Індивідуальні трудові спори 3 страница

Соціальне партнерство і колективне трудове право

У всіх країнах Центральної та Східної Європи з кінця 80-х ро­ків спостерігається докорінне оновлення трудового законодав­ства. Першими результатами цієї роботи були: Закон про страй­ки, зміни в законодавстві щодо профспілок (1991 р.) та поправ­ки до Трудового кодексу (1992 р.) в Угорщині; Закон про колек­тивні переговори (1990 р.) у колишній Чехо-Словаччині; Закон про профспілки та вирішення трудових конфліктів (1991 р.) у Польщі; румунські закони про колективні договори, трудові конфлікти та профспілки (1991 р.); поправки до Трудового ко­дексу в Болгарії (1993 р.). Вже деякі з цих змін були предметом тристоронніх консультацій. У літературі вже зазначалось, що у посттоталітарних державах, у тому числі в Україні, впровадження соціального партнерства відбувається "зверху", а не "знизу", за вирішальної ролі держави (Ляшенко Т. Соціальне партнерство: шлях до ринкової держави // Юрид. вісник. — 1999. — № 18. — 6—12 травня).

Світовий досвід переконливо доводить, що проблеми економі­ки і суспільного життя, в тому числі у сфері застосування най­маної праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієн­тація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціаль­ного партнерства є принцип співробітництва між роботодавця­ми і найманими працівниками, який реалізується у формах про­ведення переговорів, укладення колективних договорів та колек­тивних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.

18.2. Правове регулювання соціального партнерства в Україні

В Україні були окремі організаційно-правові способи соціаль­ного партнерства на виробничому рівні: укладення колективних договорів, проведення виробничих нарад, діяльність рад трудо­вих колективів, участь трудових колективів в управлінні органі­заціями тощо. Однак ніде в радянській юридичній літературі ці форми співпраці працівників і роботодавців не визначались як соціальне партнерство. Перехід до ринкових відносин, економічна

криза, яка зумовила певну соціальну напруженість між праців­никами і роботодавцями та державою, а також необхідність адап­тації трудового законодавства до європейських міжнародних стандартів, поставили на порядок денний питання про створен­ня нового правового механізму регулювання колективних тру­дових відносин у суспільстві. Якщо на рівні підприємства ко­лективна співпраця між соціальними партнерами була врегульо­вана певним чином, то на регіональному, галузевому, національ­ному рівнях необхідно було встановлювати цілком нову для нашої держави правову модель.

Розвиток сучасної системи соціального партнерства було за­початковано Указом Президента України "Про національну раду соціального партнерства" від 23 травня 1993 р., було створено Національну раду соціального партнерства та затверджено По­ложення про цей орган.

Законодавство у сфері соціального партнерства України фор­мувалося таким чином. 1 липня 1993 р. було прийнято Закон України "Про колективні договори і угоди". Окрім традиційно­го укладення колективних договорів на рівні підприємств, з 1993 р. було започатковано укладення колективних угод на га­лузевому, регіональному та національному рівнях. Першим та­ким актом, укладеним на національному рівні, стала Тарифна угода (1993 р.), а згодом акти такого роду отримали назву "Гене­ральна угода", яка укладається переважно щороку.

24 березня 1995 р. ухвалено Закон України "Про оплату праці", який передбачив дві сфери правового регулювання оплати пра­ці — державну і договірну.

З березня 1998 р. ухвалено Закон України "Про порядок вирі­шення колективних трудових спорів (конфліктів), і для реалі­зації його положень Указом Президента від 17 листопада 1998 р. утворено Національну службу посередництва і примирення.

Наступним етапом стало законодавче врегулювання представ­ництва сторін у соціальному партнерстві та визначення їх пра­вового статусу. 15 вересня 1999 р. ухвалено Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", а 24 травня 2001 р. — Закон України "Про об'єднання роботодавців".

