагай з бичачих жил і пояснив: — Я їду до комендатури. З собою візьму Кальтцейса. Ідіть! За хвилину я вас наздожену. Коли Вернер уже причиняв за собою двері, Ганс фон Шульц різко оперіщив нагаєм стіл. Шкіряний бювар сухо затріщав під ударом. Вернер здригнувся, зіщулився і полохливо застиг, тримаючись за ручку дверей і не насмілюючись обернутися. — Я хочу знайти злочинця, Вернере! Це вже був не наказ, у цих словах звучала погроза. Вернер зник. Ганс фон Шульц зняв пластинку з «Валькіріями», закрив патефон і налив другу склянку коньяку. «Цей Вернер — підлий боягуз, він боїться терористів, боїться гестапо, боїться мене, боїться власної тіні». Ганс фон Шульц знизав плечима й долив коньяку в склянку. Чимало долив. Він любив коньяк. Він пив його за всяких обставин, у будь-яку погоду. Завжди на самоті. Слухаючи музику.
* * *
І вулична облава почалася. Методично й неухильно. В парку біля комендатури на Кур Саблон утворився справжній тимчасовий концентраційний табір. Затримані, групами по десять-дванадцять чоловік, оточені дарнанівцями[2] і солдатами вермахту, стояли, заклавши руки за голову, не знаючи, за що їх сюди привели. Що з ними буде? Вони гарячково питали себе: чим викликана така велика операція? Безперечно, щось серйозне. Можливо, замах? Звичайна перевірка документів, чи, може, їх затримають як заложників? Час від часу під'їжджала маленька військова машина і зупинялася за гратчастою огорожею парку, неподалік від басейну з застояною, смердючою й зеленкуватою водою. Четверо-п'ятеро французів, переважно чоловіки, ухиляючись від ударів прикладів, вистрибували з машини під люті вигуки оскаженілих німців: — Schnell! Schnell![3] Зачувши вигуки дарнанівців і солдатів, всі затримані оберталися і дивилися, як зганяють докупи новоприбулих. Потім грузовик розвертався заднім ходом і зупинявся посеред парку на брудній і затоптаній галявині. Німкені, що працювали в комендатурі, накинувши пальта на плечі, юрмилися біля вікон, голосно реготали і вигукували щось на адресу тих, хто стояв унизу. Деякі, цинічно посміхаючись, обмінювалися репліками: — Бачите он того, високого брюнета?.. Ні, того, що прихилився до дерева… Кучерявенького, в кожанці… з зеленою валізкою біля ніг… абсолютно на мій смак. Це мій тип. Що за мужчина! — Як на мене, то я б узяла рудого, того, що поруч… У нього багатообіцяючий ніс. — І правда, ніколи такого не бачила. — Чого? Носа? — Дурепа! Гей, красунчику, ходи-но сюди! День згасав; останні промені призахідного сонця золотили дахи будинків; холодно іскрився сніг, що випав напередодні; віти дерев кидали на нього примхливі китайські тіні. Небо, зранку блакитне й прозоре, мінилося, ставало фіалковим. День був чудесний, на диво м'який, не скажеш, що надворі лютий. Справжня весна! В повітрі немовби бриніло передчуття радості тих чарівних днів, що викликають у юнаків нестримне бажання обіймати дівчат, а у дівчат — пускати бісики хлопцям. — Добридень, пташко!.. — Посмішка… Стрункі ніжки дріботять кудись… Повітря незвичайне, повітря бадьорить і спонукає до всепрощення. У такому настрої Франсуа Бурдійя залишив свій готель; весь день він ходив, відчуваючи якесь дивне тепло і ніжність. Мабуть, прозоре повітря викликало в нього спогади про рідне місто. І справді, можна було подумати, що ти ходиш по березневому Парижу. Тільки тут, у Клермон-Феррані. повітря чисте, без отруйного диму заводів і автомобільного чаду. Дихаєш на повні груди і п'єш це повітря, як вино. Париж… Про нього він мріяв сьогодні весь день, ніби був переконаний, що місто зустріне його сонячними днями. Бути в Парижі! Це не поетична мрія, це конче потрібно, це наказ. Дістатися Парижа і вискочити з оцієї халепи! Його так розхвилювало оте хворобливе бажання, що аж млосно робилося. Колись, б дитинстві, він з таким самим гарячковим нетерпінням щовечора чекав тієї миті, коли всі вкладуться спати і він зможе, нарешті, сховатися з головою під ковдру і втекти від фантастичних примар, що населяли темні закутки його дитячої кімнати. Коли німці три години тому затримали його на бульварі Лафайєтт, він поставився до цієї пригоди досить безжурно. Пусте! Чого йому боятися? Комівояжер, документи всі справні. Крім того, він не вчинив нічого такого, за що його могли б затримати. Авжеж!.. Тепер він матиме що розповісти своїм друзям. «Уяви, старий, що в Клермон-Феррані мене на другий день схопили під час облави… Так, так, точнісінько, як оце я з вами маю честь балакати…» Але потім його охопила тривога: надто довге чекання, оцей натовп затриманих, який весь час зростає, нічна темрява… «А що, коли нас розстріляють?» — майнула в нього думка. Хіба в північній зоні окупації не страчували французів у відповідь на ворожі дії проти німецької армії? Він спробував заспокоїти і підбадьорити себе. І справді!.. Так не розстрілюють. Заложників тримають у тюрмі. «Якщо мене звільнять раніше, то я, може, встигну на поїзд, що йде о 21 годині 20 хвилин. В такому разі я буду в Парижі завтра вранці о пів на сьому». Проте впевненості він не відчував. Одна по одній німкені з превеликим жалем залишали свої спостережні пункти і з брязкотом зачиняли вікна. В кімнатах комендатури ввімкнули світло, і похмурий фасад будинку на мить засвітився вікнами-світляками, які швидко завісили маскувальними шторами. Це скидалося на сюрреалістичний балет з навмисне уповільненими рухами. На місто лягала ніч. Ставало холодно. Німці включили прожектор, встановлений на машині посеред вулиці, і його сліпучий промінь, наче мітлою, почав змітати докупи групи затриманих. Франсуа Бурдійя здригнувся, відступив від дерева і нахилився над своєю зеленою валізкою. — Гей, ти! Ти що робиш?.. Ану заклади руки за голову і не дригайся! На нього гримнув гарненький дарнанівець з автоматом на грудях. Йому не було й двадцяти років. — Я хочу взяти кашне. Мені щось зимно. Франсуа Бурдійя захотілося розім’яти кістки, але дарнанівець штовхнув його дулом автомата. Чорне вічко дивилося просто в плече Бурдійя. — Але… я просто хочу… — Заткни пельку! — загорлав другий, з важким поглядом убивці. — Руки! І швидше! — Ви могли б бути трохи ввічливішим… — Що? Що таке?.. Месьє (він вимовляв «месьє» трохи гугняво) невдоволений? Може, месьє хоче, щоб я дав йому під зад і навчив, як треба слухатися? Він цідив слова, скрививши рота. Своїм іронічним, глузливим тоном він намагався показати свою зверхність, свою перевагу, даровану йому владою, часом, становищем в країні. І погрожуючи дати штурхана під зад людині, вдвоє старшій за нього, яка могла б бути його батьком, він був упевнений, що цього вимагав його авторитет. Думка, що йому дали автомат, така безперечна перевага над беззбройною людиною, збуджувала й п'янила його. Франсуа Бурдійя не сперечався більше. І раптом він відчув страх. Йому здалося, що ніякої безпеки й майбутнього більше не існує. Є лише оцей молодчик, який розігрує перед усіма зловісну комедію, цей молодчик і його автомат. То було право, право сильного: юнак, майже хлопець, і смертельна зброя. І його бажання застосувати її. — Щось неможливе, господи, — промовив Франсуа Бурдійя, зовсім забувши, що сказав це надто голосно. Юний дарнанівець почув це. Він підійшов знову до Бурдійя і дав йому ляпаса. Два рази. Навідліг, долонею, щосили. Потім повернувся й пішов. Франсуа Бурдійя на цей раз мовчки все стерпів. Була вже глуха ніч. Лише рентгенівський промінь прожектора і голубі фари військових машин краяли нічну темряву. Франсуа Бурдійя, пригнічений таким незвичайним характером подій, не бачив, як німкені з комендатури залишили свої справи і одна з них вказала пальцем на нього своїй товаришці. — Поглянь-но тепер, Хельго, на свого чорнявого… Він зовсім отетерів… Франсуа Бурдійя кортіло подивитися на годинник, але він не насмілився це зробити, боячись нових ударів. В такому становищі найкраще не привертати уваги. Треба чекати. «Коли б сісти на нічний поїзд, я міг би бути на вулиці Гран-Бательєр о пів на десяту ранку. Іветта вже сидітиме на роботі, я їй подзвоню. Опівдні зустріну її, і ми поснідаємо разом». Йому так хотілося в це вірити! Вночі гестапівці й офіцери поліції почали перевірку документів і допит «підозрілих». Мороз скував землю, і холодно світилися байдужі зорі.
