Залучення банками коштів шляхом емісії векселів

Вексель – цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

Банківський вексель – вексель, за яким банк виступає платником (акцептантом) і має безумовні грошові зобов’язання перед векселедержателем сплатити визначену суму у визначений строк. Емісія банківських векселів переслідує кілька цілей, зокрема залучення додаткових грошових коштів, організацію безготівкових розрахунків між суб’єктами господарювання, кредитування клієнтів.

Банківський вексель може використовуватися для залучення вільних грошових коштів клієнтів. У такому разі він, на відміну від комерційного векселя, має депозитний характер, фактично виступає замінником банківського депозиту або ощадного сертифіката. Однак на відміну від депозиту та ощадного сертифіката банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб, причому новий векселедержатель може передавати його іншій особі шляхом індосаменту. Зауважимо, що ощадний сертифікат (крім іменного) також може використовуватися його власником як платіжний засіб і мати обіг на ринку цінних паперів. Проте банківський вексель має інші переваги.

Відносини між банком–емітентом векселя і вкладником-покупцем складаються так. Покупець звертається до банку і пропонує умови, за додержання яких він згодний придбати вексель. Якщо домовленість досягнуто, клієнт вносить у банк грошові кошти в обмін на виписаний вексель. Після отримання векселя покупець або очікує строку його погашення або за необхідності розраховується ним за власними зобов’язаннями. У разі розрахунків банківським векселем за товари, роботи та послуги між сторонами, як правило, існує попередня домовленість про це, «будуються» відповідні схеми обігу векселя через якнайбільшу кількість ланок. Це дає змогу банку-емітенту розпоряджатися запозиченими ресурсами триваліший строк. У противному разі векселедержатель змушений буде пред’явити вексель банку, тобто втрачається доцільність емісії векселів для запозичення грошових коштів.

Часто банківські векселі випускаються з метою кредитування клієнтів і/або здійснення розрахунків. Для одержання такого кредиту потенційний позичальник звертається до банку з проханням. Банк на основі наданих клієнтом документів визначає кредитоспроможність потенційного позичальника та вирішує питання про доцільність надання кредиту. Якщо рішення позитивне, між сторонами укладається угода, в якій визначаються всі умови кредитування. Для гарантування виконання своїх зобов’язань позичальник надає банку забезпечення, яке оформляється відповідним договором між сторонами. Особливостями такого кредитування є те, що угодою передбачається емісія банківських векселів і що позичальник отримує не грошові кошти, а вексель, за яким банк виступає платником, а також те, що кредит повинен бути погашений позичальником до строку пред’явлення векселя до платежу. Такий підхід дає можливість клієнтові одержувати кредит на більш пільгових умовах.

Здійснюючи емісію векселів для кредитування, банки штучно розширюють свій кредитний потенціал, оскільки застосування векселів не потребує від них відвернення ресурсів. Разом з тим, таке кредитування має для банку суттєву ваду: не кожний банк може дозволити собі одночасне збільшення суми обов’язкового резервування коштів на кореспондентському рахунку в НБУ та розміру резерву для покриття можливих втрат за кредитними операціями банків.

З метою підвищення привабливості банківських векселів банки розміщують їх з дисконтом. Ідеться про те, що клієнт може за допомогою дисконтних банківських векселів погасити свої боргові зобов’язання, причому за номінальною вартістю. В роботі з такими векселями зацікавлені підприємства, що мають неплатежі, оскільки використання поточних рахунків за наявності «картотеки неплатежів» вельми проблематичне. У такому разі, придбаваючи векселі, підприємства «запускають їх по ланцюгу», в результаті чого ще не одне підприємство може здійснити погашення своєї кредиторської заборгованості банківськими векселями, отриманими від дебіторів.

У банківській практиці мають місце випадки, коли банківські векселі використовуються для неттінга, тобто взаємної компенсації вимог і зобов’язань між банком і клієнтом. В результаті неттінга банк зобов’язаний погасити вексель, а векселедержатель – здійснити грошовий внесок.

Щоб придбати банківський вексель, покупець має переказати гроші на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя на ім’я покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається через їх викуп після закінчення терміну обороту або ж через достроковий викуп векселів. У банківських векселях указується величина прибутку у вигляді процента до номіналу, який одержує власник векселя. Це означає, що продаються векселі за номіналом, а викуповуються банком за ціною продажу.