Тривалий час у Верховній Раді України перебувають на роз­гляді Проекти законів "Про соціальне партнерство", "Про трудові колективи", нова редакція Закону України "Про колективні до-

37 — 3-595

Глава 18

Соціальне партнерство і колективне трудове право

говори і угоди". З прийняттям цих законів буде створено сучас­ну правову базу колективного трудового права.

Соціальне партнерство — багатоаспектне соціальне явище, яке досліджують політологи, економісти, соціологи, соціальні психо­логи, правознавці. Соціальне партнерство у юридичному значенні розглядається принаймні у трьох аспектах: як система суспіль­них відносин, як принцип взаємодії суб'єктів колективних тру­дових відносин, як правовий інститут.

Відносини соціального партнерства мають колективний харак­тер, у їх основі лежить колективний інтерес сторін (Соціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулюван­ня // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 2. — С. 22). Ко­лективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявність колективного інтересу всіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявність колективних відносин у цій сфері; колективна структура сторін соціального партнерства.

Поняття соціального партнерства встановлено у Законі Украї­ни "Про організації роботодавців", де його визначено як систе­му колективних відносин між найманими працівниками, робо­тодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соці­ального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Розгляд соціального партнерства через сис­тему соціальних відносин дає змогу виявити коло таких відно­син, їх зміст та суб'єктів. Водночас слід зауважити, що відноси­ни щодо соціального партнерства врегульовані правовими нор­мами, отже, ці відносини в суспільному бутті існують як правовід­носини.

Практичне значення має визначення предмета та сфер соціаль­ного партнерства, і його меж. Відповідно до чинного законодав­ства склалися такі рівні соціального партнерства: виробничий, галузевий, регіональний і національний. На кожному з них відбу­ваються колективні переговори, укладаються колективні угоди, виникають і розв'язуються колективні трудові спори.

Зміст генеральних угод, укладених між соціальними партне­рами протягом останніх років, свідчить про тенденції до розши­рення сфери соціального партнерства і до його поглиблення. На думку керівника управління Федерації профспілок України з питань захисту економічних інтересів трудящих С. Українця,

"об'єктом соціального партнерства є всі питання соціально-еко­номічного і трудового спектру, оскільки неможливо вмістити в одну чи кілька статей всі життєві напрями, з яких укладаються угоди соціальними партнерами; в законодавстві відсутній вичерп­ний перелік соціально-трудових відносин, крім індивідуальних трудових відносин, до соціально-трудових також відносяться відносини зайнятості, соціального страхування, соціального за­безпечення, охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, регу­лювання ринку праці, ціноутворення на споживчому ринку" (Українець С. Соціально-трудові відносини в Україні: зміст і роз­виток //Україна: аспекти праці. — 1999. — № 3. — С. 35—41). Юридичний погляд на предмет соціального партнерства, на нашу думку, полягає в тому, що предметом соціально-партнер­ських домовленостей можуть бути: всі зазначені питання, але в межах, не врегульованих імперативними нормами законодавства і не віднесених до компетенції відповідних суб'єктів, або врегу­льованих, — лише шляхом їх конкретизації і доповнення, а та­кож встановлення соціальних стандартів більш високого рівня, ніж це передбачено законодавством. У такому разі колективні домовленості будуть мати юридичну силу.

Щодо питань, які виходять за ці межі, тобто залишаються неврегульованими або такими, що вимагають іншого правовста-новлення, — такі питання можуть бути предметом політичних домовленостей, які ставлять своєю метою прийняття нових нор­мативних актів або зміни чинних. Прикладом таких домовле­ностей є переважна більшість положень Генеральної угоди. Такі зобов'язання сторін мають програмний характер, вони позитив­но впливають на розвиток соціального законодавства у певному, бажаному для соціальних партнерів, напрямку, проте за їх неви­конання не може наставати юридична відповідальність.

