Спеціальне регулювання ринку фінансових послуг

Окрім регулювання загальним законодавством діяльність суб’єктів, що надають послуги у сфері фінансової індустрії, також регулюється спеціальним законодавством і нормами чисельних нормативних актів державних органів.

До норм спеціального регулювання фінансової індустрії можна віднести наступні закони України:·

Про цінні папери та фондовий ринок (1991 р.);

Про страхування (1995 р.);

Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні (1996 р.);

Про фінансовий лізинг (1997 р.);

Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні (1998 р.);

Про Національний банк України (1999 р.);

Про банки і банківську діяльність (2000 р.);

Про ліцензування певних видів господарської діяльності (2000 р.);

Про інститути спільного інвестування (2001 р.);

Про платіжні системи та переказ грошей в Україні (2001 р.);

Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг (2001р.).

Цими законами встановлені загальні норми і правила здійснення учасниками фінансової індустрії певних видів діяльності. Але наявність законів ще не означає, що вони виконуються. Тому за визначеними державними органами законами закріпляються повноваження щодо нагляду та контролю за дотриманням учасниками фінансової індустрії вимог чинного законодавства.

Мета державного регулювання щодо “захисту прав” осіб, які користуються послугами учасників фінансової індустрії, ще не означає, що службовець державного органу буде виконувати роботу охоронця прав кожної особи. Діяльність державного органу головним чином спрямовується на дотримання всіма учасниками однакових, встановлених законом, правил. У разі порушення прав, особа має право звернутися до суду.

Відновлювати порушені права інвестора – завдання судової гілки влади. У деяких Законах України, які регулюють фінансову індустрію, досить часто можна зустріти відсилки, що той чи інший процес повинен регулюватися нормативним документом державного органу. Це можливо пояснити не просто бажанням такого органу регулювати “все і вся” а частіше відсутністю в Україні прецедентів подібного регулювання. З метою усунення невизначеностей та подвійного трактування законів існує необхідність у встановленні в них чітких і зрозумілих норм. Під дію спеціального регулювання підпадають суб'єкти, діяльність яких безпосередньо пов'язана фінансовою індустрією. Інші суб'єкти лише користуються послугами учасників фінансової індустрії. Зокрема, суб’єктами регулювання виступають банки, торговці цінними паперами, інститути спільного інвестування, довірчі товариства, страхові компанії, пенсійні фонди, організатори торгівлі, емітенти фінансових інструментів, депозитарії, реєстратори та зберігачі тощо. Вони не мають безпосередньої підлеглості державним органам, як це було за часів планової економіки. Головна мета їх діяльності - отримання прибутку. Отже, якщо діяльність державного органу буде суттєво обмежувати доходи від діяльності підприємств або гальмувати їх роботу, такі суб'єкти можуть перейти в інші сфери господарювання, або взагалі перевести свої гроші в інші країни. Тому принципи регулювання, повноваження органів регулювання і їх конкретні дії створюють умови для розвитку або занепаду фінансової індустрії.

Регулюючі функції цілком або вибірково можуть належати як до компетенції державних органів, так і до суб'єктів ринкового саморегулювання. В розвинутих країнах функції ринкового саморегулювання зазвичай пов'язують із діяльністю саморегулівних організацій (СРО) або центральних інфраструктурних організацій. Практика діяльності СРО у різних країнах дозволяє класифікувати їх на такі, що займаються лобіюванням інтересів своїх членів, та такі, які в першу чергу технологічно забезпечують здійснення учасниками певного виду діяльності. До останньої групи можна віднести ринки товарів та фінансових інструментів або такі інфраструктурні елементи, як Центральний депозитарій цінних паперів. Для забезпечення стабільної роботи своїх членів організатор торгівлі в своїй діяльності може використовувати всі функції регулювання. Нормативні документи такого ринку - СРО є обов'язковими до виконання всіма членами. Діяльність лобіських СРО практично не потребує використання жодної з регуляторних функцій. Такі організації переважно створюються для захисту інтересів своїх членів в державних органах. Це досить поважні організації, до пропозицій яких уважно прислуховуються. В розвинутих країнах участь у таких СРО є добровільною. Тому не зовсім логічною є встановлена законодавством України обов'язковість членства учасників деяких сегментів фінансової індустрії в СРО, навіть якщо така СРО не є організатором торгівлі.

Принципи регулювання фінансової індустрії повторюють принципи управління складними системами: встановлення норм і правил функціонування системи, регулювання вхідних параметрів, моніторинг за функціонуванням системи, вжиття заходів впливу в разі порушення встановлених норм.

Тому систему державного регулювання ринками фінансових послуг можна звести до таких форм:

-нормативне врегулювання здійснення певного виду діяльності;

-допуск учасників або ліцензування та допуск фінансових інструментів (за їх наявністю);

-нагляд, контроль та встановлення звітності;

-розслідування правопорушень та правозастосування.

Форми державного регулювання ринків фінансових послуг

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3) нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

Державний реєстр фінансових установ - система одержання, накопичення, зберігання, захисту, використання та поширення адміністративної інформації про фінансову установу

Реєстр створюється з метою сприяння захисту інтересів споживачів фінансових послуг та забезпечення державного регулювання ринків фінансових послуг, а також для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, учасників ринків фінансових послуг інформацією про фінансові установи, які включені до Реєстру.