* * *
Хотів би я знати, який дурень це зробив?.. Кому це потрібно, га? Я вас питаю?.. Одним німецьким офіцером більше чи менше — хіба це має значення? Крапля в морі… Ніхто не відповів. Франсуа Бурдійя не наполягав більше. Їх, дванадцятеро чоловік, тремтячих від холоду, кинули в тісну комірчину в підвалі розкішної вілли на вулиці Руайя, де трьома місяцями раніше, після окупації німцями південної зони, розмістилося місцеве гестапо. Серед заарештованих найстаршому не було й сорока п'яти років. І разом з ними дві дівчини, обидві — єврейки. Одна з них, майже підліток, струнка й тендітна, немов тростина, тихенько плакала, час від часу злизуючи сльози, що збиралися в куточках вуст. Вона смішно відкопилювала нижню губу, і це робило її схожою на неслухняну й ображену дитину. Всі сиділи просто на підлозі, тісно притулившись один до одного, за винятком юнака, який намагався прочитати щось написане на стіні. — А ми не перші в цій підземній тюрмі, — промовив він. — Слухайте, що нашкрябав тут якийсь тип: «Мене схопила французька поліція. Це тяжко. Я втратив усі зуби, а моя спина — суцільна рана. Вони сказали, що мене розстріляють. Тим гірше, однаково я не жалкую…» Цікаво, за що він потрапив сюди, — додав задумливо юнак. — А ви його спитайте, — з притиском і гіркою іронією відповів Франсуа Бурдійя. — Безперечно, це один з тих друзяк, що підстрелили офіцера… Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і обернувся. На нього лагідно дивився великими вирячкуватими очима високий худорлявий чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми з гострим випнутим кадиком. — Може, цієї хвилини його вже немає серед живих, — тихо й сумовито проказав він. — Мабуть, нема… Франсуа Бурдійя, засоромившись, змовк. Хтось додав: — За час їхнього хазяйнування в Клер-моні заарештовано, кажуть, сто чоловік. Їх кинули в стару військову тюрму на вулиці Пелісьє. Комуністів і… — невідомий завагався, — таких, як отой, що зробив напис, і євреїв… — А зараз, — вибухнув знову Франсуа Бурдійя, — вони мають розстріляти дванадцятеро чоловік, тому що всі тут, — він зробив жест рукою, — всі ми заарештовані як заложники. Всі, боже ти мій, розумієте ви це?! — По тому він істерично закричав: — Як заложники, яких розстріляють! Йому сперло подих, він на мить замовк. — Але чому нас, чому мене, адже мої документи в порядку, — глухо заговорив він знову. — Я нічого не зробив. Зрештою, арештували щонайменше сто п’ятдесят чоловік, а нас тут… — Заткни пельку! — злісно вигукнув хтось із кутка. — Замовкнеш ти чи ні? Франсуа Бурдійя озирнувся навколо. Ось уже вдесяте протягом кількох годин йому наказують замовкнути. Але цього разу — ні, не вийде!.. Він не встиг закінчити свою думку. Маленька єврейка тихенько ворухнулася, підвела голову і несміливо запитала: — Ви гадаєте, пане, вони нас розстріляють?.. Вона сказала це просто так, ні до кого не звертаючись. Їй відповів високий худорлявий незнайомець: — В усякому разі, не вас, маленька панночко… Найгірше, що може з вами статися, — це Дрансі.[4] Він не скінчив. — Це там, де тримають усіх євреїв, — промовив до неї юнак. — Я знаю. Вона хвилину помовчала, потім додала, звертаючись більше до юнака: — Що ж, так мусило статися. Мене одразу помітили. У мене все ніби на обличчі написане. Моє посвідчення несправжнє, я його купила. Електрична лампочка в металевій сітці раптом спалахнула під стелею і тьмяно освітила камеру. Двері відчинилися. Ганс фон Шульц став на порозі і, заклавши руки в кишені, наказав: — Äufstehen! Всі підвелися. Він мовчки дивився на них, по черзі пронизуючи кожного поглядом, і секунди здавались усім вічністю. Потім несподівано він почав чистою, з ледь помітним акцентом, французькою мовою: — Ви вже усе знаєте!.. Вчора після полудня офіцера німецької армії підло вбив терорист. Ось чому ви й опинилися тут. Ганс фон Шульц зачекав якусь мить і вів далі: — Ми сподівалися схопити і арештувати злочинця під час організованої поліцією операції, зараз же після вбивства. Ми обшукали вулицю за вулицею, будинок за будинком, ми перевірили тисячі чоловік, затримали сто сорок і протягом кількох годин допитали їх. Дарма. Злочинець нас обдурив і щез. Тоді ми вирішили розстріляти дванадцять заложників. Вас! Ганс фон Шульц замовк на мить, запалив сигарету і смачно затягся. — А що ми мали робити? Слухаючи його, можна було подумати, що він віддавав дванадцять заложників на розстріл після того, як зробив усе можливе для їх порятунку. Він ступив крок назад, причинив двері й потім знову рвучко їх відчинив. — За одного німця — дванадцять французів… Це недорого!.. Голос його дзвенів від люті. — Але наступного разу це коштуватиме дорожче. Набагато дорожче! І він люто грюкнув дверима. — Ось бачите, — стиха промовила маленька єврейка, шукаючи поглядом худорлявого чоловіка з вирячкуватими очима, — тепер я не поїду в Дрансі. Вона ледь посміхнулась. Її не можна було впізнати. Так виглядають мучениці на гравюрах божественного змісту. II
«Ні, я таки дуже люблю Вагнера!» Сергій Ворогін ще глибше зарився в купу соломи, що заповнювала майже весь маленький сарай, де він знайшов собі притулок. Йому було холодно. «Саме час думати про Вагнера», — майнула у нього думка. Однак ледь чутна, приглушена мелодія примушувала його забути про критичне, майже безвихідне становище. Незважаючи на все, він прислухався. Це, безперечно, там, у будинку, який він ще раніше помітив на протилежному боці саду. Хтось програвав на патефоні «Ідилію Зігфріда». Взагалі, не дуже гарний запис. «Багато сторонніх шумів, — вирішив він. — Хіба що — і це цілком можливо — голка стара». Короткий уривок з партитури, написаний Вагнером спеціально для дружини Козіми, сповнений ніжності й лагідності, навіяв Сергію Ворогіну протилежні почуття і мрії. Ця музика, що оспівувала сімейне вогнище, душевний спокій і дружбу, викликала у нього спогади про дачу в передмісті Ленінграда, де Катруся щосуботи готувала своїми рідними, білими руками маленькі пиріжки; їх вона підсмажувала в киплячому маслі на старій закопченій сковорідці, а малий Альошка в цей час несамовито горлав у сусідній кімнаті. Чи загубилися й вони у вирі цієї війни, яка, перш ніж спустошити цілі країни, зруйнувала мирні вогнища, понівечила родинне життя і кохання, розвіявши людей і речі у своєму безжальному вихорі? Оркестр знову заграв; після вступу труб, флейта, гобой, а потім кларнет почали приглушено розповідати про сон Брунгільди. А струни скрипок і арф теж невпинно й тихо співали. «Катруся!.. Альоша!..» Ця вогниста мелодія, так яскраво виражена в лейтмотиві «Миру», що досягає апофеозу в останній