Принципи виховання.

Для правильної побудови процесу виховання виділяють такі його основні принципи:

1) принцип гуманізму виховання. Він передбачає визнання цінності дити­ни як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров’я, створення умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, схильностей, здібностей, надання їй допомоги в життєвому самовизначенні, повноцінної самореалізації. Реалізація принципу вимагає від вихователя його гуманістичної організації, котра включає: ставлення педагога до педагогічної діяльності як до покликання, його мотиваційна спрямованість не лише до викладання предмета, але й, у першу чергу, до дитини.

2) принцип урахування вікових та індивідуальних особливостей школярів вимагає глибокого і всебічного знання дитини, що передбачає вивчення її особистості. Вік школярів визначає зміст, методи і форми організації виховної діяльності. Необхідність індивідуального підходу визначається тим, що будь-який вплив на особистість здійснюється через її індивідуальні особливості, темперамент, своєрідність характеру, здібності, інтереси, нахили, що дозволяє вибирати найбільш ефективні шляхи взаємодії особистості з навколишнім світом;

3) принцип виховання в діяльності і спілкуванні вимагає їх організа­ції, щоб вони стали засобом формування особистості, формою виявлення її ставлення, оціночного відношення до оточуючої дійсності. Умовами ефективності організації є: а) забезпечення активності особистості в діяльності і спілкуванні, яке передбачає обмін інформацією з проблем етики, естетики, праці, спорту, обмін уміннями, результатами діяльності, взаємодію у цьому процесі; б) залучення дітей до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізна­вальної, трудової, громадської, спортивної, естетичної – для реалізації мети всебічного розвитку особистості школяра, його самореалізації; в) забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між вихователем і вихованцями – відношення поваги, взаємодопомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розумне поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи, активності, самостійності школярів.

Тож майстерність педагога полягає в тому, щоб діти не бачили впли­ву педагога. Усі конкретні справи дітей повинні сприйматися ними як їх власні ідеї, які вони будуть реалізовувати;

4) принцип стимулювання дитини до самовиховання;

5) принцип національного виховання;

6) принцип культуровідповідності;

7) принцип природовідповідності;

8) принцип етнізації;

9) принцип інтегративності (взаємозв’язок школи, сім’ї та громадськості у вихованні дітей);

10) принцип демократизації;

11) принцип цілісного підходу до виховання. Цей принцип розглядається як теоретична база виховної діяльності. Він передбачає: необхідність обліку всієї сукупності економічних, соціальних, моральних та інших умов, які мають вплив на формування людини як особистості. З урахуванням цих факторів конкретизується мета організації виховної діяльності з колективом школярів або з окремою дитиною; формування різноманіття якостей особистості школяра, основ інтелек­туальної.моральної, естетичної, економічної, політичної, правової, еколо­гічної, фізичної культури, культури праці. Усе це потребує відбору змісту виховної діяльності тощо.

25. Система педагогічних наук.

Педагогіка надзвичайно багатогранна. Досліджуваний нею предмет настільки складний, що окрема наука не в змозі повністю охопити його сутність. Тому сучасну педагогіку правильніше називати системою наук про виховання.

Система педагогічних наук включає:

1) історію педагогіки (вона висвітлює процес розвитку теорії та практики навчання й виховання в різні історичні епохи, різних країн і народів);

2) загальну педагогіку (вивчає і формулює принципи, форми й методи навчання і виховання, які є загальними для всіх вікових груп та навчально-виховних закладів. У загальній педагогіці традиційно виділяють чотири розділи:

– загальні основи педагогіки (її філософські засади, методи науково-педагогічних досліджень, основи педагогічної діяльності педагога);

– теорія навчання та освіти (дидактика);

– теорія виховання (сутність процесу виховання);

– теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство);

3) вікову педагогіку (вивчає закономірності виховання й навчання, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. Її поділяють на такі напрями:

– переддошкільна педагогіка,

– дошкільна педагогіка,

– педагогіка загальноосвітньої школи,

– педагогіка дорослих;

4) професійну педагогіку (досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного господарства). Залежно від рівня освіти існують такі напрями: – педагогіка професійно-технічної освіти; – педагогіка вищої школи;

5) спеціальну педагогіку (дефектологію) (вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з різними фізичними або психічними вадами). Її напрями: – сурдопедагогіка (навчання й виховання глухонімих, глухих дітей); – логопедія (навчання й виховання дітей із порушеннями мовлення); – тифлопедагогіка (навчає й виховує сліпих та слабозорих дітей); – олігофренопедагогіка (навчає й виховує розумово відсталих і дітей з уповільненим розумових розвитком);

6) методики викладання окремих предметів (вивчають закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти різних типів);

7) шкільну гігієну (вивчає і визначає санітарно-гігієнічні умови життя учнів, організацію навчального процесу залежно від віку, стану здоров’я);

8) порівняльну педагогіку (порівнює системи народної освіти різних країн);

9) галузеві педагогіки. До них належать спортивна, авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня; педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів;

10) соціальну педагогіку (вивчає закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та ін. закладів, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства).

26. Поняття методів навчання.

Методи навчання способи спільної діяльності вчителя і учнів спрямовані на розв’язання поставлених навчальних завдань. Метод навчання визначає характер і спосіб діяльності вчителя та учнів. Він являє собою впорядковану систему взаємопов’язаних прийомів педагогічної діяльності вчителя і навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Метод навчання складається з окремих компонентів. Основним компонентом є прийом навчання. Прийом навчання – це складова частина або окрема сторона методу, завдяки якій реалізуються окремі дидактичні завдання. Наприклад, метод вправ складається з таких прийомів: показ учителем, як необхідно застосовувати знання на практиці; повторення побачених дій учнями; тренування, спрямоване на вироблення навичок та умінь.

У дидактиці існують різні критерії, підходи до класифікації методів навчання. Розглянемо основні із них:

· за джерелами передачі й характером сприйняття інформації: словесні, наочні та практичні (С. Петровський, Е. Талант).

· за основною дидактичною метою – методи набуття нових знань, формування вмінь і навичок, закріплення, застосування знань, перевірка знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов).

· за характером пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові або евристичні, дослідницькі (М. Скаткін, І. Лернер).

· за ступенем активності учнів: методи пасивні (розповідь учителя, лекція), активні (метод вправ, контрольні роботи, робота з підручником).

· за характером логіки пізнання: аналітичний метод, синтетичний – метод, індуктивний, дедуктивний.

· за рівнем самостійної розумової діяльності: дослідний, частково-пошуковий,

3. Проблемний виклад (проблемно-інформаційний).

На сьогодні вважається найдосконалішою класифікація методів навчання за Ю.Бабанським. Він виділяє три великі групи методів навчання (кожна передбачає декілька класифікацій), в основу яких покладено основні етапи процесу навчання:

І. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, наочні практичні).

