Вшанування Бога

Ми поважаємо і шануємо звичайно таких людей, котрі чимось перевер­шують нас, — чи то силою, чи досвідом, чи знанням і т. п. Поважаємо прави­телів, старців, вчених мужів і т.д. Чим вище хто стоїть над нами, тим більшою буде наша повага, наша шана до нього. Бог є найвеличнішим від усіх, а ми — нічим порівняно з Ним, отже, Йому належить наша найбільша і незрівнянна повага. Таку повагу називаємо "величанням" або "поклонінням".

Ми повинні возвеличувати Бога, бо Бог є найвеличнішим серед усіх нас і серед усіх істот, а також тому, що ми і всі істоти повністю залежимо від Нього, як від нашого Творця.

Зупинімося дещо на розважаннях про безмежну велич Бога. Поміркуймо спочатку про Його всемогутністю, котра так гарно виявляється в зоряному небі: "Небеса оповідають славу Божу, славу і діло рук Його проголошує твердь небесна" (Пс. 19, 2). Поміркуймо про Божу вічність: "... один день перед Богом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день" (II Петро 3, 8). Поміркуймо про мудрість Його, про те, як чудово Він усе у всесвіті впорядкував, що навіть зло перетворює у добро. "О глибино багатства, мудрости і знання Божого!

Які незбагненні його постанови і недослідимі Його дороги" (Рим. 11, 33). Оцінімо Його батьківську турботу, котра не обминає навіть найдрібнішого створіння. Про Своє народження Бог сповіщає, пастухам і поганам, вбогу дівчину обирає Собі матір'ю, простих рибалок — Апостолами, убогим наказує проповідувати Євангеліє і т. д. "Хто, як Господь, Бог наш, що возсідає на престолі, що дивиться униз, на небо і на землю?" (Пс. 113, 5). Яка ж безмежна прірва відділяє нас від Бога! "Любимо Бога, бо пізнаємо Його, а возвеличуємо, бо не розуміємо Його" (св. Григ. Наз.). Ми всі повністю залежимо від Бога як нашого Творця, "... бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо" (Рим. 14, 8). Ми є власністю Бога. Від Нього маємо тіло, силу нашої душі, наше Існування, Він урятував нас від вічної смерті. Якщо би хтось віддав тобі втрачені руки, очі, ноги, чи не був би ти вдячним його слугою до самої смерті? А ось Бог дав тобі не лише руки, очі і ноги, але й усі можливі блага тілесні і душевні. Тому справедливо, що ми повинні Йому служити і возвеличувати Його (св. Франц. з А.). Величання Бога — це дорогоцінна мазь, котра приготована з розважання над Божими добродійствами (св. Берн.). Треба також зважити на те, що ми зовсім не могли б існувати без допомоги Бога. Відбере в нас Бог їжу, — ми загинемо; забере в нас життя — ми помремо; дасть чортові більшу владу над нами, то скоїмо тяжкі гріхи. Те саме можна сказати і про всі інші створіння, — і вони повністю залежні від свого Господа і Творця. "Достойний ти, Господи й Боже наш, прийняти славу і честь, і силу, бо Ти створив усе, і волею Твоєю воно існує і створено" (Одкр. 4, 11). "Ходіть, поклонімося, і ниць припадім; припа­дімо на коліна перед Господом, творцем нашимі Бо Він наш Бог, і ми народ Його пасовиська і Його руки отара" (Пс. 95, 6-7).

Возвеличувати Бога — значить визнавати Його Володарем всесвіту і виявляти повну залежність від Нього.

Ще бойовий клич Архангела Михаїла "Хто яко Бог?" був виразом вшану­вання Бога. Бог не є залежним від жодної істоти, а кожне створіння залежить від Нього, хто це визнає, — вже вшановує Бога. "Шанувати Бога — значить визнавати не свою мізерність, але силу Бога" (М. Лят.). Хто шанує Бога, той може говорити за Давидом: "...вік мій — немовби ніщо перед тобою" (Пс. 39, 6), Пошана Бога виявляється передусім у внутрішній покорі перед Богом, а відтак зовнішніми проявами (св. Тома з Акв.). Людину, котра по-справж­ньому вшановує Бога, називаємо побожною.

Внутрішньо вшановуємо Бога через віру, надію і любов.

