Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Список використаних та рекомендованих джерел

Читайте также:
  1. FAQ (Frequently Asked Questions) - Список часто задаваемых вопросов по какой-то определенной теме с ответами на них.
  2. VI. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ НАУКОВИХ ТА НАВЧАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ
  3. XV. Коригування списку рекомендованих до зарахування
  4. XVІ. Коригування списку рекомендованих до зарахування
  5. Библиографический список
  6. БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК
  7. Библиографический список

Вступ

"Ніякої війни не повинно бути, ні війни між мною і тобою в природному стані, ні війни між нами як державами... Можна сказати, що встановлення загального і постійного миру складає не просто частину, а всю кінцеву мету навчання про право... і тільки в загальному союзі держав це право може стати остаточно дійсним і щирим станом миру"

І. Кант

 

Своєрідною рисою сучасного міжнародного політичного, соціального та економічного розвитку є інтенсивна динаміка інтеграційних процесів у світі. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об’єднань, неминуче відчувають на собі відчутний вплив їх правових систем. Особливо це стосується європейського виміру. На європейському континенті таким інтеграційним міжнародним співтовариством є Європейський Союз (ЄС), з яким Україна має спільний державний кордон.

Україна неодноразово висловлювала свою зацікавленість щодо системи права Європейського Союзу. Адже Європейський Союз є особливим міжнародним утворенням, яке являє собою яскравий взірець успішного політичного, правового співробітництва та економічної інтеграції 28 держав.

Європейський Союз – один з найбільших зовнішньоекономічних партнерів України, з яким, наша держава постійно намагається розвинути та посилити політичне, безпекове та економічне співробітництво, насамперед шляхом розвитку правової основи регулювання відносин у цих сферах, що неможливе без здійснення заходів щодо зближення законодавства України та ЄС.

Водночас, нині набувають найбільшої конкретики ідеї щодо інтеграції України до ЄС, яку визначають однією з стратегічних цілей розвитку держави. Ось чому вивчення права ЄС в юридичних закладах України набуває не тільки теоретичного, а й перспективного практичного значення. Тому, не викликає жодних сумнівів те, що кожен правознавець повинен оперувати знаннями у сфері права Європейського Союзу.

У навчальному посібнику викладено базисні поняття та відображено сутність права Європейського Союзу, що дають можливість вивчити його основи, здійснити аналіз його інституційного механізму, правового статусу особи в ЄС та збагатити знання щодо євроінтеграційних процесів, а також зосередити свою увагу на найбільш актуальних для українських умов проблемах: демократизації і трансформації суспільства, формування правової соціальної держави, взаємовідносинах громадянина та держави.

Внутрішня змістовна організація та структура навчального посібника “Курслекцій Право ЄвропейськогоСоюзу” визначається метою та відповідає завданням його вивчення й структурно об’єднує дев’ять тем.

Логічна послідовність вивчення полягає в тому, що спочатку виробляється загальне уявлення про основи права Європейського Союзу, а саме виникнення та становлення права ЄС, джерела права ЄС. Далі змістовно розкривається інституційний (організаційно-правовий) механізм Європейського Союзу. Розглядаються питання правового статусу людини і громадянина в ЄС та співробітництво держав у цій сфері. Окремо присвячено аналізу нормативного регулювання зовнішніх відносин Європейського Союзу, особлива увага приділяється саме взаємовідносинам між ЄС та Україною.

У структурно-логічній схемі навчання, дисципліна «Право Європейського Союзу» вивчається на етапі підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» після вивчення ними основних дисциплін професійно-орієнтованого циклу, коли майбутні фахівці мають достатнє уявлення щодо умов практичного виконання професійних завдань. Це забезпечує можливість її викладання з урахуванням професійної орієнтації за відповідними спеціальностями.

Загальною методичною вимогою до вивчення права Європейського Союзу є вироблення особистісного ставлення до його проблем на основі критичного вивчення та аналізу навчальної і наукової літератури. Навчальний посібник розрахований як на вивчення та закріплення інформаційно-теоретичної бази, так і на самостійну роботу слухачів. Цілеспрямований на підвищення рівня логічного мислення, зумовлює продуктивність засвоєння теоретичного матеріалу

Запропоновані в навчальному посібнику теми дозволять систематизувати знання за програмою навчальної дисципліни «Право Європейського Союзу», забезпечуючи світоглядну дію на підготовку сучасного юриста-професіонала.

Ознайомлює з найбільш актуальними питаннями правої діяльності Європейського Союзу, які дозволяють читачеві отримати уявлення про ЄС.

Навчальний посібник є вагомою допомогою для викладачів, ад’юнктів, студентів, слухачів вищих навчальних закладів системи МВС України при опрацюванні основних елементів права та інституцій ЄС. Також буде корисним усім, хто прагне ознайомитися з реаліями Європейського Союзу та перспективами європейського руху України.


Тема 1. Право Європейського Союзу: загальнотеоретичні аспекти.

 

ПЛАН

1. Поняття та сутність права Європейського Союзу

2. Система права Європейського Союзу

3. Система норм права Європейського Союзу

4. Принципи права Європейського Союзу

5. Предмет права Європейського Союзу

6. Методи права Європейського Союзу

7. Суб’єкти права Європейського Союзу

8. Право Європейського Союзу як наука і навчальна дисципліна

 

РЕФЕРАТИ:

1. Співвідношення права Європейського Союзу та національного права держав-учасниць Співтовариства.

2. Право Європейського Союзу: сфера дії.

1. Поняття та сутність права Європейського Союзу

Європейський Союз (ЄС) є унікальним міжнародним утворенням, яке становить яскравий приклад успішного політичного та правового співробітництва та економічної інтеграції. 13 грудня 2007 p. у м. Лісабон (Португалія) главами держав-учасниць ЄС було підписано Договір про Реформи, так званий Лісабонський Договір, який значно підвищує демократичність та ефективність функціонування інститутів ЄС. Цей договір наділяє ЄС, до якого входить 28 держав-учасниць, міжнародною правосуб'єктністю. 1 грудня 2009 р. Лісабонський Договір набрав чинності.

Євросоюз є структурою, яка регулює здійснення економічної, політичної та правової інтеграції 28 європейських держав (Австрії, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Голландії, Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Іспанії, Італії, Кіпру, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Німеччини, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції).

Право Європейського Союзу — це система правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції та діяльність ЄС.

За своєю структурою право Євросоюзу поділяється на первинне та вторинне.

До первинного права ЄС належать норми міжнародних договорів, які становлять правову основу функціонування всіх складових елементів, що формують Євросоюз. Первинне право ЄС створює правові засади для ухвалення законодавчих та інших правових актів Євросоюзу.

Вторинне право ЄС являє собою більш складну підсистему норм. До нього відносять норми, які закріплені в актах органів Євросоюзу, а також у міжнародних угодах, що уклали між собою європейські співтовариства та інші суб'єкти міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити первинному, яке є основою правопорядку ЄС.

До найважливіших рис права ЄС належать культуралізм, плюралізм, раціоналізм, динамізм, інтегралізм, професіоналізм, інструменталізм, легалізм, європеїзм. Унікальна за природою організація Європейського Союзу поєднує риси як типової міжнародної організації, так і федерації.