ІІ. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності (методи формування пізнавальних інтересів, методи формування відповідальності та обов’язку у навчанні).

ІІІ. Методи контролю і самоконтролю у навчанні (усне опитування, письмовий контроль (диктант, сам. робота, контр. робота, переказ тощо), практичний контроль, графічний контроль, тестування, само оцінювання, самоконтроль і т.д.).

27. Процес навчання як категорія дидактики.

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття "навчальний процес" охоплює всі компоненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Отже, навчальний процес – специфічний процес навчання в певному навчальному закладі. Під поняттям "процес навчання" розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання - це спеціально організована, цілеспрямована і керована взає­модія вчителя і учнів, спрямована на оволодіння знаннями, формування умінь і навичок та розвиток здібностей учнів.

Згадаємо, що з психологічної точки зору структура особистості учня не є однорічною. В ній можна виділити дві сфери: мотиваційно-ціннісну (потреби, почуття, переконання, цінності, ідеали, риси характеру тощо) та інструментальну (знання, уміння, навички, здібності). Отже, можна зазначити, що навчання - це спеціально організована, цілеспрямована і керована взаємодія вчителя і учнів, спрямована на розвиток інструментальної сфериособистості (знань, умінь, навичок, здібностей). Знання, уміння і навички є компонентами змісту освіти.

Навчання як один з видів людської діяльності складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомленні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практичних занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволодіння соціальним досвідом з метою його використання в практичному житті.

Методологічною основою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання. (Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.) Дидактичний шлях пізнання істини та об’єктивної реальності проходить від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики.

28. Навчання, виховання і психічний розвиток особистості.

Навчання − це спеціально організована, доцільна і керована взаємодія вчителя і учнів, спрямована на розвиток інструментальної сфериособистості (знань, умінь, навичок, здібностей). Знання, уміння і навички є компонентами змісту освіти.

Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якій викладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприйма­ють, осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбан­ня, набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і прак­тичної діяльності.

Виховання - цілеспрямований і організований вплив на розвиток особистості.У педагогіці поняття категорія «виховання» вживається в його широкому і вузькому значеннях.

У широкому значенні виховання − це спеціально організова­ний, цілеспрямований і керований вплив вихователя на вихованця з метою всебічного розвитку його особистості. Тобто, під ви­хованням у даному значенні розуміють цілісний вплив педагога на розвиток усіх сторін особистості вихованця. Поняття виховання у широкому розумінні охоплює собою два вужчих поняття: на­вчання і виховання у вузькому значенні.

З психологічної точки зору структура особистості не є однорідною. Дещо умовно тут можна виділити дві сфери: мотиваційно-ціннісну (потреби, почуття, переконання, цінності, ідеали, риси характеру тощо) та інструментальну (знання, уміння, навички, здібності). Виховання у вузькому значенні − це цілеспрямований чи вплив вихователя на розвиток мотиваційно-ціннісної сфери особистостівихованця.

Розвиток особистості − становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх факторів − біологічних, екологічних, соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних та ін. Розвиток особистості − складний процес, який відбувається на різних рівнях: фізичному, психічному, духовному і соціальному.

Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких необоротна й передбачувана. Кожен період (вік) − своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями.

Відомо, що вікові психологічні особливості зумовлені конкретно-історичними умовами розвитку, спадковістю, певною мірою − характером виховання, особливостями діяльності та стосунків з іншими людьми, що впливає передусім на специфіку переходу від одного вікового періоду до іншого. Власне тому, що навчання й виховання організовує діяльність дітей поетапно, керує нею на основі накопиченого досвіду, прагнучи враховувати наявні психофізіологічні можливості, періоди психічного розвитку дитини виявляються тісно пов'язаними із ступенями навчання й виховання.

29. Зміст освіти як дидактична категорія.

Змiст освiти - система знань, практичних умінь і навичок, досвіду творчої діяльності, світоглядних ідей, якими учні оволодівають в процесі навчання.

Це педагогiчно адаптований соцiальний досвiд людства, тотожний за структурою (звiсно, не за обсягом) людськiй культурi в усiй її повнотi.

Змiст освiти складасться з чотирьох основних компонентів:

· досвiду пiзнавальної дiяльностi, зафiксованого у формi її результатів - знань;

· досвiду рiзних способiв дiяльностi - у формi умінь дiяти за зразком;

· досвiду творчої дiяльностi - у формi умінь приймати нестандартнi рiшення в проблемних ситуацiях;

· досвiду ставлення до навколишньої дiйсностi - у формi свiтоглядних, морально-естетичних орiєнтацiй.

1. П iзнавальнuй досвiд включає знання про природу, суспiльство,мислення, техніку, засоби дiяльностi, засвосння яких забезпечує формування у свiдомостi учнiв наукової картини світу.

Змiст освiти мiстить у собi тaкі види знань: основні поняття і терміни; факти повсякденної дiйсностi i науки; основні закони науки, що розкривають зв'язки i вiдношення мiж рiзними об'єктами i явищами дiйсностi; теорії, що мiстять систему наукових знань про певну сукупність об'єктiв, взасмозв'язки мiж ними, методи пояснення i прогнозування явищ даної предметної галузi; знання про способи наукової дiяльностi, методи пiзнання й історію одержання наукових знань; оцінні знання, знання про суспільні норми ставлення до різномаштних явищ життя.

2. Практиктичний досв iд включас умiння i навички, якi можуть бути загальними(складання плану, видiлення суттєвого, порiвняння, формулювання висновкiв, конспектування, анотування, робота з пiдручником, словниками, довiдниками тощо) i спецiальними, що формуються лише в рамках певних навчальних предметів (умiння розв'язувати фiзичнi або математичнi задачi, ставити дослiди з xiмії, креслити тощо).

3. Досвiд творчої дiяльностi забезпечус готовність школярiв до розв'язання нових проблем, до перетворення дiйсностi. він вияляється в:

·самостiйному перенесеннi знань i умінь у нову ситуацiю; баченнi нових проблем в знайомiй ситуацiї; баченнi структури об'єкта i його нових функцiй; самостiйному комбiнуваннi вiдомих способiв дiяльностi в новi; баченнi рiзноманiтних способiв розв'язання проблеми й альтернативних доказів; cтворенні принципово нового способу розв'язання проблеми, що не є комбiнацiєю вiдомих.

4. Досвiд ставлення до навколишньої дійсностi - система морально-естетичних поглядiв, цiнностей, що виражають ставлення особистостi до світу, дiяльностi, людей, самої себе.

Bci компоненти змiсту освiти взасмопов'язанi мiж собою таким чином, що кожен попереднiй є основою для переходу до наступного. Наприклад, умiння формуються на основі знань, а творча дiяльнiсть передбачас оволодiння певною сумою знань i репродуктивних умінь у данiй сферi творчостi.