Суспільна практика відчуває потребу у встановленні єдиного юридичного механізму соціального партнерства, який би перед­бачав правове становище сторін і суб'єктів соціального партнер­ства, переговорні процедури, механізм реалізації партнерських угод, рівень їх обов'язковості, а також вирішив би питання відпо­відальності (юридичної і політичної) за їх виконання. Незважа­ючи на таку нагальну потребу, в Україні довгий час зволікаєть­ся з прийняттям Закону "Про соціальне партнерство".

Аналіз генеральних і регіональних угод свідчить, що сферами

Глава 18

Соціальне партнерство і колективне трудове право

соціального партнерства виступають сфера зайнятості й праце­влаштування, сфера застосування праці, сфера соціального захи­сту, сфера охорони здоров'я, сфера задоволення духовних потреб.

Отже, сфера застосування праці — це лише одна з інших сфер, де застосовується соціальне партнерство. Очевидно, безспірним є той факт, що ця ланка є головною, визначальною серед інших. Це зумовлюється тим, що матеріальні джерела виробляються саме в цій сфері, а наймані працівники і роботодавці є найбільш численними і найбільш важливими суб'єктами суспільних відно­син. З огляду на це вони й беруть участь у розв'язанні за допо­могою соціального партнерства не лише питань у сфері застосу­вання праці, айв інших ланках суспільного життя. Враховую­чи це, очевидно, правильним буде застосовувати щодо цієї час­тини соціального партнерства термін "соціальне партнерство у сфері праці", оскільки справедливо говорити про "соціальне парт­нерство у сфері соціального захисту" тощо. Цілком закономірно у Трудовому кодексі Російської Федерації розділ 2 має назву "Соціальне партнерство у сфері праці", чим конкретизується саме ця сфера соціального партнерства.

Практика свідчить, що у сфері зайнятості та застосуванні праці за допомогою соціально-партнерських угод розв'язуються такі питання: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайня­тості, створення додаткових робочих місць, організації оплачу­ваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; за­стосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, ви­мог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної пла­ти; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; за­безпечення права працівників на участь в управлінні організаці­ями, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колек­тивних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Організаційно-правовими формами соціального партнерства є такі: взаємні консультації; колективні переговори щодо підго­товки та укладення колективних договорів і угод; участь праців­ників та їх представників в управлінні організаціями; участь

найманих працівників у розподілі прибутку на умовах, визна­чених у колективному договорі; спільне розв'язання колектив­них трудових спорів (конфліктів), запобігання їм, організація при­мирних та арбітражних процедур; діяльність органів соціального партнерства; паритетна участь представників сторін в управлінні соціальним страхуванням; обмін інформацією між сторонами соціального партнерства; контроль за виконанням спільних рішень та ін.

Важливим результатом соціального партнерства є прийняття актів соціального партнерства — колективних договорів та угод, укладених із дотриманням встановленої процедури.

18.3. Сторони та інші суб'єкти соціального партнерства

Слід розрізняти поняття сторін і суб'єктів соціального парт­нерства. Поняття суб'єктів є ширшим за змістом. Суб'єкти вклю­чають як сторони соціального партнерства, так й інші уповнова­жені органи у цій сфері. Сторонами соціального партнерства є суб'єкти, які безпосередньо приймають рішення щодо конкрет­них соціально-партнерських угод.

Як уже зазначалося, із поняття соціального партнерства, вста­новленого у статті 1 Закону України "Про організації робото­давців", випливає, що сторонами його виступають наймані праців­ник, роботодавці й виконавча влада. Можна вважати, що в цьо­му разі сторони визначаються в загальносоціальному аспекті. Для прийняття конкретних рішень у сфері соціального партнер­ства необхідно обмежити шляхом конкретизації поняття сторін, що дає можливість розглядати їх в аспекті юридичного стату­су. Це зроблено у цій же статті 1 вказаного закону, де дається окреме визначення: "Сторони соціального партнерства — про­фесійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих пра­цівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства; ро­ботодавці, їх організації та об'єднання; держава в особі виконав­чих органів влади і органів місцевого самоврядування". Таким чином, уточнюється, що з боку найманих працівників стороною визнаються професійні спілки та інші організації найманих працівників, які у встановленому порядку отримали від найма­них працівників такі повноваження.