Право ЄС також є поєднанням рис національних правових систем держав-учасниць з рисами міжнародного права. Найбільший вплив на формування права ЄС, з-поміж національних систем, мають риси французького права (насамперед адміністративного, значною мірою також судового права) і німецького права (цивільного, господарського та торгового).

Право ЄС поєднує культуру континентального права та загального права (common law). Домінують риси права континентального, водночас наявність рис загального права (common law) виявляється в рецепції англійських засад проведення судового процесу (adversary system), заслуховування іншої сторони (audi alteram parten), сприйняття способу ведення судового діалогу і надання переваги позасудовим способам розв'язання спорів.

Прямування до уніфікації, інтеграції права в рамках ЄС є не вибудовуванням зовсім нової системи права, а зверненням до культурних традицій, сформованих раніше. Значна динаміка розвитку права ЄС спричиняє, з одного боку, те, що воно звертається до зразків з минулого, а з іншого, беручи до уваги сучасні потреби, — є правовим порядком, який піддається постійним змінам. У цьому розумінні право ЄС утворює певну цілісність, відокремлену однаково як від національних правових систем (континентальної та англійської культури), так і міжнародного права.

Право ЄС утворює таким чином наднаціональну правову систему і правову культуру загальноєвропейського зразка. Воно утворює організовану і структуровану систему правових норм, з її джерелами, власними інституціями, процедурами творення, інтерпретації і застосування, створюючи свого роду конгломерат норм держав-учасниць і міжнародних норм, та є "особливим правопорядком".

2. Система права Європейського Союзу

Система права Європейського Союзу – це новий правовий порядок, утворений засновницькими договорами, характеризується своєю автономністю та внутрішнім узгодженням власної системи правових джерел, а також специфічною природою взаємовідносин, що існують між правовими нормами Європейського Союзу та національними правовими системами держав-учасниць.

Необхідно вказати, що право ЄС є самостійною системою, яка функціонує поряд з національними системами права, а також системою універсального міжнародного права.

Суд ЄС зробив з цього приводу два принципові висновки:

1) це особлива система права, інтегрована в систему права держав-учасниць (і має обов’язковий характер для їх судових органів);

2) право ЄС – масив норм, що застосовується як до вихідців з цих країн так і до самих держав.

Згідно з рішенням суду ЄС Право Співтовариств утворює самостійну особливу систему, норми якої у рівній мірі є обов’язковими, як для держав-учасниць, так і для фізичних та юридичних осіб.

Право ЄС характеризується низкою ознак:

· це правові норми, породжені інтеграційними процесами, які знайшли свій вираз у джерелах права Європейської Співтовариства та Європейського Союзу;

· це правові норми, які об’єднують те, через що вони повинні забезпечити досягнення його цілей і вирішення завдань.

Система права ЄС включає галузі, інститути, принципи і норми.

До галузей права ЄС належать:

- сукупність правових норм, які визначають правове становище Євросоюзу;

- правове регулювання внутрішнього ринку;

- торгівельне та комерційне право;

- право конкуренції;

- право охорони навколишнього середовища;

- право щодо державних замовлень;

- трудове право;

- право зовнішніх відносин тощо.

Щодо інститутів права Євросоюзу, то можна говорити про два їх види. По-перше, це інститути, що є загальними для всієї системи права ЄС. До них належать інститути визнання, правонаступництва, відповідальності.

По-друге, у кожній галузі права Євросоюзу формуються свої інститути.

Наприклад, в межах правового регулювання внутрішнього ринку ЄС існують такі інститути, як:

- свобода пересування товарів;

- вільний рух людей;

- свобода економічної діяльності і надання послуг;

- вільний рух капіталів.

Право конкуренції охоплює:

- інститут забезпечення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької діяльності на ринку ЄС;

- інститут державної допомоги.

У галузі торгівельного та комерційного права сформовані такі інститути, як:

- право компаній; - право на промислову та інтелектуальну власність; - банківське право; - страхове право тощо.

Законодавство ЄС щодо захисту довкілля містить такі інститути:

- охорони живої природи;

- боротьби із забрудненням повітря та шумом;

- обмеження хімічного забруднення та утилізацію відходів;

- боротьби за чистоту води тощо.

У рамках права ЄС щодо державних замовлень є групи норм, які утворюють окремі інститути як:

- регулювання діяльності державних та комунальних установ у сферах виконання робіт;

- поставок та надання послуг.

Право зовнішніх відносин ЄС охоплює такі інститути:

- договірне право ЄС;

- дипломатичне право ЄС;

- норми, що регулюють здійснення СЗППБ (соціальної зовнішньої політики і політики безпеки), СПБО (соціальної політики безпеки і оборони), СТП (спільної торговельної політики).

Названі галузі та інститути права Євросоюзу, як правило, не охоплюють повністю правовідносини у тій чи іншій сфері правового регулювання, а лише доповнюють відповідні галузі національного права держав-учасниць. Винятками з цього правила є норми, що визначають правовий стан (статус) ЄС та право зовнішніх відносин ЄС.

Тому будь-яка стратегія на зближення законодавства третіх країн, включаючи Україну, до права ЄС повинна враховувати цю особливість системи права європейського інтеграційного об'єднання.

3. Система норм права Європейського Союзу

Більш повне уявлення про систему права ЄС та закономірності її формування може дати класифікація його норм. Це пов'язано з тим, що регулювання процесів європейської економічної інтеграції в межах Євросоюзу здійснюється за допомогою системи норм, кожна з яких являє собою первинний складовий елемент цієї системи. Пізнання системи норм права Євросоюзу дає більш глибоке розуміння юридичної природи цього права та закономірностей функціонування всього організаційно-правового механізму європейської інтеграції даного типу.

При класифікації норм права Євросоюзу слід брати до уваги те, що її критеріями можуть бути:

- соціально-правові характеристики норм та їхня роль у здійсненні інтеграції;

- особливості предметної сфери дії норм або об'єкта їх регулювання;

- формально-юридичні ознаки норм;

- ступінь юридичної сили норм;

- зміст нормативних приписів та властивості їх регулятивних функцій;

- організаційно-цільова спрямованість норм та особливості їх регулюючого впливу;

- методи та способи здійснення приписів норм.

На підставі зазначених критеріїв класифікація має на меті: виявлення найбільш важливих суттєвих та формальних характеристик усіх різновидів норм, що наводяться; поділ норм на групи, шляхом встановлення порядку співвідношення та зв'язків між ними для того, щоб легше було пізнати закономірності побудови всієї системи даних норм; визначення ролі кожної з груп норм у функціонуванні механізму правового регулювання інтеграційних процесів у межах Євросоюзу з метою пізнання закономірностей регулятивного впливу цих норм як системи; встановлення тенденцій розвитку їх системи.

І. Види норм відповідно до їхніх соціально-правових характеристик та їх ролі у здійсненні інтеграції.

Відповідно до даного критерію норми, що регулюють відносини держав-учасниць Євросоюзу та самого інтеграційного об'єднання, є основними і служать найбільш важливим інструментом здійснення інтеграції.