Змiст освiти вiдображає соцiокультурний досвiд у формi окремих навчальних предметів, в яких враховується не лише логіка вiдповiдної науки або дiяльностi, але й закономiрностi пiзнавального розвитку учнів, логіка навчального процесу, умови, в яких він протiкає (у тому числi термін навчання), можливостi школярів.

30. Форма організації навчання як дидактична категорія.

Ефективність засвоєння знань учнями залежить не лише від методів і прийомів навчання, які характеризують внутрішню сторону навчального процесу, а й від форм організації навчальної роботи. Слово forта у перекладi з латини означає зовнiшнiсть. Таким чином, форма навчання вiдображає зовнiшнi, органiзацiйнi особливостi спiльної дiяльностi вчителя й учнiв, яка здiйснюється у певному порядку.

Форми організації навчання характеризують зовнішній аспект навчальної взаємодії: кількість учнів, місце і тривалість навчання, особливості спілкування вчителя та учнів

У дидактицi термін «форма навчання» вживається у трьох зна­ченнях.

По-перше, щодо загальних форм органiзацiї навчального процесу (організаційні системи навчання). У цьому значеннi видiляють iндивiдуальну, iндивiдуально-гру­пову i групову(класно-урочну) форми, якi вiдрiзняються за характером взаемодiї вчителя та учнiв.

По-друге, щодо форм органiзацiї навчальної дiяльностi класу, групи учнiв: урок, ceмінap, екскурсiя, факультатив, предметний гурток тощо.

По-трете, щодо форм навчальної діяльності учнів на занняті, якi озрiзняються за кiлькiстю учнiв i особливостями їх взаємодії: iндивiдуальна, фронтальна i групова, парна.

За кiлькiстю учнiв розрiзняють iндивiдуальнi i груповіформи навчання.

За мiсцем навчання – шкільні (урок, факультатив, консультацiя, предметний гурток тощо) i позашкiльні (домашня робота, екскурсiя).

Залежно вiд часу навчання - урочнi i позаурочнi(факультативи, предметні гуртки, вікторини, конкурси, олімпіади, предметні вечори тощо).

31. Проблема диференціації навчання у загальноосвітній школі.

Під диференціацією розуміють таку форму індивідуалізації, коли учні, схожі за певними індивідуальними особливостями, об'єднуються в групи для окремого навчання. У педагогічній літературі є два терміни: "зовнішня диференціація" і "внутрішня диференціація".

Індивідуалізація навчання - це система засобів, яка сприяє усвідомленню учнем своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних смислів навчання. Індивідуалізація сприяє розвитку самосвідомості, самостійності й відповідальності.

Терміном " зовнішня диференціація " позначають таку організацію навчального процесу, за якої для задоволення різнобічних інтересів, здібностей і нахилів учнів створюються спеціальні диференційовані класи, школи.

Термін " внутрішня диференціація " застосовують до такої організації навчального процесу, за якої розвиток індивідуальності здійснюється в умовах роботи вчителів у звичайних класах.

Зовнішня диференціація навчання здійснюється за двома напрямами:

1) шляхом створення класів і шкіл на основі спеціальних здібностей, інтересів і професійних нахилів учнів (профільні та спеціалізовані навчальні заклади, класи з поглибленим вивченням окремих предметів);

2) шляхом створення шкіл і класів за певним рівнем загального розумового розвитку учнів і стану здоров'я учнів (школи для обдарованих дітей та підлітків, школи для дітей з відхиленням у здоров'ї, класи вирівнювання).

Диференціація розпочинається здебільшого на старшому ступені середньої загальноосвітньої школи та у 8-9 класах спеціалізованих шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів, колегіумів. Виділяють такі профілі диференціації: науковий (філологічний, фізико-математичний, біолого-технічний, біолого-хімічний, історико-суспільствознавчий та інші); прикладний (агрохімічний, сільськогосподарський, хіміко-технічний, економічний, фізико-технічний та інші), художньо-естетичний (музичний, образотворчий, вокальний, акторський, хореографічний та інші); портивний (за видами спорту).

Головною ознакою диференціації в цих навчальних закладах є програми. Міністерство освіти і науки України розробило і запропонувало педагогам близько 60 варіантів навчальних програм для диференціації навчання.

Важливим напрямом диференціації є навчання обдарованих, талановитих дітей і підлітків. Саме вони в недалекому майбутньому забезпечать прогрес країни в науці, виробництві, мистецтві.

32. Сучасні підходи до здійснення виховного процесу.

Педагогічна теорія − своєрідна стратегія педагогічної діяльності: вона "відстежує" зміни в культурі, соціальних потребах суспільства і пропонує нові рішення вічних виховних проблем, нові підходи до організації життя і діяльності вихованців, їх відносин до світу і до самих себе. В кінці XX ст. наша вітчизняна педагогіка звільнялася від марксистської методології як єдиного наукового підгрунтя почали формуватися різні підгоди до організації виховної діяльності.

Підхід в ідображає, в тій чи іншій мірі, оформлену концептуалізацію педагогічної реальності. Кожен підхід до виховання користується своїми категоріальними координатами, але всі вони єдині в гуманістичному погляді на людину і у визнанні значення його вдосконалення. В даний час у вітчизняній теорії виховання досить виразно оформилися такі підходи: формуючий, культурологічний, синергетичний, соціалізуючий, герменевтичний, аксіологічний, антропологічний, психотерапевтичний. Зупинимося на характеристиці деяких.

Формуючий підхід (І. З. Глікман, А. І. Кочетов, Б. Т. Лихачов, Г. М. Філонов). Прихильників цього підходу відрізняє безмежна переконаність у тому, що майбутня яскрава індивідуальність дитини напряму залежить від цілеспрямованого виховного впливаючи словом, прикладом, справою. "Формування" розуміється як найширша характеристика всіх перетворень особистості дитини під впливом вихователя. Формує вплив має "розбудити" духовні ресурси дітей, організувати їх, оформити і забезпечити стійкі механізми регуляції поведінки і діяльності вихованців. В даний час вже досить зрозуміло, що формуючий підхід до виховання активно реалізує бихевиористического погляд на особистість. У цьому контексті виховання − не що інше, як організація спеціальних педагогічних впливів, які викликають певну поведінку особистості як систему її реакцій. Технологічно виховання на основі формуючого підходу організується в поведінкової моделі: "показати зразок" - "пояснити" - "вправляти". Вихователь пред'являє дитині зразок поведінки, домагається, щоб він усвідомив цю норму, оцінив її, висловив до неї своє ставлення і прийняв у власній поведінці. Формуюча технологія виховання дозволяє керувати поведінкою дитини: заохочувати соціально позитивні дії і обмежувати соціально негативні.