дії «Зігфріда», наприкінці дуету переможця і розбудженої Валькірії — величного дуету кохання, — обрушила на Сергія Ворогіна бурю гіркоти й ненависті. Він проклинав тих, хто в своїй містичній войовничості і люті, збуривши світ, відірвав його від миру, спокою і щастя. А разом з ними він проклинав і тих, хто свідомо чи несвідомо сприяв їхнім загарбницьким намірам. Усіх! Усіх!.. Сергій Ворогін так міцно стис ручку «люгера», що аж пальці затріщали. «Сім куль! Ще є сім куль!.. Треба битися до останньої… Так, битися. Убити шістьох, іще шістьох. А потім… сьому кулю собі. Проте… ні, хай буде сім. Для них мені треба ще сім куль. Сім і ті дві — дев'ять». Сергій Ворогін розсміявся. Дев’ять гітлерівців за одного росіянина! Це недорого, присягаюсь. Мерзотники, банда падлюк! Його охопило нестримне бажання скочити на ноги, вибігти на вулицю і стріляти в усіх, кого б не зустрів. Він підвівся на лікті, висунув ноги з соломи і раптом завагався. «Це безглуздо. Мене зупинить перший же німецький патруль». Він сів і сперся спиною на дощату перегородку. Напружені вкрай м’язи нестерпно боліли. Він заплющив очі, зручніше вмостився і поклав зброю поряд себе. «Головне — спокій. Щоб витримати й перемогти, передусім будь спокійний. Опануй себе, зберись з думками». Тепер нова тема з'явилася в партії гобоїв і арф. Незважаючи на вишукану красу, її спадиста мелодія, низькі звуки, часто настирливі і гострі, несли в собі щось войовниче й самовпевнене; вона краяла мозок і підступно лилася в душу Сергія Ворогіна, тримаючи його в непослабному напруженні. В такому хворобливому стані, стані якогось напівмарення, він знову відчув підступне бажання скоріше покінчити з усім цим. Покінчити одразу! Застрелити одного, двох, трьох чи більше й потім загинути самому. Це одчайдушне рішення було лише наслідком нескінченного дня крові і страждань. Знайти і вбити істоту в зеленому мундирі! Ні. Це капітуляція. Він цього не зробить. Сергій Ворогін нервово заридав; він плакав довго, як плачуть пригнічені горем винуваті діти після суворої проповіді батьків, обеззброєні свідомістю своєї провини і прагнучи будь-що уникнути надалі помилки і покарання. Спочатку він плакав, тихо схлипуючи, потім замовк. Хто це написав, говорячи якось про «Ідилію Зігфріда»: ми далекі від пристрасного і буремного Вагнера, що збуджує тисячі душ своїми мелодіями? Сергій Ворогін майже заспокоєно посміхнувся. Тисячі душ! То правда, що за подібних обставин змінюються і культурні цінності. Мелодія «Зігфрідових скарбів», повторена у великому фінальному дуеті, завершилася тріумфальним звучанням всього оркестру, коли несподівано музика фортіссімо урвалася і стало виразно чути шипіння голки, видно, пластинка ще оберталася. Це сталося так раптово, що Сергій Ворогін скочив на ноги з револьвером у руці, готовий захищатися. І хоч навколо стояла тиша, йому здалося, ніби щось трапилось. Тиша ховала в собі загрозу і могла в першу-ліпшу секунду вибухнути, вона захопила його зненацька. Кілька секунд Сергій Ворогін насторожено прислухався, потім заспокоївся. Схудлий до кісток, із скуйовдженою бородою, з жовтою, схожою на пергамент, подряпаною шкірою, в мішкуватій і надто короткій одежині, Сергій Ворогін скидався на мумію, яку витягли з музею і препогано переодягли жартівники-студенти. Запалі, з гарячковим блиском, очі людини, враженої сухотами. Однак, придивившись краще, можна було помітити, що йому ледь минуло тридцять років і що міцне здоров’я, підірване місяцями фізичних і моральних страждань, голодом і непосильною працею, ще остаточно не зруйноване. Широкі плечі й міцна постать свідчили, що в кращі часи він мав сильні м’язи. Довге біляве волосся, чорні очі, суворо стиснуті вольові губи і широкочоле слов'янське обличчя. Серед мертвої тиші на ратуші скорботно почав вибивати баштовий годинник. Сергій Ворогін порахував удари: одинадцять, і перевірив свій. Двадцять три години, точно. Вже двадцять три! Він переклав «люгер» в кишеню голубої шинелі, підняв комір, обмотав шию цупким вовняним шарфом ручної в’язки, насунув на лоба кашкет із шкіряним козирком і, розшукавши зручне місце, вмостився спати. Сергій Ворогін заплющив очі, знеможений хвилюванням і втомою. Він зрозумів, що зараз немає нічого важливішого за сон. Спати, спати до ранку. Завтра він почне свій день. Він його відзначить як слід. Тіло страшенно свербіло від укусів бліх, та він не зважав на це. Він забув навіть, що цей сарай може стати для нього пасткою, забув про своє непевне становище, про те, що може кожної хвилини загинути. Єдине його бажання зараз — спати. Спати! Не відчувати більше натомлених м'язів, обважнілих і роз'ятрених повік, важкого тягаря цього клятого життя, що хоче його звалити. У напівзабутті спалахнула думка: яку це форму він роздобув? Може, німця-залізничника? Цілком можливо, адже вокзал недалеко. А може, це форма поліцейського? Мабуть ні, адже той не мав зброї. Та дарма… Він засунув долоню під щоку. Яка довга борода… Спати. Поринути в темряву. Хай буде, що буде.
* * *
Біль у лівій руці, різкий і гострий, немов УДар ножем, напіврозбудив Сергія, але сонлива знемога знову здолала його. Ще в солодкому тумані, байдужий до всього, він напівсвідомо відчув занепокоєння. Нереальність. Якісь рухливі, сяючі призми, кола… Неземне раювання. Легкі, прозорі тіні. Він був ніким і разом з тим був усім і всюди, він жив, але не відчував тіла. Підсвідома тривога не змогла перемогти сон і вирвати з заціпеніння його тіло й розум, він не хотів повертатися до реальності. Однак він неясно усвідомлював, що йому треба прокинутись і зустріти віч-на-віч небезпеку, породжену глибинами невідомого; водночас він передбачав, що, залишивши примарний світ, в якому ще перебував, він знайде лиш тривогу й безнадію. Знову гострий біль у вказівному пальці. Сергій Ворогін остаточно переборов сон, рвучко сів, намагаючись щось розгледіти в напівтемряві сараю, і почув серед дощок тиху біганину і шемрання. Щури! «Мене могли б загризти щури!» Він здригнувся, підвівся і вдарив ногою в перегородку. Один щур здерся на купу ящиків і зник за старими бідонами з-під масла, що стояли рядком на дерев'яних полицях. Сергій Ворогін устав, підійшов до бідонів і труснув їх, щоб налякати тварин. Потім повернувся назад, сів на солому. Тепер йому зовсім не хотілося спати, вся втома раптом зникла, як не було її, а натомість прийшло нове напруження. Щури! Він сидів нерухомо, сторожко прислухаючись і спостерігаючи, як у ранковому сірому світлі неясно вимальовується довкола нього різний мотлох. Він панічно, як дитина, боявся щурів. Відтоді, як одного дня… Це було в