Норми ж, якими регулюються відносини держав-учасниць та Євросоюзу з іншими суб'єктами міжнародного права, є допоміжними і лише частково впливають на здійснення інтеграції в рамках Євросоюзу. Важливо також, що ці норми можуть регулювати відносини як між однотипними за своєю соціальною суттю суб'єктами, так і різнотипними.

Таким чином, виходячи із соціально-правової характеристики й ролі цієї груп норм у здійсненні європейської інтеграції в рамках Євросоюзу, норми першої з них можна визначити як функціонально необхідні, а другої — як додаткові.

Функціонально необхідні норми створені однотипними за своєю соціальною суттю суб'єктами. Вони покликані регулювати відносини між переважно високорозвиненими європейськими державами.

Як приклад, можна вказати на норми установчих документів, які надають державам-учасницям Євросоюзу залежно від їхньої формату та рівня економічного розвитку різну кількість голосів при ухваленні в Раді Євросоюзу деяких постанов, що безпосередньо покладають на держави, яким вони адресовані, певні зобов'язання, без їхнього додаткового волевиявлення (ст. 238 Договору про функціонування ЄЄ).

Функціонально необхідні норми становлять основу всієї системи норм, які регулюють інтеграційні відносини в рамках Євросоюзу.

Додатковими є норми, які регулюють відносини держав-учасниць та самого Євросоюзу з іншими суб'єктами міжнародного права.

Вони покликані створити оптимальні зовнішні умови для функціонування механізму правового регулювання даного типу економічної інтеграції.

Прикладами допоміжних норм є норми угод про асоціацію (наприклад, норми Договору про ЄЕС або договорів про асоціацію і стабілізацію з Балканськими країнами, норми угод з країнами, що розвиваються, норми торговельних угод з третіми країнами).

II. Види норм відповідно до особливостей предметної сфери їх дії чи об'єкта регулювання.

Предметною сферою дії правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції в рамках Євросоюзу, є вся система відносин, що існують між державами-учасницями, інтеграційним об'єднанням, фізичними та юридичними особами, задіяними у здійсненні інтеграційних заходів.

На підставі цих особливостей можна виділити такі основні групи норм:

- норми, які регулюють відносини між суб'єктами інтеграції в атомній промисловості;

- норми, які регулюють взаємовідносини учасників у галузі сільського господарства;

- норми, що регулюють здійснення митної політики;

- норми, спрямовані на забезпечення вільного пересування осіб, послуг та капіталів;

- норми, що регулюють здійснення спільної торгівельної політики;

- норми, які регулюють відносини суб'єктів інтеграції в галузі конкуренції;

- норми, які регулюють відносини у сфері соціальної політики;

- норми, що регламентують здійснення спільної валютної політики, тощо.

III. Види норм за формально-юридичними ознаками.

Така класифікація віддзеркалює індивідуальні особливості різних елементів юридичної форми даних норм. Вона дозволяє пізнати особливості та можливості регулювання, які закладені у формальних характеристиках цих норм.

До числа найважливіших формально-юридичних ознак правових норм, що регулюють процеси інтеграції в системі Євросоюзу, належать такі елементи:

- типи суб'єктів норм;

- типи форм (джерел) норм;

- кількісний склад суб'єктів норм;

- термін дії норм;

- об'ємно-функціональний характер зобов'язань, що фіксуються в нормах;

- спосіб вираження нормативних приписів.

Розглянемо найважливіші особливості цих груп норм.

За типом суб'єктів, що створюють норми права Євросоюзу, всі норми можна поділити на три групи:

1. Норми напрацьовані тільки державами.

Прикладами таких норм є:

- норми договорів про ЄС та функціонування Євросоюзу;

- норми, що вносять зміни до цих актів;

- норми угод, укладених з огляду на приписи установчих договорів, а також угод, укладених представниками держав-учасниць у рамках Ради Євросоюзу.

2. Норми, напрацьовані тільки інтеграційним об'єднанням.

Серед них необхідно розрізняти:

— норми юридичних актів ЄС, які регулюють діяльність його органів. Вони закріплюються в правилах процедури органів Євросоюзу, постановах щодо скасування тих або інших органів та створення нових тощо.

— норми юридичних актів інтеграційного об'єднання, що адресуються державам-учасницям Євросоюзу, фізичним і юридичним особам. До них можна віднести норми більшості постанов інститутів Євросоюзу та ЄС.

— норми угод, які укладаються між інститутами Євросоюзу (наприклад, норми міжінституційних угод про вдосконалення бюджетного процесу, фінансових прогнозів).

3. Норми змішаного характеру, напрацьовані державами-учасницями та ЄС. Прикладом можуть слугувати норми угод, які стосуються питань місцеперебування на території цих держав органів (інститутів) ЄС.

Відповідно до положень установчих договорів більшість інтеграційних заходів у рамках ЄС має здійснюватися за допомогою норм, що напрацьовуються органами об'єднання.

Відповідним чином зменшується значення норм, що напрацьовуються тільки державами і які становлять порівняно невелику частину всієї сукупності норм права Євросоюзу. Це посилює контроль за діяльністю суб'єктів права Євросоюзу з боку його інститутів.

За типом форм (джерел) норми, які регулюють інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу, можна поділити на чотири групи:

- договірні;

- резолюційні;

- звичаєві;

- юдикаційні.

Відповідно до засобів вираження нормативних приписів правових норм, які регулюють інтеграційні процеси в рамах Євросоюзу, серед слід вирізняти:

- однозначні;

- альтернативні;

- відсилочні;

- банкетні норми.

IV. Види норм відповідно до ступеня юридичної сили.

Як творці норм суб'єкти міжнародного права можуть надавати їм різний ступінь юридичної сили. Залежно від останнього правові норми, що регулюють інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу поділяють на імперативні та диспозитивні.

Імперативним нормам надається найбільш важливе значення, і від них суб'єкти не в змозі відступати ані у своїх взаємовідносинах, ані у нормах, що ними приймаються.

Імперативні норми є критерієм оцінки юридичної чинності всіх інших норм і можуть бути скасовані лише наступною нормою, що має такий самий характер. Прикладами таких норм є безумовно-обов'язкові норми загального порядку, що встановлюють умови функціонування внутрішнього ринку в рамках Євросоюзу. Імперативні норми — це, як правило, договірні, загальні, безстрокові, однозначні норми.

Диспозитивні норми здебільшого є договірними, двосторонніми або спільними, строковими нормами, які повинні відповідати імперативним нормам і які припускають можливість інших варіантів поведінки, ніж це передбачено їх приписами.

V. Види норм права Євросоюзу відповідно до змісту їх приписів та властивостей їх регулятивних функцій.

З огляду на зміст норм, який позначається на характері закріплених у них прав та обов'язків, норми слід поділити на дві загальні категорії:

- матеріальні правові;

- процесуальні правові.

Матеріальні правові норми є основою договірного та інституційного механізмів європейської інтеграції, що здійснюється у рамках Євросоюзу.