Власником інформації, що внесена до Реєстру, є держава.

Одержання, накопичення, зберігання, захист, використання та поширення інформації про фінансову установу забезпечує ДКРРФП, яка здійснює реєстрацію та вирішує питання про внесення фінансової установи до Реєстру

До Реєстру вноситься виключно відкрита інформація, тобто не вноситься інформація з обмеженим доступом (конфіденційна інформація) та інформація, що становить державну таємницю

Юридична особа набуває статусу фінансової установи з дати внесення про неї відповідного запису до Реєстру.

Для отримання статусу фінансової установи юридична особа зобов'язана виконати вимоги відповідних нормативно-правових актів України.

Документом, що підтверджує статус фінансової установи, є свідоцтво про реєстрацію фінансової установи. Свідоцтво про реєстрацію фінансової установи не підлягає передачі для використання іншими юридичними або фізичними особами для надання фінансових послуг.

Фінансова установа має право надавати певні види фінансових послуг через свій відокремлений підрозділ за умови надання фінансовою установою відповідного повідомлення та внесення інформації про такий відокремлений підрозділ фінансової установи до Реєстру.

Свідоцтво має бути розміщене у доступному для огляду місці за місцезнаходженням фінансової установи.

Передача інформації Реєстру третім особам на комерційній основі забороняється.

Фінансова установа зобов'язана протягом десяти робочих днів після виникнення змін та/або доповнень до документів, поданих нею для внесення в Реєстр, або накладання санкцій іншими органами державної влади письмово повідомити Комісію та надати відповідні підтверджувальні документи.

Нормативне врегулювання здійснення певного виду діяльності складається як з актів державних органів, так і з актів СРО та внутрішніх документів учасників фінансової індустрії. Всі вони повинні відповідати нормам загального і спеціального законодавства. Акти державних органів, за звичай, встановлюють загальні норми і обмеження щодо здійснення певних видів діяльності. Документи організаторів торгівлі та Центральних депозитаріїв встановлюють порядок здійснення певних видів діяльності на технологічному рівні. Функції допуску спрямовані на обмеження доступу суб'єктів господарювання або фінансових інструментів до діяльності у фінансовій індустрії. Ці обмеження мають сприяти стабільності індустрії та запобігати можливим правопорушенням. В різних країнах умови допуску учасників різні. Це пояснюється різним рівнем економічного розвитку країн, що не дає можливості встановити стандартні економічні вимоги до претендентів. Організатори торгівлі можуть встановлювати додаткові і більш суворі умови для доступу суб'єктів до роботи на ринку. Це також стосується і допуску фінансових інструментів або так званого лістингу. Використання занадто «жорсткої» процедури допуску суб'єктів господарювання або фінансових інструментів як запобіжного засобу для функціонування індустрії може привести до гальмування розвитку фінансової індустрії. В даному випадку почуття міри досить важливе. Необхідно знайти такі обґрунтовані економічні нормативи щодо вступу нових підприємств або фінансових інструментів, які б не відштовхували претендентів і водночас запобігали вчиненню правопорушень а також не давали можливості «обійти» встановлені норми.

Функції нагляду та контролю забезпечують отримання необхідної інформації для аналізу процесів, що відбуваються у фінансовій індустрії. Моніторинг за функціонуванням ринків та їх учасників дозволяє не тільки оперативно реагувати на резонансні події, а й відслідковувати негативні тенденції, завчасно приймаючи необхідні рішення. Встановлювати звітність для учасників фінансової індустрії можуть як державні органи так і організатори торгівлі. Для державних органів використання звітності пов'язано із необхідністю мати інформацію про стан справ у тих видах діяльності, які ними контролюються. Нажаль, іноді державним органам не вдається досягти необхідної мети і процедура звітності перетворюється на проблеми для учасників та для самого державного органу, якому необхідно приймати і обробляти багато зайвої та, переважно, неоперативної інформації. Подальший розвиток звітності, на мою думку, повинен ґрунтуватися на використанні принципу достатності інформації для прийняття оперативних і стратегічних рішень. Для ринків звітність потрібна для проведення конкретних операцій.

Розслідування правопорушень та правозастосування використовується як система засобів впливу на діяльність учасників фінансової індустрії. Різні органи мають різні повноваження, які встановлюються законами.

Загалом, від їх ефективності залежить ефективність системи регулювання.

Одним з напрямів державного регулювання ринку фінансових послуг є координація зусиль зі світовою спільнотою відносно боротьби з відмиванням брудних грошей.

За висновками експертів, щорічно у світів законний фінансовий оборот вдивається від50до 500 мільярдівдоларів, набутих злочинним шляхом.

Легалізація(відмивання) ”брудних” грошей – це надання правомірного вигляду володінню та користуванню грошовими коштами та майном, набутими явно злочинним шляхом.

Легалізація незаконно отриманих коштів, як правило, здійснюється у кілька стадій.

Умовно можна виділити три:

1. надходження грошової маси у безготівковий оборот банківської системи;

2. відмежування коштів від джерелїх походження та розподіл на рахунки підставних фірм;

3. надання коштам форми законно отрманих, тобто введення відмитих сум в оборот уже у вигляді оподатковуваного прибутку та повернення їх до незаконного власника.

Дата добавления: 2015-08-21