Приклад. Банк випустив векселі на суму 30 тис. гри терміном до 90 днів зі сплатою 12% річних. Отже, купуючи такі векселі, клієнти сплатять банку 30 тис. гри, а продаючи їх банку після закінчення 90-денного терміну, одержать від банку 30,9 тис. гри (30 х 12 х 90/360 х 100 + 30).

В Україні банківські векселі зараз не застосовуються.

4.4. Нові форми і способи залучення депозитів та процентна політика щодо залучення вкладів (депозитів)

Конкуренція на ринку позичкових капіталів змушує банки шукати нові форми і способи залучення депозитів. Значного поширення в банківській практиці набув депозит, що відкривається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. Депозит має обов’язковий характер, а його величина і термін вкладення коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клієнт не виконує умов даного депозиту, банк може припинити його обслуговування. За аналогією із вкладами до запитання за даним депозитом нараховуються мінімальні проценти або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плати за ведення операцій на поточному рахунку.

Банки часто надають цьому депозиту характер заставного, тобто передбачають право вкладника на одержання кредиту на суму депозиту без додаткового забезпечення, отже, вклад у цьому разі є гарантією повернення позички.

Для клієнта депозит на термін обслуговування є певною мірою примусовим, тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове розрахунково-касове обслуговування. Інакше банк не тільки втратить можливість залучати додаткову клієнтуру, а й може позбутися вже існуючої.

Банки використовують і такий метод залучення вкладів, як установлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням на його депозитному рахунку. У цьому разі між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов’язання надати клієнту кредит за умови накопичення і зберігання останнім протягом установленого терміну певної суми коштів. Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливостей клієнта, або на основі планових регулярних вкладів. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержані в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. У банку при такому кредитуванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

Приклад

Банк установив ставку за кредитом на рівні 15 %, за депозитом – 10 % річних. До нього звернулися за позичкою два клієнти. Сума кредитної заявки на рік в обох клієнтів однакова – 800 тис. грн., а залишки коштів на депозитному рахунку різні: в одного клієнта – 600 тис. грн., в іншого – 700 тис. грн. Розрив між кредитом і депозитом відповідно 200 і 100 тис. грн. Виходя­чи з цих умов перший клієнт сплатить банку за користування кредитом 30 тис. грн. (15 % від 200), а другий – 15 тис. грн. (15% від 100).

Проте успіх такого методу залучення вкладів клієнтів багато в чому залежить від гнучкої процентної політики банку щодо кредитів. Якщо клієнт виявить, що за свій вклад у банку він одержує набагато менше, ніж сплачує банку за кредит (з урахуванням витрат на розрахункове обслуговування), він відмовиться від такої угоди, що для банку стане втратою як потенційних, так і наявних клієнтів.

Банки можуть заінтересувати вкладників нарахуванням і сплатою простих і складних процентів.

У роботі банків щодо залучення вкладів (депозитів) важливу роль відіграє процентна політика, оскільки одержання прибутків від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом з активізації вкладів. Розмір депозитного процента банк установлює самостійно, виходячи з облікової ставки НБУ, стану грошового ринку і власної депозитної політики.

Рівень прибутків за різноманітними видами депозитних рахунків різний. Найнижчі проценти банки сплачують за рахунками до запитання, оскільки вони характеризуються нестабільністю залишків. За такими рахунками, відкритими юридичним особам, проценти взагалі не можуть нараховуватися. У цьому разі з клієнтів, як правило, стягується плата за розрахунково-касове обслуговування. Відсутність прибутків або незначна їх сума стимулюють власників рахунків до запитання скорочувати до мінімум) залишки коштів на них і вкладати їх у прибуткові операції (термінові депозити, цінні папери тощо), що для банків не вигідно. Тому деякі з них намагаються заохочувати клієнтів підтримувати стабільні залишки на рахунках до запитання. Це досягається через установлення підвищених процентів або виплати клієнтам премій за значні залишки коштів.

Хоча за рахунками до запитання, відкритими для фізичних осіб, проценти нараховуються в обов’язковому порядку, прибуток за ними набагато нижчий, ніж за строковими депозитами.