Для нормального функціонування цих механізмів самих лише матеріальних норм недостатньо. Необхідні також процесуальні норми, які є юридико-технічним засобом приведення їх у дію.

VI. Види норм щодо організаційно-цільової спрямованості та особливостей їх регулюючого впливу.

Виходячи з організаційно-цільової спрямованості норм та особливостей їх регулюючого впливу, можна здійснити внутрішньотиповий поділ матеріальних та процесуальних норм на види та визначити характерні особливості кожного з цих видів норм права Євросоюзу.

Залежно від організаційно-цільової направленості їх приписів та особливостей їх регулюючого впливу серед визначальних норм слід виділити:

а) норми-принципи;

б) норми-програми;

в) норми-плани;

г) оперативні норми.

Норми-принципи встановлюють загальний правовий режим типу європейської інтеграції та її організаційно-правові основи.

VII. Види норм за методами та способами здійснення їх приписів.

Залежно від методів та способів здійснення (імплементації) приписів норм, що регулюють інтеграційні процеси в рамках Євросоюзу поділяють на:

- норми прямої дії;

- норми, які потребують національно-правової імплементації;

- норми, які вимагають міжнародно-правової імплементації;

- норми, які забезпечують імплементацію приписів права Євросоюзу.

4. Принципи права Європейського Союзу

Принципи права ЄС встановлюють загальний правовий режим типу європейської інтеграції та її організаційно-правові основи.

Вони являють собою, як правило, договірні, багатосторонні, безстрокові, загальнорегулятивні, імперативні норми, що мають вищу юридичну силу.

Таким чином, принципи права Європейського Союзу – це приписи установчого характеру, які визначають суть, зміст і порядок застосування норм правової системи ЄС.

Тому у праві Європейського Союзу існує своя власна, властива йому сукупність принципів. Деякі з них схожі з принципами інших правових систем (внутрішньодержавного і міжнародного права), а деякі мають особливу юридичну природу.

Усі принципів права Європейського Союзу можна поділити на декілька груп, які різняться за своїм призначенням і сферою дії:

- принципи верховенства і прямої дії права Європейського Союзу, що визначають його співвідношення з правовими системами держав-учасниць;

- загальні принципи права – початкові засади правового регулювання, які діють в усіх сферах відання Союзу і властиві також іншим демократичним правовим системам;

- спеціальні принципи права Європейського Союзу, що мають силу у рамках окремих галузей або сфер його правового регулювання;

- принципи діяльності Європейського Союзу, які визначають порядок реалізації Євросоюзом наявної у нього компетенції.

5. Предмет права Європейського Союзу

Предмет права ЄС – це ті суспільні відносини, які воно регламентує.

У західній доктрині зміст права Європейського Союзу за предметом регулювання прийнято поділяти на дві частини: інституційне і матеріальне право.

Предметом інституційного права є сам Європейський Союз як інтеграційна організація, статус його керівних органів (інститутів). Наприклад, правила які регламентують порядок формування Європейського парламенту або юрисдикцію судів Євросоюзу.

В інституційному праві йдеться головним чином про проблеми політичної, адміністративної та юридичної організації Європейського Співтовариства. Це, по-перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень численних органів і інституцій ЄС. Зокрема, до таких органів належать такі політичні органи — Європарламент, Європейська Рада та Європейська Комісія, а також консультативні установи політичного або адміністративного характеру, судові та контрольні інстанції (Суд першої інстанції, Судова та Рахункова палати).

По-друге, інституційне право включає норми щодо джерел права в ієрархії юридичних актів у рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та рішень. Крім цього, сюди належать норми, що регулюють відносини і поєднання юридичного режиму ЄС із внутрішніми юридичними режимами країн — членів ЄС.

Матеріальне право – це право, що створюється Європейським Союзом та має за предмет регулювання ті суспільні відносини, які складаються на його території між громадянами, юридичними особами, державами-учасницями й іншими суб'єктами. Наприклад, митне або кримінальне законодавство Євросоюзу виступають джерелами його матеріального права.

Матеріальне право Європейського Союзу неоднорідне за своїм характером і включає норми різних галузей (конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, аграрне), у тому числі й ті норми, які традиційно відносяться до процесуального права (цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні тощо).

Матеріальне право включає норми, які регулюють поведінку і діяльність індивідів та соціумів у різних галузях права, що належать до сфери дії європейських договорів. Таким чином, йдеться про звід норм, що становить економічне право ЄС, мета якого — сформувати на всій території країн — членів ЄС єдиний внутрішній ринок з вільним рухом людей, товарів, послуг та капіталів. У цілому матеріальне європейське право встановлює:

— норми, що визначають режим економічних свобод, які діють стосовно різних учасників життя ЄС: конкретну організацію вільного руху фізичних осіб, майна; заборони дискримінації між країнами — членами ЄС; заборони дій, що суперечать принципам здорової конкуренції тощо;

— принципи і норми здійснення загальних економічних за­ходів і дій у країнах-учасницях ЄС.

Матеріальне європейське право пов'язане з вивченням чинних в ЄС норм, які стосуються різних юридичних дисциплін і належать до компетенції ЄС та інтегровані у внутрішнє право країн ЄС. Так поступово сформувалися спеціалізовані розділи європейського права: європейське торговельне, сімейне, соціальне, а також сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.

Отже, матеріальне європейське право — це предметне, чинне, щоденно застосоване право майбутньої єдиної Європи.

Матеріальне право прийнято також називати європейським правом, а інституційне право — правом Європейського Союзу.

6. Методи права Європейського Союзу

 

 

У праві Європейського Союзу використовуються ті ж методи регулювання суспільних відносин, які характерні для сучасних держав:

- метод уповноваження;

- позитивного зобов'язання;

- заборони;

- імперативний;

- диспозитивний;

- колізійний метод.

У той же час, оскільки формування права Європейського Союзу здійснюється шляхом інтеграції правових систем різних держав, разом з вказаними вище для нього характерні специфічні методи впливу:

- уніфікації;

- гармонізації.

Метод уніфікації передбачає встановлення Євросоюзом єдиних правил поведінки, які безпосередньо регулюють суспільні відносини на всій його території.

Інструментом уніфікації служать регламенти (англ. regulation; франц. reglement) – нормативні правові акти, схожі за своїми ознаками з федеральними законами.

Метод гармонізації означає видання Євросоюзом основ законодавства, у відповідність з якими держави-учасниці приводять свої внутрішні закони і підзаконні акти.

За допомогою гармонізації ЄС "зближує" правові системи держав-учасниць, але не вводить повну одноманітність. Інструментом гармонізації служить директива (англ., франц. directive), а у сфері кримінального і кримінально-процесуального права – рамкове рішення (англ. framework decision; франц. dеcision - cadre).

Регламенти, директиви і рамкові рішення не підлягають ратифікації з боку держав-учасниць! Регламенти набувають чинності на 20-й день після їх публікації в Офіційному журналі Європейського Союзу (якщо інше не передбачене самим регламентом).

Директиви і рамкові рішення передбачають так званий термін трансформації – період часу, який дається державам-учасниць на те, щоб привести своє законодавство у відповідність з вказаними актами (в середньому півтори роки).