Глава 18

Соціальне партнерство і колективне трудове право

Питання сторін колективно-договірного процесу конкретизовано у статті 3 Закону України "Про колективні договори та угоди". На виробничому рівні укладається колективний договір між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноважени­ми на представництво трудовим колективом органами з другої, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними та уповноваженими трудовим колективом.

На національному рівні сторонами генеральної угоди висту­пають: професійні спілки, які об'єдналися для ведення колек­тивних переговорів і укладення генеральної угоди; власники або уповноважені ними органи, які об'єдналися для ведення колек­тивних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприєм­ствах яких зайнято більшість найманих працівників держави. На галузевому рівні сторонами угоди є власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи і профспілки чи об'єд­нання профспілок або інших представницьких організацій тру­дящих, які мають відповідні повноваження, достатні для веден­ня переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять до сфери їхньої дії.

На регіональному рівні угода укладається між місцевими орга­нами державної влади або регіональними об'єднаннями підпри­ємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об'єднання­ми профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колек­тивами органами.

Право на ведення переговорів і укладення колективних дого­ворів, угод від імені найманих працівників надається професій­ним спілкам, об'єднанням профспілок в особі їх виборних органів або іншим представницьким організаціям трудящих, наділеним трудовими колективами відповідними повноваженнями. За на­явності на підприємстві, на державному, галузевому, територіаль­ному рівнях кількох профспілок чи їх об'єднань або інших упов­новажених трудовими колективами на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення угоди або колективного дого­вору.

Представниками найманих працівників на національному рівні виступають всеукраїнські профспілки і профспілкові об'єд­нання України. Генеральну угоду на 1997—1998 роки підписа-

ли голови 13 профспілкових об'єднань України. Генеральну угоду на 2002—2003 роки підписали з боку профспілок Федера­ція професійних спілок України, яка об'єднує 39 членських організацій, 5 інших профспілкових об'єднань і 20 всеукраїн­ських профспілок.

Сторона роботодавця при укладенні Генеральної угоди весь час змінювалася та удосконалювалася. Так, Генеральну тарифну угоду на 1993 рік, Генеральну угоду на 1995 рік та на 1997— 1998 роки було підписано Кабінетом Міністрів України і про­фесійними спілками. У Генеральній угоді на 1997—1998 роки зазначалося, що Кабінет Міністрів представляє державу як ро­ботодавця, "такий, що здійснює управління об'єктами державної власності". Окрім того, на стороні роботодавця також виступив Український союз промисловців і підприємців. Генеральну уго­ду на 1999—2000 роки було підписано від роботодавців Кабіне­том Міністрів України та Конфедерацією роботодавців, яка об'єд­нала 16 організацій роботодавців. У жовтні 2002 р. на з'їзді робо­тодавців України Конфедерацію роботодавців було перетворено у Федерацію роботодавців.

Слід зауважити, що Кабінет Міністрів України, виступаючи в соціальному партнерстві, виконує особливу роль. З іншого боку — як орган, що здійснює управління об'єктами державної власності, тобто як державний роботодавець. З другого боку, Кабінет Мі­ністрів України є вищим органом виконавчої влади, наділений правотворчими повноваженнями, а також є суб'єктом законодав­чої ініціативи, що надає особливого значення такій стороні соці­ального партнерства. В Україні, де соціальне партнерство ще перебуває лише на початку розвитку, й з урахуванням того, що не на всіх рівнях сформовано організації роботодавців, особливо на галузевому і регіональному, — роль Кабінету Міністрів у соці­альному партнерстві важко переоцінити. Зважаючи на те, що згідно із законом угоди укладаються на двосторонній основі, тобто встановлено модель двостороннього співробітництва, вважаємо, що Кабінет Міністрів України можна розцінювати як представ­ника держави. Тим більше такий висновок випливає з аналізу Положення про Національну раду соціального партнерства, згідно з яким Кабінет Міністрів є однією з трьох сторін і консультації проводяться на тристоронній основі.