Якщо віримо всім висловлюванням найправдивішого Бога, то шануємо Його як найвищу Правду. Якщо надіємося на всемогутнього і найкращого Бога — творця всього доброго, то шануємо Його як джерело усіх благ. Якщо любимо Бога і лише Його бажаємо, то обожнюємо Його як нашу найвищу мету. Належне пізнання Бога є найкращим свідченням початку поваги до Бога (св. Авг.); тому що неможливо пізнати Бога і не вшановувати його. "А якщо хто знає всемогутність Бога і Його готовність робити добро, чи ж може не надіятися на Бога?" (Рим. Кат.). Чи міг би не любити Бога той, хто знає, скількома добродійствами він завдячує Богові? "Чи може будь-яке створіння пізнати Бога і не любити Його?" (Св. Тома Віль). А за любов'ю обов'язково йде пошана та величання, "бо ми шануємо те, що любимо" (св. Авг.). Між любов'ю до Бога і побожністю (величанням Бога) немає ніякої різниці, як між вогнем і полум'ям (св. Франц. Сал.). Вшанування Бога складається з трьох частин: віри, надії, любові (св. Берн.). Бога потрібно шанувати вірою, надією та любов'ю (св. Авг.). Зовнішнє служіння Богові є нічим іншим, як лише вираженням віри, надії та любові.

Внутрішню пошану проявляємо зовні тим, що даємо пожертвування, приймаємо св. Тайни, молимося, стаємо на коліна, б'ємо поклони, складаємо руки в молитві, б'ємося в груди і т. п.

Пожертва перевершує всі інші прояви пошани, як сонце перевершує зірки, тому що пожертва єднається із зреченням. Пожертва — це віддання чи зни­щення видимого дару Божого, щоб таким чином возвеличити Бога, найвищого Господа. Пожертвою заявляємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, що ми готові віддати заради Нього усе майно і життя, словом, все, що лише маємо найдорожчого; коли ж знищуємо жертовний дар, визнаємо зазначуємо, що Бог є найвищим Господом світу і що перед Ним ми всі є нічим.

Порівняно з пожертвою всі інші зовнішні вшанування є лише тінню, тому що пожертвою визнаємо нашу підпорядкованість Богу не лише словом (як при усній молитві), не лише знаком (коли стаємо на коліна, або б'ємо себе в груди), але ділом. Приймання Св. Тайн — це дійства, встановлені Ісусом Христом; вони сприяють нашому освяченню.

Приймаючи св. Тайни, виражаємо нашу залежність від Бога. Коли стаємо на коліна або б'ємо поклони (як це робив Ісус Христос на Оливній горі), засвідчуємо, що перед Богом ми є маленькими; складанням рук визнаємо, що ми зв'язані або безсиллі самі по собі; коли б'ємо себе в груди (як митар у храмі), засвідчуємо, що ми заслуговуємо биття, тобто покарання. Знімання головного убору означає свободу в служінні Богу. І, навпаки, покрита голова (як це прийнято у євреїв) є знаком підкорення закону (І Кор. 11, 4-10).

Ми повинні віддавати Богу зовнішню пошану тому, що й тіло повинно Бога возвеличувати, а також тому, що зовнішня пошана примножує у нас внутрішню пошану; і, нарешті, тому, що зовнішня пошана відповідає потребам нашої людської природи.

Як душа, так і тіло — це справа Бога, тому одне й друге повинні віддавати шану Богові і коритись Йому. — "Всезнаючому не потрібні зовнішні прояви" (складання рук, ставання на коліна і т.д.), бо ж Йому добре відомі наміри того, хто молиться; ці знаки, однак, є важливі для людини тому, що розпа­люють скриті порухи серця і зумовлюють зростання внутрішньої пошани" (св. Авг.). Зовнішня пошана наче кора внутрішньої пошани. Дерево, позбавлене кори, гине; подібно гине в нашому серці почуття пошани, якщо не проявляємо його зовні. Це закладено в людській природі, — те, що відчуваємо в душі, проявляється і назовні; тому у кожної людини почуття втіхи, гніву, суму і т.д., проявляється у виразі обличчя. Те саме стосується і почуття пошани до Бога. Якщо в якомусь будинку виникне пожежа, то вона виявиться полум'я, або бодай димом; так само й вогонь пошани до Бога, котрий горить в серці людини, повинен проявитися і назовні. Людина змушена була б піти наперекір своїй природі, якщо 6 хотіла вшанування Бога обмежити виключно своїми думками і почуттями. Тому, що зовнішні обряди під час молитв є лише засобом для досягнення мети (засобом для примноження внутрішньої побожності), можна їх і пропустити, якщо б перешкоджали внутрішній пошані. Якщо, напр., хтось змучений, тоді може молитися й сидячи. Можна також молитися стоячи або ходячи, якщо знаємо з досвіду, що так побожніше молимося. "Не мучся довгим стоянням на колінах, бо не зможеш зосередитися. Вистачає, коли духом стоїш на колінах перед Богом із належною побожністю" (св. Тер.).

Якщо людина вшановує Господа Бога ззовні, то повинна при тому завжди пробудити в собі відповідне внутрішнє почуття.