 

7. Суб’єкти права Європейського Союзу

 

Суб’єктами права Європейського Союзу є носії прав і обов’язків, встановлених нормами даної правової системи.

Відмінна риса права Європейського Союзу – здатність його норм мати пряму дію, тобто встановлювати суб’єктивні права і обов’язки безпосередньо для фізичних і юридичних осіб. Принцип прямої дії права Європейського Союзу став передумовою для введення в 1992 році громадянства ЄС.

В якості основних суб’єктів права Європейського Союзу виступають:

- громадяни Європейського Союзу, в якості яких автоматично визнаються громадяни всіх його держав-членів;

- юридичні особи, які мають офіційне місцезнаходження на території Європейського Союзу, в тому числі «європейські» юридичні особи (організації, які засновуються відповідно до законодавства Європейського Союзу);

- держави-учасниці Європейського Союзу і їх компетентні органи (уряди, парламенти, національні суди, прокуратура і т.д.);

- Європейський Союз в цілому і його структурні підрозділи.

В якості суб’єктів права Європейського Союзу також можуть виступати і треті держави (держави, які не входять до складу Європейського Союзу), іноземні громадяни, апатриди і іноземні юридичні особи, які проживають, знаходяться або здійснюють свою діяльність в межах Європейського Союзу.

Дотримання норм права Європейського Союзу обов’язково для всіх, хто знаходиться на його території (тобто на території будь-якої з держав-учасниць). В окремих випадках подібний обов’язок розповсюджується і на іноземців, які знаходяться за межами Європейського Союзу (наприклад, дотримання умов, які необхідні для отримання шенгенської візи).

 

8. Право ЄС як наука і навчальна дисципліна

 

Наука – сфера людської діяльності, функцією якої є напрацювання та теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Право Євросоюзу як юридична наука є системою знань про правове регулювання суспільних відносин щодо створення та функціонування Євросоюзу. Ця галузь юридичної науки с молодою і такою, що динамічно розвивається.

Наука про право ЄС почала розвиватися з виникненням інтеграційних процесів у країнах Європи. Початок же її розвитку в Україні зумовлюється значною потребою в наукових знаннях про право ЄС. Адже в нашій державі вживаються відповідні заходи щодо вступу до цієї міжнародної структури.

Слід зазначити, що наука про інтеграційні процеси в Європі, особливості їх правового регулювання пройшла в Україні складний шлях розвитку. До початку 90-х років XX ст. зверталась увага на суперечності, які потенційно могли виникнути всередині Європейських Співтовариств та привести до їх розвалу.

Наукове дослідження права Євросоюзу перебуває в Україні па початковому етані, бо наша держава реально не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин і не було потреби у дослідженні відповідних міжнародно-правових проблем.

Нині проблеми права Євросоюзу досліджуються окремими вченими в рамках науки міжнародного та міжнародного економічного права Слід звернути увагу на те, що питання європейської інтеграції досліджуються не лише юристами, а й представниками інших наук (економістами, істориками, політологами, соціологами тощо).

Нині навчальна дисципліна "Право ЄС" лише почала вводитись до навчальних планів окремих юридичних вузів та юридичних факультетів вищих навчальних закладів України.

Зміст викладання прана ЄС мас свої особливості в кожній країні. Вивчаючи право ЄС в Україні, необхідно виходити з того, що (незважаючи на те, що наша держава поки що не є учасником ЄС) в навчальних курсах повинна звертатись увага на вивчення питань правового статусу ЄС, системи, структури і повноважень його органів. Зокрема, це стосується вивчення принципів об’єднання та діяльності ЄС, правового статусу та повноважень Євро-парламенту, Ради, Комісії, Суду та інших інститутів ЄС.

Особливій частині даної навчальної дисципліни буде розкриватися регулювання в рамках права ЄС питань громадянства та захисту прав людини; вільного переміщення осіб, робіт (послуг), візового режиму, працевлаштування; торговельної політики, вільного переміщення товарів, митного союзу; фінансової політики, вільного переміщення капіталу; економічної та монетарної політики; права конкурентної боротьби; податкового регулювання; розвитку зв'язку і телекомунікації, транспорту; промислового розвитку.

 


Тема 2. Історія становлення та джерела права Європейського Союзу.

 

 

ПЛАН

1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції

2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку європейської інтеграції

3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу

 

РЕФЕРАТИ:

1. Лісабонський договір: історія, структура, зміст.

2. Створення Європейського Союзу.

 

1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції

 

Інтеграція в перекладі з латинської означає взаємопереплетіння, об’єднання окремих частин в єдине ціле. Європейська інтеграція – це магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Від часу свого заснування Європейський Союз поступово перетворився на один з найпотужніших фінансово-економічних і політичних центрів світу, ключовий компонент новостворюваної архітектури європейської безпеки, ядро системи європейських цінностей і стандартів.

Європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС.

Що стосується юридичного аспекту інтеграційних процесів, то вони полягають в імплементації норм права Європейських Співтовариств у національні системи права всіх держав-учасниць. У результаті вони стають ін­тегральною складовою цих систем.

Інтеграція в національне право надає юридичної сили актам Європейських Співтовариств на території держав-членів та робить обов'язковим їх застосування національними судами.

Відповідно до правової позиції Суду ЄС положення права Європейських Співтовариств проникають у внутрішній національний правопорядок без допомоги заходів національного характеру.

Таким чином, право цих Співтовариств діє і підлягає застосуванню на території держав-учасниць на тих же умовах, що і національне право. Держава має створити умови для ефективного застосування права Європейських Співтовариств.

Невід'ємною частиною Маастрихтського договору є Декларація про застосування правових актів ЄС. У відповідності з нею основною умовою європейської інтеграції є інкорпорація директив Європейських Співтовариств у національне законодавство. Істотною умовою ефективного функціонування ЄС с забезпечення застосування законодавства цих Співтовариств з тією ж ефективністю, з якою застосовується їх національне законодавство.

Необхідно зазначити, що принципи прямої дії та інкорпорації тісно пов'язані між собою. Імплементація правових норм ЄС визначає можливість їх прямого застосування національними судами та їх обов'язковість для органів державної влади.

Правове регулювання членства в ЄС.

Для реалізації своїх зобов'язань у рамках ЄС держави-члени повинні забезпечити відповідні внутрішньодержавні правові механізми. Оскільки коло цих зобов'язань надзвичайно широке, то процес адаптації національного законодавства потребував запровадження спеціальних норм у юридичні акти найвищої юридичної сили – конституції держав-членів. Виняток становить Великобританія, що не має кодифікованої конституції.