До інших суб'єктів соціального партнерства належать спеці-

Глава 18

альні органи, які здійснюють повноваження у цій сфері — На­ціональна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення (Положення про Національну служ­бу посередництва та примирення затверджено Указом Президен­та України від 17 листопада 1998 р. № 1258/98 // Праця і зар­плата. — 1998. — № 23. — С. 6).

Особливе місце належить Національній раді соціального парт­нерства — органові, в якому бере участь держава як сторона соціального партнерства в особі Кабінету Міністрів України. Національна рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України, який утворюється з представ­ників Кабінету Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок (далі — Сторони) для узгодженого вирішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері. Національна рада здійснює свою діяльність на принципах взаємної поваги, довіри, рівноправності Сторін та їх відповідальності за виконан­ня прийнятих рішень і досягнутих домовленостей. Основними завданнями Національної ради є такі: узгодження шляхом три­сторонніх консультацій позицій Сторін у соціально-трудовій сфері з метою забезпечення поєднання інтересів держави, влас­ників та працівників підприємств, установ і організацій, а також пошук компромісів між соціальними партнерами для запобіган­ня конфліктам; участь у підготовці висновків щодо проектів за­конів, інших актів законодавства в галузі соціально-трудових відносин та пропозицій з питань удосконалення трудового зако­нодавства з урахуванням норм міжнародного права; вироблен­ня пропозицій щодо Генеральної угоди та галузевих тарифних угод, організація і проведення консультацій при їх укладенні; аналіз виконання Генеральної угоди, розробка відповідних реко­мендацій щодо усунення розбіжностей між Сторонами, що ви­никають з питань її виконання, у разі їх звернення до Національ­ної ради; узгодження позицій Сторін щодо ратифікації і денон­сації конвенцій Міжнародної організації праці (МОП); повідом­лення громадськості через засоби масової інформації про резуль­тати домовленостей Сторін у соціально-трудовій сфері.

Національна рада має право: звертатися до Президента Украї­ни, органів виконавчої влади, власників або уповноважених ними органів, об'єднань професійних спілок із пропозиціями щодо регулювання відносин у соціально-трудовій сфері; делегувати

своїх представників для участі в обговоренні соціально-трудо­вих питань у Кабінеті Міністрів України, об'єднаннях підпри­ємців і професійних спілок (за погодженням з цими органами); створювати робочі групи з числа членів Національної ради для вироблення узгоджених рішень з питань, віднесених до повно­важень Національної ради, групи експертів, консультантів із за­лученням на договірній основі до їх складу вчених і фахівців, у тому числі з інших держав, для виконання завдань, покладених на Національну раду; одержувати від органів виконавчої влади, об'єднань професійних спілок, підприємств, установ і організацій інформацію, необхідну для виконання завдань, передбачених По­ложенням.

Національну раду очолюють три співголови, які призначаються Президентом України за пропозицією Кабінету Міністрів Украї­ни, об'єднань підприємців та професійних спілок. Співголови є одночасно координаторами роботи груп представників Сторін. Співголови Національної ради: організовують діяльність Націо­нальної ради; складають кошторис витрат; утворюють за дору­ченням Національної Ради погоджувальні комісії та робочі гру­пи, розглядають їх висновки; викладають позиції Сторін під час розгляду проектів законів та інших актів законодавства в галузі соціально-трудових відносин; проводять консультації Сторін у разі виникнення розбіжностей. Заступники співголів Національ­ної ради затверджуються Президентом України.