Культурологічний підхід (О. С. Газман, О. В. Іванов, Н. Б. Крилова). В основі цього підходу лежать ідеї філософії постмодернізму і гуманістичної психології, зокрема К. Роджерса. Прихильників культурологічного підходу відрізняє відмову від виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Вони вважають, що дитина, осмислюючи світ культури, картину світу, адаптується до дій і поведінки оточуючих і "досвідченим шляхом", "мимохідь" освоює культурні норми і цінності. Головне − взаємодія, взаємини, особистісне спілкування дорослих і дітей, а виховання - це "побічний ефект" всіх самостійних пошуків дитини.

Прихильники культурологічного підходу вважають центральною фігурою освіти, її головним діючим суб'єктом саму дитину. За дитиною затверджується право самому визначати не тільки "ким бути", "яким бути", але і "як жити", тобто право самостійно будувати свій образ життя. Вихователь в такій системі взаємин визнається як рівноправний партнер по спільних занять, як доброзичливий організатор підтримки (фасилітації) дитину у рамках його проблем. Педагог-фасилітатор не дозволяє собі прямо організовувати діяльність і спілкування дітей, контролювати і оцінювати їх вчинки, керувати їхньою поведінкою. У своїй діяльності фасилітатор реалізує розуміння дитини, прийняття його, схвалення, довіру, свій відкритий особистісний інтерес до нього.

33. Соціальна зумовленість мети виховання.

Однією з найважливіших проблем педагогічної науки і практики є визначення мети виховання підростаючих поколінь. Ясність і чіткість мети виховання має важливе як теоретичне, так і практичне значення.

Мета виховання має об’єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об’єктивно відображає вимоги конкретного суспільства, що визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин змінюється і мета виховання.

Загальною метою вихованняє всебічний і гармонійний розвиток дитини. У реальному житті необхідне більш конкретне уявлення не стільки про всебічний розвиток, скільки про саморозвиток, який передбачає наявність розвинених форм самосвідомості і здатності до самоусвідомлення розвитку потреби особистості у власному вдосконаленні.

Якщо виходити з такого розуміння, мета виховання повинна:

1) відповідно потребам та умовам сучасного стану соціального розвитку України;

2) повинна бути єдиною для всіх ланок і ступенів системи виховання;

3) повинна в конкретизованому вигляді виступати критерієм ефективності виховання на кожному з вікових етапів саморозвитку індивіда.

Загальна мета виховання формулюється у світлі пріоритету загальнолюдських цінностей: «Метою освіти в Україні є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадянина, готового до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу» (Закон України «Про освіту» – Освіта – 21 серпня 1996 р.).

При цьому особистість є підготовлена до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина, трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуттям обов’язку й відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім’янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися та ін.

Таке формулювання мети виховання є загальним. Воно вказує лише стратегічний напрям виховної діяльності педагога. Для того, щоб реалізувати таку мету виховання у реальному педагогічному процесі, необхідно її конкретизувати.

Виділяють такі етапи конкретизації мети виховання:

· першим етапом конкретизації є визначення основних напрямків виховання. у відповідності з основними елементами культури виділяють розумове, моральне, трудове, естетичне, екологічне, національне та фізичне виховання;

· наступним етапом є визначення оперативних завданьпроведення окремого уроку або виховного заходу на рівні окремих психологічних новоутворень: установок, цінностей, переконань, здібностей, знань, умінь, навичок тощо. Оперативні завдання відображають ті конкретні зміни в поведінці або діяльності учнів, досягнення яких планується у виховному процесі.

34. Гуманізація як провідний принцип виховання.

Гуманізм як система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність — це переконаність у безмежних можливостях людини та її здатності до удосконалення, це вимога свободи і захисту гідності особистості, це ідея про право людини на щастя і про те, що задоволення її потреб та інтересів має бути метою суспільства.

Принцип гуманізації виховання передбачає створення умов для формування кращих якостей та розвитку здібностей люди­ни, розкриття джерел її життєвих сил; гуманізацію взаємин між вихователями і вихованцями, постановку виховання в центр на­вчально-виховного процесу, повагу до особистості, її гідності, розуміння її запитів, інтересів, довіри до неї; формування щирої, доброзичливої, милосердної людини.

Він також передбачає визнання цінності дити­ни як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров’я, створення умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, схильностей, здібностей, надання їй допомоги в життєвому самовизначенні, повноцінної самореалізації.

Реалізація принципу вимагає від вихователя його гуманістичної організації, котра включає: ставлення педагога до педагогічної діяльності як до покликання, його мотиваційна спрямованість не лише до викладання предмета, але й, у першу чергу, до дитини. Принцип передбачає також повагу до особистості дитини, яка виявляється:

а) у знанні вихователем індивідуальних особливостей дитини;

б) у забезпеченні умов для її розвитку;

в) у вияві довіри до дитини. доброти, чуйності, уваги, співчуття, співпереживання, сердечної турботи тощо.

35. Основні напрями змісту виховання.

Виокремлюють 5 основних напряів виховання: розумове, моральне, фізичне, естетичне та трудове.

Розумове виховання – діяльність вихователя, спрямована на розвиток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці. Розумове виховання відбувається в процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають осо­бистими переконаннями, духовним багатством людини. У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня – розумо­вий розвиток.

Моральне виховання – виховна діяльність школи, сім’ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, і навичок, умінь, відповідної поведінки. Моральне виховання розпочинається в сім’ї, продов­жуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу вкладають загальнолюдські та національні цінності, мо­ральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у су­спільстві. Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, мо­ральні переконання, почуття та якості.

Фізичне виховання – це сукупність дій вихователя і вихованця, спрямованих розвиток організму, укріплення здоров’я, забезпечення гармонії фізичного розвитку та духовного життя багатогранної діяльності людини. Результат фізичного виховання особистості виражається в оволодінні нею фізичною культурою, яка представляє собою сукупність досягнень людини в галузі її фізичного розвитку.

Завдання фізичного виховання: 1. Сприяння зміцненню здоров’я і загартування організму учнів, підвищенню їх працездатності. 2. Формування рухових умінь і навичок школярів у процесі виконання певних рухів. Серед них: природні дії (ходіння, біг, стрибки, плавання та ін.) і спеціально організовані вправи на приладах, акробатика, котрі вимагають певних знань. 3. Сприяння придбанню учнями необхідних знань у галузі фізичної культури, спорту, гігієни та медицини про значення фізичної культури і спорту для укріплення здоров’я, про режим дня та ін. 4. Розвиток основних фізичних якостей школярів (сили, спритності, терплячості, гнучкості), забезпечення єднання фізичного виховання з моральним, естетичним, трудовим, розумовим.

Естетичне виховання – це процес формування в учнів здібностей сприй­мати і правильно розуміти прекрасне в навколишній дійсності та в мистецтві, процес формування естетичної свідомості розвитку творчих здібностей і дарувань у різних галузях естетичної діяльності. Це процес формування естетичного досвіду особистості. Складові естетичного досвіду – це естетичні почуття, естетичний ідеал, естетичні погляди, смаки, інтереси, потреби, естетична діяльність.