Мурманську, зимою 1921 року. Йому тоді минуло десять… ні, одинадцять років. Чому і як вони там опинилися, його мати, молодший брат і він? Точно він не знав. Це були часи революційної бурі. Старий світ вмирав, а новий тільки-но народжувався в муках. Про ці жорстокі й звитяжні роки в нього лишилися тільки неясні спогади. Із темряви забуття спливло обличчя матері; вона урочисто казала тоді сусідкам: «Пологи болючі і важкі, але наш малий побачить світлі дні, він буде хорошим, він стане видатною людиною». Пророчі слова… Сергій пригадав людей, які, співаючи, крокували містом з гвинтівками на плечах. Згадав бліде личко безпритульного хлопчика, знеможеного голодом і холодом, що вештався вулицями в даремних пошуках їжі. Він пригадав оту подію з щурами. Того дня він повертався додому, зайнявши чергу за цукром. Коли він прийшов до себе у вогкий і темний підвал напівзруйнованого будинку, щури в колисці гризли руки його брата. Сергій Ворогін знову здригнувся. Надто багато таких моторошних спогадів. Він знову полинув думками в минуле; побачив своїх товаришів по полону, як вони ввечері полювали на щурів у бараках табору… Треблінка, пекло!.. Табір смерті на західному березі Буга, на схід од Варшави, серед пісків, боліт і сосен… піски, болота, сосни; піски, болота, сосни і смерть. Білий піщаний кар єр, а довкола — табір № 1, дисциплінарний табір. Треблінка! Смерть повільна, розрахована науково, з диявольською точністю. Для кожного — вільне право на деградацію людського «я», тіла й розуму, на фізичний і моральний занепад, на смерть. Його кинули туди в серпні разом з двома тисячами п'ятьмастами солдатів Червоної Армії, взятих у полон під час липневого наступу німців на Кавказ. Відтоді ледве минуло сім місяців. Ціла вічність… Німецькі альпійські стрільці і павуча свастика на Ельбрусі… Переведення до Треблінки… Початок страшного кошмару, щоранкові нескінченні переклички, п'ятнадцятигодинна каторжна праця в кар’єрі під ударами палиць, масові страти і публічні катування, голод, спрага, втома, виснаження і смерть. За чотири місяці померли всі його товариші, окрім семи, — їх задушили газом з євреями, розстріляли з кулеметів з поляками, повісили з чехами, закопали живцем з циганами… Робота, удари, голод і спрага. Потім одного дня від їзд у невідомому напрямку. Їх, триста чи чотириста чоловік різних національностей, загнали в кілька вагонів. Тривала мандрівка в невідоме, якій, здавалось, не буде кінця. Трупи товаришів по нещастю вздовж колій, на кожній зупинці. І нарешті — втеча. Десять днів на волі. Це сталося у Верхній Сілезії. Ешелон два дні стояв на станції, загаченій товарними вагонами, ящиками, меблями, бочками, коли серед в’язнів, що лишилися в живих, поширилась чутка, ніби їх мають передати, немов піддослідних тварин, націстським вченим і хірургам для біохімічних експериментів і вівісекції. Бунт спалахнув, коли відчинили двері для роздачі юшки. Всі, в тому числі й напівживі, без будь-якої попередньої домовленості, люто кинулись на своїх охоронців. Вони роззброїли частину есесівців, і почався страшний нерівний бій, без милосердя, до останнього. Між ними, які розуміли, що їм нема чого втрачати, що попереду на них чекають ще страшніші муки, які твердо знали, що вони або переможуть, або ж загинуть; і катами, розлютованими, що зустріли в цьому страшному лахмітті нескорену Людину, що не змогли закінчити так вдало розпочату брудну справу, що плани їх несподівано порушила жменька виснажених в'язнів. Час від часу Сергій Ворогін тупав ногою по дошці, щоб настрахати щурів, і знову поринав у спогади. Чи боявся він тоді, в той день? Безперечно, бо його не спіткала доля товаришів. Звичайно, він теж кинувся у бій разом з усіма, з єдиним бажанням: самому загинути, але… Автомат, що його він вирвав у есесівця, заїло з першої ж черги. Зупинившись раптово в смертельному розгоні, він якусь мить тупо дивився на вже не потрібну зброю, коли купа ящиків, за якою він ховався, обрушилася на нього від вибуху гранати. Його кинуло на землю, він покотився по платформі і впав на колію, між колесами вагона. Оглушений, він лежав там хвилину, може, дві; потім… Він не любив згадувати про те, що було потім. — Ну ж-бо, Сергію, будь чесним із собою. «Добре, що ж потім? Чи винен я, що так учинив? Чи правильно я зробив тоді, за тих обставин? Що ж, мабуть, правильно… живий я можу і далі битися з фашизмом. Моя смерть тоді нікому б не допомогла. Ну ж-бо, Сергію, будь чесним з собою». Звичайно, коли він спритно, мов дикун, плазував під вагонами, далі й далі від місця сутички, то робив це несвідомо, просто рятувався від неминучої смерті. А коли причаївся у товарному вагоні, його почали мучити докори сумління, але водночас десь у глибині його єства народилася радість: тепер він у безпеці, йому судилося уникнути сумної долі бідолашних товаришів, яких чекала смерть. Так, радість… Але хто міг би звинуватити його в цьому! Сергій Ворогін зупинив біг думок і почав шукати відповідь на своє запитання. Справді, хто? Командири, його друзі, дружина? Звичайно, ні. Може, він сам, що знову по тих десяти днях опинився в безнадійному становищі? Ні. Він вкрав у смерті десять днів і можливість битися далі. А раптом хоч якийсь шанс… Шанс? Гм!.. Хай навіть і не було цього шансу втекти, та зате — Сергій Ворогін мовчки посміхнувся своїм спогадам — зате він їхав інтендантським поїздом. Так, вагон, що став для нього надійним притулком і сховищем, був виповнений жіночою білизною, бляшанками консервів і пляшками вина, безперечно, награбованими в якомусь польському місті. Десять днів мандрівки без ніяких пригод. І водночас десять днів жаху. Ті десять днів він добре харчувався, зміцнів, але ж десять днів і ночей на нього чатували тисячі смертей! Справді, сховавшись у вагоні і залишаючись там, він мусив весь час гарячково міркувати, як уникнути найближчої небезпеки і врятуватися; дуже швидко він усвідомив, що вийти з вагона непоміченим майже неможливо. Рано чи пізно «вони» найдуть його, і це трапиться одразу по приїзді. Протягом усієї цієї сліпої подорожі він боровся з почуттям смертельного страху, малюючи в уяві картини, одна одної страшніші, і женучи їх геть. Колеса вистукували: ти помреш, ти помреш, ти мусиш вмерти, мусиш вмерти. Але нова сила, яка дедалі зростала, пульсуючи в його жилах, щодень невідступніше вимагала життя. Життя, смерть, надія, впевненість. Що ж, на кінцевій зупинці він дорого б продав своє життя. Принаймні, він стріляв би перший. На кожній зупинці поїзда серце його шалено калатало. Він уже бачив свою загибель. Ось вона, неминучість! Але чудо таки трапилось.
