Примат Папи

Приматом називаємо право і привілей першості якоїсь особи щодо інших; під Папським приматом розуміємо абсолютну незалежність Папи від будь-яких світських володарів і законів будь-якої держави, а також першість влади над усією Церквою і незалежність від будь-якої духовної влади.

Папа незалежний від будь-якої світської влади, бо світська влада не має найменшого права впливати на керівництво Церквою.

Папа є учителем усіх народів. Його діяльність, освячена Богом, полягає на тому, щоб роз'яснювати усім людям їх право на спасіння, тобто його вплив поширюється на всі народи і на всі держави. Тому Папа як учитель народів не підлягає правовим законам і не може бути громадянином жодної держави. Як найвищий представник католицької Церкви Папа повинен мати можли­вість спілкування з главами усіх держав світу. Отже, Папа стоїть на тому самому рівні, що глава будь-якої держави. Якщо б Папа підлягав комусь із державних керівників, міг би стати його слухняним знаряддям, а це могло б принести шкоду іншій державі чи народові.

До церковної держави Папи прийшли таким чином. Вже на початку християнства їм належали певні території і маєтки. Під час переселення народів папи неодноразово рятували від знищення Рим, таким чином здобувши собі право на це місто і його околиці — місцеве населення вважало їх своїми покровителями і опікунами. Ця влада пап над Римом утвердилася від часів Костянтина Великого, відколи Рим перестав бути столицею імперії і навіть імператорський намісник перебував в іншому місці. Навічно Рим з Його околицями, а також кілька міст на східному побережжі Італії було подаровано Папі королем Піпіним у 755 р. Син Піпіна, імператор Карл Великий, підтвер­див цей дар батька (774 p.). Протягом наступних століть папи 17 разів втрачали цю церковну державу, але завжди повертали її. У 1809 р. її захопив Наполеон, але на Віденському конгресі її було повернено Папі (1815 p.).

У 1859 р. Папа знову втратив свої володіння, за винятком самого міста Риму. У 1870 р. Рим приєднано до Італії, а Папі залишено Ватикан.

Існування церковної держави насамперед забезпечувало незалежність Главі Церкви, сприяло зростанню авторитету Папи серед державних діячів, надавало йому матеріальні засоби для керівництва Церквою, гарантувало свободу вибору Папи. Тому завжди на усіх католицьких зборах і з'їздах обстоювалася незалежність церковної держави і домагалося її повернення Папі, або, принаймні, надання йому певної території, яка гарантувала б абсолютну незалежність Папи.

Папа є незалежним від будь-якої духовної влади, бо він сам собою представляє повноту будь-якої духовної влади.

Папа не має на землі судді над собою. Найвищу духовну владу може судити хіба один Бог (Боніф. VIII, 1302). Навіть вселенський Собор не має зверхності над Папою.

Папа утримує свій власний двір.

Папську резиденцію стереже 350 охоронців: швейцарська сторожа (75 чол., одягнених у середньовічні костюми, несуть службу вартових при дверях), шляхетська сторожа (75 чол., — члени римської шляхти, які супроводять Папу під час публічних виступів, мають вільний доступ до пап­ських кімнат, деколи виконують обов'язки послів), палатна сторожа, яка складається з сотень людей, 100 жандармів. Папа карбує власні гроші, роздає нагороди, має власну біло-золоту коругву, а також своїх послів (легатів, апостольських нунціїв) у всіх державах.

Хтось може закинути, що Христос не мав таких почестей. Але йому треба зважити на це, що папа представляє не переслідуваного і скараного хресною смертю Спасителя, а Христа, який є Володарем неба в найбільшій славі. А також повинен пам`ятати про це, що папа постійно спілкується з главами держав чи їх послами, тому повинен пристосуватися до них і дотримуватись встановленого етикету.

Дата добавления: 2015-08-21