Трудове виховання – виховання свідомого ставлення до праці че­рез формування звички та навиків активної трудової діяльності. Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в сус­пільстві та природному середовищі. Воно покликане за­безпечити: психологічну готовність особистості до праці (бажання сумлінно та відповідально працювати, усвідомлен­ня соціальної значущості праці як обов’язку і духовної потреби); – підготовка до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяль­ності, вироблення умінь і навичок, необхідних для трудо­вої діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).

36. Шляхи і засоби реалізації змісту виховання.

Виховання – це дзеркало суспільного ладу, це соціальне замовлен­ня кожного суспільства. У вихованні треба враховувати те, що саме діяльність особистості (вихователя, вихованця) є визначальною для успіху у вихованні. Саме тому була сформульована діяльно-особистісна концепція. З точки зору цієї концепції, виховання – це цілеспрямований, педагогічно організований, двосторонній процес взаємопов’язаної та взаємообумовленої діяльності вихователя і вихованця, у процесі якої вихователь формує соціально-значущі якості особистості (громадянськість, патріотизм, екологічну, економічну культуру, моральні якості, естетичний смак, націо­нальну гідність та ін.), досвід громадянської поведінки (формує навички й уміння поведінки в суспільстві), впливає на почуття, свідомість, поведінку вихованця, а вихованець оволодіває і виробляє в себе ці якості та поведінкові вміння і навички.

Шляхами підвищення ефективності процесу виховання є:

- подолання формалізму у виховній роботі шляхом уникнення безсистемності у виховній роботі та подолання заорганізованості учнів безліччю безцільних заходів.

- вдосконалення процесу виховання шляхом:

а) організації у школі виховних центрів;

б) органічного поєднання завдань, що вирішують школи з потребами середовища;

в) створення у школі атмосфери поваги до знань;

г) підбору раціонального змісту виховання відповідно до мети виховання;

д) своєчасного проведення виховних заходів, акцент на профілактику негативних явищ в учнівському середовищі;

е) використання різноманітних форм і методів виховного впливу відповідно до віку учнів;

є) підвищення емоційної насиченості виховних заходів;

ж) подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів; з) створення умов для розвитку самостійності учнів.

Засоби – те, за допомогою чого відбувається виховання: предмети твори духовної і матеріальної культури (наукові посібники, книжки, газети, твори мистецтва), слово вихователя, різноманітні види діяльності (навчання, гра, художня самодіяльність, спорт), конкретні заходи (вечори, збори). Ці засоби використовуються в процесі реалізації того чи іншого методу.

37. Класифікація форм організації виховного процесу.

Форма виховання - це зовнішня, організацiйна характеристика виховного процесу, ко.мпозицiя виховного заходу. Виховний захiд − органiзована педагогом дiяльнiсть учнiв, спрямована на розв'язання виховних завдань.

Найбiльш поширеною є класифiкацiя форм виховання залежно вiд кiлькостi дiтей, якi беруть у них участь: Macoвi (участь ycієї школи, класу), груповi та iндивiдуальнi.

Форми виховної дiяльностi класифікують також у вiдповiдностi з напрямками виховної роботи класного керiвника (вихователя).

Наприклад, органiзацiї пізнавальної діяльності учнiв вiдповiдають такi форми: вiкторина, аукцiон знань, iнтелектуальна гра «Що? Де? Коли?, засiдання клубу допитливих, конкурс проектiв, кон­курс ерудитiв, iнтелектуальний конкурс, дiловi iгри, огляд знань, наукові конференцiї, конкурс винахiдникiв i фантазерiв, тypнip ора­тopiв, усний журнал, практичнi заняття) тощо.

Для реалiзацiї завдань морального виховання широко застосову­ють тaкi форми: «круглий стiл»), прес-конференцiї, усні журнали, диспути, вечори запитань i вiдповiдей, бесiди на етичнi теми, огляд лiтератури з рiзноманiтних проблем, лiтературно-музичнi компо­зицiї, практичнi заняття типу «Культура спiлкуванню), «Єднiсть прав i обов'язкiю), акцiї милосердя, пошукова дiяльнiсть тощо.

Профорiснтацiю учнiв органiзують за допомогою таких форм: зустрiчi з представниками рiзних професiй; «У світi професiй)); «Як вибирати професію»); екскурсії на виробництво; гра-конкурс «Чия професiя краща?)), захист професiй, місто веселих майстрiв тощо.

В естетичному вихованнi доречнi лiтературнi i музичнi вечори i ранки, «година поезії»), екскурсї до музеїв, вiдвiдання тeaтpiв, виставок, прогулянки на природу, бесiди про музику i живопис, класні диско вечори, свята мистецтв, огляди журнашв, випуск рукописних журналiв, концерт «Ромашка), естафета улюблених занять, турнір знавцiв поезiї, жива газета, подорож у минуле, ли­царський турнip тощо.

У фізичному вихованні корисні iгри типу «Веселi старти», малi олiмпiйськi iгри, туристичнi походи i естафети, зустрiчi з пред­ставниками рiзних видiв спорту, спортивнi вечори i ранки, бесiди про гігієну, здоров'я i фiзичну культуру i таке iнше.

Позакласна виховна робота – різноманітна діяльність учителів, вихователів, спрямована на виховання учнів і здійснювана в позаурочний час. Вона спрямована на закріплення, поглиблення знань, застосування їх на практиці, розширення кругозору учнів, формування наукового світогляду.

38. Теорія і практика колективного виховання.

Суть колективного виховання полягає у використаннi групи як фактору цiлеспрямованої соцiалiзацiї дiтей. Група справляє вiдчутний вплив на вихованцiв, спонукає їх дотримуватися при­йнятих бiльшiстю норм i правил поведiнки. Головне у колектив­ному вихованнi сформувати цiннiсно-орiєнтацiйну єднiсть ко­лективу, досягти того, щоб бiльшiсть його членiв орiєнтувалася на суспiльнi норми поведiнки i цiнностi. За такої умови колектив стає постiйно дiючим виховним фактором, спрямовує поведiнку кожного вихованця, спонукає до самовдосконалення.

Одним iз перших у педагогiцi обrpунтував iдею використання органiзованої групи (колективу) з метою виховання дiтей А.С.Макаренко: «... я не вважаю, що потрiбно виховувати окрему людину, я вважаю, що потрiбно виховувати цiлий колектив. Це єдиний шлях правильного виховання. Я сам став учителем з ciмнa­дцяти pоків, i сам довго вважав, що найкраще органiзувати учня, виховати його, виховати другого, третього, десятого, i коли вci бу­дуть вихованi, то буде хороший колектив. А потiм я дiйшов висно­вку, що потрiбио не розмовляти з окремим учнем, а сказати вcім, побудувати такi форми, щоб кожен був змушений перебувати в за­гальному pyci. Ось при цьому ми виховуємо колектив, згуртовуємо його, змiцнюємо, пiсля чого вiи сам стає великою виховною силою».