III
— У цієї малої, старий, лише одна вада — вона спить і чує симфонічну музику… Шопен, Ліст, Бе-е-рр-ліозз! — кажучи це, він кумедно склав губи гузкою, схилив голову і побожно звів очі: — і Вагнер… Ну, звичайно, Вагнер! Щоразу, як я приходжу до неї, мене обов’язково дві години начиняють концертом для фортепіано з оркестром, а я… — Матінко моя, — встряв Тентен, — опісля ти ж сам морочиш їй голову. — Де там. Та й зустрічаємось ми вряди-годи. — Еге, кажи мені… Я бачу, ти, брате, розумієшся на таких речах_ — знову перебив його Тентен, — ти тепер на музиці зуби з’їв. Андре Ведрін знизав плечима і, замислившись, на хвилинку змовк. Симпатичний хлопець, високий, міцний. Правильні риси блідого обличчя, чорні очі, каштанове волосся, Такі подобаються дівчатам. Двадцять чотири роки, багато честолюбних мрій позаду. Де тільки можна, він залюбки грав роль паризького гульвіси, однак цинізм його був удаваний. Насправді ж він мав ніжну, чутливу душу й золоте серце. Хоч він і вважав себе твердим і розважливим, проте завжди був готовий зіграти Дон Кіхота й устряти в якусь неймовірну історію. Спершу відмовляючись, він згодом став найближчим помічником відповідального за організацію руху Опору департаменту Пюї-де-Дом. — Вона теж каже, як і ти, — сказав він, раптом посміхнувшись, — що я за рік стану професором в консерваторії. — Ставай собі на здоров’я, а зараз випий ще чарочку на прощання і потім спатоньки, бай-бай. А якби ти знав, яке у мене м'яке ліжко! Тентен точним рухом налив склянки. Ще б пак, двадцять років за прилавком! Золотаве, прозоре вино приємно дзюрчало. Тентен закоркував пляшку і любовно поставив її на стіл, вкритий картатою клейонкою. Добре винце не любить, коли його тримають відкритим або ж збовтують. — Ні, я піду до себе… Чемодан я вже приготував. Завтра я сяду на поїзд. На мене чекає Ліон. — Слухай, ти просто здурів, любий. Вже одинадцять. А точніше: одинадцять годин і десять хвилин. Ти глузуєш з мене. Вже десять хвилин як почалася комендантська година, а панові, бачте, забажалося зробити вечірню прогулянку. А твоя обіцянка? Ні, ти спатимеш тут! Коли вже ти гостюєш у мене. — Нічого не вийде, я йду… Мені… — Слухай, ти кажеш — чемодан… У мене є чемодан, я тобі його позичу, і сорочку теж, і мою піжаму. Все, що ти забажаєш. — Мені ще треба взяти документи… — Ти… Телефонний дзвінок перервав його. — Вибач, одну секунду!.. Тентен, незграбно ступаючи (він був давній член клубу важкоатлетів), попрямував до їдальні, а Андре Ведрін узяв з своєї тарілки кістку і почав її висмоктувати. Він почував себе чудово. «Чудове рагу у цієї Марінетти». В маленькій охайній кухні, з приємними біло-голубими меблями, було тепло й затишно. «Тут почуваєш себе в безпеці. Кімната для спокійного й мирного життя». Андре Ведрін посміхнувся, згадавши пістолети й автомати, заховані в підвалі кафе, у порожній бочці. Хотілося спати, і він стомлено заплющив очі. «Щасливий цей Тентен. Своїм вином заробляє собі на все, в чому має потребу, і на їжу, і погрітися є чим, має все, чого не мають інші. Звичайно, воно й не диво, коли є власні виноградники і бістро… Та й на чорному ринку, мабуть, щось перепадає. Що поробиш, задарма нічого не дають. Треба міняти. Хоробрий хлопець. А його дружина? Де це зараз Марінетта? Ага, у своєї матері в Понтжібо. Поїхала ранком і буде там, аж до завтрашнього вечора…» Він задрімав. — Агов, Деде!.. Ти що, обмірковуєш тепер свої невдачі? Це тобі!.. Андре Ведрін зненацька прокинувся і спантеличено витріщився на Тентена: — Що мені? — Дзвонили тобі, розумієш? — А… — Хай тобі чорт, та прокинься!.. Це Перрішон… чи той, Мато… — Мато?.. О, це добре!.. Сон зник одразу. Він поспішив до апарата. — Алло, це Ламбертен! Ти дзвонив мені в готель? І ти подумав, що я тут?.. Але… Гаразд, цілком згоден… Значить, вирішено. Бувай… Він поклав трубку. — Нащо ти йому потрібен? Тентен стояв позаду. Андре навіть здригнувся від несподіванки, бо не чув його кроків. — Завтра я не поїду до Ліона… Я мушу зустрітися з ним о дев'ятій годині біля дверей бюро. Здавалось, він розглядає їдальню, звичайну їдальню дрібного буржуа, виповнену всілякими гарними дрібничками, але погляд його байдуже ковзав по скляних дверцятах високого буфета, по маленькому столику з величезною вазою із сумними штучними квітами, схожими на похоронний вінок, по старовинних стільцях з прямою спинкою, по фотелях, оббитих дешевим оксамитом і з мереживом місцевого виробництва на підлікотниках. Він нічого не помічав, заглибившись у свої думки. — Може, це з приводу сьогоднішніх подій? — запитав Тентен, помітивши заклопотаність товариша. Андре Ведрін поволі обернувся до нього, хвилину мовчки дивився, ніби не чуючи запитання, а потім відповів, хитнувши головою: — Може й справді через це.! вони почали обговорювати події дня. Убивство німецького офіцера, облава. Хто б міг це зробити? В усякому разі, не франтірер чи партизан, це їм точно відомо, наказу ніякого не було. Може, хтось із Об'єднаних сип Опору? Можливо. Або якийсь одинак. — Як би там не було, а цей хлопчина молодець, — безапеляційно вирішив захоплений Тентен. — Безстрашний, чортяка! Уколошкати боша, та ще й офіцерчика, просто вдень і перед тевтонською комендатурою — це, брат, приклад для всіх. Мартен Гранпа, а для друзів просто Тентен, син виноторговця з Далле і ось уже двадцять років власник бістро, полюбляв «молодців». Для нього чоловіки поділялися на дві категорії: молодців і тюхтіїв. Силач, здавна гроза всіх вечірок у перед місті, він і тепер, у п’ятдесят років, при нагоді залюбки встрявав у бійки. Він нікому не поступався своїми принципами, коли не зважати на його Марінетту. Здоровань мав свою ахіллесову п’яту: він до нестями любив свою маленьку, гарну, чепурну і бойову дружину, з якою щасливо прожив не один десяток років. Вдома вона була повновладною господинею. Однак двічі Марінетта мусила таки поступитися. В перші роки їх подружнього життя вона не могла перешкодити Тентену, завзятому болільнику футбола і вірному патріоту клермонського стадіону, ходити на всі матчі з участю його улюбленої команди і стежити за всіма її падіннями й зльотами. І сім чи вісім разів вона не змогла також заборонити йому брати участь в операціях проти бошів. — Хай йому дідько, — пробурмотів Тентен, — стовбичимо в їдальні, замість того, щоб спати. Ось перепаде мені від Марінетти. Вони мовчки перейшли до кухні. — Ну, що, домовилися? Хочеш не хочеш, доведеться лізти під ковдру. Сам того не помічаючи, він тішився, як дитина. Деде ночуватиме в нього. Він не любив, коли той вештався після комендантської години. День скінчився, пташки мусять спати. Ранком буде видніше. Деде для нього важив більше, ніж просто товариш по зброї,більше аніж друг. Він був для нього майже як син. Ех, якби він мав хоч одного! — Ну, йди, хлопче. На добраніч. — Тентен розчулився. — Ти там не заблудиш? Він простяг свою лапу, очі його підозріло блищали. — На добраніч, Тентене… О, добре, що я згадав. — Що? — Скажи Марінетті, коли вона повернеться, що її рагу просто неперевершене. І Тентен, хазяїн бістро «Король вина», що на майдані Сален, і Деде — металіст за фахом, а зараз страховий агент, пішли спати.