До складу Національної ради включається рівна кількість представників Сторін, яких визначає та затверджує кожна з них самостійно.

Члени Національної ради мають право: брати участь в обго­воренні соціально-трудових питань у Кабінеті Міністрів Украї­ни, об'єднаннях підприємців і професійних спілок (за доручен­ням Національної ради та погодженням з цими органами); одер­жувати в секретаріаті Національної ради аналітично-довідкові та інші матеріали з питань, віднесених до повноважень Націо­нальної ради. Розподіл обов'язків між членами ради провадиться Національною радою. Члени Національної ради виконують свої обов'язки на громадських засадах.

Національна рада здійснює свою діяльність відповідно до ре­гламенту та плану роботи, що затверджуються Національною радою. Формою роботи Національної ради є її засідання, які

Соціальне партнерство і колективне трудове право

проводяться не менш як раз на три місяці. Засідання Національ­ної ради є правомочним, якщо на ньому присутня від кожної зі Сторін більшість її членів. Головування на засіданнях Національ­ної ради здійснюється співголовами почергово.

Рішення Національної ради вважається прийнятим, якщо за нього подано не менше двох третин голосів присутніх її членів від кожної зі Сторін. Рішення Національної ради оформляють­ся у вигляді висновків, пропозицій або рекомендацій і підпису­ються співголовами Національної ради або їх заступниками.

Організаційне забезпечення діяльності Національної ради здійснюється її секретаріатом. Керівник секретаріату призна­чається Президентом України.

Фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності Національної ради здійснюється за рахунок державного бюджету України.

У Генеральній угоді, укладеній на 2002—2003 роки, сторони домовилися "розглянути та подати на розгляд Національної ради соціального партнерства Європейський кодекс соціального забез­печення", а також "всебічно сприяти вдосконаленню норматив­но-правової бази з питань регулювання соціально-трудових відно­син, здійсненню соціального партнерства на дво- та тристоронній основі".

Національна служба посередництва і примирення (НСПП)
є постійно діючим державним органом, створеним Президентом
України для сприяння врегулюванню колективних трудових спо­
рів (конфліктів). Основними завданнями НСПП є такі: сприян­
ня взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі вре­
гулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виник­
ли між ними; прогнозування виникнення колективних трудо­
вих спорів та сприяння своєчасному їх вирішенню; здійснення
посередництва і примирення під час вирішення колективних
трудових спорів..'...

18.4. Колективне трудове право, його становлення та розвиток в Україні

Повноваження суб'єктів щодо соціального партнерства у сфері праці реалізуються в колективних трудових правовідносинах.

Колективні трудові правовідносини можуть бути класифіковані та розподілені за критерієм змісту на такі види: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представ­ників інтересів трудових колективів найманих працівників у соці­ально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності органі­зацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соці­ально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колек­тивних договорів, колективних угод на галузевому, регіонально­му та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законо­давства; щодо участі трудових колективів в управлінні організа­ціями; щодо розв'язання колективних трудових спорів.

Норми трудового права, які регулюють колективні трудові відносини, об'єднуються у відносно відособлену частину трудо­вого права — колективне трудове право.

Джерелом колективного трудового права передусім виступає Конституція України, яка проголосила право громадян на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових та соціально-еко­номічних прав та інтересів (ст. 36), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44).

Кодекс законів про працю містить главу XVI "Професійні спіл­ки, участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями", а також главу XVI-А "Трудовий колектив".

Джерелами колективного трудового права виступають Зако­ни України: "Про підприємства", який врегульовує поняття та компетенцію трудового колективу, а також встановлює принци­пи управління підприємством; "Про оплату праці", котрим за­кріплено поряд із державною сферою регулювання оплати праці, також колективне договірне регулювання; "Про професійні спіл­ки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.) і "Про організації роботодавців" (2001 р.), "Про колективні договори і угоди" (1993 р.), "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.).

Дата добавления: 2015-10-13