А.С.Макаренко розробив концепцiю виховання дитячого ко­лективу, в основі якої лежали тaкi положення: постановка суспi­льно значущої i захоплюючої для дiтей перспективи, залучення їх до спільної діяльності, спрямованої на її реалізащю, опора на дитяче самоврядування, використання з метою органiзацiї життя дiтей гри та змагання, культивування традицiй, включення коле­ктиву в систему бiльш широких соцiальних зв'язкiв.

Останнiм часом у педагогiчнiй лiтературi висловлюється кри­тичне ставлення до використання колективу як фактору виховання особистостi. Стверджується, зокрема, що А.С.Макаренко пере­бiльшував роль колективу у вихованнi (останнє вiн розглядав як виховання для колективу, в колективi i через колектив), переоцi­нював роль вимоги в згуртуванні розвитку дитячого колективу, у керуванні ним, робив ставку на «моноколектив», а не на їхню рiзноманiтнiсть в органiзацiї життя дiтей. Проте критична оцiнка окремих аспектiв теорiї колективного виховання А.С.Макаренка дає підстав для заперечення доцільності колективного виховання як такого.

Формування дитячого колективу має важливе зна­чення як для педагогiв, так i для дiтей. Для педагогiв - це ефекти­вний іструмент органiзацiї виховного процесу, спрямованого на особистiсний розвиток дiтей. Для дiтей колектив - це об'єднання на основi спiльних iнтepeciв i потреб, соцiальне мiкросередовище, необхiдне для особистiсного самовираження i самоствердження.

Сучаснi уявлення про роль колективу у вихованнi особистостi можна викласти у таких положеннях:

· розуміння дитячого колективу як своєрідного інструменту, необхiдного для виховання вcix учнiв i розвитку кожного зокрема; трактування дитячого колективу як органiзацiйної i психологічної єдностi; причому, головну роль у згуртуваннi колективу слiд вбачати в iнтелектуальних, емоцiйних, мiжособистiсних взае­мозв'язках учнiв; розумшня шкільного колективу не як моноколективу, а як диференцiйованої єдностi рiзнотипних колективiв, що виникають внаслiдок процесiв диференцiацiї та інтеграції (кожен учень може бути одночасно членом декiлькох первинних колективiв); уявлення про взаємодiю особистостi з колективом як про процес двостороннiй: iдентифiкацiї особистостi з колективом i її вiдособлення в колективi.

39. Проблема співвідношення особистості й колективу у виховному процесі.

Формування дитячого колективу має важливе зна­чення як для педагогiв, так i для дiтей. Для педагогiв − це ефекти­вний іструмент органiзацiї виховного процесу, спрямованого на особистiсний розвиток дiтей. Для дiтей колектив - це об'єднання на основi спiльних iнтepeciв i потреб, соцiальне мiкросередовище, необхiдне для особистiсного самовираження i самоствердження.

Сучаснi уявлення про роль колективу у вихованнi особистостi можна викласти у таких положеннях:

· розуміння дитячого колективу як своєрідного інструменту, необхiдного для виховання вcix учнiв i розвитку кожного зокрема;

· трактування дитячого колективу як органiзацiйної i психологічної єдностi; причому, головну роль у згуртуваннi колективу слiд вбачати не стiльки у «вiдносинах вiдповiдальної залежнос­тi», скiльки в iнтелектуальних, емоцiйних, мiжособистiсних взае­мозв'язках учнiв;

· розумшня шкільного колективу не як моноколективу, а як диференцiйованої єдностi рiзнотипних колективiв, що виникають внаслiдок процесiв диференцiацiї та інтеграції (кожен учень може бути одночасно членом декiлькох первинних колективiв);

· уявлення про взаємодiю особистостi з колективом як про процес двостороннiй: iдентифiкацiї особистостi з колективом i її вiдособлення в колективi.

У педагогічній системі колектив – особистість необхідною умовою самоактуалізації дитини є її відповідне становище в підсистемі дружніх стосунків.

Самовираженню особистості в колективі сприяють:

1) задоволення потреб дитини у визнанні, самовизначенні, самоствердженні;

2) колектив повинен надати можливість особистості почувати себе незалежною і самостійною, не пригнічувати і не нав’язувати їй своєї думки;

3) колектив повинен надати можливість особистості виявити власну унікальність, неповторність, дати можливість дитині визначити своє місце в ньому.

У системі вчитель – вихованець необхідною умовою саморозвитку особистості є діалогічний стиль взаємовідносин, гуманістичні взаємостосунки, можливість задовольнити потреби у взаєморозвитку, співчутті, співпереживанні.

40. Педагогічне керівництво процесом формування колективу.

У педагогіці колективом називають об'єднання вихованців, якому властивий цілий ряд важливих ознак. Розглянемо їх.

1. Загальна соціально значима мета. Ціль колективу обов'язково повинна збігатися з суспільними цілями, не суперечити пануючій ідеології, конституції і законам держави. 2. Спільна суспільно корисна діяльність, яка складає основний зміст його життя. Основним видом діяльності школярів є учіння, пов'язане з працею, іншими видами суспільно корисної діяльності. 3. Організована структура. Єдиний шкільний колектив складається з колективу педагогів і загального колективу учнів. Загальний учнівський колектив поділяється на первинні колективи — класи. Організація, спілкування і відносини в колективі забезпечують формування особистості, розвиток її здібностей, талантів, гуманістичну спрямованість. 4. Учнівський колектив має органи управління: загальні збори, учнівський комітет і рада колективу, комісії, штаби; у первинних колективах також працюють загальні збори та інші органи самоуправління, обираються уповноважені особи та ін. Самоуправління покликане задовольнити інтереси всіх і кожного. 5. Наявність у відносинах між членами колективу певної морально-психологічної єдності, яка терпима до плюралізму думок, але не суперечить домінантній системі ідей, ідеології колективу, яка виховує у своїх членів відданість обраним ідеалам.

У практиці педагогічного управління колективом важливо дотримуватися таких важливих правил:

1. Розумно поєднувати педагогічне керівництво з природним намаганням учнів до самостійності, незалежності. Домагатися, щоб цілі, завдання, які необхідно вирішувати, ставили і вирішували самі вихованці шляхом співробітництва з педагогом.

2. Педагогічне управління не може бути незмінним. Здійснюючи його як одноосібний організатор колективу на першій стадії його розвитку, педагог у міру розвитку колективу постійно змінює тактику, розширюючи демократію, самоуправління.

3. Перебудова управління зводиться не тільки до перегляду цілей і змісту колективістичного виховання, а до зміни об'єкту педагогічного управління. Ним є особистість, яка має право на власну думку, незалежне судження, інтелектуальну свободу, моральну позицію.