IV
Вагнер!.. Вагнер!.. Знову Вагнер! — Ні, Марі-Те, Вагнер — завжди Вагнер, і ще раз Вагнер. — Не розумію? Марі-Те схопилась, пильно поглянула на батька, що іронічно дивився на неї поверх розгорнутої газети, і розсміялася: — Дурненький ти, тату! Гнів її одразу вщух, вона заспокоїлась. Доктор Буч і його донька щиро й глибоко любили одне одного, хоч часом ця любов, крім радощів, завдавала їм і горя. З мовчазної взаємної згоди між ними встановилися особливі стосунки. Вони нехтували прописними правилами щодо відносин між дітьми й батьками, звільнившись від умовності звичаїв, ігноруючи зайву опіку і відчуваючи повне довір я одне до одного. «Як їх, дітей, виховувати, дорогий друже? Думали ви над цим?.. Вона розмовляє з батьком, з доктором, наче з якимсь товаришем по факультету. І вважає це абсолютно нормальним». Так, вона почувала себе з ним настільки вільно, що він часто опинявся в скрутному становищі, проте змінити щось не наважувався. В очах своєї дочки доктор, безперечно, не був бездоганним… Фактично з того часу, як померла пані Буч, минуло ось уже дванадцять років. «Я запевняв свою дорогоцінну дружину, що це дівчисько — мій перший педагогічний експеримент. О!., вибачайте!.. Воїстину ваш доктор дуже завинив… дуже завинив… За це доводиться тяжко розплачуватися». Марі-Те тихенько причинила двері до вітальні, настроїла радіолу і сіла на канапу поряд з батьком, що відклав газету на журнальний столик. — А ти все ще читаєш оцю ганчірку, батьку! Вагнер і «майбутнє нової Європи», наче справжні колабораціоністи. Доктор Буч нічого не відповів на її іронічні зауваження. Здавалось, він весь заглибився в споглядання чорного диску пластинки, що наче поспішила закінчити вагнерівську «Ідилію Зігфріда», улюблений твір батька, що його Марі-Те спеціально винесла із затишку своєї кімнати, щоб, наче вибухівку, кинути у вітальню. Вони обоє захоплювалися музикою, однак між ними впало яблуко розбрату: Ріхард Вагнер і рух Опору. Він кохався у музиці великого німецького композитора, вона ж ненавиділа Вагнера, бо він був німець. Вона співчувала партизанам Опору, макі; він — не вірив в успіх їхньої боротьби. — Що ти робила в своїй кімнаті? Доктор Буч запитав так, навмання, скоріше щоб уникнути небажаної і гострої розмови, аніж дізнатися про післяобідні справи своєї дочки. — Я читала прокламацію. — Ти читала прокламацію? — Ну, вірніше підпільну газету «Овернський патріот». Вона звертається, я цитую дослівно: «до всіх, хто може тримати зброю, хто хоче боротися з ворогом всіма засобами, аж до збройних сутичок». — Хто тобі дав цю газету, Марі-Те? — Не знаю. — Як-то не знаєш? Ти глузуєш з мене. — Аж ніяк. Я знайшла її в кишені пальта, коли йшла з лекцій. — Чудово!.. І, зрозуміло, ти згодна з цим зверненням… — Ясна річ! — Звичайно, ти схвалюєш і сьогоднішній замах? — Який замах? — Сьогодні убито німецького офіцера. — Убито?.. Справедливо покарано, хочеш ти сказати. Я вбачаю в цьому акті гуманність хірурга, який одразу відтинає від тіла нездоровий орган. — Зразу ж після замаху німці організували облаву. Десятки людей заарештовано. — Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Розкажи мені, тату, про замах. Доктор Буч не відповів. Він видобув люльку з кишені старої домашньої куртки, секунду потримав її, наче не знаючи, що з нею робити, потім машинально підніс до рота і затиснув жовтими від тютюну зубами, забувши її запалити. Його погляд задумливо блукав по вітальні, байдуже спиняючись на витончених китайських естампах в позолочених рамках, на вишуканих меблях, на дорогому старовинному килимі. Він нічого не бачив. Чи розумно він робить, даючи таку волю Марі-Те? «Моя маленька Марі-Те! Чи ж не його обов’язок захищати її від впливу інших і певною мірою од неї самої? Головне, від неї самої, що б там не було і чого б це не коштувало і йому і їй. Моя дитино!» Думки затуманили йому погляд. Неясні, безформні, вони, ледь народившись, щезали, як марево. Чорна пластинка незворушливо почала: «Зігфрід, найдорожчий в світі…» Доктор Буч подивився на дочку, яка зацікавлено поглядала на нього, заінтригована раптовим мовчанням і відсутнім виглядом батька. Вона подумала, що батько хоче щось сказати. Але він мовчав. І обоє сиділи і дивилися одне на одного, Марі-Те чекала, щоб першим заговорив батько; доктор Буч відчував, що мусить сказати щось вирішальне і важливе для долі Марі-Те, але неспроможний був опанувати свої думки і висловити їх. Хіба що… «Так, звичайно, це страшенно нерозумно, що я не насмілююсь прибрати її до рук. Щасти тобі, Марі-Те, моя маленька. Щасти тобі, ти моя єдина втіха, найдорожча в світі. Моя радість і горе. Щасти тобі, мені страшно за тебе». В присутності доньки доктор Буч часом відчував себе безпорадним, до смішного незграбним і несміливим. «Я її не розумію. Я ніколи не розумів її як слід, мою маленьку дочку, яку Берта залишила на мене; я ще гірше розумію душу дівчини — таємничу, незбагненну і хистку. А чи розуміє вона мене? Певно, що ні. Ми живемо в одному будинку, в один і той же час, і все ж не разом. Хто з нас двох має перевагу?» І він подумав про свою дружину, ніжну й вразливу, «наче пелюстка квітки», як він колись її називав; чисту, наче джерельна вода, вишукано манірну, немов старовинні, тонко оздоблені витвори мистецтва. Виняткова жінка. Справжня дружина, хазяйка господи. Освічена, розумна й дотепна. Але принципова. Така була принципова, що просто жах. Протестантка, не дивно. «Твоє небо спокушає мене знайти на ньому вічність, — любив він їй говорити, — але, боронь боже, зустріти там твого пастора». Ох, той пастор! Він отруїв їхнє життя. Совість, тінь моєї дружини, — казав він друзям, — пастор Брантон… Око боже. І око це, хоч було вже в могилі, все ще позирало на Каїна. Ідіот, справжній ідіот! А проте його пику завжди можна було бачити в моєму домі, де він священнодійствував, немов у храмі. Подружнє життя втрьох, аякже. Він змушений був терпіти його присутність. — Ти… слабохарактерний, тату. Марі-Те одразу ж пожалкувала, що ці слова вихопились у неї. Особливо зараз. Вийшло якось нетактовно. Вона відчувала, що її образливе зауваження було зовсім недоречне. — Що ж, вибач! — просто відповів доктор. Марі-Те похилила голову, їй було незручно. Запало важке мовчання, порушуване тільки мелодією з фіналу «Зігфріда». І раптом доктор Буч вибухнув гнівом: — Ти зробиш мені послугу, коли негайно заберешся звідси до своєї кімнати, — його голос тремтів, — і чекатимеш там мого слова. Іди! Він різко підвівся, випроставши худе й сухе, наче виноградна лоза, тіло, і войовничо вказав люлькою на двері вітальні. Марі-Те не рухалась. — Ти робитимеш те, що я кажу, присягаюсь богом! — залементував доктор Буч. Вражена таким несподіваним спалахом гніву («це вже не вперше я так нахабно поводжуся з батьком»), вона мовчки скорилася. Коли вона підійшла до дверей, доктор Буч стиха покликав: — Марі-Те… Вона обернулась. — Марі-Те, я… Вона вирішила, що батько хоче вибачитись. Ні, тільки не це! Дівчина кинулась до радіоли. Хапливо зняла пластинку, подряпавши її голкою, і грюкнула за собою дверима. На кафедральному соборі годинник вибив північ, коли Марі-Те вирішила лягти спати. На вулицях і бульварі Шарко вже було зовсім безлюдно. Роздягнувшись перед дзеркальною шафою, вона мимохіть замилувалась своїм тілом, несміливо погладжуючи тонкими руками маленькі дівочі груди, округлі стегна, плоский живіт і стрункі ноги. Вона наївно раділа з своєї юності, з своєї краси. Марі-Те притулилася до дзеркала і простерла руки, ніби обіймаючи своє зображення. Від холодної поверхні дзеркала по тілу побігли мурашки. Хвилину вона вдивлялася у великі зелені очі, що, здалося їй, жили своїм, незалежним і напруженим життям. Очі, котрі засудили на муки батальйон Армії спасіння, як казали її друзі з факультету. Вона ще довго стояла так, ніжно гладячи своє довге каштанове волосся. V
Франсуа Бурдійя цього разу не відчував удару. Бичачі жили обпекли йому литки. Він упав на коліна. Знову свиснув нагай, різонув по плечах. Він простягся на паркеті, вдихаючи запах свіжого воску, потім спробував підвестися. Його штовхнули ногою в спину. Задихаючись, він знову повалився на підлогу, із зв’язаними за спиною руками. …Опівночі двері підвалу розчинилися. — Франсуа Бурдійя! — Це я. — Ідіть! Серце стрепенулося в грудях. Зараз його звільнять! Він одразу ж уявив, як залишає особняк, виходить на безлюдну нічну вулицю. Але одразу ж пригадалися ті самі вулиці і німецькі патрулі, що зненацька зупинили його і повели на допит. «Ні, це неможливо, звичайно, вони не відпустять його вночі, коли вже настала комендантська година. Чого ж вони хочуть від мене?» Його привели в натоплену кімнату, де дві години намагалися переконати, що саме він вчинив замах на німецького офіцера. Там ще раз швидко перевірили документи і після несподіваної заяви, ніби він убив після полудня німецького офіцера, протягом двох годин зосереджено били й питали, питали і знову били. Його допитували троє. Один — полковник Ганс фон Шульц, який особисто керував допитом і звертався до нього з чарівною ввічливістю. Другий виконував обов’язки секретаря. Це був білявий атлет з ніжним, майже дівочим обличчям і на диво ясними очима, які щасливо сяяли, коли Франсуа вив під ударами, мов звір. Катував його третій, чорнявий і присадкуватий тип, волохатий, мов горила. Його всі називали Ротом. Тип, породжений кошмарним сном. «Людина, що сміється», з двома рваними шрамами від кутків рота аж до вух.