Отже, специфічною рисою конституцій держав-учасниць ЄС є наявність у них положень, що юридично дозволяють участь держави у Співтовариствах і Союзі. Проте аналіз цих норм не дозволяє говорити про існування якої-небудь єдиної загальноєвропейської конституційної практики з цього питання. У Конституційному акті Данії 1953 р., конституціях Іспанії (1978 p.), Італії (1947 р.), Люксембургу (1868 p.), Нідерландів (1983 p.) узагалі немає жодної згадки про Європейський Союз або Європейські співтовариства. Норми, що регулюють членство у цих організаціях, сформульовано з розрахунком на загальне застосування для участі у будь-яких інтеграційних об'єднаннях. По суті, така сама модель має місце у конституціях Бельгії (1970 p.) і Греції (1975 р.) та шведському Акті про уряд 1809 р., що містять лише одну-дві норми, присвячені спеціально для випадку ЄС. Натомість у конституціях Австрії (1920 p.), Ірландії (1937 p.), Німеччини (1949 p.), Франції (1958 p.), Португалії (1982 p.) і Фінляндії (1999 р.) закріплені більш-менш широкі комплекси норм, що регулюють різноманітні аспекти членства держави саме у ЄС. конституціях деяких держав-учасниць можна знайти норми, що стосуються питання про дію у внутрішньому правопорядку правових актів ЄС - вони встановлюють принципи верховенства та прямої дії права ЄС.

У правових системах усіх держав-учасниць право ЄС - як судова практика, так і доктрина - виокремлює його в окрему категорію джерел національного права, в тому числі конституційного.

За зразок нормативно-правового регулювання цього питання може слугувати Конституція Нідерландів. У її ст. 93 викладено принцип прямої дії: «Положення договорів і резолюцій міжнародних установ, що можуть бути обов'язковими для всіх осіб у силу свого змісту, стають обов'язковими після їх публікації». У ст. 94 сформульовано принцип верховенства: «Чинні у Королівстві законодавчі акти не застосовуються, якщо таке застосовування суперечить положенням договорів, що є обов'язковими для усіх осіб, або положенням резолюцій міжнародних установ».

Європейська інтеграція є наглядним прикладом вертикальної інтеграції, якій притаманні наступні етапи становлення:

1-й етап - зона вільної торгівлі;

2-й - митний союз;

3-й - єдиний внутрішній (спільний) ринок;

4-й-економічний і валютний союз.

Зміст 1-го етапу полягав в наступному: скасування мита. Квот та інших обмежень у торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії у митній і торгівельній політиці стосовно третіх країн.

Його початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р. створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС), який у 1961 р. замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЄСР). Наступним кроком стало створення 25 березня 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства (“Спільний ринок”) і Європейського співтовариства по атомній енергетиці (ЄСАЕ), або “Євроатом”, що також було закріплено Римським договором 1957 р.

Зміст 2-го етапу: запровадження спільних зовнішніх митних тарифів і перехід до єдиної торгівельної політики стосовно третіх держав. Брюсельський договір 1965 р.

3-й етап: митний союз плюс здійснення заходів, які забезпечують вільний рух послуг, капіталів і робочої сили (включаючи свободу їх професійної діяльності). Закріплення в Єдиному Європейському акті 1986 р., Маастрихтські угоди про створення Європейського Співтовариства, 1992 р.

4-й етап: Єдиний внутрішній ринок плюс гармонізація і координація економічної політики держав-учасниць на основі спільного прийняття рішень і контролю над їх виконанням, заміна національних валют єдиною. Єдина валютна і грошова політика, Ніццький договір 2001р. Лісабонський договір 2007 р.

Риси ЄС як міждержавного інтеграційного об’єднання.

Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням наднаціонального характеру Конкретними рисами ЄС як міждержавного інтеграційного об’єднання є дії, спрямовані на:

- побудову спільного ринку;

- створення економічного і валютного союзу на основі єдиної грошової одиниці — євро;

- створення Шенгенського простору і введення єдиної візи для іноземців на підставі Шенгенських угод;

- розробка і проведення інститутами Європейського Союзу загальної політики в різних галузях;

- формування права Європейського Союзу – самостійної правової системи, яка регулює багато важливих сфер суспільних відносин за участю держав-учасниць, юридичних осіб і пересічних громадян;

- введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв'язку громадян держав-учасниць безпосередньо з Європейським Союзом;

- перетворення Європейського Союзу на самостійного учасника міжнародних відносин.

У контексті теоретичного розуміння європейської інтеграції доречно звернути увагу на основні європейські цінності. Європейський Союз ґрунтується на цінностях:

- свободи;

- демократії;

- поваги прав людини;

- верховенства закону.

2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку європейської інтеграції

 

 

9 травня 1950 р. вважається початком сучасної європейської інтеграції.

Саме тоді міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою "план Шумана"). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись "вищим органом" (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 р. "план Шумана" було реалізовано шляхом підписання Паризького договору про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До складу ЄОВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція ("європейська шістка", яка в подальшому стала основою європейської інтеграції). Договір про ЄОВС набув чинності 23 липня 1952 р.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЄС: ДАТИ І ПОДІЇ

19 вересня 1946 р. – Уінстон Черчіль виступив у Цюріхському університеті з промовою, у якій призивав здійснити давню ідею створення Сполучених Штатів Європи.

9 травня 1950 р. – міністр іноземних справ Франції Робер Шуман від імені свого уряду Франції вніс пропозицію створити франко-германське об’єднання вугілля і стали і призвав інші західноєвропейські країни приєднатися до цієї ініціативи, почавши тим самим будівництво Європейської федерації.

18 квітня 1951 р. – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали в Парижі Договір про створення Європейського об’єднання вугілля і стали (ЄОВС).

27 травня 1952 р. – шість держав-учасниць ЄОВС підписали в Парижі Договір, що заснував Європейське оборонне співтовариство (ЄОС). Паралельно вони вели підготовку до створення Європейського політичного співтовариства. Однак обидва проекти зазнали невдачі, оскільки 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції відкинули згаданий договір.

25 березня 1957 р. – шість країн (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург) підписали в Римі два договори, що засновують, відповідно, Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом). Обидва договори набрали сили з 1 січня 1958 р.

9 липня 1961 р. – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Греція підписали угоду про асоціацію, перший документ такого роду в історії Співтовариства.

31 січня, 30 квітня, 9 і 10 серпня 1962 р. – дати офіційних заявок Ірландії, Данії, Великобританії і Норвегії на приєднання до Європейських співтовариств. У січні 1963 р. переговори між цими державами і ЄС були перервані через негативне відношення президента Франції Шарля де Голя до вступу Великобританії.

30 червня 1962 р. – введена в дію загальна сільськогосподарська політика Європейського економічного співтовариства ЄЕС.

8 квітня 1965 р. – підписаний Договір про створення єдиної Комісії (замість Вищого керівного органа ЄОВС і Комісії ЄЕС і Євратому) і єдиної Ради для всіх трьох співтовариств, іменований звичайно Договором про злиття. Він набрав сили 1 червня 1967 р.

30 червня 1965 р. – 28-29 січня 1966 р. – криза європейської інтеграції, викликана розбіжностями між Францією й іншими членами ЄЕС щодо джерел фінансування загальної аграрної політики і розширення повноважень інститутів Співтовариства. У плині майже семи місяців Франція дотримувала тактики «порожнього крісла» у його органах. Криза була переборена на основі так званого «Люксембурзького компромісу», що підтвердив дотримання принципу одноголосності при узгодженні в Раді.