4. Показником правильного управління є наявність у колективі загальної думки з найважливіших питань життя класу. Вона підсилює і прискорює формування необхідних якостей особистості.

5. Міжособові взаємини в колективі, як показують дослідження, мають багаторівневу структуру. Вихователь зобов'язаний організувати таку взаємодію, в якій персональні, партнерські і мотиваційні відносини між членами колективу поєднуються.

6. Важливою умовою ефективності колективного виховання є організація і координація всіх виховних впливів: колективу вчителів, які працюють у цьому класі, інших колективів, з якими здійснюється співробітництво, сім'ї.

У своєму розвитку колектив проходить кілька органічно взаємопов'язаних стадій. Однією iз найбільш поширених у вiтчизнянiй педагогiцi є трuстадiйна модель колективної динаміки, яку розробив А.С.Макаренко у вiдповiдностi iз змінами джерела та характеру вимог до поведінки вихованців.

41. Родинно-сімейне виховання.

У педагогіці сім'я може розглядатися з двох точок зору. По-перше, як "молекула суспільного організму", яка дає життя людині й виховує її відповідно до вимог суспільства. Отже, сім'я — це інститут суспільного виховання, що може бути протиставлений інститутам виховання громадського (дошкілля, школа тощо). І сімейне, і громадське виховання орієнтуються на всю систему вартостей, тобто прагнуть прищепити дитині певні моральні та суспільні погляди і сприяти виробленню відповідної поведінки. У цьому сенсі сімейне виховання трактується як складова всього сучасного українського виховання.

По-друге, під терміном "сімейне виховання" часто розуміють лише зміст виховання, що випливає з потреб створення і зміцнення самої родини. Іноді його ще називають "підготовкою людини до сімейного життя". Головним предметом уваги такого виховання, його орієнтиром є специфічні цінності, на яких ґрунтується життєдіяльність родини. Характерною ознакою цього поняття виховання є те, що воно здійснюється не лише в сім'ї, але й іншими інститутами виховання — школою, Церквою, культурно-молодіжними організаціями, пресою, радіо, телебаченням тощо. В останніх випадках — не завжди в позитивному сенсі.

Цим двом аспектам сімейного виховання відповідають і два виховні ідеали, які не варто протиставляти, але і які все ж не треба повністю ототожнювати. Українське виховання в сім'ї орієнтується на наш традиційний виховний ідеал, що втілює в собі поняття служіння Богові й Україні. Що стосується виховання, яке випливає з потреб побудови міцної родини, то, безумовно, орієнтиром тут можна вважати образ "ідеального сім'янина", людину, яка приймає і послідовно у своїй поведінці реалізує вартості родинного життя. В основі народного ідеалу української сім'ї, як вважав М. Стельмахович, лежить прагнення створити родину щасливу, здорову, багатодітну, міцну, дружну і т. п.

Родина — це природний осередок найглибших людських почуттів, де дитина засвоює основи моралі серцем і душею, коли розвиваються почуття доброти, чуйності, совісті, правдивості, любові до всього живого. Батьки — головні природні вихователі дитини. Основний чинник у формуванні особистості — це виховний клімат сім'ї. Рідна домівка — не тільки місце притулку, дах над головою, а й родинне вогнище, місце захисту від життєвих негараздів. Сім'я має надзвичайно важливе й навіть незамінне значення для людини в першу чергу тому, що в ній вона живе в оточенні „найближчих" людей, які можуть і зрозуміти, і вибачити, і підтримати, допомогти „стати на ноги" й знайти свій шлях у житті. Ніхто не може замінити дитині її рідну матір чи батька, їхньої безмежної любові, теплоти й добра.

Дослідники підкреслюють, що всяке родинне виховання переноситься на суспільство.

42. Взаємодія школи і сім’ї в процесі виховання школярів.

Спільна робота школи і родини ґрунтується на принципах гуманістичної педагогіки: пріоритетності сімейного виховання, громадянськості, демократизму, гуманізації взаємин педагогів і батьків, ретроспективності, педагогізації батьків.

1. Принцип пріоритетності підкреслює величезне значення сім'ї у фізичному й духовному становленні особистості й суспільства. Родинне виховання є природною і постійно діючою ланкою виховання.

2. Принцип громадянськості ґрунтується на усвідомленні педагогами і батьками місця кожної сім'ї у суспільно-державній системі. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості.

3. Принцип демократизму означає встановлення партнерських взаємин між школою і сім'єю у вихованні дітей. Сьогодні батьки можуть брати участь у вирішенні тих питань, до яких традиційно їх не допускали, - вибору предметів для навчання, визначення обсягів їх вивчення, складання навчальних планів, зміни термінів і тривалості навчальних семестрів і канікул, вибору профілю школи тощо.

4. Принцип гуманізації взаємин педагогів і батьків. Він спрямовує класного керівника, вчителя, на: а) дії і заходи, які зміцнюють і підвищують авторитет батьків. Єдиновірною нормою взаємин педагогів і батьків є взаємна повага

5. Принцип ретроспективності (лат. retro - назад, spactare - дивитись) орієнтує на осмислення і використання історичного досвіду виховання в українській родині.

6. Принцип педагогізації батьків передбачає, що одним із головних завдань школи залишається організація і здійснення педагогічного всеобучу.

Існують індивідуальні і колективні форми роботи з батьками. Провідна роль належить індивідуальним формам роботи: відвідуванню сім'ї учня, пропаганді сімейного виховання, виконанню батьками педагогічних доручень, педагогічним консультаціям. Відвідування сім'ї учня допомагає з'ясувати умови життя школяра, загальну та педагогічну культуру родини, ознайомитися з досвідом виховання, дати поради і домовитися про єдині вимоги до учня. До форм індивідуальної роботи належать педагогічні консультації, в основі яких лежать відповіді на запитання батьків. Психолого-педагогічними основами консультації є прихильне ставлення учителів до ініціативи батьків; вияв готовності до надання допомоги сім'ї; конкретні рекомендації і поради з питань, з якими звернулись до педагога батьки.

До колективних форм роботи з батьками належать: Батьківська школа, що створюється для переконання всіх батьків у необхідності вивчення основ гуманістичної педагогіки, педагогіки співробітництва, діяльнісного підходу. Результатом повинно стати стимулювання намагання поповнювати свої знання, оволодіння практичними навичками виховання дітей у сім'ї. Педагогічний лекторій, метою якого є акцентування уваги батьків на актуальних проблемах виховання. Ця форма забезпечує оволодіння батьками систематичними знаннями основ теорії виховання. Підсумкові річні науково-практичні конференції батьків з проблем виховання. Класні батьківські збори - традиційна форма роботи, що проводиться 1-2 рази на чверть. Проте методика проведення зборів потребує удосконалення. Одним із підходів до організації класних зборів є проблемне формулювання теми зборів (наприклад, "Чи можна запізнитись з вихованням доброти?").