Вони примусили Франсуа роздягнутися до пояса. Щоб, боронь боже, не забруднити вашу куртку і сорочку, пояснив полковник. Мерзотник! Рот, який весь час стояв позаду, бив його завжди несподівано. Кожного разу, коли він падав, Ганс фон Шульц ввічливо заспокоював: — Нічого, пане Бурдійя, трохи витримки. Зробіть мені таку приємність і підведіться, прошу вас. Або ж коли він несамовито кричав під жорстокими і майстерними ударами Рота: — Ну-у, пане Бурдійя, згляньтесь; коли б ви знали, як неприємно чути ваші зойки. Де ж, у біса, ваша гідність? Дві години! Нарешті Франсуа Бурдійя не витримав і заволав: — Але ж це не я! Запевняю вас, я нічого про це не знаю. Повірте мені! Я комівояжер. Я нічого не зробив. Я комівояжер, розумієте! Перші удари буквально приголомшили його. Йому спочатку невтямки було, як це могло статися. Врешті він заплутався в страшній, нереальній дійсності й утратив будь-яке уявлення про час і про те, де він і що з ним. Було вже два Франсуа Бурдійя: перший відчував удари, виючи від болю, другий спостерігав за ним з жахом, розпачем і недовір'ям. Даремно він намагався з'єднати обох Франсуа Бурдійя в одного, який міг би тверезо мислити і розуміти. Потім він повівся як підлий боягуз. — Я завжди був проти тероризму. Я за новий порядок… І раптом у нього вихопилось: — Я за національну революцію на чолі з маршалом Петеном… Це була по-дитячому наївна, огидна і, нарешті, марна спроба врятуватись. Під час допиту він здогадався, що його кати таки справді вважають його винним, і втратив самовладання. Він ладен був піти на все. Впасти на коліна, обіймати їм ноги. Кожна клітина його єства протестувала проти смерті. «Я не хочу вмирати… Я хочу жити! Жити!» …А зараз він уже не реагував ніяк. Його охопила байдужість. Він не відчував болю. Тіло зробилось якимсь ватяним. Він сприймав удари нагая з бичачих жил, ніби дотики скальпеля після місцевої анестезії. Тільки відчуття і ніякого болю. Полковник щось йому казав. — Ваша поведінка, пане Бурдійя, нам дуже не подобається, дуже. Ганс фон Шульц виглядав вкрай засмученим. Розставивши ноги і заклавши руки за спину, він з осудом дивився на Франсуа Бурдійя, що нерухомо лежав біля його ніг. — Ваша поведінка примусила нас вдатися до актів насильства, що абсолютно суперечить нашим принципам… Ну, пане Бурдійя, ми слухаємо вас. Мовчання. — Отже, пане Бурдійя?.. Фон Шульц злегка підвищив голос. Знову мовчання. Фон Шульц скрушно похитав головою, ніби його засмутило вперте мовчання Франсуа Бурдійя, ніби він щиро жалкував, що обвинувачений не хоче признатися, тим самим накликаючи на себе такі муки. Він знизав плечима і ляснув пальцями. Через п’ять хвилин Франсуа Бурдійч втратив свідомість.
* * *
— Сволота!.. Мерзотники!.. Ви подивіться, як вони його розмалювали… Худорлявий в’язень розглядав Франсуа Бурдійя, який лежав на тому ж самому місці, куди його кинули двоє німців. Від хвилювання кадик худорлявого так спазматично випинався, що шкіра на шиї біліла, а вирячкуваті очі, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Решта заложників мовчки оточила їх колом. — Боже, хіба можна так! — вигукнув хтось глухо. Йому ніхто не відповів. Маленька єврейка витягла хустинку з кишені пальта і, схилившись над скривавленим і спухлим тілом, обережно й ніжно витерла кров, що цівкою бігла з рота й носа. — Вони його вбили! Маленька єврейка підвела голову. — Ні, він дихає. — Це, мабуть, він убив офіцера, — почувся той самий голос. Худорлявий поволі обернувся, зміряв поглядом того, хто говорив, і, схопивши його зненацька за вилоги канадської куртки, грубо притяг до себе. — Ну, то й що? В цих словах звучали виклик і погроза. Той другий, червонощокий товстун, кучерявий, мов баран, відвів погляд. — Нічого. Франсуа Бурдійя поворушився і застогнав. Це було жахливо. Ніби передсмертне хрипіння. — Не можна його так лишити, напівголого, на холодній підлозі. Кожен скинув із себе якийсь одяг. Постелили, поклали Франсуа Бурдійя. Хтось вкрив його пальтом. Маленька єврейка сіла біля нього, притулившись спиною до стіни. Час від часу вона схилялась над Франсуа і витирала йому піт, що зрошував чоло. Коли він заговорив, всі здригнулися. Здавалось, голос линув звідкись здалеку, безбарвний голос неживої істоти. Не голос — подих. — Вони хотіли, щоб я признався… але ж це не я. Я не вбивав того офіцера. Де поділася його паризька вимова. В кожному слові бриніла мука. — Вони били мене дві години… Чому мене? Вони впевнені, що винуватий я… Чому? Вони радили мені признатися, щоб врятувати інших, вас. «Коли ти визнаєш, що вбив нашого офіцера, товаришів твоїх не розстріляють, коли ж будеш опиратися, всіх вас поставлять до стінки…» Мовчання. — …мене били нібито для того, щоб врятувати вас, щоб примусити мене визнати себе винним… Тиша. — …врятувати вас моєю смертю… Вони казали: «Дуже сумно, що ви змушуєте нас це робити, пане Бурдійя». Вони ще говорили про мій обов’язок француза, говорили, що я мушу бути мужнім… Але ж я його не вбивав. Чому мені не вірять? І раптом, рвучко відкинувши пальто, він підвівся на лікті, пильно вдивляючись в обличчя, і запитав: — Ви мені вірите? Скажіть, вірите ви мені? — Розказуй! Звичайно, тепер ти будеш викручуватись… Червонощокий товстун спритно скочив на ноги. Навіть надто спритно. — Ні, ви уявіть тільки, він не знає, що йому робити! Все одно тобі кінець. Або ти признаєшся, і вони тебе розстріляють, або ж ти мовчатимеш і далі, і вони змішають тебе з землею, та й нас за компанію… Він не скінчив. Почувся глухий, неясний шум і ляпас. Ніхто не помітив, як до товстуна підійшов юнак, що весь час читав написи на стінах підвалу. Червонопикий похитнувся, щось хотів сказати, але потім повернувся на своє місце, з ненавистю блимнувши на Франсуа Бурдійя.
* * *
— Роздягніться! — Але ж… — Роздягайтесь зовсім, ви чуєте, зовсім! Ганс фон Шульц карбував кожний склад, стукаючи в такт розрізним ножем по краю стола: — Зо-всім! Франсуа Бурдійя скинув черевики, шкарпетки і брюки. Кожен рух викликав гострий біль в побитому тілі. Було таке відчуття, ніби його годинами катали в бочці. — Труси?.. — Теж. Він скинув і їх. Просто неймовірно, як може знітитись людина, коли вона стоїть гола серед одягнених. Франсуа Бурдійя застидався, наче він опинився голий на вулиці і всі люди дивляться на нього. Він не знав, куди подіти свої руки. Він помітив годинник на руці, цілий і неушкоджений. Він зняв його і поклав на стілець. Страху більше не було. Коли о четвертій годині ранку за ним прийшли, він уже знав, як діяти. Він вийшов з підвалу, не глянувши ні на кого. Краще одразу розірвати всі зв’язки з життям, із завтрашнім днем. Ізолювати себе, одразу відгородитися від світу живих, щоб не занепасти духом і тілом — ось що йому треба робити. Не думати більше, переключити мозок на інше. — Ну як, чи все ви обміркували, пане Франсуа Бурдійя? Ганс фон Шульц поклав розрізний ніж і взяв з письмового столу склянку з коньяком. «Як це він може стільки дудлити? Ще недавно пляшка була наполовину повна, а тепер майже порожня. І не лусне, отака гидота…» Франсуа Бурдійя спокійно чекав. — Знаєте, пане Бурдійя, коли ми почнемо бити вас знову, вам буде погано, дуже погано. Набагато гірше, ніж першого разу. І знаєте чому? «…Ні, ти не радітимеш більше з мого крику. Ти не почуєш його». Ганс фон Шульц пояснив крижаним тоном. — Певен, що ви не здогадуєтесь чому. Гаразд, тоді я вам розповім. Фон Шульц ковтнув із склянки. — Тому що цей чарівник Рот лупцюватиме вас нагаєм по надзвичайно чутливих частинах тіла і незагоєних ранах. Ви мене розумієте, пане Бурдійя?.. Отож, я слухаю вас. Секунда нерішучості і вагання. — Це я убив його. Ганс фон Шульц підвівся, обійшов стіл і став перед ним. Франсуа Бурдійя чекав удару кулаком в обличчя. Але натомість полковник поклав йому руку на плече. — Оце правильно! Ви зараз усе нам розкажете, пане Бурдійя. Кальтцейс запише. Блондин з ляльковим обличчям, що сидів позаду за маленьким столом, приготувався. Рот обережно поклав нагая на мармурове підвіконня.
