Психологія винесення вироку.

Формування особистого переконання суддів у справі відбуваєть-ся в процесі з’ясування кожним із них усіх фактів і обставин, їх осмис-лення й оцінки, виявлення між ними певних зв’язків і закономірностей. Значну роль у формуванні особистого переконання суддів по розглядуваній справі відіграють промови прокурора і захисника. Певною мірою своїми виступами і прокурор, і захисник справляють психологічний вплив на суд, щоб домогтися бажаного для них ви-року. Прокурор у своїй промові підтримує правильність висунутого під-судному обвинувачення або у встановленому законом порядку від-мовляється від обвинувачення, аналізує підсумок судового слідства з погляду державного обвинувачення. Захисник, виступаючи після прокурора, у своїй промові висловлює суду свою думку щодо значен-ня перевірених і досліджуваних у процесі судового слідства доказів із позиції захисту.

Загальна процедура ухвалення рішення (винесення вироку) така: • головуючий ставить запитання в тій послідовності, в якій вони викладені щодо вимог кримінально-процесуального законодав-ства; • вислухавши думки суддів (ніхто з них не має права утримува-тися від відповіді), головуючий висловлює своє власне переко-нання з питання, що вирішується¹; • якщо особисті думки кожного із суддів за змістом збігаються, то колективна думка формується в процесі їх виявлення; • якщо думки суддів розділяються, то організовується обговорен-ня питання, що вирішується, і тих обставин кримінальної спра-ви, які впливають на його розв’язання. За наявності розбіжнос-тей у думках з’ясовуються ті докази, на підставі яких у суддів формувалися особисті переконання. Після обговорення спірних обставин приймається колективне рішення простою більшістю голосів. Психологічну атмосферу обговорення спірних обставин досить точно описує В. Бохан: “У дискусії, що виникає між суддями в кімнаті для нарад, варто розрізняти такі моменти: доведення власної думки, вимагання доказів від іншого і спростування думок співрозмовника. Поряд із доведенням власної думки суддя повинен уважно оцінювати і розбирати вголос переконання інших членів складу суду. Якщо пере-конання не вмотивовані, то варто звернути увагу суддів на цю обста-вину і запропонувати навести докази, що підтверджують ці переконан-ня. Тільки за наявності доказів можна робити висновки про хибність або істинність висловлюваних переконань. Помилкові думки варто не тільки заперечувати, а й спростовувати їх, тобто наводити на підтвер-дження їхні хибні пояснення, мотивування, докази”². Залежно від характеру прийнятого рішення (осудження підсудно-го, виправдання його або спрямування справи на додаткове розслі-дування) складається відповідно обвинувальний або виправдуваль-ний вирок, або визначення суду. Судді в ході обговорення доходять висновку не тільки про вин-ність підсудного, а й визначають йому міру покарання, базуючись при цьому на встановлених нормах закону. Суттєво, що питання про ¹ Закон зобов’язує головуючого висловлювати свою думку останнім. Ця вимога має психологічне пояснення: не допустити навіювального впливу з боку головуючого.

міру покарання вирішується, в тому числі, і на підставі різнобічного вивчення особистості підсудного. Слід зазначити, що в окремих випадках суд відчуває реальну складність винесення вироку через недосконалість законодавчих норм. Приміром, у Росії зростає кількість ритуальних убивств, проте суди при призначенні міри покарання ставлять засудженим якісь ін-ші мотиви. Причина проста: жоден служитель Феміди не ризикне об-ґрунтувати вирок, виходячи з неіснуючої норми кримінального пра-ва, — сучасний російський закон не передбачає відповідальності за відправлення культових обрядів, що потребують людських жертв.. У наведеному прикладі суд визначив суворе покарання, хоча і від-чував складність мотивування злочинних дій. Але, як показує судова практика, досить часто при призначенні покарання суд виявляє лібе-ралізм. Так, у п’ятьох регіонах Російської Федерації судді відповідно ¹ Див.: Кому подсуден сатана? // Мир криминала. — 2001. — № 6. — 12 мая. 286

до вердикту присяжних засідателів призначили покарання нижче нижньої межі в 10 % випадків засудження за тяжкі й особливо тяжкі злочини, у 26,6 % випадків — за бандитизм і 100 % засуджених одер-жали покарання нижче нижньої межі за хабарництво при обтя-жувальних обставинах¹. Справедливе покарання є найважливішим фактором у підвищенні його запобіжного значення. Справедливість — соціально-моральна ка-тегорія, що припускає суворе дотримання моральних і правових норм. Недотримання цієї вимоги в оцінці вчинків завжди викликає почуття незадоволеності. “Ніщо, — відзначав славетний філософ І. Кант, — не обурює нас більше, ніж несправедливість; все інше зло, яке доводиться нам терпіти, ніщо в порівнянні з нею”². Стосовно розглядуваної про-блеми справедливість означає, що будь-яке порушення кримінального закону повинно одержати належне покарання, яке відповідало б ха-рактеру і ступеню суспільної небезпеки. Додамо, що справедливість при призначенні покарання припускає також урахування принципів законності, рівності громадян, гуманності.

Дата добавления: 2015-09-06