Хто падає на коліна, складає руки, б'ється в груди і т. п., а не думає при цьому про Бога, той є лицеміром, бо виявляє назовні те, чого не відчуває всередині. А скільки ж людей не раз виконують згадані релігійні обряди зовсім без думки, лише за звичкою! Так не повинно бути! Це ж не буденні вітання на вулиці, коли люди говорять один одному: Добрий день, добрий вечір, моє шанування і т.п., а не раз і не думають навіть про те, що говорять. Обряди, яких ми дотримуємося, щоб ушановувати Бога, повинні бути відображенням і виявом того, що відчуваємо в серці. Недарма говорить Ісус Христос до самарянки: "Бог-Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися"(Йоан 4,24), тобто зовнішній вияв поваги до Бога спочатку повинен зародитися у нашому серці (дусі) і повинен повністю відпо­відати почуттю внутрішньої пошани (опиратися на правду). "Не виявляй ніколи побожності, якої не маєш, і навіть ту, яку маєш, можеш приховати" (св. Тер.). Дехто з грішників любить демонструвати свою ніби-то повагу до Бога, щоб таким чином показати себе перед людьми у кращому світлі і скрити своє грішне життя. Але це все одно, що жувати пахучі цукерки, щоб скрити неприємний запах від зуба, який псується. У давніх єгиптян був звичай баль­замувати тіла померлих, щоб запобігти їх розкладу і позбавити неприємного запаху. Диявол чинить так само з грішником, щоб скрити неприємний запах гріха. Він бальзамує тіло пахощами різних показних доброчесностей, щоб не кожний зауважив, що воно мертве (Вен.). Таких показних "святих", — лице­мірів найкраще можна розпізнати по тому, що вони не мають любові до ближнього і намагаються постійно звертати на себе увагу. Найчастіше вони моляться у публічних місцях, сильно б'ють себе у груди, завертають очима, зітхають, як ковальські міхи. Вони належать до багатьох церковних товариств, вважають занедбання сповіді у призначений час сповіді злочином (однак можуть скрити під час сповіді тяжкі гріхи), щораз звертаються до Божого імені і т. п. Але, разом з тим, з кожним живуть у незгоді і вороже ставляться один до одного, постійно обмовляють ближніх, не дають милостині, заздрять іншим у найдрібніших речах. "Лицеміри — це жалюгідні мученики диявола" (св. Верн.). Показна побожність таких лицемірів не є довготривалою, тому що не випливає з внутрішнього вшанування Бога. "Небесні тіла, комети і планети дуже схожі між собою; однак комети зникають безслідно, а планети ж існують і блищать. Подібна ситуація і у випадку щодо справжньої побожності і лицемірства" (св. Франц Сал.)- Лицеміри жартують собі з релігії і відвертають не одну людину доброї волі від виконання релігійних обрядів, за що не мине їх заслужена кара.

Віддаючи Господу Богу зовнішню шану, ми повинні уникати будь-якого надміру у виявленні своїх почуттів, а також пам'я­тати про сумлінне виконання своїх безпосередніх обов'язків.

Вшанування Бога повинно бути вільним від усякого перебільшення. "Справжня побожність проявляється не у звішуванні голови, не в удаваній печалі, не у посоловілому обличчі і т. п., ні, — справжня побожність має в собі радість" (Зайлер.). Людина помиляється, якщо вважає, що лише тоді буде вшановувати Бога, коли буде дотримуватися багатьох релігійних обрядів. Коротка молитовка, проказана сто разів щиро, від серця, не раз вартує більше, ніж сто різних молитов (св. Франц Сал.). Якщо хтось ушановує Господа Бога, повинен пам'ятати про те, щоб не занедбувати своїх обов'язків. Людина вша­новує Господа Бога найкраще тоді, коли сумлінно виконує свої обов'язки. "Хто ревно і з любов'ю до Бога виконує свої обов'язки, той є по-справжньому побожною людиною" (св. Франц. Сал.).

Божу пошану можемо віддавати лише самому Богу, бо лише Він є найвищим Володарем неба і землі.

Тому говорить Ісус Христос дияволу, котрий Його спокушав: "Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся, і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4,10). Я образив би знаменитого мужа, якщо б відвернувся від нього і зайнявся б іншою людиною, не такою знаменитою. Так само було б образою Божою, якщо б людина усі свої думки звертала на якесь створіння, а Пана Бога знева­жала. Однак потрібно шанувати і створіння, поскільки вони є відображенням Божої досконалості. Таке вшанування не є уславленням; воно має свій початок у Богові і до Нього відноситься. Тому й вшанування Святих дозволене та й наказане Церквою.

Дата добавления: 2015-08-21