* * *
— Ну, що? Франсуа Бурдійя відповів не зразу. Невидючими очима він глянув на худорлявого. Німець, що виконував обов’язки тюремного наглядача, піднімався сходами, і його лункі кроки чути було аж у підвалі. — Вони не допитували мене. Я не знаю чому. Франсуа Бурдійя, якому вже повернули його одяг, із скам’янілим обличчям сів у кутку підвалу і втупився у стінку. Лише через три чверті години, коли за ним прийшли знову, він помітив, що маленька єврейка зникла з підвалу.
* * *
Франсуа Бурдійя знову наказали роздягнутися, і він слухав Ганса фон Шульца, сором’язливо прикривши живіт руками. Цього разу полковник говорив по-французькому гірше, ніж завжди. З усього видно було, що він добряче хильнув. — У своєму зізнанні ви заявили, що користувались крупнокаліберною зброєю невідомої марки. Чи не так? Гаразд! Цю зброю, — так ви нам сказали, — ви кинули потім через огорожу парку, після злочину. Правильно? Дуже добре! Франсуа Бурдійя гарячково міркував, до чого полковник все це веде. Він відчував в його запитаннях приховану загрозу. — Ми її не знайшли, вашої зброї. Можливо, її хтось підняв. Так, це справді був револьвер! І ми встановили, який саме. Чуєте, пане Бурдійя? Ми встановили, який саме. Він мало не кричав. Потім повів далі, вже спокійніше. — …Куля, вийнята з тіла лейтенанта Крюбера, виявилась калібру дев’ять міліметрів, і стріляли з «люгера» нового випуску. Це вам нічого не говорить, пане Бурдійя? Той мовчав. — Ні? Нічого не говорить?.. Дуже шкода. А факт цей проливає світло на деякі події. Він свідчить, що ви, по-перше, брехали, заявляючи, ніби не належите до терористичної організації, а, по-друге, що ви вбили ще одного німецького офіцера і заволоділи його зброєю… мабуть, того, який зник минулої ночі на станції. У нього теж був «люгер»… Ганс фон Шульц ковтнув коньяку. — Отже, тепер нам абсолютно ясно, що ви належите до банди убивців-терористів. Знову коньяк, цього разу просто з пляшки. — Пане Бурдійя, ви небезпечний терорист. Нам треба, щоб ви назвали прізвища людей, з якими були зв’язані, нам треба знати плани ваших дій. Франсуа Бурдійя зрозумів: його битимуть до смерті. Вони замордують його. Єдине, що він міг зробити — це відмовитися від свого «зізнання», але це вже не поможе. «Якби я міг покінчити з собою! Покінчити з усім, одразу!..»
* * *
Коли худорлявий постукав у двері підвалу, щоб покликати наглядача, він думав лише про задоволення своїх природних потреб. Думка про втечу з’явилася раптово. Повертаючись з убиральні, він помітив за кілька кроків, високо на панелі біля дверей шевський ніж, певно, забутий колишніми власниками маєтку, «Я його дістану, коли підстрибну». Ось він порівнявся з тим місцем, де лежить ніж; наглядач іде поряд з автоматом напереваги. Він підстрибнув. Німець, перш ніж остиг зрозуміти щось, упав на підлогу з перерізаним горлом, спливаючи кров'ю. Худорлявий хвилину з жахом дивився на німця, вирячивши очі, потім нахилився і тремтячими руками схопив з підлоги автомат. «Як же діє ця клята штуковина? Де ж тут у дідька затвор? О, в диявола душу!..» Він нервував. Ще трохи, і він би пожалкував про те, що вчинив зовсім несвідомо, несподівано для самого себе. Ага, ось воно! Він переконався, що автомат заряджений, І побіг сходами, Та раптом він згадав про ув’язнених товаришів. «Боже мій, я зовсім забув про них! Вони ж відповідатимуть за все, це точної..» Він уже досяг останньої сходинки, ось і двері підвалу. Якусь мить вагався. «Я маю один шанс із ста вирватися звідси, а з ними мене схоплять. ТікатиІ» Він виправдовував своє рішення тим, що належав до руху Опору. «Я там потрібен. А вони?» Він зупинився, згадавши юнака, що затопив у пику рожевощокого. Німця він знайшов уже нагорі на сходах. Плазуючи, той залишив за собою широкий кривавий слід. Одна нога його ще сіпалась. «Ні, тепер ти далі не підеш!.. Конай, як скажений пес».
* * *
Двері підвалу виходили в комірчину садівника, звідти можна було вийти в сад. На нижньому поверсі будинку панували тиша й спокій. «Все дуже просто», — подумав худорлявий. Заложники пішли за ним без зайвих суперечок. Труп вартового — надто сильний аргумент. Худорлявий обережно визирнув і роздивився на всі боки. Поки що їм щастить: вся алея вимощена плитами, менше шуму. Він пояснив пошепки: — Ця садиба має в мурованому паркані хвіртку для торговців і поставщиків, що виходить на вуличку, паралельну центральній. Тікаємо через хвіртку, Не забувайте: найнебезпечніше — пройти сад. На першому поверсі розлігся регіт, приглушений важкими портьєрами, а потім з другого поверху долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а справжнє виття, тужливе, моторошне. Наче вила поранена тварина. У всіх майнула одна й та ж думка: парижанин! Худорлявий перший дістався маленької хвіртки у кам’яному паркані, повитому плющем. Він повернув ручку, шарпнув її до себе і опинився віч-на-віч з вартовим у цивільному, як звичайно ходили всі гестапівці- Німець просто не встиг підняти зброю. Худорлявий наставив йому в живіт свій автомат і процідив крізь зуби: — Капут! Це було єдине німецьке слово, яке він ще пам’ятав. Але той правильно зрозумів, чого від нього чекають, і розсудливо підніс догори руки. — Хай хто-небудь візьме у нього автомат і передасть мені. Ну, а зараз — тікайте всі звідси щодуху. Відтепер кожен дбає про себе. Кілька хвилин я прикриватиму вас. Але, ради бога, не знімайте шуму! — Я залишуся з вами. Юнак, про якого він подумав кілька хвилин тому, стоячи у ваганні перед дверима підвалу, став перед ним з автоматом вартового. Худорлявий посміхнувся. — Дякую… Ні, краще збережи цю машинку. — Та я не знаю, як нею користуватись. — То байдуже… Зачини двері і поглянь, чи нема в кишенях цього покидька запасних обойм. Їх знайшлося аж дві. Худорлявий поклав обойми в кишеню. — Добре… Тепер час і п’ятами накивати. Нам здорово пощастило. Не треба двічі спокушати долю. Промовивши це, він оглушив німця прикладом автомата. — Твоє щастя, падлюко, що я не можу зараз стріляти, але запевняю тебе: першого вашого офіцера, якого зустріну, я вб’ю як собаку; сподіваюсь, це буде нинішньої ж ночі. Один бош за одного парижанина. Це недорого. VI
Дата добавления: 2015-09-06; просмотров: 127 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Здесь может быть и Ваша реклама, просто позвоните нам по тел. 776-13-74. | | | Саблю, удочки, и панамы от солнца, стрелы. Но больше всего мне понравилась сабля. |