1 липня 1968 р. – скасовані всі мита на промислові товари між державами-учасницями, уведений загальний митний тариф на зовнішніх кордонах Співтовариства. Тим самим було довершено, на півтора року раніш установленого терміну, створення митного союзу.

1-2 грудня 1969 р. – самміт ЄЕС у Гаазі обговорив перспективи подальшого розвитку інтеграції. Голови держав і урядів країн «шістки» схвалили ідею створення економічного і валютного союзу, розширення Співтовариства і зміцнення його інститутів, висловилися за більш тісне політичне співробітництво.

21-22 квітня 1970 р. – прийняте рішення про створення власних ресурсів Співтовариства, утворених за рахунок митних зборів з імпортованих із третіх країн промислових товарів, податків на сільськогосподарський імпорт, а також відрахувань у розмірі 1% зібраного податку на додаткову вартість.

27 жовтня 1970 р. – схвалена доповідь комісії експертів на чолі з бельгійським дипломатом Ет’єном Давиньоном щодо створення системи Європейського політичного співробітництва (ЕПС) з метою координації зовнішньої політики держав-учасниць Співтовариства.

Жовтень 1970 р. – комісія експертів, очолювана прем’єр-міністром Люксембургу П’єром Вернером, представила план створення Економічного і валютного союзу. 22 березня 1971 р. Рада прийняла рішення вважати початком першого етапу реалізації «плану Вернера» 1 січня 1971 р.

22 січня 1972 р. – після тривалих переговорів, що почалися в червні 1970 р., підписані договори про вступ Великобританії, Данії, Ірландії і Норвегії в Співтовариство. Перші три держави стали його учасниками з 1 січня 1973 р. У Норвегії договір був відкинутий у результаті референдуму (53% громадян, що проголосували, висловилися проти вступу).

1 січня 1973 р. – перше розширення ЄС, приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія.

9-10 грудня 1974 р. – глави держав і/або урядів на зустрічі в Парижі прийняли рішення обирати Європейський парламент загальним і прямим голосуванням і змінити проведені від випадку до випадку зустрічі на вищому рівні регулярно скликуваною Європейською радою.

13 березня 1979 р. – почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), в яку увійшли всі дев’ять країн Співтовариства, і заснована колективна грошова одиниця – ЕКЮ. Фактично використання ЕКЮ почалося 1 січня 1981 р.

7-10 червня 1979 р. – відбулися перші прямі вибори в Європейський парламент.

1 січня 1981 р. – Греція стала десятим державою-учасницею ЄС відповідно з договором, підписаним 28 травня 1979 р.

14 червня 1985 р. – в м. Шенген (Люксембург) такі країни як Бельгія, Люксембург, Нідерланди, ФРН, Франція підписали договір, за яким погодилися поступово усувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх осіб, які є громадянами країн ЄС, що підписали цю угоду, інших держав-учасниць та третіх країн.

2-4 грудня 1985 р. – на сесії Європейської ради в Люксембурзі був схвалений Єдиний європейський акт, що вніс зміни в Договори про установу ЄОВС, ЄЕС і Євратому. ЄЄА передбачав створення єдиного внутрішнього ринку і посилення зовнішньополітичного співробітництва держав-учасниць.

12 травня 1985 р. – Іспанія і Португалія підписали договори про вступ у Співтовариство. Офіційно вони стали його учасницями з 1 січня 1986 р. Число його учасників збільшилося до дванадцяти.

17 і 28 лютого 1986 р. – держави-учасниці підписали в Люксембурзі і Гаазі Єдиний європейський акт. Він набрав сили 1 липня 1987 р.

8-12 грудня 1989 р. – сесія Європейської ради в Страсбурзі прийняла рішення про скликання міжурядової конференції по проблемі створення Економічного і валютного союзу. 11 держав-учасниць (крім Великобританії) прийняли «Хартію основних соціальних прав трудящих».

19 червня 1990 р. – Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали Шенгенську конвенцію про ліквідацію прикордонного контролю на внутрішніх кордонах Співтовариства. До Конвенції пізніше приєдналися Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія. Конвенцію також підписали Ісландія та Норвегія. Шенгенські угоди передбачають: скасування контролю на спільних кордонах; вироблення єдиних правил перетину зовнішніх кордонів; розділ терміналів в аеропортах і портах для тих, хто мандрує всередині Шенгена, і для тих, хто прибув ззовні; гармонізацію умов в’їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування; створення Шенгенської інформаційної системи тощо.

1 липня 1990 р. – почався перший етап формування Економічного і валютного союзу.

14 грудня 1990 р. – у Римі відкрилися міжурядові конференції з питань створення Політичного союзу й Економічного і валютного союзу.

16 грудня 1991 р. – підписані угоди про асоціацію між ЄС, з одного боку, і Угорщиною, Польщею і Чехословаччиною – з іншою.

7 лютого 1992 р. – у м. Маастрихт (Нідерланди) підписаний Договір про Європейський союз (Маастрихтський договір). Він передбачав створення економічного, валютного і політичного союзу держав-учасниць ЄС.

2 травня 1992 р. – ЄС і ЄАСТ підписали Угоду про створення Європейського економічного простору.

1 січня 1993 р. – довершена програма будівництва Єдиного внутрішнього ринку ЄС, на внутрішніх кордонах Співтовариства зняті всі обмеження для руху товарів, послуг, осіб і капіталів.

1 листопада 1993 р. – набрав сили Маастрихтський договір, Співтовариства офіційно стали іменуватися Європейським Союзом.

24-25 червня 1994 р. – підписані договори про вступ Австрії, Фінляндії і Швеції в ЄС. Офіційно вони стали членами ЄС з 1 січня 1995 р.

24 червня 1994 р. – Російська Федерація і ЄС підписали на о. Корфу (Греція) Угоду про партнерство і співробітництво (УПС).

1 січня 1995 р. – приєднання до ЄС Австрії, Фінляндії та Швеції.

1 липня 1995 р. – набрала сили Шенгенська угода про ліквідацію прикордонного контролю на внутрішніх кордонах ЄС. ЇЇ учасниками стали Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція, Іспанія і Португалія. Пізніше до них приєдналися Італія, Австрія, Греція і Фінляндія.

2 жовтня 1997 р. – держави-учасниці підписали в Амстердамі договір[1].

12-13 грудня 1997 р. – на сесії Європейської ради в Люксембурзі прийняте принципове рішення про розширення ЄС. Офіційно кандидатами названі 11 країн (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Болгарія), переговори з першими шістьма почалися в березні 1998 р.

2 травня 1998 р. – сесія Європейської ради затвердила список країн, що з 1 січня 1999 р. ввійдуть в Економічний валютний союз і введуть єдину валюту – євро.

7 грудня 2000 р. – підписана Хартія європейського Союзу про основні права.

26 лютого 2001 р. – в Ніцці підписаний договір, яким внесено певні зміни до договорів про Європейський Союз, Європейське співтовариство та пов’язані з ними акти. Договір підписаний за результатами роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 р. Ніццький договір був ратифікований усіма держава-учасницями і набув чинності 1 лютого 2003 р.