При встановленні розміру процентної ставки за строковими депозитами визначальним чинником є термін, на який розмішені кошти. Чим триваліший термін, тим вищі процентні ставки. Процентна ставка за строковим депозитом може залежати і від частоти виплати прибутку: чим рідше здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки.

Банки можуть здійснювати нарахування процентів вкладникам як за простими, так і складними відсотками.

Прості відсотки є традиційним видом нарахування відсоткового доходу і обчислюються за формулою:

де: V – сума відсотків за період у n днів;

P – сума номіналу депозиту;

k – річна відсоткова ставка;

n – кількість днів розрахункового періоду;

T – максимальна кількість днів у році за умовами договору.

У банківській практиці використовуються три методи визначення кількості днів для розрахунку відсотків:

1. Метод «факт/факт» – при розрахунку суми відсотків береться фактична кількість днів у місяці та році (365 днів у році);

2. Метод «факт/360» – при розрахунку суми відсотків береться фактична кількість днів у місяці, але умовно в році – 360 днів.

3. Метод «30/360» – при розрахунку суми відсотків береться умовна кількість днів у місяці – 30 та у році – 360.

Незалежно від методу розрахунку відсотків при визначенні кількості днів враховується перший день і не враховується останній день угоди. Так, якщо термін депозитному договору встановлено з 14 травня до 10 серпня, то при визначенні кількості днів для розрахунку відсотків враховується 14 травня і не враховується 10 серпня. При нарахуванні відсотків за звітний місяць останній день місяця має включатися в розрахунок, крім випадків, коли звітна дата є датою закінчення операції.

Нарощена сума депозиту розраховується таким чином:

S = P x (1 + k: 100%),

де: S – нарощена сума депозиту наприкінці розрахункового періоду n, тобто номінал депозиту плюс відсотки;

P – сума номіналу депозиту;

k – річна відсоткова ставка;

n – кількість днів розрахункового періоду;

T – максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Дохід за складними процентами (нарахування процента за процент або капіталізація відсотків) визначається так. Після закінчення розрахункового періоду на суму вкладу нараховується процент і отримана величина приєднується до суми вкладу; у наступному розрахунковому періоді процентна ставка застосовується до нової, вже збільшеної суми. Складні проценти доцільно використовувати в тому разі, коли виплата доходу здійснюється після закінчення терміну дії вкладу.

Визначити нарощену суму депозиту при застосуванні складних відсотків за період більше одного року можна за формулою:

S = P x (1 + k: 100%)ⁿ,

де S – нарощена сума депозиту наприкінці періоду (двох і більше років), тобто номінал депозиту плюс капіталізовані відсотки;

P – початкова сума боргу;

k – складна відсоткова ставка;

n – число періодів нарахування відсотків (кількість років).

Визначити нарощену суму депозиту при застосуванні складних відсотків за період до одного року можна за двома формулами.

1. Формула визначення нарощеної суми депозиту при застосуванні складних відсотків за місяць:

S = P x (1 + i x m: T x 100%)ⁿ,

де: S – нарощена сума депозиту наприкінці терміну, тобто номінал депозиту плюс капіталізовані відсотки;

P – сума номіналу депозиту;

і – річна відсоткова ставка, %;

m – кількість днів за розрахунковий період (у місяці);

n – кількість періодів (разів, місяців) нарахування складного відсотку;

T – максимальна кількість днів у році за умовами договору.

2. Формула визначення нарощеної суми депозиту при застосуванні складних відсотків за квартал:

S = P x (1 + i x m: T x 100%)ⁿ,

де: S – нарощена сума депозиту наприкінці терміну, тобто номінал депозиту плюс капіталізовані відсотки;

P – сума номіналу депозиту;

і – річна відсоткова ставка, %;

m – кількість днів за розрахунковий період (у кварталі);

n – кількість періодів (разів, кварталів) нарахування складного відсотку;

T – максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Одним із способів стимулювання вкладів є застосування процентної ставки, що прогресивно зростає залежно від часу фактичного перебування коштів на рахунку.

Для компенсації інфляційних витрат банки можуть пропонувати вкладникові виплату процентів наперед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утримає із суми вкладу.

Дата добавления: 2015-09-03