43. Дитячі та юнацькі організації у вихованні учнівської молоді.

Сьогодні в Україні діють такі дитячі та юнацькі організації

1. Молодіжні організації, зорієнтовані на вирішення політичних проблем (Молоді республіканці України, Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ), Спілки українського студентства (СУС), Молодіжна організація спілки офіцерів України “Сокіл” та ін.).

2. Молодіжні організації, зосереджені на вирішенні соціальних проблем (Спілка молодіжних організацій України (СМОУ), Українська республіканська рада молодих вчених і спеціалістів та ін.).

3. Молодіжні організації, що займаються вивченням історії, фольклору, етнографії народів України (“Товариство Лева”, товариство “Щире братство”, Молодіжне товариство “Кіш” та ін.).

4. Дитячі громадські організації (“Пласт”, Спілка української молоді (СУМ), Спілка піонерських організацій України (СПОУ), Українське дитячо-юнацьке товариство “Січ”).

Українська скаутська організація “Пласт” заснована 1911 р. Петром Франком, Іваном Чмолою та Олександром Тисовським, маючи своїм завданням всебічне патріотичне і національне виховання, розвиток моральних, духовних і фізичних рис юнаків та дівчат. Офіційне відродження “Пласту” в Україні відбулося 13 квітня 1991 р. на установчому з’їзді. В основі пластового виховання – заборона політизації дитини. Хлопці і дівчата виховуються окремо до 17 років. “Пласт” має чітку структуру, атрибутику (гімн, герб, розпізнавальні знаки та форму), присягу.

Спілка української молоді (СУМ) утворена 1925 р. в Києві. Своє головне завдання вбачала у звільненні України, створені української самостійної соборної держави. Спілка поділяється на три основні організаційні ланки: молодіжне юнацтво (6-12 років), юнацтво (12–16 років), старше юнацтво (16–18 років), старші члени організації – дружинники (18–35 р.).

Спілка піонерських організацій України (СПОУ) утворена наприкінці 1990 р. Її девіз: “За Батьківщину, добро і справедливість!”. Виховна система організації будується за трьома напрямами: “ Я – Батьківщина”, родина – сімейне виховання, повага до своєї родини, “Я” – самовдосконалення, виховання себе як особистості. Спілка поділяється на три вікові групи: 7–9 років (діти, які вважаються помічниками); 10–12 років (умільці); 13–14 років (майстри). Символ – веселка, знак – галстук, на якому відтворено сім кольорів.

Українське дитячо-юнацьке товариство “Січ” започатковане в лютому 1993 р. Гасло: “Сила, істина, честь!” Мета його полягає у відродженні національної свідомості, утвердженні “державницької ідеї”, формуванні нового типу українського характеру, тощо. Головні напрями роботи – вивчення історії козацтва, військо-патріотичне виховання на засадах козацької педагогіки, фізичне загартування, створення недільних козацьких шкіл та інших гуртків, організація оздоровчих таборів.

Установи освіти намагаються розширити свою співпрацю з дитячими та молодіжними організаціями у справі виховання учнівської молоді. Ця робота охоплює спільні семінари працівників освіти і дитячих та молодіжних організацій, співучасть в організації спортивного, оздоровчого таборів, надання психолого-педагогічної допомоги керівництву дитячих та молодіжних організацій.

44. Урок – основна форма організації навчання у загальноосвітній школі.

Основною організаційною формою навчання в сучасній школі є урок.

Урок — форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного віку й рівня підготовки впродовж певного часу й відповідно до розкладу.

Урок має такі особливості:

1. Урок є завершеною та обмеженою в часі частиною навчального процесу, під час якого розв'язуються певні навчально-виховні завдання;

2. Кожен урок включається в розклад і регламентується в часі та за обсягом навчального матеріалу;

3. Відміну від інших форм організації навчання є постійною формою, що забезпечує систематичне засвоєння учнями знань, умінь і навичок;

4. Відвідування уроків обов'язкове для всіх учнів, тому вони вивчають систему знань, поділених поурочно, в певній логіці;

5. Є гнучкою формою організації навчання, яка дає змогу використовувати різні методи, організовувати фронтальну, групову та індивідуальну навчальну діяльність учнів;

6. Спільна діяльність учителя й учнів, а також спілкування великої сталої групи учнів (класу) створює можливості для згуртування колективу дітей;

7. Сприяє формуванню пізнавальних якостей особистості (активності, самостійності, інтересу до знань), а також розумовому розвитку учнів.

Типи і структура року.

У дидактиці існує кілька підходів до класифікації уроків залежно від ознак, узятих за основу.

За способами проведення виділяють уроки-лекції, уроки-бесіди, уроки-диспути, уроки самостійної роботи учнів та ін.

За етапами навчальної діяльності — вступні уроки, уроки первинного ознайомлення з матеріалом, уроки формування понять, виведення законів і правил, уроки застосування знань на практиці, уроки повторення й узагальнення матеріалу, контрольні уроки, комбіновані уроки.

Найбільш вдалою в сучасній теорії та практиці навчання є класифікація, в основу якої покладено дидактичну мету і місце уроку в загальній системі уроків (Б. Єсипов, М. Махмутов, В.Онищук). Перебуваючи на однакових позиціях, ці автори пропонують різну кількість типів уроків. За класифікацією В. Онищука розрізняють такі типи:

1)урок засвоєння нових знань;

2)урок формування вмінь і навичок;

3)урок застосування знань, умінь і навичок;

4)урок узагальнення і систематизації знань;

5)урок перевірки, оцінювання та корекції знань, умінь, і навичок;

6)комбінований урок.

45. Структура та функції державних органів освіти

Органами державного управління освітою в Україні є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, міністерства і відомства, які мають навчально-виховні заклади, Управління освіти обласних державних адміністрацій, відділи освіти районних (міських) державних адміністрацій.

Центральним органом державного управління освітою в Україні є Міністерство освіти і науки. молоді та спорту України. Його повноваження визначено Законом України «Про освіту» та «Положенням про Міністерство освіти України». Міністерство бере участь у виробленні державної політики в галузі освіти та втіленні її в життя, визначенні основних напрямків розвитку освіти, здійснює координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування, забезпечує зв’язок з іншими державами, організовує впровадження в практику досягнень науки і передового педагогічного досвіду, проводить атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів республіканського значення.

Міністерству підпорядковані вищі навчальні заклади, Національна академія педагогічних наук та її науково-дослідні інститути.

При обласних, районних (міських) державних адміністраціях створюються відповідні структурні підрозділи, які здійснюють управління освітою: при обласній держадміністрації - управління освітою, при районній (міській) – відділи освіти, при сільських і селищних радах народних депутатів – комісії з питань освіти.

Дата добавления: 2015-09-03