15 грудня 2001 р. – в Лаакені схвалена декларація про майбутнє Європейського Союзу (Лаакенська декларація), в якій висловлена згода щодо розробки єдиного конституційного тексту для ЄС.

1 січня 2002 р. – введення до обігу європейської валюти євро.

28 лютого 2002 р. – початок роботи Конвенту щодо майбутнього Європи.

28 жовтня 2002 р. – Президія Конвенту щодо майбутнього Європи розробила проект Конституційного договору.

13 липня 2003 р. – Конвент щодо майбутнього Європи затвердив проект Конституції в цілому і на цьому припинив свою роботу.

12-13 грудня 2003 р. – міжурядова конференція не змогла затвердити текст проекту Конституції через відсутність згоди в питанні про розподіл голосів в Раді.

1 травня 2004 р. – вступ до ЄС 10 країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. ЄС – склад 25 держав.

17-18 червня 2004 р. – в Брюсселі на засіданні міжурядової конференції схвалено текст Конституції.

18 червня 2004 р. – на урочистому засіданні в Римі глави держав та урядів 25 держав-учасниць підписали Договір, що встановлює Конституцію для Європи.

21 лютого 2005 р. – підписання Плану дій Україна-ЄС.

1 січня 2007 р. – вступ до ЄС Болгарії та Румунії (ЄС – 27 держав).

1 грудня 2009 р. – вступ в дію Лісабонського договору.

1 липня 2013 р. – вступ в ЄС Хорватії (ЄС – 28 держав).

3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу

 

Після набрання чинності Лісабонського Договору 1 грудня 2009 року правова система ЄС була значно спрощена. Замість триопорної структури, що охоплювала Європейське Співтовариство, Співробітництво в галузі закордонних справ і безпеки та Співробітництво з юстиції та поліції в кримінальних справах, була створена одноопірна структура ЄС. Право ЄС, є повністю інтегрованим у правові системи держав-членів ЄС. Здебільшого норми права ЄС мають пряму дію та верховенство над національним законодавством держав-членів. Суб’єктами права ЄС, крім держав-членів та інститутів ЄС, є також юридичні та фізичні особи.

Джерелами права ЄС є:

1) установчі договори (“первинне законодавство”);

2) міжнародні (додаткові) угоди з міжнародними організаціями та іншими країнами;

3) регламенти, директиви, рекомендації та висновки (“вторинне законодавство”);

4) рішення, висновки Європейського Суду Правосуддя (ЄСП), а також загальні принципи, розроблені ЄСП.

1. Установчі договори. Договір про ЄС і Договір про діяльність ЄС є консолідованою угодою. Вони включають зміни, які було внесено Маастрихтським Договором, Амстердамським Договором, а також Ніццьким і Лісабонським Договорами. Перелік установчих договорів: Договір про Європейське Співтовариство вугілля та сталі 1951 р.; Договір про Європейське Економічне Співтовариство 1957 р.; Договір про Європейське Співтовариство з атомної енергії 1957 р.; Конвенція про деякі спільні для Європейських Співтовариств інститути 1957 р.; Договір про Об’єднання 1965 р.; Акти Вступу 1972 р. (Великобританії, Данії, Ірландії), 1979 р. (Греції), 1985 р. (Іспанії, Португалії), 1994 р. (Австрії, Фінляндії та Швеції), 2003 р. (Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словенії, Словаччини, Угорщини та Чеської Республіки), 2007 р. (Болгарії та Румунії); Бюджетні Угоди 1970 та 1975 рр.; Єдиний Європейський Акт 1986 р.; Договір про ЄС 1992 р.; Амстердамський Договір 1997 р.; Ніццький договір 2003 р.; Лісабонський Договір 2009 р.

Ці документи встановлюють основи правопорядку ЄС та є первинними джерелами права СС. У разі, якщо вони суперечать нормам, які містяться в міжнародних (“додаткових”) угодах, установчі договори мають переважну силу.

2. Договори з міжнародними організаціями та іншими країнами. Міжнародні угоди, або конвенції, становлять “невід’ємну частину права Співтовариства”. Такі договори укладаються:

1) ЄС виключно в межах повноважень, що надані йому установчими договорами ЄС;

2) ЄС шляхом приєднання до вже укладеної міжнародної угоди (напр., до Загальної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ)).

Слід вважати, що повноправними джерелами права ЄС є лише угоди, укладені ЄС як самостійним суб'єктом права, або такі, що ратифіковані всіма державами-членами ЄС. Угоди, які укладено окремими державами-членами ЄС з іншими країнами (тобто такими, що не є членами ЄС), визнаються ЄСП джерелами права ЄС лише у виняткових випадках.

3. Вторинне законодавство ЄС. Законодавчі повноваження Ради Міністрів та Європейської Комісії. Рада Міністрів та Європейська Комісія, відповідно до ст. 288 Договору про діяльність ЄС, з метою виконання завдань, покладених на них, наділені повноваженнями видавати регламенти, директиви, рішення, надавати рекомендації та висновки.

Регламенти (англ. regulatіons) є актами Ради Міністрів або Європейської Комісії. Вони встановлюють загальні правила, які застосовуються одноманітно в усіх державах-членах ЄС. Ст. 288 Договору про діяльність ЄС встановлює, що регламенти є обов’язковими для виконання в усій своїй повноті та застосовуються безпосередньо в усіх державах-членах. Це означає, що вони мають юридичну силу без подальшої імплементації в національне законодавство держав-членів, а індивіди можуть посилатися на них у національних судах, захищаючи свої суб'єктивні права.

Директиви (англ. dіrectіves), згідно із ст. 288 Договору про діяльність ЄС, є обов’язковими щодо кінцевого результату, який вони мають досягти, та щодо держав-членів, до яких вони адресовані. Проте державам надається можливість вибору форм та методів імплементації (такими формами можуть бути законодавчі акти або адміністративні приписи). Директива може бути адресованою як до всіх держав-членів ЄС, так і лише до деяких з них. Як правило, директиви є основним інструментом гармонізації законодавства держав-членів. Хоча для повної юридичної сили директиви потребують імплементації в національне законодавство держав-членів, ЄСП вирішив, що за певних умов вони здатні мати пряму дію.

Рішення Ради Міністрів та Європейської Комісії(англ. decisions) – індивідуально-правові акти, адресовані до певної особи або декількох осіб, якими можуть бути як держави, так і фізичні або юридичні особи. Рішення є обов’язковими в усій своїй повноті (але лише щодо їх адресата) та не потребують подальшої імплементації.

Регламенти, директиви та рішення є обов’язковими для виконання. Відповідно до ст. 296 Договору про діяльність ЄС ці акти повинні містити підстави, на яких вони ґрунтуються, а також містити посилання на пропозиції або висновки, отримання яких є необхідним згідно з установчими договорами ЄС. Ці процесуальні вимоги є істотними. Їх недотримання може мати наслідком скасування в судовому порядку актів ЄС згідно зі ст. 263 або ст. 265 Договору про діяльність ЄС.


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 442 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Шкала выставления рейтинга студентов| Історія з географією

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.107 сек.)